Гетьманщина. Загальна характеристика правового регулювання

Загальна характеристика правового регулювання. Протягом даного періоду зберігають чинність більш ранні земельно-правові приписи. Так, у визначній пам'ятці того періоду — неофіційному збірнику "Права, за якими судиться малоросійський народ" 1743 р., глава 14 спеціально присвячена праву власності, у тому числі на землю. Чимало у "Правах..." й інших земельно-правових норм. Так п.1 Розділу 17 встановлює правовий режим і навіть розмір ("в ширину дев 'яти аршин") "столбових доріг» п. 5 арт. 2 Розділу 18 створює правовий режим рік та берегової смуги (розміром в "триаршинний сажень"), які могли вільно використовуватися для потреб судноплавства та рибальства; арт. арт. З, 4 Розділу 18 регламентують здійснення меліоративних заходів, а арт. арт. 13-20 Розділу 19 містять дуже детальну регламентацію сусідських відносин - набагато більш детальну, ніж положення чинного ЗК України. Так, передбачені правила розміщення на земельній ділянці будівель, споруд, насаджень, огорож, тощо. Детальність правового регулювання можна проілюструвати таким прикладом: "Правами..." передбачено, що тин слід розміщувати рубаними кінцями всередину своєї ділянки (арт. 20)

Займанщина. Внаслідок Визвольної війни було практично повністю ліквідовано землеволодіння польської шляхти, утворилися величезні площі вільних земель, тому великого розмаху набуває займанщина. Положення звичаєвого права про займанщину підтверджуються окремими нормами писаного права: так, Указами від 22.10.1665, від 04.11.1686 за козаками закріплені фактично зайняті ними землі. Подібні грамоти неодноразово видавалися царями аж до 1743 р. Склалася практика "офіційного" підтвердження факту займанщини (окупації) т. з. «позволительными листами»,що видавалися козацькими полковниками.

Землі Війська Запорізького. Розпорядником земель, що перейшли у скарб Війська Запорізького, офіційно стає гетьманська адміністрація, а фактично - гетьман, який мав право роздавати або продавати землі (лише за правління І. Мазепи було видано понад тисячу універсалів на маєтності На колишніх землях, що належали шляхті та магнатам, створювалися т. з. вільні військові села, якими відала гетьмансько-старшинська адміністрація. Селянам та міщанам відкрилися широкі можливості для переходу у козацький стан, який мав значні привілеї (звільнення від низки податків та повинностей). Вільні військові села, входячи до складу володіння Війська Запорізького, являли собою нове явище - державну феодальну власність: перебували «под правлением сотенным в ведомстве полковом и диспозиции гетманской».

Старшинське, церковне та поміщицьке землеволодіння. Старшинське землеволодіння після Визвольної війни існувало у двох основних формах: формі рангових земель, що надавалися старшині як винагорода за службу на командних посадах у Війську Запорізькому (замість грошового жалування), і формі земельних пожалувань, що не залежали від службового становища і були родичами, заставу, про вирубування та захоплення лісу, затоплення сінокосів, оранку чужих земель, скошене сіно на чужому лузі, збитки, незаконні записи в підсусідки, потраву сінокосів тощо, тобто практично всі земельні спори. Оскільки відшкодування шкоди потерпілому було основним принципом судового процесу, звернення стягнення на земельні ділянки застосовувалося як у цивільних, так і у кримінальних справах.

Територія Києва від створення у 1708 р. Київської губернії підпорядковувалася монастирям (Верхнє місто), губернатору (Печерськ) І магістрату (Нижнє місто). Земельні спори між монастирями і магістратом вирішувалися спільною судовою комісією, яку створювали гетьман і губернатор при губернській канцелярії.

Та найбільш цікавим є досвід запровадження підкоморських судів, спеціально створених для вирішення земельних спорів указом Сенату від 10.05.1763 в усіх повітах у складі підкоморія та його помічника - комірника.

"Ці посади були довічними. До обрання підкоморіїв за Литовським Статутом залучалась лише шляхта, але в Гетьманщині па вибори запрошувались і представники духівництва, а в деяких полках на виборчі збори були запрошені навіть представники від багатих міщан. На посаду підкоморія обирались чотири кандидати. Виборчі листи за підписами і печатками виборців, з прізвищами кандидатів відправлялись на затвердження гетьману, а з 1764 року - в П Малоросійську колегію.

За своїм становищем підкоморій вважався першою особою після полковника, а у відсутність останнього заміщав його.

Підкоморій обирав з шляхти помічника - коморника. Той рідко брав участь у розгляді справ і не мав вирішального голосу.

До компетенції підкоморського суду належали межові спори, котрі підкоморій вирішував переважно одноособово, а «в самих малих неважних спорах» одноособовим суддею був коморник.

Для ведення справ з полкових канцелярій направляли по одному канцеляристі' до кожного підкоморія, де той залишався на весь час розгляду справ.

Підкоморський суд розглядав справи на місцях спору, так що спеціальних приміщень для судових засідань не було. Підкоморій жив у своєму помісті, куди і надсилались йому справи з гродських і земських судів або від позивачів. Після розгляду та вирішення надіслані справи відсипались у той суд, з якого надходили.

За Литовським Статутом підкоморські суди були тісно пов'язані із земськими, і перш, ніж надійти на розгляд у підкоморський суд, справи повинні пройти земський....

Судовий розгляд справ підкоморським судами відбувався, як правило, влітку. Зимою тільки тоді, коли був необхідний огляд болотистої місцевості, недоступної і літню пору. Справ у підкоморого було небагато і термін для їх розгляду він призначав, коли міг і хотів.

Апеляційною інстанцією в справах підкоморського суду був Генеральний військовий суд. Спеціальне дослідження судової системи даного періоду виконане також Л. Гамбург. Розглянутий інститут межових комісарів, які, на відміну від підкоморських судів (розглядали спори між великими землевласниками), вирішували земельні спори за участю нешляхетських станів українського суспільства - наприклад, вільних селян і міщан, що позивали в ратушних і магістратських, а іноді й у сотенних судах:

"Поряд з підкоморіями і коморниками в полкових канцеляріях обиралися також комісари для розгляду приватних земельних справ і справ з приводу державних маєтків.... 3авдання земельних комісарів полягало в попередньому з'ясуванні обставин справи під час виїзду на місце і спробою її вирішення там шляхом примирення сторін, а також 'у проведенні попереднього межування спірних земель. Щ[е до реформи К. Розумовського посади межових комісарів (межових суддів, межувальників) передбачалися "Правами, по которым судится малороссийский народ" (1743 р.) у всіх судах. Але, практично, за твердженням Я. Падоха, постійних межувальників не було, їх призначали окремо до кожної справи в необхідній кількості. Після статутної реформи при сотенних і магістратських судах постійно знаходився один межувальник, при полкових судах - два, у Генеральному військовому суді (ГВС) — п 'ять. Були і гетьманські комісари. Разом з комісарами гетьмана чи ГВС у межових процесах брали участь і місцеві судді. "

"... Інститут земельних комісарів, що склався ще в польсько-литовський період відповідно до норм Литовського статуту, одержав наступність у Гетьманщині в другій половині XVII ст. Саме в цей період комісари призначалися для вирішення конкретних справ.... Але вже протягом першої чверті XVIII ст. посади земельних комісарів стали постійними. Вони розслідували і вирішували межові спори і проводили розмежування земель між колективними землевласниками - сільськими і містечкові/ми громадами, монастирями й ін. Ними також розглядалися межові справи, пов'язані з державними і гетьманськими володіннями.... "

"Уже після остаточної ліквідації гетьманства II МК [Малоросійська колегія] заснувала в жовтні 1761 р. — січні 1768р. повітові комісарства.... До компетенції... комісарів входив облік сільського населення, його земель, господарств і податків, що сплачуються, а також участь у розслідуванні земельних спорів, результати яких їм належало передавати суддям. "

Співвідношення прав на земельну ділянку та прав на надра. У

"Бергпривілеї" (10.12.1719) закріплюється принцип гірничої свободи (тобто власності на надра держави поряд із правом їх вільної розвідки на приватних землях). Власник земельної ділянки або мав переважне право на розробку надр, або отримував 1/32 прибутку (гірнича регалія). Цей принцип було збережено й у "Бергрегламенті" (03.03.1739). Проте Маніфест від 28.06.1782 закріплює принцип акцесії, за яким право власності на земельну ділянку поширюється і на надра. Цей принцип переважав у ході подальшого розвитку російського земельного і гірничого законодавства

. 4. Початковий період входження до складу Російської імперії (XVIII - початок XIX сторіччя)

Загальна характеристика правового регулювання. На початку XVIII століття на території України застосовувався Литовський Статут 1811 р., який був переробкою Статуту 1588 р. відповідно до тогочасних реалій правового життя. У 1831 р. за поданням Полтавського Генерального суду і пропозицією М. Сперанського магдебурзьке право було скасовано сенатським указом, який після імператорського затвердження набув сили закону. Регулювання за допомогою звичаєвого права все більше замінюється на регулювання правом писаним. Указом від 25.06.1840 на т. з. "західні губернії"" було поширено дію загального законодавства імперії, дію Литовського статуту припинено. Починаючи з 1842 р. в Україні майже в повному обсязі замість чинного раніше законодавства починає застосовуватися загальноросійський Звід законів.

Право власності на землю. Різні правові режими були характерними для різних форм землеволодіння: приватного (міщан, селян, дворян) та надільного селянського у двох формах - общинній та подвірній. У 1785 р. до Соборного уложення 1649 р. було внесено норму, де визначалося поняття "право власності на землю". За цією нормою розуміння права власності наблизилося до класичного, прийнятого у римському цивільному праві. У 1801 р. царським указом було надано право купецтву, міщанству та державним селянам купувати землі, не заселені кріпосними селянами. У 1803 р. в Указі про відпуск поміщиками своїх селян на волю за укладенням умов, на спільній згоді заснованих, у п. 8 було передбачено право селян відчужувати землю, за єдиним обмеженням: ділянки не повинні були подрібнюватися менше 8 десятин. Вважалося, що економічно ефективне господарство на меншому наділі вести неможливо. 1842 р. царським указом поміщикам надано право укладати із селянами договори про передачу їм ділянок землі у користування за встановленими повинностями, з прийняттям селянами, які уклали договір, назви зобов'язаних селян. 1848 р. поміщицьким та кріпосним людям надано право купувати та набувати у власність землю. Внаслідок дії перерахованих указів почалися збільшуватися площі приватного землеволодіння, що набувало товарного характеру. Наприкінці першої половини XIX сторіччя лише на Лівобережній Україні, Катеринославщині та Херсонщині понад 34,5 тис. селян мали у власності понад 86 тис, десятин землі. Земля почала ставати об'єктом оренди.

Оренда землі. З приєднанням Литовського князівства до Російської імперії поземельні відносини чиншовиків та поміщиків, раніше регульовані Литовським статутом та магдебурзьким правом, були визнані урядом. Законне володіння майном та користування своїми попередніми правами за законами князівства було визнане у 1792 р. маніфестом Катерини II.

Ст. 387 Зводу законів Російської Імперії, Том X ч. 1, закони цивільні, передбачала оренду землі без будівель, визначала право на зведені будівлі; ст. 1692 передбачала оренду землі, що перебуває у довічному володінні, містила багато інших положень, присвячених оренді землі. Належна нормативно-правова база, а також існування надлишків земель у поміщицьких землеволодіннях, створили передумови для розвитку оренди землі.

Земельні сервітути та регламентація сусідських відносин. "Права, за якими судиться малоросійський народ" закріплюють вже відоме положення про право користування здавна існуючими шляхами (гл. 17 арт. 20), відтворюють норми Литовського Статуту про можливість проїзду та проходу по здавна існуючих дорогах у межах приватних землеволодінь (гл. 18 арт. 4 "Прав..."), норми щодо угідь на чужих земельних ділянках, щодо права зводити будівлі зі скатом даху та спуском із неї води на чужу земельну ділянку (гл. 18 арт. 13), щодо підведення води до своєї земельної ділянки (гл. 19 арт. 20), щодо заборони проведення води на свою земельну ділянку, яке спричиняє відвернення русла річки від її звичайного усталеного напрямку, спорудження загати на шкоду іншим землевласникам (гл. 18 арт.2).

В Україні визнавалися права користування публічними дорогами, які встановлювались законодавчими актами, перші з яких з'явились у II чв. XVII століття. На думку Р. І. Марусенко, такі права можна вважати земельними сервітутами, хоча дане питання залишається у правовій доктрині дискусійним". З прийняттям Катериною II Інструкції землемірам від 13.02.1766 та Інструкції межовим губернським канцеляріям і провінційним конторам від 25.05.1766 дороги були виключені з числа земель, що перебували у приватній власності.

У складеному протягом 1804-1807 рр. Зібранні малоросійських прав регламентується розміщення багаторічних насаджень та господарських будівель біля сусідської межі, відведення води на сусідню земельну ділянку (гл. 20 § 145), відчуження бортей та разом із ними права проходу до них крізь чужі землі. Багато таких норм, характерних для правової системи України у XVIII ст. І навіть раніше, були запозичені з Саксонського зерцала та Литовських статутів.

Звід законів Російської імперії 1840 р. установлював, що право поземельної власності могло бути обмеженим правом участі у користуванні та вигодах чужої земельної ділянки, та правом угідь у такій земельній ділянці.

Право участі у користуванні та вигодах чужої земельної ділянки могло встановлюватись для необмеженого кола осіб (право загальної участі) та для певної, визначеної особи - право приватної участі (ст. 433 Зводу законів). Зміст права загальної участі становило користування великими дорогами. Право приватної участі, зокрема, передбачало право володільця млина підвищувати рівень води чи підтоплювати сусідню земельну ділянку, якщо це було потрібно для роботи млина. Особа, яка користувалась частиною чужих земель, мала право вільно проходити чи проїжджати до них крізь землі, які належали іншим особам (ст. 448 Зводу). Законодавство визначало ширину доріг для проїзду, проходу, встановлювалася вимога влаштування доріг у місцях, що найменше обтяжували б власників, через землі яких проходила дорога.

Право угідь у чужих землях установлювалося як у землях приватних осіб, так і держави, доказом існування цього права Звід законів визначав писцеві книги (ст. 457 Зводу законів). Законодавчим шляхом установлювався і сервітут водопою та забору

води, що передбачав і право проходити через чужу земельну ділянку (ст. 451 Зводу законів).

Розвиток планування міст. За допомогою права закріплюється роль планування у регулюванні земельних відносин. До кінця XVIII сторіччя в Росії було складено і розглянуто понад 400 планів міст. У південній степовій зоні України (землі колишньої Запорізької Січі та частково Слобожанщини), де більшість поселень виникла внаслідок поміщицької колонізації другої половини XVIII - першої половини XIX сторіччя, забудова велася переважно за затвердженими планами і мала, як правило, так звану "квартальну" або "гніздову" форму. Існували й окремі поселення вуличного типу, наприклад, військові.

Вже у першій третині XVIII сторіччя було складено перший систематизований звід правил та інструкцій з планування та забудови міст - так звану "Должность архитектурной экспедиции", значна увага в якому приділялася, зокрема, І плануванню земель міських центрів". 1768 р. було видано Указ "Про влаштування всім містам та їх будівлям та вулицям спеціальних планів, по кожній губернії особливо". У Жалуваній грамоті містам Катерини II від 24.04.1785 у ст. 1 передбачається обов'язок будівництва міст лише за затвердженим планом "за підписанням руки імператорської величності". Передбачені і конкретні нормативи використання міських земель (наприклад, ст. З грамоти передбачено норматив набуття земель містами під вигони).

Нормативи структури земель населених пунктів встановлювалися у різного роду еспланадних правилах - актах, що регулювали планування та забудову, виходячи із військових, оборонних міркувань. Так, вигляд Печерська у Києві майже ціле сторіччя обумовлювався еспланадними правилами, пов'язаними із Новою Печерською фортецею. Передбачалося влаштування зон відчуження, заборонних зон. На деяких вулицях заборонялося будівництво, тощо. Обмеження на використання земель навколо та всередині військових об'єктів називалися еспланадними.

Генеральне межування. Чи не першою землевпорядною дією в масштабах Росії було т. з. "генеральне межування" відповідно до "Генеральних правил, данных Межевой комиссии для сочинения по оным межевой инструкнии" та Маніфесту від 19.09.І765; у 1766 р. були складені «Инструкция землемерам, к генеральному всей империи земель размежеванию» та аналогічна інструкція для межових органів (губернських канцелярій і провінціальних контор). Встановлювалася кількість земель та угідь, як загальна, так і державних земель. Також встановлювалися постійні володільці із встановленням правильних та безумовних меж. Всі земельні угіддя поділялися на т. з. генеральні дачі - за назвами сіл і урочищ; вони могли знаходитися у власності кількох осіб. Наступною стадією було спеціальне межування — поділ дач між окремими володільцями. Обидва види межування проводилися через повітових землемірів

за взаємною згодою суміжних власників. У разі відсутності згоди межі встановлювалися у судовому порядку за правилами, виданими у 1853 р.

З завдань генерального межування виключалася редукція та ревізія земель, тобто перевірка прав володільця на землю. Основою для межування визнавалися не документи, а фактичне володіння, крім випадків спорів між суміжними землекористувачами. Метою межування було забезпечення сталості землеволодіння.

У зв'язку із проведенням генерального межування у західних губерніях Російської імперії було створено спеціальні межові суди (загальний межовий суд, апеляційні межові суди у повітових містах, аз 1815 року - вищий губернський межовий апеляційний суд). Такі суди проіснували до 1840 року.

Генеральне межування здійснювалося до 1861 р.

Спеціальне межування. Поділ генеральних дач між окремими власниками отримав назву спеціального межування²³². У Чернігівській та Полтавській губерніях межування проводилося на підставі особливих положень, враховуючи наявність дуже дрібного черезсмужжя. Великим володільцям виділяли відрубні земельні ділянки, а дрібним - зводили по три смуги у кожному полі. У Волинській, Київській і Подільській губерніях суцільного межування проведено не було.

5. Часи аграрної реформи е Російській імперії середини XIX сторіччя

Загальна характеристика вирішення земельного питання під час

реформи. Звільнення селян з кріпосної залежності було проголошено Маніфестом від 07.02.1861. Звільнення повинно було супроводжуватися вирішенням земельного питання, докорінною перебудовою земельних відносин на селі.

Загальним положенням про селян, що вийшли з кріпосної залежності від 19.02.1861, Положенням про викуп селянами садибної та надільної землі від 11.02.1861 та відповідними місцевими положеннями встановлювалися норми надання земельних ділянок: нижча та вища, а у степовій зоні - єдина "указна". Поміщик мав право зобов'язати селянина прийняти вищу норму наділів (і активно реалізовував це право у місцевостях, де землі були низької якості, щоб

змусити селянина внести якомога більшу суму коштів за викуп землі). В свою чергу, селянин не мав права вимагати надання земельної ділянки у більшому розмірі, ніж передбачала нижча норма. За угодою з селянином поміщик мав право надати селянину безоплатно наділ у розмірі однієї чверті від вищої або указної норми. Це положення закону також широко використовувалося поміщиками для обезземелення селян. Встановлюватися нормативи визначення викупної суми (вартості земельної ділянки, що викупалася) тощо.

Негативні явища у землекористуванні. Реформа 1861 р., не будучи достатньо економічно та екологічно обгрунтованою, призвела до утворення економічно неефективних господарств, що не були здатні забезпечити раціональне використання земель, а також до поширення черезсмужжя та дальноземелля - явищ, ефективна боротьба з якими розпочалася лише під час аграрної реформи Столипіна. Кілька цифр: кожен селянин мав до кількох десятків смуг своєї землі, перемежованих із земельними ділянками інших селян чи поміщика, черезсмужжя земель селян та поміщика досягало 900 чол. на населений пункт.

Тогочасна реформа являє приклад, як недалекоглядні, недостатньо продумані реформаторські заклади здатні істотно зменшити позитивні наслідки реформ і навіть звести їх нанівець. Досвід тих часів необхідно пам'ятати зараз, при реформуванні аграрного сектору економіки України, усіма можливими засобами запобігаючи парцеляції земельних угідь, стимулюючи створення економічно міцних господарств, що здатні ефективно використовувати землю у відповідності з екологічними вимогами.

Обмеження прав на землю та земельні сервітути. Згідно Із Положенням про селян, що звільнилися з-під кріпосної залежності, такі селяни не повинні були мати небезпечних у пожежному відношенню будівель на певній відстані від поміщицьких будівель. Встановлювалися й інші обмеження прав селян на земельні ділянки.

З Іншого боку, при звільненні селян із кріпосної залежності стало очевидним, що без надання селянам певних прав щодо користування деякими угіддями поміщиків - лісами, водами, луками тощо - селяни не зможуть вести ефективного господарства. Крім того, в силу черезсмужного розташування розмежованих в ході реформи 1861 р. земель селян та поміщиків, виникала потреба встановлення сервітутів проходу, проїзду до кожної зі смуг, до місць випасання худоби, водойм, лісів тощо.

Дана проблема у різних місцевостях імперії вирішувалася по-різному. Наприклад, у Царстві Польському селянам були залишені всі сервітути (види користування поміщицькими землями), якими вони користувалися до реформи, у тому числі, окрім "сервітутів з необхідності", право користування поміщицьким

лісом, право сінокосіння, право випасання худоби, право на полювання та рибальство.

На противагу, в "малоросійських" губерніях селянам були надані лише права на поміщицькі землі, "викликані силою необхідності" - права на дороги, на прогін худоби через землі поміщика та на водопій. Права ж, наприклад, лісокористування не визнавалися: відповідно до п. 18 Положення про поземельний устрій селян, що розташовуються на поміщицьких землях у губерніях: Київській, Подільській та Волинській, панські ліси залишалися "у виключному розпорядженні" поміщиків, навіть якщо раніше селянам у них були відведені покоси. З виникненням черезсмужжя з’явився так званий «сервітут толоки», що передбачав випасання худоби на чужих землях. На думку Р. І. Марусенка, це право навряд чи можна вважати земельним сервітутом, оскільки воно нерідко мало особистий, зобов'язальний характер, причому могло пов'язуватися з конкретною особою. Численність спорів, пов'язаних із правом випасання худоби на толоках та черезсмужних полях, зумовила видання Повеління Його Величності від 04.04.1865 "Про право на випасання на полях загальної сівозміни у нерозмежованих маєтках південно-західного краю", яким було дозволено обмежене право випасання худоби.

6. Пореформений період другої половини XIX - початку XX сторіччя

Общинне землеволодіння. При проведенні аграрної реформи значна частина земель була передана в общинне землеволодіння, що передбачало перебування земель у власності селянських общин як юридичних осіб, які надавали їх в користування (в певних частинах) сім'ям своїх членів. Розпорядження землями здійснювалося органами общини - сільським сходом або окремим сходом (коли до складу сільського сходу входило кілька общин). Законом від 14.12.1893 общинам було заборонено продавати земельні ділянки без затвердження ухвали (рос. "приговора"} сходу (постановленого більшістю в 2/3) та без згоди уповноважених державних органів. Селянські наділи надавались членам общини під умовою сплати частки общинних повинностей та окладних зборів, визначеної пропорційно частині наділеної землі". Садибні землі поділялися на (а) дворові (знаходилися в спадковому користуванні селянських сімей) та (б) ділянки спільного користування. При цьому глава кожної сім'ї у відносинах землекористування представляв сім'ю, проте суб'єктом права землекористування виступала саме сім'я.

Оренда. Великого поширення набуває надання в оренду муніципальнихземель. Практикувалися навіть аукціони з продажу права довгострокової оренди. Так, у місті Києві у 1897 р. лише на території Святошина було здано в оренду під дачі 250 га, у 1899 р. на території Пущі-Водиці - 220 десятин І т. д.

У другій половині XIX і перші роки XX сторіччя договори на оренду нотаріально посвідчувалися у випадку, коли вони укладалися із умовою сплати орендних платежів більш ніж на рік наперед, а також за бажанням сторін у разі передачі в оренду селянського наділу із общинних земель. Реєстрація прав на земельні ділянки здійснювалася старшими нотаріусами при окружних судах.

Земельні сервітути. На Лівобережній Україні після земельної реформи 1861 р. постало завдання поступового зменшення кількості численних земельних сервітутів. У зв'язку з цим виникла жвава дискусія, яка привернула увагу науковців до юридичної природи та особливостей земельних сервітутів. Незважаючи на численні спроби врегулювати "сервітутне питання", воно так і лишилось нерозв'язаним.

Законні обмеження прав на землю ("законні сервітути"). Існували т. з. "законні сервітути" - обмеження прав на земельні ділянки, виходячи Із прав сусідів та інших осіб. Законні сервітути поділялися на ті, що випливають із

характеру місцевості (положення про стікаючі та проточні води, право змусити сусіда до розмежування суміжних володінь, право обгороджувати свою ділянку з усіх боків); правила про спільні стіни, паркани, огорожі, будівлі, рови; правила про обмеження власника нерухомого майна в інтересах сусіднього володіння при виконанні різного роду робіт, будівництва, розкопок та влаштуванні насаджень; правила про світло та вид; правила про стоки вод; право проходу та прокладення комунікацій.

Застава. Угоди про заставу нерухомості укладалися в кріпосному порядку: протягом року після нотаріального посвідчення сторони повинні були подати документи на затвердження старшому нотаріусу того судового округу, де знаходилося заставлене майно. Після затвердження старшим нотаріусом угода набувала значення кріпосної.

Нормування структури земельних угідь. Законодавство Російської імперії кінця XIX - початку XX сторіччя дає чимало прикладів, що можуть бути корисними і при творенні сучасного законодавства.

Так, у Статуті будівельному (т. 12, ч. І) у зв'язку із розплануванням селянських поселень передбачаються нормативи відступу поселень від берегів "текучих вод", нормативи ширини вулиць, просторових розмірів садиб (чого сучасне законодавство України не знає!), нормативи розміщення токів, хлівів, садів, лазень, кузень, сушилень, магазинів, конопляників, провулків, кладовищ тощо, нормативи взаємного розташування садиб. Більшість нормативів досить повно враховували вимоги санітарного благополуччя та пожежної безпеки.

У Статуті шляхів сполучення були передбачені нормативи влаштування доріг, мостів, гребель, загат, канав тощо, у Статуті сільського господарства -нормативи влаштування осушувальних канав (у тому числі на чужих землях), у Статуті лісовому - нормативи влаштування на земельних ділянках захисних лісів та чагарників. Нормування здійснювалося в цей період також у "місцевих обо-в 'язкових постановах про взаємне розташування та взаємне віддалення садиб, про ширину вулиць, про стічні канави, про палісадники, про деревні насадження між садибами, виїзди, скотопрогони, колодязі, протипожежні ставки, кладовища тощо.

Численні нормативи структури земель закріплювалися також у актах цивільного законодавства. Наприклад, Звід законів цивільних Російської імперії видання 1914 р. передбачав нормування ширини доріг і прилеглих до них територій (призначених для випасання тяглової худоби), земель вздовж водних шляхів (призначених до мотузяної тяги), навколо озер (призначеної для причалювання), для промислів тощо. У цивільному кодексі царства Польського (Кодексі Наполеона) нормувалися віддалі від зелених насаджень до межі, розміщення колодязів, помийних ям, кузень, печей, соляних магазинів чи складів їдких матеріалів та ін.

У період, що розглядається, можна зустріти випадки встановлення нормативів раціонального користування землями за допомогою звичаїв. Йдеться, зокрема, про нормативи неподільності земельних ділянок: у сільських громадах такі нормативи встановлювалися саме звичаєвим правом. Відповідно до статуту цивільного судочинства 1864 р., використання норм звичаєвого права допускалося у земельних правовідносинах не врегульованих законодавчо.

Показовим є тогочасне забезпечення нормативів засобами юридичної відповідальності. Наприклад, Статутом про покарання (ст.ст. 66-68) передбачалася відповідальність за порушення будівельних правил, у тому числі правил щодо планування та забудови міст. Крім відповідальності у вигляді штрафу, передбачався також обов’язок винних виправити або знести усе неправильно збудоване, якщо «допущена несправність буде визнана шкідливою для громадської безпеки або народного здоров’я».

Земельно-правове нормування цього періоду являє чимало прикладів вдалого регулювання земельних відносин, згодом прийнятих радянським та законодавством України. На жаль, не весь позитивний досвід був використаний в законодавстві України. Мова йде про нормування структури земельних ділянок (в першу чергу сільськогосподарського призначення), закріплення нормативів у кодифікованих законодавчих актах, що спрощує застосування відповідних нормативів, ефективне забезпечення нормування засобами юридичної відповідальності. Цей позитивний досвід цілком може бути використаний сьогодні в Україні у процесі регулювання земельних відносин.

Діяльність Селянського поземельного банку. 10.04.1883 почав діяти Селянський поземельний банк (положення про банк було прийнято 8 травня 1882, 11.06.1883 та 05.12.1888 внесені зміни та доповнення, а 27.11.1895 положення було замінено Статутом), що сприяв купівлі селянами земель. До 1894 р. за рахунок коштів банку було придбано лише біля 2 млн. десятин землі, з яких на 15 % банк згодом звернув стягнення через неповернення позики. З 1883 р. і по 1916 р. за посередництвом банку селяни придбали 17,9 млн. десятин землі.

Банк сплачував ціну за земельну ділянку безпосередньо покупцеві, земельна ділянка обтяжувалася іпотекою, розмір позики не міг перевищувати певних нормативів, що встановлювалися для окремих місцевостей, проценти були досить високими. Відсутність кваліфікованих кадрів та корупція значно знизили ефективність роботи банку. Банк активізував свою роботу лише під час реформи П.А.Столипіна, коли банк почав діяти спільно з землевпорядними комісіями.

7. Столипінська аграрна реформа в Росії

Необхідність реформи. Після півсторічного періоду відносного спокою та стабільності у земельних відносинах, на початку XX-го сторіччя у державі назріла потреба в новій земельній реформі. Нова реформа була покликана розв’язати проблеми, породжені попередньою реформою 1861 р.:неефективне общинне землеволодіння, несумісне з інтенсивною системою землеробства, вузькоземелля, довгоземелля, малоземелля, (виключало використання основної на той час трипільної системи землеробства), черезсмужжя, дальноземелля та земельні сервітути, що перешкоджали ефективному використанню землі (наприклад, сервітути випасання худоби по парі та стерні), завеликий обсяг громадських пасовищ (використовувалися менш ефективно, ніж приватні) тощо. Реформа, що отримала назву «столипінської», була спрямована на ліквідацію цих недоліків у землекористуванні за допомогою сприяння виділенню з общини, заохочення купівлі та оренди земель селянами, заохочення переселення й ін.. заходів.

Правове закріплення реформи. 04.03.1906 було видано Указ про організацію землеустрою та утворення Комітету по землевпорядних справах, губернських і повітових землевпорядних комісій. На комісії покладено сприяння селянам у купівлі земель за допомогою Селянського банку, продаж та надання в оренду селянам казенних земель, допомога в переселенні на казенні землі Азіатської Росії, сприяння покращенню селянського землекористування. До комісії включали по 6 виборних та 7-10 призначених членів (чиновників). Був створений Комітет із Землевпорядних Справ. 19 вересня 1906 року у виданому Комітетом із Землевпорядних Справ наказі землевпорядним комісіям були прописані шляхи по перетворенню землекористування. А саме: 1) розподіл земель між селянами, що були об’єднані в одну громаду, 2) розподіл земель між частинами поселень, 3) виділення земель під висілки, 4) виділ земель окремим домогосподарям, 5) повний поділ земель сільської общини на хуторські та відрубні ділянки, 6) розподіл загальних угідь. Реформується сама система підготовки землевпорядних кадрів, зростає кількість землемірних училищ,проводиться технічне переозброєння землевпорядної служби.

9 листопада 1906 року Урядовий Сенат видає Указ «Про доповнення деяких постанов чинного закону, що стосується селянського землеволодіння та землекористування», 14.06.1910 р. приймається Закон «Про зміну та доповнення деяких постанов про селянське землеволодіння», 24.05.1911 - Закон «Про землевпорядкування», 05.07.1912 – Закон «Про видачу Селянським поземельним банком позик під заставу надільних земель» (позика надавалася як селянам –одноосібникам та, так і сільським громадам). Основні положення реформи були закріплені цими актами.

У 1907 р. видана Інструкція (перероблялася в 1911 та 1913 рр.) із виконання землемірних робіт при землевпорядкуванні. Ця інструкція була повним посібником із виконання землевпорядних робіт. Під час проведення реформи на 31 млн. 182 тис.десятин земель були проведені роботи із землеустрою. Виділено в натурі 1 млн. 436,6 тис. одноосібних (хуторських та відрубних) господарств.

Умови виходу з общини. До існуючого законодавства Росії були зроблені численні зміни, спрямовані на спрощення порядку виходу з сільської общини. Розрізнялися поняття «укріплення» земельних ділянок та виділ домогосподарю земельної ділянки «до одного місця». «Укріплення» означало закріплення за особою у приватну власність частини общинної земельної ділянки або ділянок, якою фактично користувалися. Виділ земельної ділянки «до одного місця» передбачав здійснення землевпорядних дій щодо формування ділянки, технічно зручної для ведення дрібного господарства. Таке формування здійснювалося шляхом створення «відрубу» (ділянки без садиби) або «хутору» (ділянки із садибою).

Оренда землі. Оренда казенних земель була одним із основних заходів щодо ліквідації малоземелля. Надання казенних земель в оренду селянам здійснювалося землевпорядними комісіями за певними встановленими правилами. Граничний строк оренди для селян було збільшено з 12 до 36 років. Уряд сприяв розвитку довгострокової оренди.

Перед революцією 1917 р. орендними відносинами в Україні було охоплено 43,2 % господарств,що орендували більш 20 % загальних площ земель селянського землекористування.

Участь і роль Селянського банку в реформі. Селянський банк сприяв продажу земель в першу чергу малоземельним селянам які мали необхідний інвентар для обробки землі з урахуванням потреб в ліквідації недоліків землекористування. За час проведення реформи 80 % купівлі землі відбувалося через Селянський поземельний банк, а взагалі селяни придбали біля 6 млн. десятин землі.

ЦарськийУряд заборонив землевпорядним комісіям передачу казенних земель селянам, які не мали ні інвентарю, ні коней. Крім допомоги бідноті, Селянський банкповинен був допомагати заможним селянам у будівництвігосподарських споруд і видавати кредити для закупівлі сільськогосподарської техніки. За 2-3 роки 70 % хуторян провели на своїх земельних ділянках необхідні меліоративні роботи.

Землевпорядне нормування. При проведенні реформи П.А.Столипіна, як і при проведенні попередніх реформ, постало питання про нормативи набуття земель. Так, відповідно до п. 4 Указу Урядового Сенату «Про призначення вільних казенних земель у Європейській Росії до продажу для розширення селянського землеволодіння» від 27.08.1906, передбачалося встановлення граничного розміру земельної ділянки (враховуючи надільні та раніше куплені землі), що могли викупатися одним домогосподарем з казенних земель. Граничні розміри встановлювалися місцевими комітетами у справах землеустрою за поданням повітових землевпорядних комісій. Крім того, Законом «Про зміну та доповнення деяких постанов про селянське землеволодіння» від 14.06.1910 у ст. 56 було передбачене тимчасове обмеження «в межах одного повіту зосереджувати в одних руках шляхом купівлі або прийняття в дарунок» земельних ділянок понад певні норми, хоча для деяких губерній граничні розміри не встановлювалися. Існують і інші приклади нормування: так, Циркуляром Головного управління землеустрою та землеробства завідуючим переселенською справою у губерніях та областях Азіатської Росії щодо заготівлі та розподілу хутірських та переселенських ділянок від 16.02.1909 було обмежено площу ділянок під переселенські селища площею у 1-3 тисячі десятин.

На відміну від попередніх реформ, під час проведення «столипінського» землеустрою отримав потужний поштовх розвиток нормативів структури земель, що було обумовлено спрямованістю реформи на досягнення раціонального землекористування. Нормуванню були піддані форма, склад та розташування ділянок, що виділялися при здійсненні землеустрою. Наприклад, встановлювалося, що форми ділянок повинні, по можливості, наближатися до квадрату чи прямокутника, довжина якого не перевищує ширини більш ніж як у 5 разів. Також передбачалося, що при проектуванні меж ділянок бажано було уникати кутів, менших від 45 градусів (гарний приклад для відтворення у сучасному законодавстві). Встановлювалися вимоги до облаштування земельних ділянок: вони повинні були бути забезпечені водою, шляхами сполучення, тощо. Земельні ділянки не повинні були, по можливості, перетинатися з дорогами, річками, ярами та іншими перешкодами в обробітку. У цей період висловлювалися ідеї (у тому числі і П.А.Столипіним) щодо необхідності законодавчого закріплення нормативу неподільності земельних ділянок, однак ідея ця до кінця реалізована не була. Це не означає, що нормативи неподільності не існували:

вони визначалися нормами звичаєвого права.

Нормування часів столипінської аграрної реформи являє собою надзвичайно корисні приклади для сучасного законодавства. Досвід земельно-правового регулювання цього періоду може бути застосований в Україні дуже широко.

Результати реформи. З 01.01.1906 по 01.01.1913 було створено понад 204 тис. одноосібних селянських господарств (6,8 % кількості селянських дворів) на площі 1296 тис. десятин. Відбулися величезні зміни у структурі землевикористання, що суттєво підвищило ефективність використання земель.

8. Регулювання земельних відносин часів УНР

Секретар у справах земельних. У першій декларації Генерального Секретаріату від 12.10.1917 було передбачено певні організаційні повноваження Секретаря у справах земельних (дбати про громадське порядкування землями волосними, повітовими і губернськими комітетами та селянських депутатів, дбати про утворення українського Крайового Земельного Комітету, підготувати проект земельного закону).

Скасування права власності на нетрудові землі. 07.11.1917 Центральна Рада оприлюднила третій універсал, яким було проголошено УНР і одночасно скасовано право власності на поміщицькі та інші нетрудові землі. 16.11.1917 Генеральний Секретаріат розповсюдив офіційне роз’яснення, яким підкреслив, що скасування права власності на землю та перехід її до трудового народу слід розуміти як заборону колишнім власникам від дня публікації Універсалу відчужувати землю. Припинення права власності здійснювалося без викупу, проте деякі ділянки могли бути залишені за колишніми власниками. Встановлювалися правила надання землі у трудове користування. Вказувалося, що Універсал проголошував лише загальні підвалини, які мали бути в подальшому законодавче закріплені.

Земельний закон УНР. 18.01.1918 Українською Центральною Радою ухвалено Земельний Закон. Цей закон містив 3 Розділи та 33 параграфи і передбачав скасування без викупу (20) права власності «на всі землі з їх водами, надземними і підземними багацтвами в межах Української Народної Республіки» (1), які проголошувалися «добром народу Української Народної Республіки» (2), на користування яким «мають право всі громадяни Української Народної Республіки без різниці полу, віри і національності, з додержанням правил цього закону» (3). Були передбачені такі правила «порядкування» всіма землями:

«4.а) Верховне порядкування всіма землями з їх водами, надземними і підземними багацтвами належить, до скликання Української Установчої Ради, Українській Центральній Раді.

б) Порядкування в межах цього закону належить: землями міського користування згідно з 6 і 7 – органами міського самоврядування; іншими – сільськими громадами, волосними, повітовим і губернським земельним комітетам, в межах їх компетенції.

5. На верховний і місцеві органи порядкування землею покладаються:

а) забезпечення громадянам їх прав на користування землею;

б) охорона природних багацтв землі від виснаження і вживання заходів до зросту цих багацтв.

Були передбачені засади користування землею: воно було за загальним правилом безоплатним, за певним винятком («лишки» тощо) - 12 Закону, могло переходити у спадщину (13), а в інших випадках передача права дозволялася лише з дозволу громад та земельних комітетів (14). Встановлювалися достатньо детальні

правила «урізання» існуючих великих землеволодінь (Розділ III Закону «Переходові міри») та наділення землею безземельних та малоземельних селян.

Бойові дії та політична ситуація на той час на дали можливість реалізувати цей Закон.

Закон про землю в УНР. 08.01.1919 Директорія УНР прийняла Закон про землю в Українській Народній Республіці. За своєю структурою та змістом Закон був подібний до Земельного закон у УНР. Головна відмінність полягала в тому, що центральним органом управління земельними ресурсами стало Народне Міністерство Земельних Справ, було визначено мінімальний розмір земельної ділянки, яку можна було отримати в процесі перерозподілу; встановлювався також максимальний розмір земель, що залишався у колишніх власників, визначалася доля орендованих земель. Цей Закон теж не був реалізований на практиці.

9. Розвиток земельного права за часів СРСР

9.1. Дореволюційний період

Нормативно-правова основа. Одним з перших актів радянської влади став Декрет "Про землю" від 26.10.1917 (передбачив скасування права власності на землю та запровадив принцип безоплатного землекористування; згодом став тлумачитися як такий, що запровадив націоналізацію всіх земель), який проте, поширив свою дію на Україну не одразу. Земельні відносини у розглядуваний період регулювалися насамперед актами Всеукраїнського ревкому: Основними засадами організації земельної справи на Україні від 20.01.1920, Законом про землю від 05.02.1920 (ці два акти мали декларативний характер), Інструкцією про попередній розподіл колишніх нетрудових земель України у користування трудового землеробського населення від 05.02.1920, Положенням про земельні відділи губернських, повітових і волосних виконкомів від 28.02,1920, Положенням про державні показові господарства від 01.05.1920, затвердженим наркомом землеробства. 26.05.1919 видано Декрет ВУЦВК "Про соціалістичний землеустрій і про перехідні заходи до соціалістичного землекористування", а 29.11.1922 Президія ВУЦВК затвердила ЗК УСРР.

Прийнято Інструкцію по застосуванню закону про землю та про порядок здійснення робіт по соціалістичному землеустрою на Україні від 27.04.1921, де передбачалися, зокрема, правила щодо ліквідації недоліків землекористування (черезсмужжя, вклинювання тощо).

Цікаво, що у перші роки радянської влади звернення до звичаєвого права як до "дійсно народного права" стало одним з гасел доби. Звичаєве право відігравало важливу роль у регулюванні суспільних відносин у "буремні роки", за умов відсутності належного законодавчого регулювання. Невдовзі, проте, воно було практично повністю витіснено писаним правом.

Перерозподіл земель. Декрет "Про землю" від 26.10.1917 націоналізував землі удільні, монастирські, церковні, поміщицькі та передав їх у розпорядження рад селянських депутатів для надання трудящим. 19.02.19 І 8 Декрет "Про соціалізацію землі" ліквідовує приватну власність на землю, проголошується передача усієї землі у власність трудового народу. Станом на 1924 р. селяни отримали 91,8 % загальної площі сільськогосподарських земель в Україні.

Широкомасштабний процес обмеження і часткової ліквідації землекористування заможних селян (протягом нетривалого періоду у заможних селян в Україні було вилучено більше 4,1 мільйона десятин землі) ґрунтувався на нормуванні, що носило регіональний характер, при цьому рівність досягалася лише в межах окремих невеликих місцевостей. За Інструкцією Наркомзему України від 06.03.1919 з розподілу земель належало спочатку встановити межі волостей і визначити норми виділення землі; проте через нестачу землевпорядних кадрів розподіл конфіскованих земель проводився навесні 1919 р, самими селянами за рішенням сільських сходів, волосних зборів та повітових з'їздів за різними нормативами.

Цікавими є дискусії, які точилися при підготовці зрівняльного перерозподілу земель в масштабах усієї держави щодо визначення нормативів землекористування. Пропонувалося застосовувати категорії "споживна норма" (земельна площа, що давала змогу задовольнити потребу окремої сім'ї) та "трудова норма" (земельна площа, що могла бути оброблена господарством без застосування найманої праці). Під час цих дискусій, навіть на думку офіційної радянської науки, було переконливо доведено неможливість обгрунтованого встановлення ні споживної, ні трудової норми не лише для всієї держави, а і навіть для більш-менш великих її територій. Практика ж перерозподілу земель являла приклади вирішення проблеми нормування на різних засадах, як виходячи із трудової норми, так і норми споживчої, причому розмір норми іноді ставився в залежність від якості Грунтів, крутизни схилів тощо. Самі ж розміри наділення землею коливалися, наприклад, у Київській губернії від 0,52 десятини на душу населення (Звенигородський повіт) до 1,5 десятини (Чорнобильський повіт). Норми залишення землі (при вилученні в куркулів) були визначені в Київській губернії за ґрунтовими групами і коливалися від 1 десятини (чорнозем) до 3,25 десятини (піски).

Слід відзначити, що поряд із нормативами перерозподілу земель, за своєю суттю максимальними, вже ЗК УСРР 1922 р. передбачає нормативи мінімального розміру господарств, менше яких подрібнювати їх заборонялося. Такі норми визначалися Наркомземом республіки (ст. ст. 86, 87 кодексу). Видається, що досвід такого нормування є позитивним, і його доцільно було б впровадити у чинне законодавство України.

Оренда землі. У 1917 р. Декретом про землю було ліквідовано приватну власність на землю та заборонено ЇЇ оренду, хоча оренда землі і продовжувала існувати у прихованих формах. Але вже у 1922 р. за гострої потреби в сільськогосподарській продукції радянський уряд був змушений дозволити оренду землі (ст. 89 ЗК УСРР). Граничний термін оренди залежав від виду сівозміни (наприклад, при багатопільній системі землеробства не міг перевищувати терміну двох сівозмін). У 20-х рр. минулого сторіччя в орендних правовідносинах було задіяно біля половини селянських господарств. Площа земельних угідь, що орендувалася селянством України, досягла максимуму у 1927 р. і становила 2,9 млн. десятин, але була майже вдвічі меншою порівняно з 1917р.

Були поширені і приховані форми оренди землі, наприклад, найом робітника з реманентом для обробітку землі і перевезення врожаю зі сплатою половини врожаю (по суті, це була оренда на кабальних умовах), т. з. "супряга" (об'єднання дворів з різною забезпеченістю реманентом і робочою худобою, у якому слабка сторона оплачувала винагороду частиною врожаю).

Земельний кадастр. Земельний кадастр фактично ліквідується, лише у 1950-х рр. він замінюється на систему державного обліку земель.

Землеустрій. Поряд із забезпеченням зрівняльного перерозподілу земель, вживаються заходи щодо "остаточного реформування земельних відносин": 1)міжволосний розподіл земель; 2) розподіл земель у волості з відведенням селам, товариствам, артілям, утворення висілків на вимогу населення; 3) відведення земель державним і громадським установам, заводам, шахтам, фабрикам, дослідним станціям тощо; 4) відведення присадибних земель у сільській місцевості 5) відведення земель селам і селищам міського типу; 6) уточнення меж між губерніями і повітами; 7) упорядкування земельного фонду, призначеного для розміщення переселенців.

Планування території населених пунктів. У 1926 р. Радою Праці та Оборони були видані "Тимчасові будівельні правила і норми для будівництва житлових будинків і селищ", а 23.02.1928 постановою РНК УСРР було затверджено "Статут цивільного будівництва", у якому, зокрема, передбачалося функціональне зонування територій населених місць, оптимальні розміри садиб, кварталів, ширина вулиць, вимоги до озеленення тощо.

Вирішення земельних спорів. У прийнятих в перші роки після революції нормативно-правових актах не було прямої вказівки на підвідомчість земельних спорів, у зв'язку із чим протягом квітня-липня 1920 р. між Наркоматом землеробства і Наркоматом юстиції тривала суперечка щодо розмежування їх компетенції у справі вирішення земельних спорів. У результаті наркомати дійшли компромісної позиції (викладена у спільному роз'ясненні від 17.08.1920), за якою повітовим і губернським земельним відділам підвідомчі всі спори, що виникають під час землеустрою і виходять з його суті, крім спорів у існуючих трудових господарствах, які вирішуються народними судами. Земельні спори повинні вирішуватися земельними відділами відповідно до Тимчасового положення про народні суди УСРР та інструкції до нього.

Історія навчального курсу "земельне право". У 1920 рр. у вищих навчальних закладах країни викладається курс земельного права та кооперативного права, що охоплював окремі інститути земельно-правового характеру. З 1929 р. починає викладатися земельно-колгоспне право.

9.2. Період колективізації

Правове закріплення колективізації. Заходи Із колективізації, тобто об'єднання селянських господарств у колективні господарства (артілі), були передбачені затвердженим ЦВК СРСР Законом "Загальні начала землекористування та землеустрою" від 15.12.1928, Законом "Про заходи по соціалістичній перебудові сільського господарства в районах суцільної колективізації і по боротьбі з куркульством" від 01.02.1930, затвердженим ЦВК та РНК СРСР, постановою ЦВК та РНК СРСР від 03.09.1932 "Про створення сталого землекористування колгоспів", Примірним Статутом сільськогосподарської артілі, затвердженим РНК СРСР та ЦК ВКП(б) 17.02.1935, постановою РНК СРСР від 07.07.1935 "Про видачу сільськогосподарським артілям державних актів на безстрокове (вічне) користування землею".

Оренда землі. Вживаються планомірні кроки до викорінення оренди землі. Приймаються постанови ЦВК та РНК СРСР "Про заходи щодо зміцнення соціалістичної перебудови сільського господарства в районах масової колективізації та боротьби з куркульством", ВУЦВК та РНК УСРР "Про заборону оренди землі та використання найманої праці в індивідуальних селянських господарствах у районах суцільної колективізації". Слід врахувати, що у 1933 р. колективізацією в Україні було охоплено 69,5 %, на кінець 1934 -88 %, в середині 1935 - 91 % селянських господарств.

У 1937 р. запроваджується практично повна заборона оренди: прийнято постанови ЦК ВКП(б) та РНК СРСР "Про заборону передачі в оренду земель сільськогосподарського призначення" та "Про заходи щодо охорони громадських земель

від розбазарювання" (встановлювалася жорстка відповідальність за порушення заборони на оренду). Можливість оренди зберігалася лише у окремих, спеціально обумовлених винятках: наприклад, вона була передбачена п. 12 Положення про землі транспорту, затвердженого постановою ЦВК та РНК СРСР від 07.02.1933.

Динаміка колективізації. 1932 р. у колгоспах було об'єднано вже 14,5 млн. селянських господарств, колгоспи засівали 90 млн. га (куркулі - лише 1 млн. га проти 15 млн. у 1928 р.), організовано 2446 МТС, що засіяли більше 45 млн. га.

Землевпорядне забезпечення перетворень. 03.09.1932 ЦВК та РНК СРСР

прийнято постанову "Про створення сталого землекористування колгоспів", якою передбачалася заборона переділів землі між колгоспами, встановлювався порядок зміни меж колгоспів у зв'язку із укрупненням та розукрупненням.

Постановою ЦВК СРСР "За доповіддю народного комісара землеробства СРСР т. Яковлєва Я. А. про укріплення колгоспів" від 30.01.1933 була встановлена обов'язкова вимога щодо запровадження до 1934 р. у всіх колгоспах сівозмін (п. 4 Постанови). Крім того, передбачалося затвердження для кожного району райвиконкомами "із затвердження крайових земельних органів" обов'язкових "для усіх колгоспів, колгоспників та одноосібників агрономічних правил", за недотримання яких передбачалася дисциплінарна відповідальність та "інші, більш серйозні стягнення"³²⁵. На жаль, цей, як на наш погляд, надзвичайно перспективний напрямок загальнообов'язкового, диференційованого по регіонам агротехнічного нормування у подальшому належного розвитку не отримав.

Постанова РНК від 07.07.1935 "Про видачу сільськогосподарським артілям державних актів на безстрокове (довічне) користування землею" призвела до проведення у 1935-1937 рр. великих обсягів землевпорядних робіт, які остаточно ліквідували в Україні селянське землекористування.

Підсобні господарства. 07.09.1940 прийнято постанову РНК СРСР та ЦК ВКП(б) "Про організацію підсобних господарств городньо-овочевого і тваринницького напряму на підприємствах у містах І сільській місцевості", яка зобов'язувала директорів підприємств і місцеві радянські органи створювати підсобні господарства з метою постачання сільськогосподарської продукції заводським їдальням для потреб громадського харчування.

Присадибні земельні ділянки. Примірним статутом сільськогосподарської артілі 1935 р. передбачалося нормування розмірів присадибних земельних ділянок у статутах артілей. У подальших примірник статутах спочатку сільськогосподарської артілі, а потім і колгоспу тенденція до нормування розмірів присадибних наділів була збережена.

Планування населених пунктів. У 1939 р. приймається перший загальносоюзний стандарт, що регулює санітарно-гігієнічний аспект планування та забудову населених пунктів: ОСТ 900014-39 "Санітарні норми та правила будівельного проектування", затверджений Комітетом у справах будівництва при РНК СРСР 14.02.1939, який запроваджує у законодавство надзвичайно важливий земельно-правовий норматив - норматив санітарно-захисних зон.

Історія курсу "земельне право". З 1939 р. замість земельно-колгоспного права в вищих навчальних закладах починають викладатися дві різних дисципліни: земельне право та колгоспне право".

9.3. Велика Вітчизняна війна та повоєнний період

Особливості земельно-правового регулювання під час Великої Вітчизняної війни. З метою забезпечення армії та населення продуктами харчування при підприємствах та організаціях організовується широка мережа підсобних господарств, розвивається колективне та індивідуальне городництво. Виділяється від 0,12 до 0,25 га на сім'ю під городи. Здійснюються роботи із відновлення меж на звільнених територіях (Інструкція Наркомзему УРСР від 15.07.1944 "Про поновлення землекористування колгоспів у районах УРСР, звільнених від німецької окупації).

Земельні ділянки для індивідуального житлового будівництва. В Указі Президії Верховної Ради СРСР від 26.08.1948 "Про право громадян на купівлю та будівництво індивідуальних житлових будинків", постанові Ради Міністрів СРСР від 26.08.1948 про порядок застосування цього Указу передбачалося нормування земельних ділянок для індивідуального житлового будівництва. Тенденція до нормування розмірів цих ділянок зберігалася і в подальшому.

Землевпорядне нормування. Відповідно до рішення Пленуму ЦК ВКП(б), який відбувся у лютому 1947 р., Закону про п'ятирічний план на 1946-1950 рр. передбачалося відновлення та введення правильних сівозмін із застосуванням у них травосіяння (із широким використанням травосумішей бобових, злакових багаторічних трав), використанням вчасно піднятих та добре оброблених парів. Між тим, однотипні сівозміни запроваджувалися у всіх господарствах, без врахування різниці у ґрунтах, забезпеченості кормовими угіддями тощо.

Досить детальне агротехнічне нормування, раціоналізація внутрігосподарського землеустрою запроваджувалися постановою Ради Міністрів СРСР та ЦК ВКП(б) від 20.10.1948 "Про план полезахисних лісонасаджень, запровадження травопільних сівозмін, будівництва ставків і водойм для забезпечення високих і стійких врожаїв у степових і лісостепових районах. Розвиток земельно-правового регулювання в Україні європейської частини СРСР. До 1950 р. проекти внутрігосподарського землеустрою мали майже всі колгоспи та радгоспи. Проте до 1958 р. сівозміни були освоєні лише в 26 % радгоспів та 19 % колгоспів.

01.12.1958 у розвиток вже існуючих будівельних норм і правил Держбудом СРСР за дорученням Ради Міністрів СРСР були затверджені Правила І норми планування і забудови міст. Було прийнято також ряд відомчих нормативних актів, які містили нормативи відведення стосовно, насамперед, земель "спеціального призначення". Пізніше ці відомчі нормативні акти були замінені аналогічними актами, затвердженими постановами урядів союзних республік, а згодом, з 01.01.1967 - єдиною системою будівельних норм і правил колишнього СРСР, багато з положень якої є чинними й нині. Будівельні норми, які передбачають норми відведення земельних ділянок для різних потреб, практично усі дісталися нашій правовій системі "у спадок" від СРСР, причому прийняті вони ще у 70-і рр, минулого сторіччя.

Укрупнення колгоспів. Укрупнення колгоспів відбувається у 1940-1960 рр., його правовою основою стала постанова Ради Міністрів СРСР від 30.05.1950 "Про укрупнення дрібних колгоспів і завдання партійних організацій у цій справі".

Земельний кадастр. Постанова Ради Міністрів СРСР від 31.12.1954 "Про єдиний державний облік земельного фонду СРСР" передбачила запровадження обліку не лише кількості, але І якості земель та угідь, що стало вагомим кроком в напрямку запровадження повноцінного земельного кадастру.

Меліорація земель. Важливе значення для початку широкомасштабних меліоративних робіт в СРСР відіграла постанова ЦК КПРС та РМ СРСР "Про широкий розвиток меліорації земель для одержання високих і стійких врожаїв зернових і інших сільськогосподарських культур" 1966 р.

9.4. Розвиток земельного законодавства після прийняття Основ земельного законодавства СРСР 1968 року

Оновлення земельного законодавства. Замість Закону "Загальні начала землекористування і землевпорядкування" 1928 р. прийнято Основи земельного законодавства СРСР 1968 р.³⁴", а на їх розвиток у 1970 р. ухвалений новий ЗК УРСР. У 1969 р. на III Всесоюзному з'їзді колгоспників приймається новий примірний статут колгоспу. Примірний статут був обов'язковим не лише для колгоспів і колгоспників, а і для всіх суб'єктів, що вступали у правовідносини із колгоспами.

Нормування як засіб регулювання земельних відносин. Комплексна стандар-тизація в галузі охорони природи та використання природних ресурсів (у тому числі і землі) започаткована в СРСР стандартом ГОСТ 17.0.001-76 «Система стан-дартів в галузі охорони природи і поліпшення використання природних ресурсів. Основні положення»(далі - ССОП). Така система (ССОП) передбачає встановлен-ня стандартного регулювання відносно дев'яти об'єктів стандартизації, у тому числі методології та методики охорони природи і раціонального використання природних ресурсів (терміни і визначення, класифікація, методи контролю тощо), грунтів, земель, надр. В рамках ССОП було створено систему стандартів, що на стогодні відіграє велике значення для регулювання земельних відносин. Більшість стандартів, що входять до ССОП залишаються чинними в Україні й по сьогодні-шній день як міждержавні стандарти відповідно до «Угоди про проведення узгод-жуної політики в галузі стандартизації"" від 13.03.1992, до якої приєдналася Україна.

Санітарно-гігієнічні нормативи стану грунтів з'являються лише у 1980 р. Гігієнічне нормування концентрації хімічних речовин у грунтах помітно відставало у розвитку в порівнянні з нормуванням по відношенню до водного та повітряного середовища, що неодноразово відзначалося вченими-правниками, медиками та екологами. Позитивна тенденція в цьому відношенні окреслилася лише наприкінці 80-х рр., і останнім часом вона, на жаль, була втрачена.

Агропромислова інтеграція. Черговим кроком, що мав забезпечити зростання сільськогоспод

Дата добавления: 2014-01-07