Дарування

Положення, що регулюють відносини дарування, вміщені до Глави 55 ЦК Ук-раїни. Згідно зі ст.717 ЦК України, «1. за договором дарування одна сторона (дарувальник) зобов’язується передати в майбутньому другій стороні (обдарованому) безоплатно майно (дарунок) у власність».

Ч.1 ст. 719 підтверджує правило ЗК України щодо необхідності нотаріального посвідчення догово-ру дарування земельної ділянки як нерухомого майна та передбачає його державну реєстрацію.

ЦК України встановлює деякі обмеження щодо сторін договору дарування (ст.720), регламентує відносини сторін у разі укладання договору дарування з обов’язком передати да-рунок у майбутньому (ст.ст. 723,724), передбачає можливість встановлення обов’язку обда-рованого на користь третьої особи (ст.725) та правові наслідки порушення цього обов’язку (ст.726).У певних випадках договір дарування може бути розірваний на вимогу дарувальника (ст.ст. 727, 728). Кодексом передбачена по-жертва як різновид договору дарування (ст.729): дарування нерухомих та рухомих речей, зокрема грошей та цінних паперів для досягнення певної, наперед обумовленої мети.

Деякі положення ЦК України про договір дарування вступають у суперечність із нормами ЗК Украї-ни і тому не можуть застосовуватися. Так, відповідно до ч.2 ст. 729 договір про пожертву є укладеним з моменту прийняття пожертви. Проте ч.3 ст.132 ЗК України встановлює, що угоди про відчуження земельних ділянок вважаються укладеними «з дня їх нотаріального посвідчення».

Згідно із ч.1 ст.722 право обдарованого на дарунок виникає з моменту його прийняття. Цю норму слід застосовувати з урахуванням ст.ст. 125,126 ЗК України, які передбачають, що право власності на земельну ділянку виникає з моменту видачі та реєстрації відповідного державного акту.

Також слід звернути увагу, що ЗК України як одну з підстав припинення права власності передбачає добровільну відмову власника від права на земельну ділянку. (п. «а» ст.140 ЗК України).

Детальніші положення про добровільну відмову містяться у ст.142 ЗК України:

«1. Припинення права власності на земельну ділянку у разі добровільної відмови влас-ника землі на користь держави або теріторіальної громади здійснюється за його заявою

до відповідного органу.

2.Органи виконавчої влади або органи місцевого самоврядування у разі згоди на одер жання права власності на земельну ділянку укладають угоду про передачу права власноті на земельну ділянку. Угода про передачу права власності на земельну ділянку підлягає нотаріаль-ному посвідченню та державній реєстрації».

На наш погляд, за своєю природою такі відносини є даруванням, тому у частині, не врегульованій ЗК України, на них поширюються загальні правила ЦК України про договір дарування.

5. Спадкування

Відносини спадкування врегульвуються ст. 1216 ЦК України,

«1. Спадкуванням є перехід прав та обов’язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців)».

Таке визначення усталилося і в цивільному законодавстві, і у правовій доктрині. Тому формулюван-ня ст.131 ЗК України, де спадкування назване «угодою», видається некоректним. Очевидно, що гово-рити про «істотні умови» та письмову нотаріальну форму (ст.132 ЗК України) спадкування непра-вильно. Таким чином робим висновок, що вимоги ст.132 ЗК України не можуть поширюватися на спад-кування повною мірою.Не можна вважати також, що ці вимоги стосуються заповіту.

Спадкування здійснюється за заповітом або за законом. Обидва види спадкування детально розписані цивільним законодавством України.

Підставою для видачі державних актів на право власності на землю при спадкуванні є свідоцтво про право на спадщину, видані нотаріусами. Підстави та порядок видачі таких свідоцтв регламентуються Законом України «Про нотаріат» від 02.09.1993 року (Глава 7, ст.ст. 66-69), а також Інструкцією про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженою наказом Міністерства юстиції України від 03.03.2004 № 20/ 5 (Розділ 22, п.п. 216, 217).

Хоча в спадкоємців право власності на земельну ділянку виникає лише з моменту от-римання державного акту (ст.ст. 125, 126 ЗК України), держава також не може вважати земельну ді лянку своєю, оскільки законодавство передбачає спеціальну процедуру визнання спадщини від умерлою у судовому порядку, причому заява про визнання спадщини відумер лою подається лише по спливу одного року з часу відкриття спащини (ст. 1277 ЦК України).

Таким чином, після смерті спадкодавця до моменту отримання спакоємцем держав-ного акту про право власності на землю або до моменту визнання спадщини відумерлою земельна ділянка має невизначений пра вовий режим, є нібито «нічийною».

Невизначеними також є і зобов’язання щодо сплати земельного податку.

6. Особливості набуття земельних ділянок у правовідносинах, що виникають із договору застави (іпотеки).

Іпотека існувала ще в Давній Греції у VII – VI ст. до н.е. Після укладання договору на межі земель-ної ділянки боржникавстановлювався стовп із написом про те, що земельна ділянка забезпечує зобов’я-зання власника. Назва цього стовпа і дала назву іпотеці.

Відповідно до ст.572 ЦК України, «1.В силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов’язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленного майна переважно перед іншими кредиторами цього боржни-ка, якщо інше не встановлено законом (право застави)».

«Іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або тре-тьої особи» (ч.1ст.575 ЦК України).

Відносини застави (іпотеки) земельних ділянок врегуловані ст.ст. 571 – 593 ЦК України, Зако-ном України «Про заставу»від 02.10.1992 (іпотеки земельних ділянок стосуються лише загальні положення), Законом України «Про іпотеку» від 05.06.2003 (особливості іпотеки земельних ділянок передбачені ч.ч. 4-6 ст.6, ст.15), а також деякі спеціальні положення ст.133 ЗК України (ч.4 передбачає, що заставодержателем земельної ділянки сільськогосподарського призначення можуть бути тільки банки). Згідно ч.1ст.18 Закону України «Про іпотеку», іпотечний договір укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню. З моменту нотаріального посвідчення договір набуває чинності, протее обтяження іпотекою підлягає також державній реєстрації, після чого набуває пріорітету відносно зареєстрованих прав чи вимог інших осіб на передане в іпотеку нерухоме майно (ч.1 ст. 4 Закону, положення щодо реєстрації також закріплені у ч. ч. 1 ст.182, ч.2 ст.577 ЦК України, ч.2 ст.111 ЗК України, Законі України «Про державну реєстрацію речових на нерухоме майно та їх обмежень»).

Особливі вимоги до змісту іпотечного договору яформульовані у ч.1 ст.18 Закону України «Про іпотеку» (їх слід застосовувати з урахуванням положень ч.2 ст.132 ЗК України).

«Іпотечний договір повинен містити такі істотні умови:

1) для іпотекодавця та іпотекодержателя – юридичних осіб відомості про:

для резидентів – найменування, місцезнаходження та ідентифікаційний код в Єдиному державному реєстрі юридичних та фізичних осіб-підприємців;

для нерезидентів – найменування, місцезнаходження та державу, де зареєстровано особу;

для іпотекодавця та іпотекодержателя – фізичних осіб відомості про:

для громадян України – прізвище, ім’я, по батькові, адресу постійного місця проживання та індивідуальний ідентифікаційний номер у Державному реєстрі фізичних осіб – платників податків та інших обов’язкових платежів;

для іноземців, осіб без громадянства – прізвище, ім’я, по батькові (за наявності), адресу постійного місця проживання за межами України;

2) зміст та розмір основного зобов’язання, строк і порядок його виконання та /або посилання на правочин, у якому встановлено основне зобов’язання;

3) опис предмета іпотеки, достатній для його ідентифікації, та / або його реєстраційні дані. При іпотеці земельної ділянки має зазначатися її цільове призначення;

Посилання на видачу заставної або її відсутність».

Необхідно відмітити, що укладення іпотечного договору саме по собі не означає переходу власності на заставлену земельну ділянку. Проте такий перехід можливий при зверненні стягнення на заставлене майно. Підставами для звернення стягнення на предмет іпотеки є:

(1) невиконання або неналежне виконан-ня боржником основного зобов’язання (випливає із самого поняття іпотеки, відповідно до ст.33 ч.1 Закону України «Про іпотеку»), у певних випадках; (2) порушення іпотекодавцем своїх обов’язків (ч.1 ст.33, ст.12 Закону України «Про іпотеку»); (3)порушення провадження у справі про відновлення платоспроможності іпотекодавця або визнання його банкрутом або при ліквідації юридичної особи – іпотекодавця (ч.2 ст.33 ЗУ «Про іпоте-ку»).

Зверненя стягнення на предмет іпотеки здійснюється в таких випадках:

1)на підставі рішення суду;

2)виконавчого напису нотаріуса

3)згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя (ч.3 ст.33 ЗУ «Про іпотеку»).

У першому та другому випадку земельна ділянка підлягає продажу «на прилюдних тор-гах у межах процедури виконавчого провадження, передбаченої Законом України «Про вико-навче провадження» (ч.1 ст. 41Закону України «Про іпотеку»). Також ст.139 ЗК Ук-раїни передбачає, що «у разі звернення стягнення на земельну ділянку, що перебуває у влас-ності громадянина чи юридичної особи, земельна ді-лянка підлягає продажу на земельних торгах,що проводяться у формі аукціону». Процедура проведення земельних торгів у формі аукціону повинна бути визначена спеціальним законом (ч.5 ст.137 ЗК України), на жаль на сьогоднішній день не прийнятим.

У третьму випадку йдеться про так зване позасудове врегулювання, яке «здійснюється згідно із застереженням про задоаолення вимог іпотекодержателями, що міститься в іпо-течному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, який підлягає нотаріальному посвідченню і може бути укладений в будь - який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стяг-нення на предмет іпотеки» (ч.1 ст.36 Закону України «Про іпотеку»).

Договір про задоволення вимог іпотекодержателя може передбачати:

1. передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов’язання;

2. право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь – якій особі на підставі договору купівлі – продажу.

Передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки регламентується ст.37 Закону України «Про іпотеку»:

«Іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, який передба-чає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов’язання, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотеко дер-жателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки.

Рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, може бути оскаржено іпотекодавцем у суді.

Іпотекодержатель набуває предмет іпотеки у власність за вартістю, визначеною на момент такого набуття на підставі оцінки предмета іпотеки суб’єктом оціночної діяльнос-ті. У разі набуття права власності на предмет іпотеки іпотекодержатель зобов’язаний відшкодувати іпотекодавцю перевищення 90 % вартості предмета іпотеки над розміром забезпечених іпотекою вимог іпотекодержателя».

Дата добавления: 2014-01-07