Теорія зовнішньої залежності

В 70-х роках ХХ ст. теорія зовнішньої залежності стала популярною серед країн, що розвиваються. Теорія зовнішньої залежності розглядає ці країни як суспільства, що скуті інституційними, політичними та економічними обмеженнями (як зовнішніми, так і внутрішніми), і зв’язані з багатими країнами відносинами залежності та панування.

У цій теорії існує три основні напрями:

- неоколоніальна модель залежності,

- хибна парадигма розвитку

- теорія дуального розвитку.

Перший напрямок - неоколоніальна модель залежності - є побічним продуктом теорії марксизму. Неоколоніальна модель розвитку пов’язує нерозвиненість країн з історично існуючою нерівністю у правах бідних і багатих країн. Розвинуті країни, як правило, експлуатують малорозвинені країни або країни, що розвиваються, підпорядковуючи політику їхнього економічного розвитку своїм інтересам. Усередині малорозвинених країн існують так звані компрадорські групи, інтереси яких збігаються з інтересами розвинутих країн, що призводить до гальмування реформ, спрямованих на підвищення темпів економічного розвитку бідних країн.

Відповідно до даної теорії, революційна боротьба або, як мінімум, докорінна перебудова світової капіталістичної системи є єдиним засобом звільнення країн третього світу від прямого і непрямого контролю багатих країн і місцевих гнобителів.

Другий, але менш радикальний напрямок підходу теорії зовнішньої залежності, - хибна парадигма розвитку. Вона пояснює відсталість країн третього світу помилковими порадами не знайомих з місцевою специфікою консультантів з розвинених країн, які працюють в різних організаціях міжнародної двосторонньої або багатосторонньої допомоги розвитку.

Теорія дуального розвитку ґрунтується на положенні про
ієрархічність будови економічної системи. Між елементами системи існують відносини залежності, взаємозалежності та певної підпорядкованості.

Поняття дуальних товариств - бідних і багатих націй у світовому масштабі, а також нечисленної групи багатих серед більшості бідних всередині країн, що розвиваються міститься в неявному вигляді в моделі структурних перетворень і в явному - в теорії залежності.

Дуалізм, як поняття, широко використовується в теорії розвитку і означає відтворення й поглиблення розриву між багатими і бідними на всіх рівнях. Основу теорії дуального розвитку складають чотири положення:

1. Наявність специфічних умов для появи «вищих» і «підлеглих» рівнів у рамках однієї системи.

2. Постійне відтворення дуальних структур: контрасти між багатством і злиднями не зникають з часом і нерівність вищих і підлеглих елементів системи зберігається. Про це свідчить зростаюча нерівність доходів між країнами.

3. Розрив між вищими і нижчими елементами системи не тільки не зменшується, а зростає: з кожним роком збільшується відставання країн, що розвиваються в продуктивності праці.

4. Відсутність сприяння: вищі елементи практично нічим не сприяють розвитку нижчих. В реальності вони можуть навіть штовхати їх вниз, викликаючи «розвиток слаборозвиненості».

Одним з головних недоліків теорії дуального розвитку є її пасивно-споглядацький характер, вона радше фіксує існуюче становище, ніж пропонує шляхи і механізми вирішення складних проблем економічного зростання і розвитку.

Незважаючи на всі ідеологічні розбіжності, прихильники підходів неоколоніальної залежності, помилкової парадигми розвитку та дуального розвитку відкидають виняткову роль, яку традиційна економічна теорія відводить показнику економічного зростання ВВП.

3. Концепція сталого розвитку

Сталий розвиток як світове явище проявився в 90-х роках XX століття.

Під сталим розвитком розуміють модель бажаного розвитку суспільства, що ба­зується на оптимізації всіх видів діяльності людства та умов природного середовища. Сталий розвиток має три виміри - економічне зростання, соціальний прогрес та охорону навколишнього середовища.

Економічний вимір сталого розвитку передбачає:

· зрос­тання добробуту членів суспільства;

· ліквідацію біднос­ті шляхом ефективного використання ресурсів;

· збалансоване зростання країн з різними рівнями розвитку.

Соціальний вимір передбачає забезпечення в кожній країні:

· людських прав та свобод;

· плюралізму, демократії, побудови громадянського сус­пільства;

· створення можливостей та доступу до основних освітніх, ме­дичних, культурних послуг тощо.

Екологічний вимір передбачає:

· захист навколишнього природного се­редовища, екосистеми;

· збереження флори та фауни;

· раціональне викорис­тання всіх мінеральних, біологічних, екологічних та інших видів ресур­сів.

Ідея сталого розвитку виникла з метою подолання труднощів, які по­чалися в 70-80-х років XX ст. поряд із нарощуванням матеріального ви­робництва, а саме:

• обмеженістю природних ресурсів;

• несприятливою демографічною ситуацією;

• катастрофічно швидким руйнуванням природного довкілля;

• зростаючою загрозою здоров'ю та життю самої людини.

Філософія сталого розвитку полягає в поступовому нарощуванні на­ціональних потенціалів країн світу для підвищення якості життя у всіх сферах життєдіяльності населення без нанесення шкоди природі і прийдешнім поколінням.

Концепція сталого розвитку:

· характеризується комплексністю та інтегрованістю основних елементів - економіки, суспільства і природи

· базується на правах людини та народів щодо отримання рівності прав на розвиток. Ця ідея була підтримана Генераль­ною Асамблеєю ООН в 1979 році.

· передбачає задоволення поточних потреб нинішнього поко­ління без посягань на потреби та можливості майбутніх поколінь.

ООН виступає основною ру­шійною силою сталого розвитку в світовому масштабі. На 55 сесії ООН в 2000 році було виділено три основних цілі, які мають бути забезпечені в кожній країні: подолання бідності, подолання страху, забезпечення майбутнього.

Сталий розвиток можливий за умов належного розвитку демократії, наявності громадянського суспільства, яке є не­обхідною та очевидною умовою його здійснення. Це стає можливим на певному етапі демократизації суспільних відносин в соціальній, економіч­ній та екологічних сферах.

Індикатори сталого розвитку. Важливим є питання вибору інтеграль­ного критерію суспільного прогресу в цілому. Довгий час перевага на­давалась економічним параметрам - характеру та рівню розвитку про­дуктивних сил, валовому національному продукту, середньому доходу на душу населення тощо. Однак на сучасному етапі розвитку економічні чинники вступили у суперечність, наприклад, з якістю природного довкілля. З другої сторо­ни, при повному екологічному та економічному благополуччі спостері­гається культурна деградація, помітне зниження морального рівня сус­пільства.

Комісія ООН, що опікується питаннями сталого розвитку, для об'єктивного порівняння розвитку всіх країн і висновків щодо фінансової і будь-якої іншої допомоги за­стосовує індекс людського розвитку (ІЛР) - інтегральний показник, який об'єднує три компоненти: довголіття, освіту і рівень життя.

Довголіття вимірюється очікуваною тривалістю життя; освіта вимі­рюється комбінацією письменності дорослих і середньою кількістю ро­ків освіти; рівень життя вимірюється реальним ВВП на душу населення з урахуванням місцевої вартості життя.

Вважається, що країни з ІЛР нижче 0,5 мають низький рівень людс­ького розвитку; країни з ІЛР в діапазоні 0,5-0,8 мають середній рівень, а країни з ІЛР більше 0,8 мають високий рівень розвитку.

Індекси сталого розвитку можна використовувати при проведенні державної політики в економічній, соціальній та екологічних сферах, формуванні бюджетів та планів розвитку.

На Всесвітньому економічному форумі в Давосі (Швейцарія) у 2001 р. був представлений комплексний показник сталості розвитку країни чи регіону - індекс екологічної сталості. Значення індексу розраховується за допомогою 21 комплексного інди­катора, що охоплюють 76 параметрів. За цим індексом у 2005 р. Україна знаходилася на 108 місці серед 146 країн, а світовими лідерами були Фін­ляндія, Норвегія, Уругвай, Швеція та Ісландія.

В Ріо-де-Жанейро у 1992 р. Україна задекларувала своє бажання пе­рейти на шлях сталого розвитку і на наступних конференціях «Ріо+5» та «Ріо+10» підтвердила свої прагнення. Виділяють обставини, які спричинили перехід України до реалізації стратегії сталого розвитку:

1. в Україні склалась вкрай нераціональна структура природокористування, яка є наслідком функціонування переважно сировинних галузей промисловості та ресурсоємних технологій.

2. господарський комплекс України характеризується низькою економічною та екологічною ефективністю (висока енергоємність ВВП - 0,89 кг умовного палива на 1 долар США ВВП, що у 2,6 рази перевищує середній рівень енергоєм­ності ВВП країн світу).

3. переважно сировинний розвиток промисловості, висока ресурсо- та енергоємність економіки України призводить до надмірного забруднення території країни.

4. для України властива недосконала модель розвитку сіль­ського господарства (надмірна освоєність земельних ресурсів, критична розораність території (58% замість допустимих 40%)), недостатня площа лісів (15,7% замість умовно оптималь­них 22-25%).

5. за ступенем водозабезпечення Україна займає одне з остан­ніх місць серед країн Європи, а за водоємністю ВВП - перевищує серед­ньоєвропейський показник у кілька разів.

6. із нарощуванням виробництва збільшуються обсяги вики­дів шкідливих речовин.

7. скорочення населення та скорочення очікуваної тривалості життя;

8. характерним для України є висока частка розшарування населення;

9. перехід України до сталого розвитку є важливою умовою європейської та світової інтеграції України, оскільки більшість країн сві­ту уже прийняли цю концепцію до виконання.

Перехід до сталого розвитку вимагає ви­рішення великих за масштабами соціально-економічних та екологічних завдань і потребує значного періоду. Цей перехід необхідно здійснювати в декілька етапів.

Підготовчий період пов'язаний із постановкою мети та виробленням стратегії, зміною світосприйняття щодо цілей та завдань сталого розвитку як державними органами, так і всіма суб'єктами соціально-економічних відносин у суспільстві, формуванням нормативно-правової бази.

Початковий період переходу на засади сталого розвитку вимагатиме вирішення найгостріших соціально-економічних та екологічних проб­лем, які створять передумови для подальшого розвитку.

Наступний етап має стати етапом введення екологоекономічних прин­ципів господарювання і супроводжуватися технічним та технологічним оновленням виробничих процесів, структурними змінами в економіці, зниженням техногенного навантаження на природу, оптимізацією вико­ристання економічного потенціалу.

Заключний етап переходу до сталого розвитку вимагатиме широко­масштабного введення екологоекономічних систем господарювання, гармонізації відносин соціуму та природи, входження в світову систему країн, які уже розвиваються на цих засадах.

Дата добавления: 2014-01-07