Економічна теорія добробуту. Функція суспільного добробуту

Однією із важливих проблем економічної теорії є досягнення суспільного добробуту.

Основоположники класичної політичної економії вважали, що досягнення суспільного добробуту відбувається на основі зростання суспільного багатства, а основним показником суспільного добробуту є - обсяг національного доходу на одну особу.

Представник неокласичної економічної школи А. Маршалл звернув увагу на те, що людина відіграє більш важливу роль у економічному розвитку ніж більшість факторів виробництва.

Артур Пігу розрізняє економічний та неекономічний добробути. Економічний добробут - реалізоване за певний проміжок часу споживання товарів і послуг. Проте зміна економічного добробуту не завжди призводить до відповідних коливань неекономічного добробуту. Англійський філософ Ієремія Бентам під індивідуальним добробутом розумів певну величину егоїстичної насолоди, задоволень і навіть щастя, яке може бути точно виміряне індивідом.

Мірилом індивідуального добробуту від споживання певного блага в економічній теорії є величина надлишку споживача.

Вільфредо Парето детально дослідив особливості формування загального добробуту суспільства і довів, що неможливо розглядати загальний добробут суспільства через суму добробутів усіх членів суспільства. В. Парето виводить власний оптимум - стан, за якого ніякий перерозподіл ресурсів чи про­дуктів не може поліпшити становище одного раціонального суб'єкта, не погіршивши тим самим становище іншого. Проте, даний оптимум при оптимальному розподілі ресур­сів не гарантує соціального оптимуму і не має на меті досягнення соціальної справедливості. Ресурси у суспільстві можуть розподілені ефективно за Парето, навіть якщо одні голодують, а інші живуть у роскоші.

В умовах сьогодення під економічним добробутом часто розуміють реальний дохід індивіда, а показником економічного добробуту країни — обсяг ВВП на одну особу або рівень національного доходу на одну особу.

Добробут включає два основні критерії:

- ефективність - вибір, який максимізує його корисність.

- соціальна справедливість - міра рівності (нерівності) життєвого становища людей, класів і соціальних груп, яка виражається в матеріальних і духовних благах, які надходять у повне розпорядження людей. Але це не означає зрівнялівки у споживанні, а встановлення і дотримання для всіх чітко визначених критеріїв.

Ефективність і справедливість є конфліктуючими цілями державної політики, тобто досягнення вищої міри справедливості вимагає певних поступок в ефективності, і навпаки. Досягнення більшої міри справедливості у суспільстві потребує перерозподілу доходів через податки.

Намагання підвищення справедливості через перерозподіл призводить до зменшення ефективності економіки, що скорочує суспільний добробут як джерело для перерозподілу.

У межах економічної теорії добробуту агреговані індивідуальні уподобання аналізуються за допомогою побудови функції суспільного добробуту (ФСД) — моделі, що формулює цілі суспільства.

Функція суспільного добробуту є деякою функцією від індивідуальних функцій корисності і зростаючою функцією корисності кожного індивіда.

Функція суспільного добробуту має загальний вигляд:

, (11.1)

де – рівень суспільного добробуту;

– функції корисності окремих індивідів.

Графічно для випадку двох індивідів ФСД можна представити як сукупність кривих незмінного добробуту (або суспільних кривих байдужості) W ₁, W _2, W _3, — ліній рівня ФСД, кожна з яких поєднує множину точок, що відповідають сполученням індивідуальних рівнів корисності з однаковим рівнем суспільного добробуту (рис. 11.1).

Суміщення кривих рівного добробуту з межею можливих корисностей (UPC) дозволяє визначити точку максимізації добробуту (точка ), якій відповідають індивідуальні рівні корисності і . Якщо економіка досягне будь-якого іншого стану на межі можливих корисностей, то він не буде оптимальним щодо суспільного добробуту, хоча є Парето-оптимальним. Для максимізації добробуту і зміщення економіки до точки потрібне державне втручання.

Вибір конкретної форми ФСД залежить від прийнятого у суспільстві розуміння справедливості.

В економічній науці існує чотири підходи до категорії справедливості: утилітаризм, егалітаризм, ролзіанський підхід та ліберальний підхід (класичний лібералізм).

Утилітарний підхід, засновниками якого вважаються англійські вчені – філософ і соціолог І. Бентам та економіст С. Міль, розглядає суспільний добробут як суму добробуту всіх членів суспільства. Принцип перерозподілу доходів в цій концепції ґрунтується на припущенні про спадну граничну корисність.

Егалітарний підхід вимагає рівномірного розподілу, за якого всі блага поділені порівну між усіма індивідами. З огляду на симетричність стану індивідів, досягається рівноправність у розподілі. Проте такого виду розподіл, як правило, не є Парето – ефективним.

Сучасний американський філософ Джон Ролз сформулював два принципи, на яких, як вважав, ґрунтується соціальна справедливість:

- всі громадяни повинні мати рівні свободи;

- економічна нерівність є виправданою тільки у тому випадку, якщо покращується положення найбільш знедолених верств населення. Отже, функція розподілу Ролза(ролзівська або мінімаксна) функція добробуту визначає, що суспільний добробут вимірюється рівнем добробуту найменш забезпеченого члена суспільства.

Ліберальний (ринковий) підхід вважає найбільш справедливим той розподіл, який досягнуто на конкурентному ринку, коли добробут кожного досягається з урахуванням індивідуальних стартових можливостей і здібностей. Винагороджуються ті, хто здібніший і працьовитіший, навіть якщо при цьому має місце крайня нерівність. Згідно з цим підходом найкращими для суспільства є фактично досягнуті оптимальні за Парето варіанти, тоді як три попередні підходи вимагали державного втручання для досягнення найкращого, найбільш справедливого стану суспільства.

Дата добавления: 2014-01-07