Пізнання – сукупність процесів отримання, переробки і використання інформації про світ і саму людину

Лекція № 10

Тема: ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ПІЗНАВАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ.

1. Сутність і структура пізнавального процесу.

2. Проблема істини у філософії.

3. Матеріалістичне та ідеалістичне розуміння об’єкта і суб’єкта пізнання.

Література:

П - 1, стор. 211- 234, 277-302.

П - 3, ч. 2, стор. 288 – 359.

П - 4, стор. 368 – 482.

П – 6, стор. 144 – 172.

П – 8, стор. 488- 526.

П – 10, стор. 151 –179.

- 1 –

Люди завжди прагнули нових знань. Пізнання як процес оволодіння таємницями буття є відображенням найвищих спрямувань творчої активності розуму, що являє собою головну гордість людства.

Питання про природу та сутність людського пізнання, його можливості, рівні, форми, ознаки достовірності знання упродовж всієї історії філософії були її органічною складовою частиною. Здатність пізнання є вирішальною для людського способу буття. Людина не зливається із дійсністю, а це і значить, що вона повинна нею опановувати як фізично, так і інтелектуально.

- мислю, отже існую (Р.Декарт);

- ми можемо стільки, скільки ми знаємо (Ф.Бекон);

- знання є сила, сила є знання (Ф.Бекон);

- немає нічого страшнішого за активне невігластво (Гете);

- кого Зевс хоче покарати, того позбавляє розуму;

- людей необхідно навчати не думкам, а тому як потрібно мислити (І.Кант);

- чим більше знаєш, тим цікавіше жити (К.Паустовський);

- той, хто володіє інформацією, володіє світом;

- менше знаєш, краще спиш (мудрість, характерна для тоталітарного суспільства);

- велике знання збільшує клопіт (Еклезіаст);

- на картах зникли білі плями, виступили криваві (С.Є.Лєц).

Залежно від ситуації знання, з одного боку, можуть додавати сили і могутності людині, з іншого – проблем і небезпеки (П.Абеляр, Г.Галілей, Дж.Бруно, М.Коперник).

Проблеми пізнання досліджує гносеологія (давньогрец. “гносис” – пізнання; “логос” – вчення, наука). Інколи цей розділ філософії називають епістемологія (давньогрец. “епістема” - знання, наука; “логос”- вчення).

Гносеологія була більш характерною для позиції класичної філософії, оскільки розглядала пізнання ззовні, як різновид реальних процесів; епістемологія явище некласичною філософії, вона видобуває теорію знання із середини самого пізнавального відношення.

Складові процесу пізнання:

- процес видобування знань, створення образів, моделей теорій реальності (інформативний аспект);

- прагнення оволодіти реальністю, проникнути в її приховані підвалини (вольовий аспект);

- бажання досягти найважливішого, найпозитивнішого для людини стану досконалості (смисловий аспект).

Принципи гносеології:

- об’єктивність;

- конкретність;

- історизм;

- зв’язок з практикою;

- єдність діалектики і логіки;

- всезагальність;

- відображення.

Головним у теорії пізнання є питання про відношення знання про світ до власне світу, чи спроможна наша свідомість давати адекватне відображення дійсності. З даного питання окреслюються такі гносеологічні позиції:

- гносеологічний оптимізм (людське пізнання не знає меж);

- агностицизм (принципове заперечення можливості для людини мати достовірні знання);

- скептицизм (висловлення сумніву як у позитивних можливостях пізнання, так і в його повній неспроможності).

Процес пізнання – неподільне ціле, але в ньому можна виділити два основних ступені:

- чуттєве пізнання;

- раціональне пізнання.

Б. Паскаль: ”Серце розмірковує по-своєму, розумом цього не зрозуміти”.

“ Раціоналіст ” – інтраверт, чітка логіка, важко переконати, примусити відмовитись від попередньої думки, вимагає усамітнення в складні хвилини, потайний, високий самоконтроль міміки, непримиримий до недоліків; критика і жорстокий тон підвищує продуктивність діяльності.

“Сенсуаліст ” – екстраверт, відсутність чіткої логіки може міняти думку на користь добробуту групи, потреба в людях в складні хвилини, емоційна виразність і відкритість, жестикуляція і міміка часто відповідають внутрішнім переживанням, схильність прикрашати, при словесному покаранні знижається продуктивність діяльності.

Форми чуттєвого пізнання:

- відчуття;

- сприйняття;

- уявлення.

Форми раціонального пізнання:

- поняття;

- судження;

- умовивід.

Синтезуючий рівень пізнання:

- досвід;

- експеримент;

- практика.

Отже, пізнання розвивається від чуття до абстрактного мислення та до їх синтезу, у процесі якого людина знову отримує чуттєві враження, переходить до нових міркувань. Тобто, пізнання – це процес, який розвивається спиралеподібно, еволюціонує, нарощується, маючи певну внутрішню ритміку.

Багаторівневий характер пізнання часто набуває спрощеного тлумачення:

- надмірне акцентування ролі чуття приводить до сенсуалізму (Дж. Локк – “Немає нічого в інтелекті, чого б не було у відчутті”);

- акцентування ролі абстрактного мислення приводить до раціоналізму (Р.Декарт – “Усе наше пізнання залежить лише від діяльності розуму”);

- перебільшення ролі досвіду може привести до позиції емпіризму (виправдане те знання, що грунтується на наявному в нашому досвіді);

- перебільшення ролі практики приводить до прагматизму (виправдане лише те знання, яке корисне).

Кожен з аспектів виправдовує себе лише тоді, коли входить у цілісний пізнавальний процес, виконуючи свої особливі функції.

- ІІ –

Внутрішня спрямованість пізнання – пошук істини. Проблема істини як якісної характеристики людських інтелектуальних побудов завжди була серцевиною теорії пізнання. “Чого ми шукаємо? Спокою, щастя? Ні, лише одну істину, якою б жахливою і огидною вона небула.” (Ф.Ніцше). Класичне визначення істини дав Арістотель, визначивши її як відповідність наших знань дійсності.

Дата добавления: 2014-01-07