Індивідуальний стиль у вітчизняній психології

У вітчизняній науці також надається велике значення поняттю стилю, який описує індивідуальність в динаміці. Залежно від локалізації якості, яка компенсується або видозмінюється, можна виділити стилі спілкування, когнітивні стилі (способи реалізації завдатків), стилі професійної діяльності. Підпорядковуючись і інтегруючись в єдину систему, всі вони утворюють стиль людини, еволюційне значення якої полягає в тому, щоб встановити індивідуально особливе з погляду оптимальності, адаптированности і результативності взаємодія людини з середовищем (12). Стиль людини має два основні прояви: з одного боку, у вигляді сполучення різнорівневих параметрів в структурі індивідуальності (темпераменту, характеру, інтелекту і т.д.), а з іншого боку, утворюючи стійкий патерн індивідуальних взаємодій з фізичним і соціальним середовищем. Тобто стиль людини – це і те, що усередині індивідуальності, і те, що характеризує її як суб'єкта діяльності. Представники теорії інтегральної індивідуальності, розвиваючи ідею про системну організацію стилю, нижчі його рівні пов'язують з формально-динамічними властивостями індивідуальності, а вищі – з особовими, такими, як переконання і Я-концепция (6, 7, 12, 14).

А.В. Лібін запропонував вивчати стиль людини як ієрархічну освіту, що включає 5 блоків (або фреймів, як їх називає дослідник, що працює в російсько-американській традиції), кожний з яких є набором взаємозв'язаних ознак, що виявлених за допомогою кореляційного аналізу і володіють відмітною специфікою (12). Валідность такого розгляду стилю була підтверджена дослідженням зв'язку різних стильових проявів: стилю перцепції, мислення, способу психологічного подолання, індивідуального стилю діяльності і спілкування (12, 14).

Інший вітчизняний дослідник Л.Я. Дорфман пропонує розглядати як основу для виділення стилів форми активності людини (6, 14). При цьому він підкреслює, що одні стилі активності, з погляду їх детерміації, зміщені до полюса суб'єкта (вони сопоставимы із стилями особи і позначені ним як індивідуальні стилі), інші зміщені до полюса об'єкту (вони сопоставимы з індивідуальним стилем і називаються екологічними стилями).

Таким чином, стильові характеристики людини включають як особливості внутрішньої динаміки індивідуальності, так і напрями взаємодії із зовнішнім світом (вибираний з нього суб'єктом фрагмент Дорфман називає метаиндивидуалъным миром). Тобто стиль – це в цілому фенотипічна освіта, що пов'язує суб'єкта з об'єктами і визначає як процес, так і результат їх взаємодії.

Поняття стилю людини поки що недостатньо пропрацювало на всіх рівнях – частіше детально представлені лише деякі рівні, проте, безумовно, воно володіє багатими перспективами для використання в прикладних дослідженнях. Так, наприклад, дослідник девіантної поведінки В.Т. Кондратенко виділяє наступні стилі життя: гедонізм (прагнення до реалізації своїх потреб), аскетичний (прагнення до зниження інтенсивності своїх потреб), споглядальний (орієнтація на зовнішні враження, що реалізовує прагнення спростити відносини з світом), діяльний (прагнення до самоудосконалення і всестороннього розвитку) (8). Автором наголошується, що аскетичний стиль часто зустрічається серед вбивць, а споглядальний – серед злодіїв.

Я-концепция як основа життєвого стилю

Оскільки початковим моментом для вироблення життєвого стилю є уявлення людини про себе, необхідно стисло розглянути індивідуальну вариативность самосвідомості. Сукупність представлень індивіда про себе, що включає переконання, оцінки і тенденції поведінки, називається Я концепцією. Інакше кажучи, Я-концепция – система найбільш загальних установок суб'єкта на саме себе (4, 12).

Я-концепция визначає міру успішності людини в різних сферах дійсності і області його уразливості, виконуючи трояку роль: по-перше, сприяє достиже-нию внутрішньої узгодженості особи; по-друге, визначає інтерпретацію досвіду людини і, по-третє, є джерелом очікувань. Таким чином, Я-концепция виступає регулятором практично всіх особових і характерологических процесів. Я-концепция по своєму походженню – в основному фенотипічна освіта, що підкріплюється генетично рівнем тривожності і властивостями нервової системи (4).

Самооцінка, найважливіша складова самосвідомості, може бути обчислена за оригінальною формулою У. Джеймса: самооцінка = успех/притязания. Вона змінюється з віком, набуваючи таких вимірювань, як дифференцированностъ (подробиця приватних уявлень про себе), висоту (вона може бути середньою, високою і низькою), адекватність (вона повинна відповідати особистим об'єктивним досягненням). Самооцінка складається в дитинстві під впливом зовнішніх оцінок, які, интериоризуясь, перетворюються на самовідношення. Це можливо тільки починаючи з деякого рівня інтелектуального розвитку (дети-олигофрены, у яких немає смислового узагальнення, стійкої самооцінки так і не набувають).

За даними досліджень, присвячених дифференциро-ванности самооцінки, виявлено, що, якщо порівнювати самозвіти різних вікових категорій (наприклад, семикласників, старшокласників і дорослих людей близько 30 років) по п'яти параметрах самооцінки (фізичним якостям, успішності, інтелектуальному розвитку, міжособовому спілкуванню і відповідальності), з віком індивідуальні варіації посилюються (4, 12). Тоді як дитина раннього віку оцінює себе однаково по всіх якостях, респонденти постарше краще знають свої сильні і слабкі сторони. Це пов'язано з розширенням особистого досвіду і, як наслідок, із збільшенням когнітивної складності особи, тобто здатності оцінювати різні сторони свого Я. Недифференцированность самооцінки свідчить про соціальну і особову нерозвиненість («Що скажуть про тебе інші, коли ти сам про себе нічого сказати не можеш», — писав кузьма Прутков).

Для успішності діяльності необхідно, щоб людина оцінювала себе небагато вище за реальні досягнення, таким чином самомотивируясь. Занижена (нижче за об'єктивні досягнення) самооцінка свідчить про депресивність, схильність особи до невротизации. Численні дослідження показали, що самооцінка безпосередньо пов'язана з шкільними успіхами, тоді як інтелектуальні здібності – лише опосередкований. Тобто не дуже здібний, але упевнений учень краще вчиться, чим його обдарований, але такий, що сумнівається в собі товариш.

Негативна Я-концепция породжує надмірні психологічні захисту, обмежуючи круг деятельностей і спілкування людини. Ухвалення себе – основа самоактуалізації особи. Для людини, що має професію соціального змісту, необхідне поглиблене знання себе, і негативна Я-концепция є професійним протипоказанням (4, 7, 12).

У чоловіків частіше наголошується позитивніша (а також, можливо, більш інтегрована) Я-концепция, ніж у жінок. Можна відзначити також об'єднання завдань альтруїстичного і прагматичного вмісту в самосвідомості чоловіків і розведення цих сторін самоактуалізації у жінок, що, мабуть, пояснюється комплексом жертви, характерним для російської, фемининной в цілому, культури.

Підвищення самооцінки можливе за умови а) наявність приватних досягнень в одній з деятельностей, би) за умови, що людина не боїться бути знехтуваним у разі неуспіху, в) при упевненості в доброзичливому відношенні до нього і відсутності зіставлення з іншими людьми (т.е. наявності безоценочного до нього відносини). Неадекватно завищена самооцінка, проте, також може бути джерелом життєвих труднощів для її володаря: знижена критичність до себе приводить до інфантильності, безвідповідальності, невмінню планувати свою діяльність, прогнозувати її наслідки і будувати відносини з іншими людьми.

Самооцінка тісно пов'язана з рівнем домагань – тими цілями і завданнями, які людина рахує для себе здійснимими. Рівень домагань розрізняється по висоті і динамічності. Якщо людина не справилася із завданням, він, за логікою адаптивної поведінки, повинен знизити свої домагання. Ригідні домагання на успіх наголошуються у соціально і особово нерозвинених людей (втім, завзятість без підкріплення відноситься до однієї з поведінкових програм здорових чоловіків) (4).

Я-концепция – поняття в основному європейського менталітету. Філософський перебіг Сходу в основному постулював передзаданість людської долі і доцільність підпорядкування їй: адже якщо все одно не уникнути деякої події, то краще за нього прийняти. Європейська традиція, навпаки, орієнтує людину на те, щоб будувати своє життя самостійно. Активний початок, пошук свого місця в світі і сенсу свого існування, який відкривається не всім і не відразу, зіставлення себе всесвіту, претензія на те, щоб перетворювати мир по своєму образу і подібності, — ось відмінні риси, західного мислення.

У психології особи схильність людини покладати відповідальність за те, що все відбувається з ним на зовнішні обставини або себе самого називається локусом контролю (це поняття було введене Дж. Роттером). Якщо людина має внутрішній локус контролю (таких людей називають интерналами), він відчуває себе творцем власного життя. Інтернали менш схильні підкорятися впливу інших, вони чинять опір, коли відчувають, що ними намагаються маніпулювати. Вони краще працюють наодинці, чим під спостереженням, хворобливо реагують на втрату особистої свободи.

Якщо ж людина вважає, що що все відбувається з ним є результатом дії зовнішніх, сторонніх по відношенню до його волі сил – випадку, інших людей, провидіння – (таких людей називають экстерналами), то він більше орієнтований на ухвалення всього, що з ним відбувається. Він рідше досягає тих висот життєтворчості, які властиві интерналам, відчуває себе менш значним в цьому житті, зате не бере на себе важкоздійснюваних завдань. Екстернали конформны (підкоряються правилам), піддаються тиску тих, що оточують, навіюванню, краще працюють на людях, ніж наодинці. Їм важко організувати свою діяльність, при плануванні якої вони враховують в основному зовнішні вимоги (підготувати матеріал до іспиту, приготувати святковий обід, якщо очікуються гості).

Локус контролю зв'язаний і з тим, як людина будує свої відносини з іншими людьми. Як правило, интернал упевненіший в собі, популярніший в групі і проявляє велику терпимість в порівнянні з экстерналом. У интерналов виявлена активніша позиція по відношенню до власного здоров'я: вони краще обізнані про його особливості, більше піклуються про нього і частіше звертаються по профілактичну допомогу. Екстернальность, навпаки, поєднується із зниженим настроєм, переживанням тривоги за своє здоров'я.

Протягом деякого часу вважалося, що локус контролю – постійна характеристика особи, що зберігається впродовж тривалого періоду часу і розповсюджується на всі області життя – успіх і невдачі, здоров'я, навчання, роботу, сім'ю, відносини з друзями (саме ці сфери виділяються у вітчизняній модифікації опитувальника, що має назву «Рівень суб'єктивного контролю») (11). Проте пізніше було показано, що локус контролю може змінюватися залежно від реальних можливостей впливи на життя, якими володіє людина (наприклад, зрозуміло, що дитина мало за що може відповідати в батьківській сім'ї, зате будує все на свій розсуд після одруження). Але, як би там не було, важливо, щоб людина була реалістична в своїй оцінці обставин.

Логічним слідством властивого людині локуса контролю є поведінка в ситуації фрустрации. С. Розенцвейг виділив три можливі напрями реакції: це так звана интрапунитивная реакція (звинувачення самого себе), экстрапунитивная (направлена на інших людей і зовнішні обставини) і импунитивная (відволікаюча від конфлікту і знецінююча його значення). Екстрапунітівно реагують частіше психотики, интрапунитивно – невротики. У реальному житті, залежно від індивідуальних можливостей контролювати ситуацію, потрібно використовувати важ спектр способів поведінки. Для їх діагностики існує полупрожективный рисуночно-фрустрационный тест, створений в дитячому і дорослому варіантах і модифікований стосовно ділового спілкування.

Дата добавления: 2014-01-07