Суть вчення Епікура про пізнання

Епікуреїзм, стоїцизм, скептицизм, неоплатонізм. Занепад класичної античної філософії

Сутність вчення Арістотеля про пізнання

1) основа досвіду – у відчуттях, пам’яті та звичках;

2) відчуття сприймають форму предметів без їх матерії, а розум сприймає загальне в одиничному;

3) формами істинно наукового пізнання є поняття, які досягають сутності речі;

4) ціль пізнання - відшукання причин існування кожної речі.

Вперше у філософію вводиться проблема теології – вчення про сутність і діяльність бога (першотворця), про доцільність світу. Приклади доцільності він бачив в процесі росту організмів, в яких філософ бачив закономірний процес розкриття внутрішньо притаманних живим тілам особливостей їх побудови, різні прояви інстинкту тварин, взаємну пристосованість їх органів та ін.

В цілому вчення Арістотеля є об’єктивним ідеалізмом, але застосування логіки і діалектичних підходів свідчить, що його ідеї були важливим кроком у розвитку античної філософії.

У стародавньому Римі філософія виникла значно пізніше, ніж в Греції, і на початку вона підпала під суттєвий вплив грецької філософії. Епікуреїзм виник на межі старої і нової ери, найвидатнішими представниками цього напрямку є грецький філософ-матеріаліст Епікур (341-270 рр. до н.е.) і римський філософ Лукрецій Кар (99-55 рр. до н.е.). Епікур заперечував втручання богів у справи світу і визнав вічність матерії, яка володіє внутрішнім джерелом руху. Розвиваючи атомістичні вчення Левкіпа і Демокріта, він привніс до них оригінальні зміни. Так, для пояснення можливості зіткнення атомів, які рухаються в порожньому просторі з однаковою швидкістю, він вводить поняття спонтанного відхилення атомів від прямої лінії. Це був перший крок до розуміння таких категорій, як випадковість і необхідність.

1) відчуття самі по собі істинні, тому що виникають з реальної дійсності;

2) помилки виникають із тлумачення відчуттів;

3) відчуття виникають таким чином: від поверхні тіл виходить безперервний потік найдрібніших часток, які проникають в органи чуття і викликають образи речей;

4) пізнання звільняє людину від неуцтва, жаху перед богами і смертю, приводить людину до щастя. Етика Епікура ґрунтується на розумних насолодах, ухиленні від страждань і досягненні спокою і радості (гедонізм).

Епікур:

«В необходимости нет никакой необходимости!» «Пока мы существуем, нет смерти; когда смерть есть, нас более нет» [Спиркин А.Г. Философия: Учебник.-2-е изд.- М.: Гардарики, 2002.-С.70]

Його послідовником став у 1 ст. н.е. римський філософ Лукрецій Кар, який створив геніальний філософський твір «Про природу речей», який побудований на матеріалістичних засадах. Задачу філософії він вбачає в тому, щоб створити теорію, яка б надала людині спокій в існуванні, позбавила її перед жахом смерті, пекла та втручання в життя людини богів. Це можна подолати за рахунок просвітництва, знання, філософії, які повинні довести, що втручання богів у людське життя і потойбічне існування неможливі. Але Лукрецій не заперечує повністю існування богів, бо вважає, що вони існують в проміжних місцях між світами та ведуть блаженний спосіб існування. Вони не можуть ані допомагати, ані шкодити, бо природа виникла не в результаті створення богами і управляється не їхньою волею.

Сутність вчення Лукреція Кара про буття:

1) ніщо не народжується з нічого, усі речі виникають з насіння (атоми), які вічні;

2) усі світи виникають внаслідок руху потоків численних, невидимих і неосяжних часток речовини, яка є першоосновою або насінням усіх речей;

3) з насіння речей складаються усі тіла і душі, вони виникають за природною необхідністю;

4) душа, як і тіло, складається з атомів, але вони більш дрібні, округлі, гладкі та рухливі. Зчеплення цих атомів існує до того моменту, доки існує зв’язок атомів тіла. Після смерті людини вони розлітаються, також як і атоми душі;

5) Всесвіт безмежний, він не має ані початку, ані кінця.

В сфері етики Лукрецій відстоює принципи щасливого життя, засобом досягнення якого є пізнання. Таким чином, епікуреїзм, який будувався на засадах матеріалізму, так і не став матеріалізмом в сучасному розумінні цього слова, бо припускання існування богів, душі свідчить, що в античну добу виникли тільки зародки матеріалістичного розуміння світу.

Стоїцизм, як філософський напрямок, існував з ІІІ ст. до н.е. до ІІІ ст. Першими стоїками були сирійці Зенон Китионський з Кіпру, Клеанф, Присип, до пізніх стоїків відносяться римські філософи Плутарх, Цицерон, Сенека, Марк Аврелій та ін., праці яких дійшли до нас у вигляді повних книг.

Марк Аврелій:

«Чаще размышляй о связи всех вещей, находящихся в мире, и об их взаимоотношении»; «Чтобы не случилось с тобой – оно предопределено тебе из века. И сплетение причин с самого начала связало твое существование с данным событием»; «Люби человечество. Следуй Богу… И этого достаточно, чтобы помнить, что Закон правит всем» [ Спиркин А.Г. Философия: Учебник.-2-е изд.- М.: Гардарики, 2002.-С.70]

Характеризуючи різні властивості душі, стоїки особливу увагу приділяли феномену волі. Розвиток природи вони трактували в релігійному дусі, вважаючи, що все визначене від початку. Бог не віддільний від світу, він – душа світу. Принцип всезагальної доцільності має в усьому свій смисл. Навіть комарі корисні, оскільки вони допомагають людині пробуджуватися вранці і не лежати довго у ліжку. Як фаталісти, стоїки вважали, що в житті людина нічого змінити не може, тому вона повинна покірно переносити життєві труднощі.

Дата добавления: 2014-01-07