Небанківські платіжні системи

Поняття внутрішньобанківської платіжної системи

Грошові перекази не обов’язково повинні відбуватися шляхом саме міжбанківських розрахунків. Вони можуть здійснюватися, наприклад, також і в межах внутрішньобанківської платіжної системи. Згідно з п. 10.2.2 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» внутрішньобанківська платіжна система створюється банком з метою забезпечення найбільш сприятливих умов для проведення переказу коштів між його підрозділами. У Інструкції № 320 вказується, що внутрішньобанківська платіжна система (ВПС) – «платіжна система банку, яка забезпечує найбільш сприятливі умови проведення переказу коштів між його філіями». Це програмно-технічний комплекс із власними засобами захисту інформації, який експлуатується банком та його філіями і використовується для здійснення розрахунків між учасниками цієї системи, а також забезпечує взаємодію з системою електронних платежів НБУ, включаючи її пошукову систему. В свою чергу, внутрішньобанківський переказ коштів через ВПС є переказом коштів між банком та його філіями або між філіями банку, що здійснюється засобами ВПС.

Виконання внутрішньобанківських переказів регулюється Розділом V Інструкції № 320 «Загальні умови проведення внутрішньобанківського переказу».

При цьому для проведення переказів в межах внутрішньобанківської платіжної системи встановлені скорочені строки. Згідно з п. 8.4 згаданого вище Закону внутрішньобанківський переказ виконується в строк, встановлений внутрішніми нормативними актами банку, але не може перевищувати двох операційних днів. Міжбанківський переказ виконується у строк до трьох операційних днів.[3]

Уточнимо, що як міжбанківські, так і внутрішньобанківські розрахунки відбуваються в середовищі банківських установ (це територіальні управління НБУ, банки України та їх філії). Однак юридично сторонами правовідносин, що виникають при міжбанківських розрахунках, виступають банки – юридичні особи та територіальні управління НБУ, а суб’єктами платіжних відносин у внутрішньобанківських платіжних системах є філії банків, сам банк, а також територіальні відділення НБУ, що забезпечують проходження міжтериторіальних платежів в межах ВПС.

Поряд із викладеним вище, у п. 10.3 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» встановлюється можливість здійснення грошових переказів в Україні поза банківськими платіжними системами, наприклад, через внутрішньодержавні небанківські платіжні системи. Такі небанківські платіжні системи мають право здійснювати діяльність, пов’язану із переказом, виключно після їх реєстрації в НБУ та отримання відповідного дозволу НБУ. Питання реєстрації та надання небанківським платіжним системам відповідних дозволів регулюються «Положенням про діяльність в Україні внутрішньодержавних і міжнародних платіжних систем», затвердженим постановою Правління НБУ від 25 вересня 2007 р. № 348 (із змінами).

На теренах СНД небанківські платіжні системи розвиваються достатньо інтенсивно – це міжнароднi системи «РayPal» (CША), «Moneybookers» (Великобританія), «Webmоney» (РФ), українські системи «Інтернет.Гроші», «LiqPay». При цьому такі системи прагнуть уникати ліцензування своїх операцій та працюють з так званими «електронними грошима», які є електронними символами реальних грошових коштів, сплачених емітенту «електронних грошей». Наприклад, знак WMR є розрахунковим символом російського рубля, WMU – знак гривні, WMZ – позначення долара США, WME – еквівалент євро тощо. Користувачі системи (фізичні та юридичні особи, які можуть виступати як продавцями, так і покупцями) для використання її з метою розрахунків повинні відкрити через «Інтернет» у її процесинговому центрі персональні рахунки із електронним цифровим підписом (так звані «електронні гаманці»). Такі гаманці поповнюються через придбання наперед сплачених смарт-карток, банківські перекази, поштові перекази, шляхом внесення на користь емітента «електронних грошей» готівки чи через отримання електронних грошей у вигляді бонусів (так званих «свопитів») під час рекламних чи інших акцій. При цьому реальні кошти перетворюються на відповідні електронні знаки, які використовуються для придбання товарів в інтеренет-магазинах. І навпаки – при виході користувача із системи розрахунків «електронними грошами» йому переказується їх залишковий грошовий еквівалент.

Правовою основою функціонування систем «електронних грошей» є попереднє внесення їх емітентом реальних грошей у банківську установу (наприклад, на депозитний рахунок, як це зроблено у системі «Web-Money Transfer»). У наступному шляхом платежів на користь емітента «електронних грошей» користувачем по-суті купується право вимоги цього емітента до банку-дебітора за грошовим зобов’язанням по депозиту. Доходом емітента є комісія, середній розмір якої становить до 1 % від суми переказу.

«Електронні гроші», як видно із викладеного вище, функціонують як програма обміну інформацією, що забезпечує швидке та цілодобове здійснення платежів через Інтернет без проведення грошових переказів в мережі банківських платіжних систем. Відбувається обмін розрахунковими інформаційними символами, кількість яких відповідає кількості реальних грошей, зарезервованих на банківських рахунках емітента «електронних грошей» чи у його високоліквідних активах. При цьому розрахунки «електронними грошима», будучи персоналізованими через присвоєння їх власникам індивідуальних реквізитів, при розрахунках невеликими сумами не супроводжуються прямою ідентифікацією учасників відповідних розрахункових трансакцій, тобто вони є анонімними.

Свого правового регулювання практика випуску та обігу електронних грошей отримала і в законодавстві нашої країни. При цьому слід відзначити, що законодавство України розвивається у напрямку переведення небанківських систем «електронних грошей» виключно у банківську сферу. Саме такі приципи вперше були реалізовані у «Положенні про електронні гроші в Україні», що було затверджене постановою Правління НБУ від 25 червня 2008 р. № 178, де вказано, що в Україні емітентами «електронних грошей» можуть бути лише банки. Цією ж постановою було обмежено ліміт електронних грошей на одному електронному пристрої користувача та розмір однієї трансакції у сумі 5000 грн. Обмеження обґрунтовувалося рекомендаціями FATF (лист НБУ від 30 липня 2008 р. № 25-212/1645-10454).[4]

Сучасного вигляду правове регулювання випуску та обігу «електронних грошей» набуло у «Положенні про електронні гроші в Україні» (затверджене постановою Правління НБУ від 4 листопада 2010 р. № 481). У цьому нормативно-правовому акті уточнено, що електронні гроші – це одиниці вартості, які зберігаються на електронному пристрої, приймаються як засіб платежу іншими, ніж емітент, особами і є грошовим зобов'язанням емітента. Емітентом електронних грошей, в свою чергу, є особа, яка здійснює випуск електронних грошей і бере на себе зобов'язання з їх погашення. Окремо вказано, що випуск електронних грошей в Україні мають право здійснювати лише банки та лише таких електронних грошей, що виражені в гривнях.

Емісія електронних грошей може відбуватися лише двома шляхами – через випуск наперед оплачених карток з інтегрованим чіпом (смарт-карток) та карток поповнення рахунку (скетч-карток), що придбаваються користувачами за готівкові чи безготівкові кошти, а розраховуватися ними за товари (роботи, послуги, права) на користь продавців дозволено як фізичним, так і юридичним особам. При цьому:

- користувачі - фізичні особи мають право використовувати електронні гроші для розрахунків з торговцями за товари, а також переказувати електронні гроші іншим користувачам - фізичним особам;

- користувачі - суб'єкти господарювання мають право використовувати електронні гроші, що отримані виключно в обмін на безготівкові кошти та лише для розрахунків з торговцями за товари в електронному вигляді, придбані на виробничі (господарські) потреби. Як вказується в періодиці, таке обмеження направлене на подолання суперечності між статусом електронних грошей і податковим обліком витрат суб’єкта господарювання. Адже у ПК України не передбачається включення до витрат всієї суми безготівкових коштів одразу за фактом їх перерахування емітенту електронних грошей, якщо тільки не прирівняти придбання електронних грошей до придбання товарів (робіт, послуг).[5]

Також існує обмеження стосовно кількості електронних грошей, що можуть знаходитися у розпорядженні користувача на його електронному пристрої. Зокрема, згідно з п. 2.4 «Положення про електронні гроші в Україні» емітент зобов'язаний визначати суму електронних грошей на електронному пристрої, що перебуває в розпорядженні користувача, з урахуванням таких вимог:

- сума електронних грошей на електронному пристрої, який не може поповнюватися, не повинна перевищувати 2000 гривень;

- сума електронних грошей на електронному пристрої, який може поповнюватися, не повинна перевищувати 8000 гривень.

Таким чином, розміри трансакцій по надходженню та списанню сум електронних грошей не обмежуються, однак сума їх відповідного залишку на пристрої користувача не повинна перевищувати вищевказаний ліміт.

На завершення розгляду питання про поняття та види банківських платіжних систем слід підкреслити, що і система міжбанківських розрахунків, і внутрішньобанківська платіжна система, і система масових платежів, і небанківські платіжні системи – всі ці утворення, не зважаючи на їх відмінності, є різновидами платіжних систем.

Дата добавления: 2014-01-07