Економічний, правовий та політичний аналіз в контексті задач міжнародного менеджменту

Отпечатано в типографии

Самарского государственного технического университета

443100 г. Самара, ул. Молодогвардейская, 244. Корпус N 8

Структура основних даних економічного аналізу зовнішнього середовища:

1) Місце, що займає країна за показниками ВНП (ВВП), темпи економічного зростання, темпи зростання інвестицій, зовнішньоторговий оборот (сальдо зовнішньоекономічного балансу, структура експорту та імпорту продукції у загальному вигляді), обсяги імпорту товарів та послуг.

2) Населення країни в цілому та регіону проникнення зокрема, статева та вікова структура населення у динаміці.

3) Структура суспільства та питома вага окремих соціальних груп з характеристиками їх особистого та сімейного доходу, динаміка цих показників.

4) Ресурси основних видів, що цікавлять фірму, з ранжуванням за:

- наявністю у країні та регіонах;

- вартісною оцінкою;

- рівнем дефіцитності.

5) Основні характеристики можливостей зв’язку (кількість телефонів на тисячу мешканців, різноманітність та ефективність роботи пошти; загальні характеристики комп’ютерно-мережевих послуг).

6) Характеристики транспортних комунікацій, що становлять інтерес для фірми. Відповідь на питання: “Як можна привезти?”, “Як можна вивести?”

7) Рівні оплати праці у сферах бізнесу, які цікавлять фірму (по відношенню до основних категорій найманих робітників). Прийняті у даній країні форми оплати праці.

8) Загальна оцінка розвиненості та можливостей:

- Галузей - можливих конкурентів

- Галузей – імовірних постачальників

- Галузей – імовірних споживачів

9) Основні елементи валютного регулювання в країні. Курс національної валюти по відношенню до гривні та до основних валют (євро та долара США)

10) Основні елементи торгівельних та експортно-імпортних обмежень у країні.

11) Розвиненість науково-технічної та консультаційної діяльності у країні (напрями, фірми, можливість залучення).

12) Рівень основних економічних проблем у країні (інфляція, безробіття, бідність, регіональні чи галузеві депресивні явища).

Міжнародне право є постійним фактором впливу на формування та розвиток міжнародного менеджменту. У разі, якщо мова йде про стосунки між окремими державами, то ця область правових знань належить до міжнародного публічного права.

Питання правових відносин між окремими організаціями чи громадянами, які виникають у міжнародному житті, відносяться до міжнародного приватного права.

Міжнародне публічне право розглядається як самостійна правова система, у той час як міжнародне приватне право є частиною внутрішньої правової системи кожної держави.

Предметом регулювання у міжнародному приватному праві виступають міжнародні цивільні відносини, що включають економічні, господарські, науково-технічні, культурні зв’язки.

Задачею міжнародного приватного права є правове регулювання ділових зв’язків організацій та фірм різних країн.

Найважливішими джерелами міжнародного права є міжнародні договори, внутрішнє законодавство держав, судова та арбітражна практика, звичаї.

У ст. 4 Хартії економічних прав та обов’язків держав, що була прийнята Генеральною асамблеєю ООН у 1974 році, сформульований принцип рівності держав-учасниць даного органу: “Кожна держава має право приймати участь у міжнародній торгівлі та інших формах економічного співробітництва, незалежно від якихось відмінностей у політичних, економічних та соціальних системах.” У результаті прийнятих генеральною асамблеєю ООН заходів, спрямованих на прогресивний розвиток приватного права та з метою сприяння розвитку міжнародної торгівлі, була створена Комісія ООН з права міжнародної торгівлі (ЮНСІТРАЛ), до задач якої входить міжнародна купівля та продаж товарів, міжнародні платежі, комерційний арбітраж.

Розробка проектів різного роду угод та конвенцій є сферою діяльності Гаазької конференції з міжнародного приватного права (статут поширюється на 38 країн, створена у 1955 році). Постійну роботу у цій сфері також проводять Всесвітня організація інтелектуальної власності (ВОІВ), Міжнародний морський комітет (ММК), інші організації.

Відносно невелика кількість законодавчих норм у галузі міжнародного приватного права у деяких країнах світу пов’язано з судовою та арбітражною практиками. У цьому випадку мають на увазі погляди та рішення суддів авторитетних судових та арбітражних органів з конкретних правових питань, які мають провідне значення при вирішенні судами аналогічних питань у майбутньому. Такі норми (система судових прецедентів) широко поширені у Великій Британії та США.

Ще одним з джерел міжнародного приватного права є звичаї, тобто давно прийняті правила, що систематично застосовуються, але ніколи та ніде не були формально зафіксовані. Останні широко застосовуються у міжнародній торгівлі та у торговому мореплавстві.

Структура правового аналізу:

1) Загальна оцінка узгодженості системи права в країні з основними положеннями міжнародного права. Міжнародне публічне та міжнародне приватне право.

2) Регулювання експортно-імпортних операцій, що становлять інтерес для фірми (зокрема і питання міжнародних перевезень).

3) Регулювання в’їзду та виїзду приватних осіб.

4) Захищеність власності та особистих прав.

5) Регулювання руху капіталу, експорту прибутку, проведення транскордонних фінансових операцій.

6) Оцінка елементів комерційного права

7) Регулювання створення та трансформації бізнесу

8) Регулювання трудових відносин.

9) Регулювання цін.

10) Елементи антимонопольного законодавства, які можуть мати стосунок до інтересів фірми.

11) Питання оподаткування фірм та приватних осіб (з порадами експертів).

12) Загальна оцінка стабільності правової системи країни (бажаним є прогноз небезпек з цього боку).

Структура даних політичного аналізу зовнішнього середовища:

1) Політичний режим в країні та його відносини з Україною

2) Міждержавні, міжрегіональні угоди між країною та українським урядом та органами місцевого самоврядування, що можуть зацікавити фірму.

3) Участь країни у політичних блоках та міжнародних економічних союзах (потенційний вплив на бізнес).

4) Політичні партії та громадські організації в Україні, які мають тісні контакти з урядовцями, політичними партіями та громадськими організаціями іноземної країни.

5) Найбільш відомі політичні діячі (короткі біографічні дані).

6) Основні політичні партії та найбільш впливові суспільні організації в країні..

7) Коротка характеристика зв’язку “бізнес-політика” (фірми, партії, лідери).

8) Найближчі вибори парламенту та президента (або їх аналогів), їх перспективи та можливий вплив на відносини з Україною.

9) Роль та вплив регіональної влади.

10) Політична ситуація в регіонах проникнення фірми.

11) Загальна оцінка політичної стабільності в країні.

1.3. Комплексний аналіз культурного середовища та врахування національних стереотипів поведінки у міжнародному менеджменті

Культура – це:

Ø колективне програмування думок, яке відрізняє одну категорію людей від іншої (Ховстед,1991)

Ø явні чи неявні форми поведінки, що набуваються та передаються за допомогою символів, які утворюють чітко визначений стан груп людей (Сімінгтон, 1983)

Ø історично визначений рівень розвитку суспільства, творчих сил та здібностей людини, відображений у типах та формах організації життя та діяльності людей, а також у створюваних ними матеріальних та духовних цінностях

Ø сфера духовного життя людей

Ø предметні результати діяльності людей (машини, споруди, норми моралі тощо, а також людські сили та здібності, які реалізуються у діяльності (знання, навички, рівень морального та естетичного розвитку, світогляд)

Культура, від латинської cultura – виховання, оброблення, розвиток, шанування.

Сучасна епоха глобалізації породила проблему “ дивергенції-конвергенції ” культур. Конвергентний розвиток призводить до зникнення відмінностей між різними культурами, є результатом взаємопроникнення культур. У той же час очевидними є дивергентні процеси, які проявляються у загострення протиріч між різними культурами.

Концепція Д.Мердока. Запропонував поняття культурних універсалій, розуміючи під цим ті характеристики культури нації, які:

Ø по окремості показують деяку сторону образу життя;

Ø усі разом надають достатньо повне уявлення про феномен в цілому.

Мердок вирізнив біля 70 культурних констант: від спорту до системи управління державою, від стилів зачісок до торгівлі. Відсутність ранжування запропонованих характеристик та їхня неструктурованість ускладнюють застосування даної концепції в реальному житті. Концепція носить загальнотеоретичний характер.

Підхід на основі системи цінностей. Має особливе значення для менеджменту, оскільки управління окремими працівниками та колективами базується на об’єктивному уявленні про систему цінностей, які лежать у основі поведінки, а що стосується мотивації, то вона повністю побудована на ціннісному базисі. Згідно до досліджень Ситарама та Когделла, індивідуальність, щирість, ефективність, успіх, пунктуальність займають перше місце у західній культурі, у той час як у ісламській культурі індивідуальність як цінність взагалі заперечується, а пунктуальність не вважається цінністю у східній культурі. У той же час мирне співіснування є першочерговою цінністю для східної культури та третьочерговою для західної. При цьому існують й загальновизнані цінності, наприклад, релігія та мужність, повага до ієрархії.

Підхід Дж. Рокіча. У 1973 році Дж.Рокіч сформував дві групи цінностей (у кожній по 18 елементів), визначивши елементи однієї з них як базові (або кінцеві), а іншої – як інструментальні. З точки зору менеджменту людина живе та працює заради деяких кінцевих цінностей, у той час як інструментальні – не більш ніж засіб досягнення кінцевих. Наприклад, рівність жінок є базовою цінністю для західною культури, інструментальною для східної культури, та взагалі не є цінністю для ісламської культури.

Модель Оллпорта, Вернона та Ліндзі. Даний підхід базується на розділенні усіх індивідів на шість груп, залежно від характеру основної цінності, що поділяється людиною:

§ теоретична людина – головним є істина, система, порядок, знання;

§ економічна людина – справа, корисність, ефективність, практична значимість;

§ естетична людина – краса та гармонія;

§ соціальна людина – суспільна користь, благо для людей, взаємодопомога;

§ політична людина – лідерство, суперництво, кар’єра, влада;

§ релігійна людина – віра.

Усі наведені типи зустрічаються у кожній нації, хоча у чистому вигляді дуже рідко. Тим не менш, людина часто співвідносить себе з якимось з наведених тут типів особистостей.

Концепція Гирта Ховстеда. Г.Ховстед працював у ІВМ у 1967-1973 роках як психолог, задачею якого було проведення досліджень щодо того, як культура впливає на роботу персоналу компанії. На протязі шести років він опитав та протестував більш 100 тисяч людей у понад 40 країнах світу. На основі цих даних Ховстедом було розроблено наступні чотири основні індекси (показники), до яких пізніше був доданий ще один:

§ Дистанції влади

§ Індивідуалізму

§ Маскулинності

§ Ухилення від невизначеності

§ Орієнтації на тривалий час (Long-term orientation)

Індекс дистанції влади наскільки нерівномірно розподіляється влада у суспільстві чи в організаціях, та які є відмінності між керівниками та підлеглими.

Індекс індивідуалізму – показує, наскільки вибір людини зумовлений її власними уподобаннями чи уподобаннями інших людей, чи приділяється увага особистим досягненням, або, навпаки, відбувається встановлення чітких норм взаємовідносин між людьми.

Індекс маскулинності – вказує на відмінність ролей, які виконують чоловіки та жінки у суспільстві, на соціальну диференціацію чоловіків та жінок, а також які погляди та уподобання відображають норми та цінності суспільства.

Індекс ухилення від невизначеності вказує на те, наскільки комфортно відчувають себе представники культури в умовах невизначеності, наскільки вони є толерантними до інших ідей та думок, а також яке значення мають у суспільстві формальні процедури та правила.

Індекс орієнтації на тривалий час – характеризує рівень пошани у суспільстві до традиційних цінностей, зобов’язань; характеризує наскільки швидко можуть відбуватися зміни у суспільстві.

Додаткова інформація:

http://www.cyborlink.com/besite/hofstede.htm#geert_hofstede_countries

Роль культурного чиннику у міжнародному менеджменті. У дискусії щодо ролі культурного чиннику у менеджменті намітилися три принципові позиції. Першу представляють т.зв. універсалісти: їхня точка зору полягає у тому, що значення культурного фактору є перебільшеним, а всі люди є більш чи менш однаковими за своєю суттю.

Згідно до другої позиції, країни та нації розрізняються рівнем економічного розвитку, а не культурними традиціями. Це економіко-кластерний підхід.

Третя точка зору поділяється представниками культурно-кластерного підходу, згідно до неї вивчення та практичне використання відповідних результатів підвищує ефективність міжнародного менеджменту.

Декілька сотень національних та регіональних культур світу можуть бути приблизно розподілені на три групи: моноактивні (task-oriented), орієнтовані на задачу та які чітко планують свою діяльність; поліактивні, орієнтовані на людей (people-oriented), багатослівні та емоційні; реактивні (respect-oriented listeners) – інтровертні, орієнтовані на збереження поваги.

У моноактивних культурах час жорстко прив’язаний до годинників та календарю, він розподілений на частини заради нашої зручності, виміру та розпорядження. У поліактивних культурах (арабська, романомовна) час співвідноситься із людьми та подіями, це суб’єктивна величина, яку можна прилаштовувати під себе, незалежно від годинникової стрілки. У багатьох східних культурах єдиним можливим способом ставлення до часу визнається адаптація людей до нього. В цих культурах час не є лінійним, не прив’язаний до подій чи до людей, а є циклічним. Культури, де поширено циклічне або лінійне уявлення про час розглядають минуле як дещо, що ми лишили позаду, а майбутнє - як на те, що лежить перед нами. На Мадагаскарі має місце зворотна картина.

ЛЕКЦІЯ 2 ІНТЕГРОВАНІ КОРПОРАТИВНІ СТРУКТУРИ У МІЖНАРОДНОМУ БІЗНЕСІ

2.1 Цілі та основні форми міжнародної корпоративної інтеграції

2.2 Міжнародні стратегічні альянси: їх форми та механізм організації

2.3 Форми багатонаціональних компаній

2.4 Холдингова форма організації ТНК

2.5 Інтегровані банківські структури

Література: Международный менеджмент. Учебное пособие/ Под редакцией

проф. С. Э. Пивоварова. - СПб.: Питер, 2002. – С. 88-149.

Транснаціональні корпорації: навчальний посібник/ В.Рокоча, О.Плотніков, В. Новицький та ін. – К.: Таксон, 2001. – С. 205-218

2.1 Цілі та основні форми міжнародної корпоративної інтеграції

Цілі міжнародної інтеграції:

• доступ до нових ринків, подолання державних торгових та інвестиційних бар’єрів;
• доступ до нових джерел ресурсів;
• досягнення конкурентних переваг;
• економія на розширенні масштабів, раціоналізація виробництва, підвищення його ефективності, використання переваг вертикальної інтеграції;
• зниження ризиків.

Основні форми міжнародної корпоративної інтеграції:

• ліцензійна угода – використання авторського права, товарного знаку, патенту.
• спільне виробництво – виготовлення комплексного виробу чи його компонент одним із закордонних партнерів;
• контракт-менеджмент – передача одним партнером іншому ноу-хау у царині менеджменту;
• франчайзинг –видача ліцензії на певну діяльність з наданням додаткової управлінської, маркетингової та технологічної підтримки;
• стратегічний альянс – формальний чи неформальний союз, що створюється з метою об’єднання ресурсів для вирішення задач реорганізації, підвищення ринкової ефективності чи досягнення “ефекту масштабу”;
• спільне підприємство – одна з поширених форм стратегічного альянсу, пов’язана зі створенням нової компанії юридично та економічно самостійними підприємствами;
• мультинаціональна (транснаціональна) компанія – форма міжнародного співробітництва, заснована на механізмі акціонерної участі чи інших способах корпоративного контролю.

2.2 Міжнародні стратегічні альянси: їх форми та механізм організації

Міжнародний стратегічний альянс (МСА) являє собою відносно тривалу у часі міжорганізаційну угоду зі співробітництва, яка передбачає спільне використання ресурсів чи структур управління двох та більше самостійних організацій, розташованих у двох або більше країнах, для спільного виконання задач, пов’язаних з корпоративною місією кожного з них.

Для МСА є характерними:

o походження партнерів – щонайменше з двох різних країн;

o стратегічна значимість для кожного партнера.

Стратегічна значимість альянсу для учасників досягається за рахунок між організаційних угод, які:

· компенсують слабкі сторони чи створюють конкурентні переваги учасників;

· відповідають довгостроковим стратегічним планам партнерів;

· цілі учасників співпадають.

Властивості міжнародних міжорганізаційних угод:

1. комбінація ресурсів партнерів має бути спрямована на створення цінності, загальна величина якої перевищувала б цінність, яка створюється при розподіленому використанні ресурсів;

2. дві чи більше організацій, об’єднаних для реалізації узгоджених цілей, зберігають свою незалежність після утворення альянсу;

3. фірми-партнери спільно поділяють вигоди від функціонування альянсу та здійснюють спільний контроль;

4. організації партнери надають постійну підтримку одному чи декільком стратегічним напрямкам діяльності альянсу.

Форми міжнародних стратегічних альянсів:

• альянси горизонтального типу;
• альянси вертикального типу;
• альянси з дистрибуції;
• родинні диверсифіковані альянси;
• перспективні диверсифіковані альянси.

Співробітництво партнерів у рамках МСА може носити формальний та неформальний характер.

На контрактному рівні в основі МСА лежать довгострокові функціональні та неформальні угоди.

Функціональні угоди представляють собою формальні угоди без пайової участі партнерів чи створення спільного підприємства.

Неформальні угоди охоплюють асоціації зі співробітництва, які передбачають негласну взаємну домовленість між конкурентами в умовах олігополії (картельна угода).

Ліцензійні угоди не є стратегічними альянсами, якщо вони не передбачають довгострокової передачі технологій, продукції чи досвіду партнерами.

Франчайзинг як правило не розглядається як стратегічний альянс і відноситься до традиційних контрактів. Франчайзинг як форма МСА дозволяє головній організації зростати швидше та з меншими капітальними витратами, ніж при традиційних формах організації бізнесу.

Міжнародні стратегічні альянси з пайовою участю являють собою добровільні відносини між двома фірмами, при яких одна компанія купує частку іншої фірми, значну для ведення спільної діяльності, але таку, що не перевищує величину контрольного пакету. Поширені у автомобілебудуванні та нафтопереробній промисловості.

Спільні підприємства являють собою угоди про участь в активах з утворенням нової організації. СП забезпечують спільну, але не обов’язково рівну, власність та контроль над використанням активів. Спільне підприємство – найскладніша у організаційному відношенні форма МСА.

До МСА не відносяться організації, які виникли у результаті злиття фірм чи поглинання одною організацією іншої.

Однак, часто між головними компаніями ТНК та асоційованими фірмами існують відносини, що володіють ознаками ринкової угоди та єдиної організації (ієрархії). Такі відносини можуть розглядатися як перехідні форми між ринком та внутрішньо фірмовими угодами в межах МНК та вважаються стратегічними альянсами.

Іншим прикладом перехідних форм альянсів можуть бути союзи ТНК з місцевими фірмами у випадках, коли подібне співробітництво є тактичною відповіддю на вимоги уряду країни-реципієнта чи сформованих культурних традицій.

Однією з найпомітніших тенденцій останнім часом стало формування організаціями альянсових мереж. Альянсові мережа – це об’єднання двох чи більше організацій, пов’язаних між собою формальними та неформальними угодами про співробітництво. Це так звані “багатофірмові альянси” чи “кластери”.

Створення міжнародних альянсових мереж є результатом взаємодії таких чинників як глобалізація економіки, збільшення витрат на інновації, скорочення життєвого циклу продуктів та взаємопроникнення технологій. Міжнародна альянсова мережа створюється в результаті взаємодії та обміну ресурсів учасників з метою досягнення спільної мети, та характеризується більшою взаємозалежністю учасників та взаємною стратегічною орієнтацією.

Процес підготовки рішення зі створення МСА можна представити у вигляді таких етапів:

1. Вибір альтернативи співпраці

2. Визначення та аналіз можливих втрат та здобутків від створення альянсу, визначення стійких переваг від співпраці

3. Узагальнення пропозицій зі створення МСА, обговорення окремих питань майбутньої співпраці та створення багатофункціональної команди з ведення переговорів

4. Проводяться дослідження та обговорення, компанією ініціатором напрацьовуються погодженні уявлення про співпрацю з іноземними партнерами

5. Результати, отримані на попередньому етапі, використовуються при підготовці рекомендацій з удосконалення організації та управління МСА

Першою проблемою створення МСА є вибір альтернативи співпраці та обмеження множини альтернатив. При цьому увага концентрується на двох групах проблем: стратегічних – які мають центральне значення для фірми, та оперативних – які є конкретними діями у межах стратегічних проблем.

Всі альтернативи співпраці повинні бути чітко визначені та розподілені на внутрішні складові – компоненти та параметри. Компоненти надають інформацію про область прийняття рішення. Можна визначити наступні компоненти:

· Організаційна компонента МСА – визначає сферу діяльності МСА, його організаційні форми та кількість учасників

· Ідентифікація партнера – компетенція партнера по альянсу, визначення його сильних та слабких сторін

· Компонента господарської діяльності

· Правова компонента – юридична підтримка питань, які обговорюються учасниками альянсу

Наступним кроком є визначення параметрів альтернативи співпраці. Кожна компонента має декілька параметрів.

Параметри організаційної компоненти: сфера діяльності МСА, напрям співпраці, кількість учасників.

Параметри ідентифікаційної компоненти – це ті особливості потенційного партнера, які можуть бути описані за допомогою численних параметрів. До них належать такі як: сумісність партнерів, взаємодоповнюваність, відданість прийнятим зобов’язанням.

Параметри господарської компоненти – виробнича програма, технології, позиції на ринку, фінансова ситуація, місцезнаходження, стратегічне планування.

Параметри правової компоненти – юридичне забезпечення переговорів та підготовка необхідних документів для реєстрації МСА.

Для успішного функціонування стратегічного альянсу необхідним є успішне вирішення наступних питань:

· узгодження цілей партнерів;

· визначення внеску сторін;

· вплив міри складності у визначені задач на організацію МСА;

· внутрішні взаємозалежності між стратегією, структурою, системами управління та персоналом компаній-учасниць МСА

2.3 Форми багатонаціональних компаній

Фінансово-промисловою групою (ФПГ) у міжнародному менеджменті називають інтегровану корпоративну структуру, що являє собою міжнародне фінансово-промислове об’єднання, до складу якого входить головна компанія фінансового чи виробничого спрямування, та численні дочірні й асоційовані фірми, пов’язані з останньою системою корпоративної участі, розташовані як у країні базування мультинаціональної компанії, так і в інших країнах світу, діяльність яких пов’язана з маркетингом, торгівлею, фінансами, НДДКР тощо.

У США сформувалося два основних типи ТНК у формі фінансово-промислових груп: ТНК, сформовані навколо банків та ТНК, сформовані навколо промислової корпорації. Історично склалося так, що у США високий рівень та темпи розвитку промисловості, наявне конкурентне середовище та загальний доступ великих та дрібних інвесторів до фондових інструментів дозволили корпораціям збільшувати власний капітал шляхом емісії акцій, у той час як банки відігравали допоміжну роль. Сьогодні сформовані декілька сотень найпотужніших ТНК є основою американською економіки, причому 100 провідних компаній США забезпечують до 60% ВНП країни.

Корпорація Exxon являє собою ТНК у формі великої фінансово-промислової групи, підприємства якої розташовані у США та ще більш ніж у 80 країнах. Підприємства побудовані у ієрархічну піраміду (вертикально інтегровану компанію) із головною холдинговою компанією ТНК у Нью-Йорку. Основні підприємства компанії спеціалізуються на різних стадіях циклу нафто- та газопереробки, розвідці та видобутку сирої нафти та природного газу, оптово-роздрібному продажі продуктів нафтопереробки, міжнародній перевозці нафти та нафтопродуктів, переробці сирої нафти та природного газу, нафтохімії (виробництво полімерів, міндобрив, пластмас, гуми, мастила тощо). Декілька підприємств групи займаються видобутком та переробкою вугілля, урану та горючих сланців.

Група Chase Manhattan Corporation включає провідний американський банк з тією самою назвою (утворений в результаті об’єднання Chase Manhattan Bank та Chemical Bank), дві великі страхові компанії та 21 нефінансову корпорацію, кожна з яких входить до числа 100 найбільших компаній у США. На чолі ієрархічної структури стоїть банківська холдингова компанія. Група Chase є горизонтально інтегрованою, її нефінансова складова включає авіакомпанії, залізниці, авіабудівні підприємства, хімічні підприємства та компанії роздрібної торгівлі.

Особливістю структури німецької економіки є значна роль банків та їх тісні зв’язки з нефінансовим сектором (промисловість, торгівля, послуги, транспорт). Згідно до німецького законодавства приватні інвестори не мають права доступу на фондові біржі, а купують та продають акції за допомогою посередників, якими переважно є банки. В результаті, провідні банки Німеччини (Deutsche Bank, Dresdner Bank, Commerzbank) на основі власного володіння акціями, довіреностей на право голосування та акцій, що належать своїм дочірнім інвестиційним компаніям, сконцентрували велику частку контролю над провідними акціонерними товариствами ФРН – більш 80% голосів на зборах акціонерів представлені банками. Це дозволяє банкам ФРН обирати членів спостережних рад, призначати керівників підприємств та жорстко контролювати процеси зміни статутів корпорацій.

Навколо цих банків утворені великі горизонтально інтегровані фінансово-промислові об’єднання. На чолі ієрархії знаходиться банк, з ним пов’язана група великих промислово-торгівельних компаній, навколо яких зосереджують ся численні великі та середні фірми. Особливістю німецької системи побудови ФПГ є взаємна участь компаній у капіталі одна одної (перехресне володіння акціями).

Група Deutsche Bank є прикладом горизонтально інтегрованої міжнародної фінансово-промислової групи. Фінансові підприємства Deutsche Bank можуть бути згруповані за шести основними напрямками:

· комерційні банки

· заставні банки

· інвестиційні компанії

· лізингові та факторингові компанії

· спеціалізовані та консультаційні фірми

· міжнародні фінансові компанії

З фінансовим блоком тісно пов’язана страхова компанія Allianz. Також Deutsche Bank контролює діяльність Даймлер-Бенц, торгового дому Karstadt, металургійного концерну Metallgesellshaft, будівельної компанії Holzmann. За умови глобалізації економічної діяльності у якості основного розглядається американський ринок: після придбання Даймлером корпорації Chrysler створена мультинаціональна компанія DaimlerChrysler, а сам Deutsche Bank придбав у власність американський банк Bankers Trust Corporation.

Окрім трьох найкрупніших банківських ФПГ існують й вертикально інтегровані об’єднання, ядром яким є промисловий концерн. Прикладом такої ФПГ є Tyssen Oppenheim, центром якої є концерн Tyssen, що працює у сталеливарній та вугільній галузях. Група сформована у вигляді двох ієрархічно побудованих холдингових структур, а головним банком виступає приватний банкірський дім Oppenheim.

Основу економіки Японії наразі становлять шість найбільших ФПГ: Mitsubishi, Sumitomo, Mitsui, Fuji, Dai-ichi Kangyo, Sanwa. Їх сукупний обсяг продажів становить до 15% ВНП країни.

Японські ФПГ являють собою неієрархічні структури з широко розповсюдженим перехресним володінням акціями. Ядром групи є один з основних банків, також до її складу входить великий торговий дім, страхове товариство, інвестиційна компанія, декілька вертикально інтегрованих промислових об’єднань. Виробничі підприємства пов’язані взаємною участю у капіталі одна одної, а також фінансуванням з участю головного банку групи („кейрецу-фінансування”).

Після повоєнного краху фондового ринку основна роль банків як джерел фінансування стала незаперечною. Для забезпечення відновлення та інвестиційного розвитку потребувалися значні капітальні ресурси. Оскільки фондовий ринок був не в змозі їх надати, їхнім джерелом стало специфічне банківське кредитування (кейрецу-фінансування). „Велика шістка банків” Mitsubishi, Sumitomo, Mitsui, Fuji, Dai-ichi Kangyo, Sanwa та Промисловий банк Японії задовольняли біля 50% попиту на інвестиції з боку залежних компаній, у той час як решта покривалася за рахунок синдикованих кредитів інших банків. Банк Японії надавав основним банкам довгострокові фінансові ресурси під заставу корпоративних облігацій та незабезпечених зобов’язань самих банків. Однак олігополістичний характер економіки сучасної Японії призвів до прояву „ефекту доміно” під час економічної кризи 1990-х років.

Для Південної Кореї характерним є високий ступінь монополізації економіки, при цьому її основу складають найбільші ФПГ, такі як Samsung, Daewoo, LG, Hyundai. Корейські ФПГ являють собою ієрархічні піраміди, в основі яких лежить сімейний капітал. Корейські ФПГ відрізняються високим рівнем диверсифікації виробництва. Так, група LG розпочала свою діяльність з виробництва пластмас, пере йшла згодом до виробництва електротехнічної та телекомунікаційної продукції, потім до будівництва танкерів та до страхового бізнесу. Діяльність корейських МНК значною мірою є інтернаціоналізованою, а головна холдингова компанія виконує функції центрального торгового дому.

Холдингова форма організації ТНК.

Більшість транснаціональних компаній Європи та Північної Америки організовані за ієрархічним принципом та мають холдингову форму організації. Холдингова компанія є особливим типом фінансової чи фінансово-промислової компанії, яка створюється для володіння контрольними пакетами акцій (контрольними паями) інших фірм задля ділового контролю над ними та управлінням їхньою діяльністю. Найпоширенішими видами холдингових компаній є фінансові (чисті) та змішані холдинги.

Фінансова холдингова компанія створюється з метою реалізації функцій фінансового контролю та управління. На відміну від інвестиційних фондів, холдингові компанії не обмежуються міжнародними портфельними інвестиціями, а намагаються отримати контроль над акціонерним капіталом та здійснювати функції управління.

Змішана холдингова компанія займається певною підприємницькою діяльністю. Подібні холдинги є типовими у більшості ТНК, створених на основі промислових концернів чи конгломератів.

Якщо міра участі інвестора у особі холдингової компанії у капіталі іншого підприємства достатня для здійснення управління її поточними операціями, то останнє може бути визначене як дочірнє підприємство чи дочірня компанія. Загальноприйнятим вважається, що для контролю над підприємством необхідно володіти більш ніж 50% його звичайних акцій.

Неієрархічні інтегровані структури виникають тоді, коли роль головної компанії ТНК відіграє не одна домінуюча фірма, а ядро з декількох фірм, що діють кожна у своїй галузі та здійснюють функції в групі, при цьому основний банк групи відіграє роль системо утворюючого центру.

2.5 Інтегровані банківські структури

До числа найпомітніших інтегрованих структур відносяться групи утворені міжнародними банками.

Міжнародним банком називають великий банк, який є мультинаціональним підприємством, має банківські підрозділи у багатьох країнах та займається широкою міжнародною діловою активністю, зокрема надаючи фінансові послуги транснаціональним корпораціям та сприяючи їхньому розвитку.

Серед напрямків діяльності міжнародних банків виділяють наступні:

· фінансування міжнародних експортно-імпортних операцій;

· торгівля іноземною валютою;

· операції з іноземними цінними паперами;

· залучення позик та надання кредитів на ринках євровалют;

· організація та участь у міжнародних синдикованих кредитах;

· проектне фінансування;

· міжнародні перекази;

· кредитно-депозитні операції у місцевих валютах;

· консультування власних клієнтів.

Початковим етапом міжнародної діяльності будь-якого банку є встановлення кореспондентських відносин з місцевими банками інших країн, які називають банками-кореспондентами. Це є необхідним для проведення клірингу міжнародних платежів з експорту та імпорту, проведення документарних операцій з міжнародної торгівлі (векселі, акредитиви, інкасо)та надання різноманітної інформації. Наступним кроком стає створення банківського відділку (філіалу) на території поза національного чи офшорного фінансового центру. Через офшорне відділення міжнародний банк приймає внески та надає кредити у євровалютах, веде свій власний облік операцій. Перевагами ведення бізнесу через офшорні центри є простота реєстрації, відсутність резервних вимог при залученні депозитів, пільгове чи нульове оподаткування, висока конфіденційність.

Максимальний рівень міжнародних зобов’язань виникає, коли банк приймає рішення про повноцінну присутність на місцевому фінансовому ринку тієї або іншої країни. При цьому можуть утворюватися представництва, банківські філіали, дочірні чи залежні (асоційовані, афілійовані) банки, а також небанківські фінансові компанії. У сукупності з головним банком ці організації утворюють міжнародну банківську групу.

Представництво банку утворюється у іноземній державі з метою сприяння клієнтам при веденні бізнесу у даній країні чи у суміжних державах. Представництво не є банківським офісом та не може виконувати типові банківські послуги, основною його функцією є збирання та надання інформації, консультування, організація ділових контактів для клієнтів головного банку, а інформування місцевих бізнесменів про послуги свого банку. Важливою задачею представництва є надання головному банку аналітичних оглядів та досліджень економічної, соціальної та політичної ситуації в країні перебування, та оцінка кредитоспроможності місцевих фірм.

Банківська філія з юридичної та операційної точки зору є частиною головного банку, та спирається на його ресурсну базу. Філіал не є самостійною юридичною особою, тому не має своєї ради директорів, статуту та права емітувати акції. Філія веде власну бухгалтерську звітність, тим не менш його зобов’язання та активи є складовою частиною зобов’язань та активів головного банку.

Дочірнім банком називається самостійна банківська організація у формі товариства з обмеженою відповідальністю, чи закритого або відкритого акціонерного товариства, де всі 100% чи більша частина акцій чи паїв належить головному міжнародному банку. Такий банк надає повний спектр фінансових послуг, має відповідати усім вимогам місцевого законодавства. Кредитний ліміт дочірнього банку обмежений обсягом його власного капіталу та не пов’язаний з капіталом головного міжнародного банку, що обмежує самостійність дочірнього банку при кредитуванні великих позичальників. Відповідальність головного банку при цьому також обмежена розміром статутного капіталу дочірнього банку.

Асоційований (залежний, афілійований) банк – це самостійна банківська організація, частина акцій чи паїв якої (але не контрольний пакет) належить іноземному банку. Асоційований банк може бути й новоутвореним фінансовим інститутом, й діючим місцевим банком, що увійшов до МСА з пайовою участю великого іноземного банку. Асоційований банк зберігає статус місцевої фінансової інституції з місцевими власниками та менеджментом, підтримуючи постійні зв’язки зі своїм іноземним акціонером, у тому числі й за допомогою залучення додаткових ресурсів.

Особливим типом асоційованого банку є банківський консорціум – банківське СП, яке належить групі з двох чи більше банків з різних країн. До числа специфічних напрямів діяльності консорціуму можна віднести організацію міжнародних банківських синдикатів для надання великих та довгострокових кредитів, розміщення корпоративних цінних паперів на міжнародних ринках, операцій на ринках євровалют, організацію злиття та поглинань великих компаній. Деякі банківські консорціуми працюють як міжнародні інвестиційні банки, здійснюючи проектне фінансування та надаючи послуги з консультування ТНК.

Банківська холдингова компанія – це акціонерне товариство, яке володіє пакетами акцій юридично самостійних банків та небанківських організацій з метою здійснення управлінських, фінансово-кредитних та контрольних функцій по відношенню до них.

ЛЕКЦІЯ 3 ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ ФОРМИ МІЖНАРОДНОГО БІЗНЕСУ

3.1. Системи організаційно-правових форм бізнесу за кордоном

3.2. Господарські товариства Німеччини та Франції

Література:.

Международный менеджмент. Учебное пособие/ Под редакцией проф.С.Э.Пивоварова. - СПб.: Питер, 2002. – С. 88-149.

Транснаціональні корпорації: навчальний посібник/ В.Рокоча, О.Плотніков, В. Новицький та ін. – К.: Таксон, 2001. – С. 205-218

Господарський кодекс України

3.1 Системи організаційно-правових форм бізнесу за кордоном

Система організаційно-правових форм господарської діяльності введена в дію Господарським кодексом України у 2003 році та у своїй основі близька до систем, що діють у багатьох країнах континентальної Європи, Росії та країн Співдружності, та меншою мірою, до систем, що діють у США, Великій Британії та Японії. У ній виділяються комерційні та некомерційні організації, причому до останніх належать господарські товариства, колективні підприємства, приватні підприємства та державні та комунальні унітарні підприємства. Особливе місце займають форми підприємництва, що не передбачають утворення юридичної особи.

До господарських товариств належать: акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, повні товариства, командитні товариства. Акціонерним товариством є господарське товариство, яке має статутний фонд, поділений на визначену кількість акцій однакової номінальної вартості, і несе відповідальність за зобов'язаннями тільки майном товариства, а акціонери несуть ризик збитків, пов'язаних із діяльністю товариства, в межах вартості належних їм акцій. Товариством з обмеженою відповідальністю є господарське товариство, що має статутний фонд, поділений на частки, розмір яких визначається установчими документами, і несе відповідальність за своїми зобов'язаннями тільки своїм майном. Учасники товариства, які повністю сплатили свої вклади, несуть ризик збитків, пов'язаних з діяльністю товариства, у межах своїх вкладів. Товариством з додатковою відповідальністю є господарське товариство, статутний фонд якого поділений на частки визначених установчими документами розмірів і яке несе відповідальність за своїми зобов'язаннями власним майном, а в разі його недостатності учасники цього товариства несуть додаткову солідарну відповідальність у визначеному установчими документами однаково кратному розмірі до вкладу кожного з учасників. Повним товариством є господарське товариство, всі учасники якого відповідно до укладеного між ними договору здійснюють підприємницьку діяльність від імені товариства і несуть додаткову солідарну відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїм майном. Командитним товариством є господарське товариство, в якому один або декілька учасників здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і несуть за його зобов'язаннями додаткову солідарну відповідальність усім своїм майном, на яке зазаконом може бути звернено стягнення (повні учасники), а інші учасники присутні в діяльності товариства лише своїми вкладами (вкладники). Учасниками повного товариства, повними учасниками командитного товариства можуть бути лише особи, зареєстровані як суб'єкти підприємництва. Акціонерні товариства можуть бути відкритими або закритими. Акції відкритого акціонерного товариства можуть розповсюджуватися шляхом відкритої підписки та купівлі-продажу на біржах. Акціонери відкритого товариства можуть відчужувати належні їм акції без згоди інших акціонерів та товариства. Акції закритого акціонерного товариства розподіляються між засновниками або серед заздалегідь визначеного кола осіб і не можуть розповсюджуватися шляхом підписки, купуватися та продаватися на біржі. Акціонери закритого товариства мають переважне право на придбання акцій, що продаються іншими акціонерами товариства. Підприємством колективної власності визнається корпоративне або унітарне підприємство, що діє на основі колективної власності засновника (засновників). Підприємствами колективної власності є виробничі кооперативи, підприємства споживчої кооперації, підприємства громадських та релігійних організацій, інші підприємства, передбачені законом.

Приватним підприємством визнається підприємство, що діє на основі приватної власності одного або кількох громадян, іноземців, осіб без громадянства та його (їх) праці чи з використанням найманої праці. Приватним є також підприємство, що діє на основі приватної власності суб'єкта господарювання - юридичної особи

Орендним підприємством визнається підприємство, створене орендарем на основі оренди цілісного майнового комплексу існуючого державного або комунального підприємства чи майнового комплексу виробничого структурного підрозділу (структурної одиниці) цього підприємства з метою здійснення підприємницької діяльності.Підприємство, створене відповідно до вимог цього Кодексу, в статутному фонді якого не менш як десять відсотків становить іноземна інвестиція, визнається підприємством з іноземними інвестиціями. Підприємство набуває статусу підприємства з іноземними інвестиціями з дня зарахування іноземної інвестиції на його баланс. Іноземною інвестицією є цінності, що вкладаються іноземними інвесторами в об'єкти інвестиційної діяльності відповідно до законодавства України з метою отримання прибутку або досягнення соціального ефекту. Господарські об'єднання утворюються як асоціації, корпорації, консорціуми, концерни, інші об'єднання підприємств, передбачені законом.У ФРН індивідуальні підприємства є поширеними у роздрібній та дрібногуртовій торгівлі, місцевій промисловості; власник такого підприємства відповідає по його зобов’язаннях усім своїм майном. На цю форму власності припадає до 10% від загальної кількості німецьких підприємств.Просте товариство у Франції не лише не реєструється у якості юридичної особи, але навіть не повинно оприлюднювати власну діяльність. Учасники товариства відповідають за його зобов’язаннями усім своїм майном, що викликане конфіденційним характером подібної угоди.

3.2. Господарські товариства Німеччини та Франції

В усіх країнах ринкової економіки господарські товариства відіграють провідну роль у економіці країн, зокрема, вони є активними учасниками зовнішньоекономічної діяльності, що зумовлює необхідність дослідження даної організаційно-правової форми підприємництва.

У ФРН виділяють такі види товариств: повне, командитне, з обмеженою відповідальністю та акціонерне. Особливими формами є командитне товариство, що включає товариство з обмеженою відповідальністю на правах повного учасника, та командитне товариство на акціях.

Для учасників повного товариства діє заборона на конкуренцію (обмежене право створювати без згоди інших учасників підприємства у тій самій галузі чи приймати участь у їхній діяльності; не можна також виступати у ролі повних учасників в інших товариствах). Учасники мають право доступу до бухгалтерської звітності та здійснюють управління товариством на основі установчого договору. Збитки повного товариства розподіляються рівною мірою між усіма учасниками, прибуток же розподіляється пропорційно до часток у капіталі товариства, але лише у межах 4% рентабельності; все що понад цього, розподіляється порівну.

У командитному товаристві командитисти володіють правом не погоджуватися зі здійсненням товариством нетипових з їх точки зору угод. Вони мають право ознайомитися з річним балансом товариства та його прибутками та збитками, а також здійснювати перевірку за бухгалтерськими книгами та розшифровками. У разі виходу з товариства, командитист повинен попередити про це не пізніше ніж за 6 місяців, такий самий принцип діє й по відношенню до повних учасників. Прибуток до 4% розподіляється між усіма учасниками, пропорційно до долі їх внесків; прибуток понад цієї величини розподіляється у пропорції, що відображає більш високу відповідальність повних учасників перед командитними.

Для товариства з обмеженою відповідальністю орієнтовний розмір статутного капіталу у ФРН та Франції становить біля 50 тисяч євро. Мінімальна величина паю учасника складає близько 500 євро. Не існує обмежень щодо кількості засновників ТОВ. Процедура внесення внесків до статутного капіталу детально регламентується – особливу увагу приділяють внесенню учасниками майнових паїв та відповідності їх оцінки. Учасники зобов’язані внести повний розмір своїх вкладів до статутного капіталу товариства, зменшення плати можливе лише за умови зменшення розміру статутного фонду. Закон ФРН встановлює такі причини для розпуску ТОВ:

· закінчення терміну дії установчого договору

· рішення засновників

· рішення суду

· початок публічних торгів у разі банкрутства

· вступ у дію рішення реєстрового суду, яким визначається невідповідність установчого договору законодавчим вимогам

У командитного товариства на акціях повинно бути не менше 5 засновників, щонайменше один з яких несе перед кредиторами необмежену відповідальність за його зобов’язаннями, а решта приймає участь у розподіленому на акції статутному капіталі як командитисти. Правові відносини повних учасників між собою та по відношенню до командитистів та третіх осіб регламентуються законодавством про командитні товариства, а урешті випадків за деякими виключеннями – законодавством про акціонерні товариства.

Командитне товариство, що включає товариство з обмеженою відповідальністю на правах повного учасника дозволяє поєднати переваги, що надаються застосуванням необмеженої та обмеженої відповідальності, на дану форму організацій припадає біля 40% від загальної кількості товариств у ФРН.

Для акціонерних товариств у ФРН визначається нижня межа статутного капіталу, а також номінальна вартість іменних акцій та акцій на пред’явника. При формуванні статутного капіталу заборонено внесення майнових внесків у вигляді зобов’язань та послуг. Спостережна рада є обов’язковим елементом структури управління АТ, до її складу входять акціонери, котрі обираються загальними зборами, у окремих випадках до складу спостережних рад входять працівники підприємств. До завдань ради входить контроль оперативного управління АТ та перевірка документації та майна, у разі необхідності вона може виступити ініціатором скликання загальної ради акціонерів.

У Франції прийнята класична система управління акціонерними товариствами – до виконавчого органу (правління) товариства його працівників, у кількості не більше 1/3 від складу правління.

У США поширеними є унітарні ради директорів, де об’єднані функції правління та спостережної ради.

Модель товариства з обмеженою відповідальністю, записного на одного власника (Франція) дозволяє зменшити ризик індивідуального підприємництва, оскільки підприємець відповідає перед кредиторами лише майном, яке внесене у статутний капітал товариства. У якості власника може виступати й фізична, й юридична особа.

Об’єднання за економічними інтересами використовується французькими фірмами для ведення спільної діяльності (найчастіше у сфері наукових досліджень та розробок, маркетингу, управління та перевезень) без втрати незалежності. Хоча об’єднання стає юридичною особою з моменту реєстрації установчого договору, прибуток, що отримується в результаті спільної діяльності, належить не йому, а безпосередньо учасникам. Об’єднання може не мати власного капіталу – у цьому разі солідарну відповідальність за його зобов’язаннями несуть самі учасники.

Некомерційне товариство дозволяє учасникам не вести бухгалтерського обліку та користуватися сприятливим податковим режимом, є поширеними у ріелтерській діяльності, сільському господарстві та вільних професіях. Учасники відповідають за зобов’язаннями своїм власним майном пропорційно до внесків у капітал товариства.

Асоціації являють собою домовленість декількох осіб про постійну спільну діяльність з будь-якою метою, за виключенням розподілу прибутку.

Товариства взаємодопомоги створюються фізичними особами та діють у їхніх інтересах з метою попередження соціальних ризиків та пом’якшення їх наслідків.

Асоціації та товариства належать до некомерційних юридичних осіб.

ЛЕКЦІЯ 4 СТРАТЕГІЧНЕ ПЛАНУВАННЯ У МІЖНАРОДНІЙ ФІРМІ

4.1. Процедури стратегічного планування у міжнародній фірмі

4.2. Організація стратегічного планування в міжнародній фірмі

4.3. Передумови формування стратегії ТНК

4.4. Формування маркетингової стратегії

Література:

Международный менеджмент. Учебное пособие/ Под редакцией проф. С.Э.Пивоварова. - СПб.: Питер, 2002. – С. 182-240.

Транснаціональні корпорації: навчальний посібник/ В.Рокоча, О.Плотніков, В. Новицький та ін. – К.: Таксон, 2001. – С. 168-202

4.1. Процедури стратегічного планування у міжнародній фірмі

Стратегічне планування у міжнародній фірмі – це процес визначення її цілей та розробки стратегій, котрі спрямовані на реалізацію цих цілей.

Стратегічними є ті проблеми, які:

А) безпосередньо пов’язані з глобальними цілями організації;

Б) орієнтовані на прийдешнє;

В) відчувають серйозний вплив численних неконтрольованих зовнішніх чинників.

Орієнтованим на прийдешнє вважається рішення, яке відноситься до елементу фірми не в повному обсязі в момент прийняття рішення. Вплив неконтрольованих зовнішніх чинників визначається просторовими та часовими обставинами реалізації рішення, що розглядається. Таким чином управлінська праця зі стратегічного планування зводиться до розгорнутої на тривалому проміжку часу адаптації прийнятої генеральної цілі (місії) до змін оточення фірми та її внутрішнього стану у кожний конкретний момент.

Міжнародна стратегія фірми є узагальненим описом скоординованих дій з реалізації усього комплексу її міжнародних цілей. Численні цілі допускають різні способи своєї реалізації, а сукупність комбінацій цих способів утворює набір альтернативних стратегій. В основі міжнародної діяльності фірми знаходиться певна сукупність стратегічних рішень, які приймаються менеджерами організацій. До стратегічних рішень дієвими є наступні вимоги:

· охоплюють усі ключові моменти, пов’язані із зовнішніми взаємодіями фірми, незалежно від прийнятої у ній структури управління;

· забезпечують можливість послідовної реалізації генеральної цілі фірми на рівні поточних планів діяльності та оперативних рішень;

· внутрішньо несуперечлива;

· зовнішньо несуперечлива;

· орієнтована на оцінку тенденцій розвитку ситуації.

Вимога внутрішньої несуперечності означає, що всі дії та рішення, що є необхідними для досягнення однієї цілі, не повинні заважати досягненню інших цілей.

Зовнішня несуперечливість рішень з міжнародної діяльності вимагає порівняння їх передумов та результатів з передумовами та результатами у інших областях діяльності. Зовнішня несуперечливість міжнародних стратегічних рішень має бути забезпеченою за двома напрямками:

1. по відношенню до рішень, які регулюють діяльність в межах країни;

2. по відношенню до зовнішнього середовища фірми.

Міжнародні та внутрішні стратегічні рішення необхідно узгоджувати між собою: а) за цілями, на реалізацію яких вони спрямовані; б) за термінами виконання; в) за ресурсами (фінансовими, трудовими, матеріально-технічними), необхідними для їх виконання.

Таким чином перші чотири вимоги до стратегічних рішень визначають припустимість рішень, що приймаються, то п’ята вимога дозволяє зробити їх оптимальними. Вкрай важливим стає спосіб використання отримуваних оцінок тенденцій. В сучасних умовах час та інформація є визначальними змінними успіху організації у конкурентному середовищі, тому стратегія фірми повинна розроблятися та впроваджуватися у ситуаційній формі, забезпечуючи адаптивність стратегій до змін умов зовнішнього та внутрішнього середовища.

Комплекс процедур, які відносяться до поняття стратегічного планування, може виконуватися двома альтернативними шляхами:

а) по мірі необхідності;

б) системно.

Другий спосіб пропонує виконання обумовлених процедур у визначені строки, незалежно від наявності чи відсутності суб’єктивних передумов.

Процес стратегічного планування складається з наступних етапів:

· визначення місії;

· вибір цілей та задач;

· аналіз зовнішніх та внутрішніх чинників розвитку фірми.

Реалізація стратегії включає у себе декілька якісно відмінних типів діяльності: розробку програм та планів, їх виконання, контроль, облік, аналіз та оцінку ефективності діяльності. Програми та проекти, розроблені як розвиток обраної стратегії, утворюють основу для формування поточних планів діяльності структурних підрозділів фірми, для чого створюються оперативні плани. Виконання оперативних планів завершує цикл, що розпочинається з вибору місії організації.

Дата добавления: 2014-01-06