Навчання говоріння

Підготовчі вправи, що базуються на мовних елементах включають

1) Вправи на розуміння і диференціацію звукової форми слова, що привчають учнів до точності слухання. Вони полегшують розуміння словоформ в потоці мовлення, навчає диференціації від подібних словоформ, що звучать. Ці вправи будуються на парах слів, що відрізняються одним звуком.

2) Вправи на семантизацію похідних і складних слів. Вони базуються на знаннях словотворчих елементів. Слова для семантизації подаються в парах або в контексті.

3) Вправи на семантизацію елементів в синтагмі. Синтагматичний зв’язок визначається дієсловом, значення якого семантизується на основі синтагматичного передбачення.

4) Вправи на розуміння речень з незнайомими лексичними одиницями і багатофункціональними граматичними структурами. Ці вправи спрямовані на навчання учнів розуміти значення лексичних одиниць у контексті.

5) Вправи на диференціацію значень паронімів. У цих вправах використовують пари паронімів, які легко сплутати при аудіюванні.

Вправи на навчання прогнозування змісту аудіотекту.

1. Прослухайте фрази ті визначте, в яких ситуаціях вони вживаються.
2. Прослухайте текст і заповніть пропуски графічного варіанту тексту.
3. Прослухайте слова, запам’ятайте їх і назвіть ті, щовідносяться до означеної теми.
4. Прослухайте і повторіть за диктором фрази.Доповніть їх подібними за змістом.

Робота над аудіотекстом має за мету:

1. повне розуміння змісту аудіотексту;
2. розуміння головної думки аудіотексту;
3. розуміння означених деталей аудіотексту.

Контроль розуміння аудіо тексту може здійснюватися:

1. усно або письмово;
2. рідною або іноземною мовою;
3. шляхом виконання традиційних вправ або тестів.

Лекція № 10

1. Говоріння як вид мовленнєвої діяльні.
2. Навчання діалогічного мовлення.
3. Навчання монологічного мовлення.

Говоріння є продуктивним видом мовленнєвої діяльності. Акт говоріння включає:

1. мету (мотив) (початок породження мовлення),
2. комунікативний намір (ствердження, запитання, заклик, порада тощо),
3. предмет (думки того, хто говорить),
4. продукт (висловлювання в монологічній або діалогічній формі);
5. результат (реакція на висловлювання).

Для реалізації акту комунікації той, хто говорить, спочатку намічає загальний смисловий план висловлювання (він уточнюється під час реалізації акту говоріння), потім підбирає мовні засоби – лексичні та граматичні структури.

Зовнішньому мовленню завжди передує внутрішнє мовлення, яке мінімум на долю секунду упереджує його. Внутрішнє мовлення будується за принципом конспекту. Зовнішнє здійснюється завдяки використання голосового апарату шляхом артикуляції та інтонування; воно супроводжується слуховим контролем, що забезпечує зворотній зв’язок, приводячи висловлювання у відповідність до задуму.

Якщо учень у недостатній мірі володіє ІМ у нього відсутні міцні зв’язки між тим, що він має намір сказати, і тими мовленнєвим засобами, які треба для цього застосувати; тобто не сформовані граматичні, лексичні та вимовні навички (автоматизми).

Зазначені навички визначають говоріння як уміння, яке має такі якості, як:

1. цілеспрямованість (постійне співвіднесення мотиву, цілі, реакції на співрозмовника, ситуації тощо);
2. продуктивність (заснована на рівні змісту на різноманітті фактів та думок, що необхідні для досягнення мети висловлювання; на рівні форми – на різноманітті лексичного та граматичного наповнення);
3. самостійність (безперекладний з рідної мови характер говоріння);
4. динамічність (перенос уміння говорити у нові ситуації спілкування);
5. інтегрованіст ь (з одного боку – це синтез граматичних, лексичних та вимовних навичок, з іншого – інтеграція компонентів уміння – мотивів, інтересів, досвіду, знань мовця, тощо).

Загальні механізми мовлення – це механізми прийому і видачі інформації, які будуються на механізмах:

а) осмислення (в єдності аналізу та синтезу);

б) пам’яті (в єдності довготривалої та короткочасної);

в) випереджуючого синтезу.

Окремі механізми говоріння – це:

1. механізм репродукції (повної, коли застосовуються готові ключові фрази з тексу для його передачі або часткової, де має місце трансформація форм для передачі знайомого тексту);

2. механізм вибору (вибір слів, граматичних структур, який залежить від мети повідомлення, комунікативного наміру, стосунків між тими, хто спілкується тощо);

3. механізм комбінування (формування фраз та словосполучень зі знайомих мовних компонентів);

4. механізм конструювання (мовленнєві одиниці конструюються не за мовними правилами, а за аналогією з моделлю, що зберігається у пам’яті мовця, що свідчить про досягнення рівня вміння говоріння);

5. механізм прогнозування (антиципації) (на рівні фрази та на рівні смислу);

6. механізм дискурсивності (сприяє здійсненню зворотного зв’язка для оцінки ситуації).

2 Діалогічне мовлення (ДМ) являє собою акт мовленнєвої взаємодії учасників спілкування, коли кожен з них виступає в рол і слухача і мовця.

До комунікативних функцій ДМ, кожна з яких має специфічні мовні засоби, належать:

1. запит – повідомлення інформації;

2. пропозиції – прийняття/неприйняття запропонованого;

3. обмін думками;

4. взаємопереконання.

Психологи розглядають вмотивованість діалогічного мовлення, його зверненість (безпосередній контакт с застосуванням позамовних засобів спілкування – міміки, жестів, пози розмовляючи тощо) та мовленнєву ситуативність. Все це вчитель має забезпечити на уроці при навчання діалогічного мовлення. Емоційна забарвленість та спонтанність – є характерними особливостями ДМ. У зв’язку з тим, що ДМ має двосторонній характер, оволодіння ним передбачає володіння як говорінням так і аудіюванням.

Одиницею навчання ДМ є діалогічна єдність (ДЄ) – структурно, інтонаційно та семантично завершена сукупність реплік. Перша репліка ДЄ завжди ініціативна (спонукання); друга – реактивна (тобто реакція) або реактивно-ініціативна (реакція плюс наступне спонукання).

При навчанні ДМ треба навчити учнів:

1. починати розмову (тобто використовувати ініціативну репліку);

2. швидко і вірно реагувати (використовувати реактивну репліку);

3. підтримувати бесіду (використовувати реактивно-ініціативні репліки).

Методисти виокремлюють такі так звані прості види ДЄ:

1. Повідомлення (повідомлення – повідомлення; повідомлення – запитання; повідомлення – спонукання);

2. Спонукання (спонукання – згода; спонукання – відмова;

спонукання – запитання);

3. Запитання (запитання – відповідь; запитання – контрзапитання);

4. Репліки мовленнєвого етикету (привітання – привітання; прощання – прощання; висловлювання вдячності – реакція).

Складні ДЄ визначають різні типи діалогів, що залежать від провідної комунікативної функції діалогу. Серед них (за ступенем труднощів):

1. діалог-розпитування (односторонній або двосторонній);
2. діалог-домовленність;
3. розпитування-домовленність;
4. обмін враженнями/ думками;
5. діалог-діскусія.

При навчанні ДМ спочатку рекомендують навчити учнів елементів діалогу (реплікам ДЄ), а потім переходити до побудови саме діалогів. Навчання реплікування – це підготовчий етап формування навичок та вмінь ДМ. На цьому етапі виконуються вправи на імітацію, підстановку, відповіді на запитання, повідомлення інформації тощо. Вчитель спонукає учнів до збільшення обсягу репліки від одної до двох-трьох фраз.

Перший етап – оволодіння ДЄ – включає вправи з обміну репліками (тут має місце певне комунікативне завдання та ролі).

Другий етап – побудова мікродіалогу (що відрізняється від ДЄ обсягом та відносною завершеністю). Мета цього етапу – навчити учнів підтримувати бесіду, об’єднувати засвоєні ДЄ. Розгорнутий діалог складається з 2-3 мікродіалогів.

Третій етап – побудова діалогів різних функціональних типів.

--------------------------------------------------------------------------------------------------

3 Монолог – це висловлювання особи, спрямоване на співрозмовника або аудиторію. Його комунікативними функціями, при яких застосовуються певні мовні засоби, є:

1. інформативна (повідомлення інформації);

2. впливова (спонукання до дії, переконання, попередження тощо);

3. експресивна (опис стану того, хто говорить);

4. розважальна (розвага слухачів);

5. ритуальна-культова (виступ під час ритуального обряду (одруження, ювілей тощо).

Монологічне мовлення характеризується:

1. односпрямованістю (відсутність відповіді);

2. зв’язністю (думки; присутність міжфразових зв’язків у вигляді тематичності, контекстуальності, відносної безперервність, послідовності, логічності).

Виокремлюють такі типи монологічних висловлювань:

1. монолог-опис;

2. монолог-розповідь;

3. монолог-роздум.

Монологічні вміння формуються в три етапи.

На першому етапі треба навчити учнів об’єднувати ЗМ (зразки мовлення) рівня фрази в одну понадфразову єдність

На другому етапі необхідно навчити учнів, використовуючи зображальні, вербальні зорові (підстановки таблиці, логіко-структурні схеми, висловлювання-зразок) та комбіновані опори, будувати висловлювання понадфразового рівня.

На третьому етапі вчитель має навчити учнів будувати монологічні висловлювання на рівні тексту.

Згідно вищезазначених етапів вчитель використовує три групи вправ, які мають вводитися поступово з нарощенням труднощів. Ці вправи повинні тренувати різні види пам’яті, бути цілеспрямованими, активізувати пізнавальну і розумову діяльність учнів, застосовувати різноманітні ситуації спілкування.

Дата добавления: 2014-01-07