Походження і розвиток української мови, її зв’язки з іншими слов’янськими мовами

Існує ряд гіпотез про походження мови, але жодна з них не може бути підтверджена фактами через величезну віддаленість походження мови від нашого часу. Вони залишаються гіпотезами, оскільки їх не можна ні спостерігати, ні відтворити в експерименті. Передбачається, що з появою мови пов'язана зміна гену FOXP2.

Людей здавна цікавило питання про те, як на Землі виникло безліч мов. Одні вчені вважають, що всі вони мають спільне коріння, з'явившись в результаті ланцюга дивергенції прасвітової мови (концепція моногенезу). Інші вважають, що спочатку було декілька незалежних вогнищ виникнення мов (концепція полігенезу). Однак, походження мови як засобу спілкування і виникнення конкретних мов — дві самостійні проблеми, не пов'язані одна з одною. Кожна з них має своєрідний об'єкт дослідження: перша ставить завдання — з'ясувати, як люди почали говорити, друга — коли, де і в якому вигляді сформувалася та чи інша конкретна мова.

Лінгвісти встановили спорідненість мов в тих випадках, коли мовна єдність розпалася не більше 5 — 10 тис. років тому і об'єднали їх в мовні сім'ї. Деякі дослідники намагалися встановити і віддаленіше генетичне споріднення мов.

Українська мова має давню історію. Наукою доведено, що її основні елементи були започатковані ще в часи, співвідносні з виникненням латини, а сучасно окреслених рис вона набула у VІ–VІІ ст.

Українська мова належить до індоєвропейської сімʹї мов, яка є найбільш вивченою і поширеною: цими мовами розмовляє близько 52% населення земної кулі. Слов’янськими мовами розмовляють нині понад 300 млн. осіб.

У цій сімʼї мов українська мова входить до групи слов’янських мов (індоєвропейської сім’ї), які походять з одного джерела – праслов’янської (спільнослов’янської) мови, від якої й успадкували спільні або подібні тенденції розвитку. Розпад праіндоєвропейської спільності, з якої виділилася праслов’янська мовна єдність, сягає бронзового віку – ІІІ тис. до н. е.

Спільнослов’янська мова існувала у вигляді слов’янських племінних мов приблизно з середини III тисячоліття до н.е. до V- VІ століття н.е. У період розселення слов’ян (І тис. н.е.) на великих територіях Східної Європи і Балканського півострова праслов’янська мова почала розпадатися на окремі діалекти. Одночасно з перетворенням і формуванням слов’янських племен в окремі народності формувалися й слов’янські мови. Цей процес був тривалим і неоднозначним як для слов’янських народів, так і для їх мов, які зберігали багато спільних рис. «Протягом тривалого часу праслов’янська мова була єдиною. Саме цим пояснюється високий ступіль близькості між слов’янськими мовами. Однак в останнє тисячоліття історії праслов’янської мови виникає ряд діалектів, на основі яких надалі сформувалися окремі слов’янські мови» (Українська мова: Енциклопедія. – К.: Укр.енцикл. ім.М.П.Бажана, 2000. – С.480.)

На думку вчених, праслов’янська мовна єдність розпалася приблизно в ІУ – УІ ст. н. е., а десь із УІІ ст. можна говорити про консолідацію трьох етномовних груп: східнослов’янської (українська, російська, білоруська мови); південнослов’янської (болгарська, македонська, сербська, хорватська, словенська мови); західнослов’янської (польська, чеська, словацька, верхньолужицька і нижньолужицька).

У ІХ – ХІІІ ст. східні слов’яни мали могутню давньоруську державу – Київську Русь. Ця ранньофеодальна держава протягом ІХ – Х ст. об’єднала всі східнослов’янські племена (полян, древлян, сіверян, кривичів, радимичів, уличів та ін.). Українська мова є спадкоємицею мов тих слов’янських племен, що належали території сучасної України, — полян, древлян, тиверців, угличів та ін., що зумовило близькість трьох сучасних мов східнослов’янської групи: української, російської й білоруської.

Українська мова розвинулася з південного східнослов’янського діалектного масиву. Її риси виразно виявляються уже з ХІІ ст.

Минули довгі історичні етапи формування регіональних мовних утворень, періоди інтеграцій діалектів у живу давньоруську мову, на основі якої й формувалася українська мова.

Ще в 1834 році російський академік І. Срезневський зазначав, що українська мова є однією з найбагатших слов’янських мов, що вона навряд чи поступиться, наприклад, перед богемською щодо багатства слів і виразів, перед польською щодо мальовничості, перед сербською щодо приємності, що це мова, яка може дорівнятися до мов культурних; щодо гнучкості й багатства синтаксичного - це мова поетична, мелодійна, мальовнича.

Від виникнення й понині в розвиткові української мови, за висловом мовознавця Ю.В.Шевельова, виділяють такі періоди:

- протоукраїнська мова (VІІ - ХІ ст..);

- староукраїнська мова (ХІ - кінець ХІVст.);

- середньоукраїнська мова (кінець ХІVст. – поч.ХІХст.);

- нова українська мова.

Сьогодні в світі існує 13 живих мов слов’янських народів: українська, білоруська, російська, польська, чеська, словацька, верхньолужицька, нижньолужицька, сербська, хорватська, словенська, македонська, болгарська. До мертвих (таких, що не мають носіїв) мов слов’янської групи належать праслов’янська, давньоруська, старослов’янська, полабська.

Дата добавления: 2014-01-07