Основні положення методики анотування

Методика анотування документів

Класифікація анотацій

Розробка класифікації анотацій має велике теоретичне і практичне значення, оскіль­ки сприяє глибокому пізнанню суті анотування, опрацюванню його методики, уніфікації окремих процесів. На сьогодні не­має єдиної класифікації анотацій. Найбільш розвинута класифікація анотацій у бібліографії. Більшість бібліографів згодні, що головною ознакою, за якою доцільно поділяти анотації, має бути функціональна. За цією ознакою анотації поділяються на довідкові та рекомендаційні.

Довідкова анотація перш за все уточнює назву документа. Вона може подавати додаткові відомості про автора, а також про форму, жанр, призначення та інші особливості твору, яких _{немає в бібліографічному описі. Рекомендаційна анотація подає не лише характеристику, а й оцінку твору. Її завдання – пропагувати і рекламувати кращі твори, тому її складають так, щоб зацікавити, приверну­ти увагу до документа, сприяти його прочитанню.

Анотації класифікуються:

1. За способом характеристики первинних документів:

– загальні – характеризує документ у цілому;

– аналітичні анотації – характеризують тільки частину документу (розділ, главу, параграф й т. ін.) або весь документ у певному аспекті.

2. За глибиною розгортання інформації:

– розширені – подають відомості з історії створення документа, з літературної критики, про його за­рубіжні публікації, переклади, відгук серед читачів, історико-бібліографічні й текстологічні особливості;

– реферативні.

3. За формою:

– Традиційними – мають вигляд звичайного текстового повідом­лення;

– телеграфни­ми – мають вигляд формалізованого тексту, зовні схожого на телеграфне повідомлення.

4. За рівнем використання засобів автоматизації:

– інтелектуальні – складені людиною;

– форма­лізовані – складені з використанням комп’ютерної техніки.

Крім того, анотації поділяють на авторські й неавторські. Перші складають автори первинних документів, другі – інші особи.

Важливо усвідомлювати, що на практиці окремо взята ано­тація має ознаки, властиві різним її типам. Тому, наприклад, довідкова анотація одночасно може бути й загальною, і тради­ційною, і монографічною, й інтелектуальною, і неавторською.

Процес анотування, один з найскладніших і найбільш тру­домістких в обробці документів, потребує не лише відповідних знань і навичок, а й творчого підходу. Загальна методика ано­тування містить основні положення щодо здійснення процесу анотування і головні вимоги до тексту анотації, які слід ура­ховувати, формуючи його. Оскільки загальна методика не може передбачити всіх можливих варіантів, що потребують у кож­ному окремому випадку конкретних рішень, розробляють спеці­альні методики анотування.

Перш ніж розпочати складання анотації, вирішуються пи­тання про її тип, читацьке призначення, мету створення. Це необхідно для забезпечення єдності обробки однорідних доку­ментів, що особливо важливо, якщо анотації складаються для відображення в бібліографічних покажчиках. Лише маючи відповіді на ці запитання, можна визначатися з інформаційною структурою анотації. Інформаційну структуру розуміють як набір інформаційних елементів, що характеризують первинний документ. Інформаційна структура анотації залежить від типу, змісту і форми первинного документа, його цільового й читацького призначення, мети анотування. Якщо анотація готується для бібліографічного покажчика, враховуються цільо­ве призначення, тематика, ступінь охоплення матеріалу, фор­ма цього покажчика.

Значно полегшує роботу анотатора при визначенні інфор­маційної структури анотації наявність загальних схем їхньої побудови для різних галузей знання та видів документів.

Визначивши тип та інформаційну структуру анотації, пе­реходять безпосередньо до процесу анотування.

Процес ано­тування можна поділити на три етапи:

1. Підготовчий

2. Основ­ний

3. Заключний

На підготовчому етапі приступають до ана­лізу первинного документа, у ході якого здійснюють загальне ознайомлення з документом, виявляють фрагменти тексту, що відповідають інформаційним елементам анотації, відокрем­лення і первинне осмислення цих фрагментів. Аналізуючи документ, передусім ознайомлюють з його титульним арку­шем, звертаючи увагу на формальні ознаки: автора, назву, підназву, вихідні дані, потім переглядають видавничу анотацію, зміст, передмову, вступну статтю, післямову, примітки, ко­ментарі, резюме, побіжно переглядають текст твору. Особливу користь анотатору можуть дати висновки, зроблені автором у кінці твору, в кінці розділів, глав, оскільки в них зосереджено найголовніші його думки, результати роботи.

На основному етапі складання анотації переходять до ви­вчення виявлених ключових фрагментів тексту і більш гли­бокого осмислення їх. При цьому використовуються два види читання: вивчаюче і реферативне. У процесі вивчаючого читання запам’ятовують інформацію, що стосується змісту тексту. Реферативне читання передбачає вилучення найбільш суттєвої інформації з документа і її узагальнення.

Саме на цьому етапі в процесі реферативного читання здійснюється синтезування, згортання інформації. Основни­ми методами такого згортання і надання відомостей при ано­туванні є: цитування, перефразування, інтерпретація. Цитування – це дослівне відтворення фрагментів, речень, абзаців первинного документа. У межах цитування можна виділити екстрагування, тобто вибір з тексту найважливіших речень. Суть методу перефразування така сама, як і реферування, тобто застосування прийомів узагальнення й заміни термінів і по­нять, використаних у первинному документі, перефразування і відображення змісту твору в максимально короткій і за­гальній формі. При використанні методу інтерпретації харак­теристика документа здійснюється, виходячи із задуму анотатора, і може бути подана так, як уявляє і розуміє зміст доку­мента анотатор.

На заключному етапі процесу анотування текст анотації формулюється, редагується й остаточно оформляється. При складанні тексту анотації отримані на попередніх етапах відо­мості поєднуються у пов’язану єдиною думкою характеристи­ку документа. Однак анотація не є конспектом твору, його переказом. У ній слід повно і всебічно розкрити зміст докумен­та. Співвідношення відомостей про різні аспекти твору має бути пропорційним. Послідовність викладу може бути різною, наприклад, від загального до конкретного або навпаки – від конкретного до загального.

Анотація має бути стислою, її обсяг становить приблизно 500 знаків, це 70 слів. Проте обсяг рекомендаційних анотацій не регламентується, вони більш розгорнуті. Лаконічність не може ставати на заваді розкриттю змісту.

Текст анотації прагнуть зробити доступним, щоб його лег­ко і правильно сприймали користувачі. Тому в анотації уни­кають надмірних подробиць і деталей, відомостей, які є в бібліо­графічному описі, використовують узагальнені формулювання. Мова анотації точна, конкретна і зрозуміла, образні вира­зи, епітети, стилізовані та специфічні слова, які надають тек­сту суб’єктивного характеру, вживати не рекомендується. Син­таксис анотації має бути простим, доцільно використовувати короткі прості речення, які складаються з 6–17 слів. Не можна зловживати прикметниками і дієприкметниками, складними граматичними зворотами. Бажано також обмежити вико­ристання іменників, оскільки вважається, що чим більше в анотації понять, переданих іменниками, тим складніша вона для розуміння. Якщо ж без іменників обійтися не можна, слід надати перевагу конкретним поняттям над абстрактними. Легше сприймаються в анотаціях дієслова і дієслівна форма викладу.

Дата добавления: 2014-01-07