Тестовий контроль. Правила написання тексту документа

Правила написання тексту документа

Текст є основним реквізитом будь-якого документа. Текст професійного документа повинен відповідати таким вимогам:

а) достовірність (викладені факти повинні відображати справжній стан речей);

б) точність (не допускається подвійне тлумачення слів та виразів);

в) повнота інформації (зміст документа має вичерпувати всі обставини справи);

г) стислість (у тексті не повинно бути зайвих слів, смислових повторів, надмірно довгих міркувань, інформації не по суті справи);

д) логічна послідовність (логічний взаємозв’язок частин тексту);

ж) нормативність мовних засобів (відповідність нормам літературної мови);

з) стандартизація тексту документа.

Текст документа може бути оформлено у вигляді:

* власне тексту;

* анкети (текст, що містить словесну або цифрову характеристику об’єкта за низкою ознак);

* таблиці.

Названі форми тексту в документі можуть поєднуватися.

Текст поділяють на абзаци – частини тексту, які складаються не більше як із двох-чотирьох речень.

Текст документа, як правило, складається із двох частин: вступної (виклад підстав для створення документа) і основної (виклад пропозицій, прохань, висновків, розпоряджень, рішень). Такого порядку викладу слід дотримуватися й у текстах, які складаються з одного речення.

Якщо текст документа великий за обсягом або містить однотипну інформацію (висновки, рішення тощо), то його поділяють на розділи, підрозділи, пункти, підпункти, нумеруючи їх арабськими цифрами.

Форми викладу в текстах документів:

1) від першої особи однини, напр.: “Вважаю за потрібне повідомити, що...”;

2) від першої особи множини, напр.: “Просимо надіслати...”,”Наказуємо...”, “Ухвалили...”. У такій формі викладають текст у спільних розпорядчих документах, службових листах, протоколах тощо;

3) від третьої особи однини, напр.: “Комісія виявила...”, “Управління вважає...”,”Відділ здійснює такі функції...”. Таку форму викладу найчастіше використовують у положеннях, інструкціях, актах, довідках тощо.

1 До загальних функцій документа належить:

а) інформаційна функція;

б) правова функція;

в) історична функція.

2 За походженням документи поділяють на:

а) службові й особисті;

б) типові й індивідуальні;

в) звичайні й таємні.

3 За місцем створення документи розрізняють:

а) внутрішні й зовнішні;

б) вхідні й вихідні;

в) офіційні й службові.

4 За призначенням документи розрізняють:

а) звітні;

б) офіційні;

в) для службового користування.

5 За стадіями створення розрізняють:

а) оригінали;

б) рукописи;

в) відтворені механічним способом.

6 У діловодстві нараховують:

а) 33 реквізити;

б) 31 реквізит;

в) 32 реквізити.

7 Реквізитом будь-якого документа є:

а) текст;

б) гриф затвердження;

в) печатка.

8 Тексти високого рівня стандартизації це:

а) типові тексти;

б) тексти-описи;

в) тексти-розповіді.

9 Тексти низького рівня стандартизації це:

а) трафаретні тексти;

б) анкети;

в) тексти-міркування.

10 Можна скорочувати слова, що закінчуються на:

а) приголосну літеру;

б) голосну літеру;

в) як на приголосну, так і на голосну.

ТЕМА 6. ЗНАЧЕННЯ Й ФУНКЦІЇ ВЛАСНИХ НАЗВ У МОВІ

Й СУСПІЛЬСТВІ

1 Ономастика як наука і як сукупність власних назв

2 Статус власних назв і мовна політика

3 Антропоніміка – наука про вивчення власних імен людей

4 Принципи передачі іншомовних власних назв українською мовою

5 Мовний етикет професійного спілкування. Звертання

О слово рідне – синь і небокрай,

З народом вік живи і процвітай.

І лине хай в небесну голубінь

Твоя цілюща, життєдайна синь

Вікторія Чемерис

1 Ономастика як наука і як сукупність власних назв

Ономастика розглядає власні імена всіх основних розрядів – най­менування людей, географічні назви, назви космічних об'єктів, назви народів, міфічних істот, клички тварин, назви різноманітних витворів матеріальної і духовної культури (наприклад: імена персонажів худож­ньої літератури). Із цим мовним матеріалом людина зустрічається на кожному кроці – починаючи зі школи і впродовж усього життя. Саме власні назви допомагають пізнати культуру і побут, природу і людей, на­слідки творчої праці минулих поколінь і сучасників, історію сьогодення і майбутнє рідного краю. Більше пізнати – значить глибше і міцніше по­любити, значить виробити в собі ці бажання примножити своєю працею матеріальні і духовні багатства своєї Батьківщини, сприяти її зміцненню і процвітанню.

Власні назви є передусім пам'ятками мови, причому пам'ятками найдавнішими. У них відображено історію матеріальної і духовної куль­тури народу, історію його життя. Назавжди зникли предмети матеріаль­ної культури найдавніших людей, а власні назви, що передаються з по­коління в покоління, живуть і несуть у собі різноманітну інформацію про їх творців і носіїв. У руках умілого дослідника оніми (власні назви) можуть заговорити як живі свідки історії, тому їх вивчення є корисним для етимології, словотворення, історії лексики і мови в цілому.

Поява власних імен пов'язана з конкретизацією та індивідуаліза­цією загального поняття. Наприклад, слова Широка Балка залишають­ся загальними (апелятивами) до тих пір, поки вони використовуються для позначення особливостей рельєфу взагалі, поки не будуть індивіду­алізовані, конкретизовані, «приписані» до об'єкта. Так виникає власна назва.

Свого часу Карл Маркс писав, що він абсолютно нічого не знає про певну людину, знаючи тільки, що її звуть Яковом. Але якщо до імені Яків додати прізвище Грімм, то для всіх стане ясно, що мова йде про відомого німецького мовознавця.

Власна назва завжди називає один предмет і має форму або тільки однини, або тільки множини. Наприклад, м. Миколаїв, м. Софія, м. Нью-Йорк; Франція, Англія, Україна; Дунай, Дон, Тиса, Інгулець (форма однини); Карпати, Піренеї, Ромни, Великі Луки, Сочі (форма множини).

Розділ мовознавства, який вивчає будь-які власні імена, історію їх виникнення, розвитку і функціонування, називається ономастикою (від грец. ьт – майстерність давати імена).

2 Статус власних назв і мовна політика

Власні назви – невід’ємний атрибут будь-якої документації, що вимагає від кожного професіонала розуміння їх особливого статусу, без чого звичайні правила орфоепії або написання не будуть діяти. Річ у тому, що власні назви, на відміну від загальних, лексичного значення не мають, але виконують дві найважливіші функції: адресну й інформативну, тобто охоплюють велике поле асоціацій і несуть низку різноманітної інформації – національної, історичної, географічної, лінгвістичної, що в багатьох випадках зумовлює зміст, характер, соціальні дії й вчинки конкретного об’єкта.

Так, слово кальміус – це абсолютна «терра інкогніто» для сучасної людини (в основі цього слова дві давньотюркські частини: кала – грязюка і міюс – кут, ріг), проте Кальміус як власна назва вказує на цілком конкретну річку в Донбасі й інформує, хто проживав на цій території або яка мова обслуговувала її мешканців.

Імена Петро, Жан, Ян, Вано мають чітку національну ідентифікацію – українець, француз, поляк, грузин і характеризують самі об’єкти. Так,
м. Севастополь – легендарний, героїчний, м. Одеса – гумор і специфічна культура, Володимир – Мономах, Ленін, але Вовочка – з анекдотів.

Отже, будь-яка власна назва є невід’ємний атрибут і власність конкретного об’єкта, тому переклад повинен не втрачати адресність і первинний стан. Так, Ніколь – француз, Нік – американець, Микола – українець.

Радянська Україна й Україна після 1991 р. – це різні об’єкти, тому правильно говорити не на Україні, а в Україні, тобто в самостійній державі. Із цього погляду процес масових перейменувань під час революції й нещодавньої демократичної перебудови є свідченням руйнування історичних об’єктів й історичної свідомості, який, як правило, закінчується людськими трагедіями й соціальними катаклізмами.

Отже, усвідомлення особливого статусу власних назв – обов’язкова умова адекватної мовної політики і юридичної точності документа:

1 Це перешкоджає руйнуванню адресної й інформативної функцій. Так, перейменування географічних назв у залежності від політичної кон’юнктури, з легкістю перекраювала свідомість громадян: Юзівка – Сталіно – Донецьк, Маріуполь – Жданов – Маріуполь. До речі, місто Краматорськ раніше було селищем Краматоровка.

2 Це дозволяє визначити, що великою літерою фіксується одиничний об’єкт, який втратив лексичне значення й став виконувати адресну й асоціативну функції: президент фірми – Президент України, кабінет – Кабінет Міністрів України, міністр – Прем’єр-міністр, день – газета «День», суд – Конституційний Суд України.

3 Це допомагає сформулювати принципи передачі іншомовних (у першу чергу рос.) власних назв українською мовою, про що треба говорити окремо.

3 Антропоніміка – наука про вивчення власних імен людей

Власні назви для людства мають передусім практичне значення

Так, кожна людина має ім'я, яке супроводжує її протягом усього життя. Імена людей – це частинка історії кожного народу. У них відобра­жається побут, вірування, сподівання, фантазія, художня творчість наро­ду, його історичні, господарські і культурні зв'язки.

Зі зміною епох, одних історичних формацій іншими змінювалася і система найменувань. Та система найменувань людей, яку ми маємо зараз у державі, тобто тричленна, – ім'я, по батькові і прізвище, не ви­никла раптово і одночасно, а формувалась протягом довгих віків. Сфор­мована вона, з одного боку, системою мови, а з другого, — юридичними нормами держави.

Вивченням власних імен людей займається порівняно молода ще наука – антропоніміка.

Основоположником слов'янської ономастики, а відповідно й ант­ропоніміки є відомий славіст Ф. Міклошич, який у 1860—1874 рр. опуб­лікував три важливих дослідження слов'янських особових власних і гео­графічних назв.

Приклади антропонімійної термінології:

антропонім – власне ім'я людини: Петро, Іван Денисович, Леонід Савчук;

патронім – особова назва си­на за іменем батька: Васильович, Кузьмич, Петренко, Басильчук;

матронім – особова назва си­на за іменем матері: Бабич (син Баби); Війтишин (син Війтихи; від війт — посадова особа); Андрусишин;

гінеконім – назва чоловіка за іменем (або за прізвиськом) дружини: Солохин, Мар'янин, Ганнин, Іжачихин (за прізвиськом); з часом гінеконім міг стати прізвищем;

андронім – назва дружини за іменем чоловіка: Петрова, Хомина, Війтівна, Війтиха;

псевдонім – при­бране ім'я, прізвище або авторський знак, що ними користуються в пресі письменники, журналісти, актори замість власного прізвища: Ле­ся Українка, Остап Вишня, Марко Вовчок.

У різних народів існують свої традиційні найменування людей, свої системи іменувань, специфіка вибору й оцінки імені.

Так, наприклад, у тюркських, вірменських, арабських та інших мо­вах особові назви обов'язково подаються з найбільш уживаними компо­нентами -хан, -бек, -бей, -діп, -ібн, -заде та інш., що вказують на соціаль­ний стан, родинні стосунки: Ізмаїлбей, Турсунзаде, Бадредін, Азімбай, Керимбек, Бейбитхан.

Додаючи афікси -хан, -бек, -бай та ін. до власних імен, батьки тим виражали прагнення бачити своїх дітей у майбутньому багатими людьми (ханами, беками). Із часом ці форманти втратили своє ідеологічне забар­влення.

У Японії і Китаї людина протягом життя змінює своє ім'я відповідно до віку. Наприклад, у Китаї існує така аптропонімійна система:

1) дитяче ім'я, яке дитина одержує при народженні як ласкаве; це так зване ім'я сяо;

2) мін – головне ім'я, його дають батьки або вчитель при оформленні дитини до школи;

3) цзи – ім'я, пов'язане з повноліттям (воно обов'язково співзвучне з попереднім – повинно бути магічним);

4) хао – прізвисько, яке учневі дають однолітки або ж він сам його вибирає;

5) ші – пошанне ім'я.

У східних слов'ян, як правило, одне ім'я, яке вони одержують при народженні. Два імені в росіянина, українця, білоруса — це рідкісне явище.

Своїм іменемлюдина пов'язується з певною епохою (чи то є родовий лад, чи мова йде про сьогодення).

Нові імена постійно з'являлися й з'являються (у невеликій кількості) у мові час від часу. Причини їх появи:

1 Чоловічі імена утворюються від жіночих, а жіночі від чоловічих. На­ приклад: Серафима — жіноча форма від імені Серафим (давньоєвр.«вогняний»); Інна, Пінна, Римма — як жіночі імена їх сприйняли завдяки закінченню -а, яке помилково було записано у «Святці». Насправді ж це були імена скіфів, заморожених у лід у II ст. за свою вірність християнству; Альбін < Альбіна; Мар'ян < Мар'яна <Марія.

2 Повертаються імена, які були у свій час заборонені церквою. На­приклад: Ярослав, Рюрик, Рогніда, Дзвенислава, Святослав, Титомир.

3 Запозичення з інших мов світу. Наприклад: Рустам (тюрк.), Ілона (польськ.), Сніжана (болг.), Ельза (нім.), Карл (нім.), Вікторія (лат.), Едуард (двн.).

4 Частина імен давалася на честь відомих людей (письменників, уче­них, революціонерів тощо). Наприклад: Тарас (< Тарас Шевченко), Олекса (< Олекса Довбуш), Владлен (< Владимир Ленин).

5 Поповнення складу імен відбувається також і за рахунок імен героїв художніх творів (драм, оперет тощо). Наприклад: Артур і Джемма '(< «Овід» Е. Войнич); Офелія, Джульєтта, Ромео (< п'єси В. Шекспіра) та ін.

6 Із втратою авторитету церкви церковні календарі перестали мати силу закону. Так народжуються нові імена за назвами гідронімів та хоронімів тощо: Ангара, Волга, Іртиш, Гренада.

7 З'являються новостворені імена за відомими прізвищами рево­люціонерів. Наприклад: Сталіна, Леніна, Будьона, Плехан, Марат тощо.

8 Частина нових імен утворена від загальних назв предметів, явищ, процесів, подій тощо періоду 1917—1922 рр. Наприклад: Револа (від революція), Партія, Декрети, Воля, Ревком, Комунера, Трибун, Про­тест, Пролетар; Іскра, Слава, Молот, Енергія.

9 Частина запозичених власних імен була зашифрована в імена-скорочення. Наприклад: Гертруда - героїня труда; Кім – Комуністичний Інтернаціонал Молоді; Марлен - Маркс і Ленін; Віль – Володимир Ілліч Ленін. Частина з них відповідала іменам, які функціонували в інших державах (наприклад: Гертруда, Марлен (нім.)).

10 З'являються нові імена на позначення назв квітів. Наприклад: Нарцис, Лілія, Роза, Айстра, Гортензія.

11 Короткі форми імен інколи стають офіційними. Наприклад: Рита, Варя, Косто, Саша, Ната, Ліна (Анеліна), Неллі (Гелена, Елен) тощо.

Українському терміну «прізвище» відповідає у російській мові тер­мін «фамилия». Саме це слово не російського походження, а латинсько­го. Слово спочатку не стосувалося поняття «подружжя та їх діти», а лише позначало певну кількість рабів.

Із часом це латинське слово поширилось по всій Європі в значен­ні «сім'я», «родина», «подружжя» на позначення найменшого осередку суспільства. Цей термін з'явився в російській мові в петровську епоху (у допетровські часи, коли треба було провести перепис, користувалися словом «прозвище»).

В українській літературній мові замість терміна «фамілія» усталився термін прізвище (правда, у Західній Україні широко використовується й слово фамілія).

Прізвище — це оформлена офіційними документами родова назва лю­дини, яка приєднується до її імені. Своє прізвище людина одержує після народження або в шлюбі і, як правило, передає своїм нащадкам. Запи­сане в паспорті прізвище — навіть із грубою помилкою – стає офіційним найменуванням на все життя; виправити цю помилку можна лише через певні інстанції, маючи для цього вагомі аргументи (документи, свідків.) Отже, до запису в будь-який документ свого прізвища кожен повинен ставитися дуже обережно.

4 Принципи передачі іншомовних власних назв українською мовою

Принципи передачі власних назв іншомовного походження спираються на їх особливий статус, а отже, фонетичні процеси та їх формальна передача засобами української мови відрізнятимуться від принципів передачі загальних назв. Передусім треба пам’ятати про таке:

1 Принцип недоторканої власності

Іншомовні прізвища українською мовою не перекладаються. Як правило, передаються лише фонетичні й структурні особливості української мови, якщо вони не руйнують адресну або інформативну функцію. Треба пам’ятати, що будь-який переклад власних назв насправді є актом перейменування, який має спиратися на рішення відповідних органів, що уособлюють у собі права певного власника.

Наприклад, Кузнецов – Кузнецов (а не Ковалів), Воробйов, Пушкін.

2 Принцип спільної або невизначеної власності

Іноді переклад є єдиним можливим способом підкреслити загальносвітову або невизначену належність об’єкта: свято Первое Мая – Перше травня, площадь Независимости – майдан Незалежності, бульвар Машиностроителей – бульвар Машинобудівників. Але Первомайск – Первомайськ, Североморск – Сєвереморськ, Владивосток – Владивосток.

3 Принцип національно-адресної ідентифікації враховується:

1) при передачі власних назв типу Ворошиловськ, Єнакієве (із суфіксом ов, ев, єв, бо в їх основі російські прізвища Ворошилов, Єнакієв), і Васильків, Київ (бо від українських назв Василь, Кий);

2) при передачі закінчень у присвійних прикметниках на о або е: Іваново, Домодєдово, Внуково (населені пункти Росії) і Єнакієве, Ханжонкове, Рівне, Мукачеве (населені пункти України);

3) при варіюванні коренів поль//піль – Севастополь, Маріуполь (з грецької мови поль – місто), Добропілля від «добре поле», Тернопіль від «тернове поле» (це міста, що пов’язані зі слов’янською культурою);

Слід пам’ятати, що закінчення ье в російських географічних назвах передається українською мовою як зак і нчення я з подовженою попередньою приголосною: Забайкалье – Забайкалля, Затишье – Затишшя, Заволжье – Заволжжя.

4) При відтворенні російських прізвищ типу Толстой, Крамськой (рос. Толстой, Крамской), але Чепурний (рос. Чепурной) – у залежності від національності. У цих випадках варіанти закінчень – яскраве свідчення належності цих людей до певної національності (у рос. наголос на ой, в українських завжди на ий). Проте, у російських географічних назвах прикметникового походження завжди буде закінчення – ий – Крутой Лог – Крутий Лог, Великий Устюг – Великий Устюг;

5) при пом’якшенні кінцевого ц у власних назвах слов’янського походження пишемо ь: Кравець, Швець, Бутинець. Але Кац, Барац.

4 Принцип статевої ідентифікації слід ураховувати при відмінюванні прізвищ:

1). Чоловічі та жіночі прізвища неслов’янського походження, що закінчуються на і, е. у, о та наголошені а, я не відмінюються: Лука Пачолі, Людовіко Флорі, Леоте і Гальбо.

2) Усі інші чоловічі прізвища, крім вищевказаних іншомовних, відмінюються.

3) Жіночі прізвища, які закінчуються на о, й та приголосний не відмінюються, наприклад: Юлія Тимошенко, Людмила Клець, Хожай Олена.

4) Необхідно пам’ятати, що в давальному й місцевому відмінках

– у прізвищах з основою на г, к. х, як у чоловічих так і жіночих відбуваються чергування г на з, к на ц, х на с: видано гроші Кочерзі Світлані, Сергію Гайдамаці, Ользі Мусі;

– у чоловічих прізвищах на о, й, приголосний можливі дві форми:

Президентові Ющенку й Президенту Ющенкові, міністрові Януковичу й міністру Януковичеві.

5) Прізвища, що походять від назв тварин, предметів, загальних назв людей у офіційних текстах бажано вживати в поєднанні з ім’ям, назвою посади тощо, наприклад: оголосити подяку викладачеві Зозулі, виступив Іван Петрович Паляниця, запропонував бухгалтер Заїка.

5 Принцип класифікаційно-родової належності реалізується при відмінюванні географічних назв. Так, назви населених пунктів відмінюються – до м. Краматорська, у місті Києві, але назви залізничних станцій, портів, що дублюють назви населених пунктів – ні: до станції Краматорськ, від порту Миколаїв. Слід звернути увагу, що прізвища й географічні назви, що від них походять, відмінюються так: прізвище Пушкіним і геогр. назва Пушкіном.

Отже, особливості української вимови й морфології враховуються лише тоді, коли ці особливості не впливають на інформативну або адресну природу власної назви.

Географічні власні назви й прізвища мають певні відмінності у відтворенні їх українською мовою. Географічні власні назви можуть перекладатися – город Николаев – місто Миколаїв, але прізвище Николаев, так і буде Ніколаєв.

Варто запам’ятати, що іншомовні прізвища не перекладаються, вони лише записуються відповідно до українського правопису!

Найбільша складність виникає під час передачі російських И, Е, Ё. Найчастіше російська буква и в основах власних назв передається як І – Іванов, Шкадінов, Федорінов. И з’являється лише тоді, коли вимова і неможлива, тобто:

а) після шиплячих та Ц: Чичиков, Щипачов, Анциферов,

б) у префіксі при і суфіксах ик, ич, иц, иш, ищ: Привалов, Голиков, Станкевич (тому що в українській мові префікс прі використовується тільки в трьох словах – прірва, прізвище, прізвисько) і немає суфіксів ік, іч, іц, іщ)

в) якщо в споріднених українських словах виступає и: Тихомиров, Писарев,

г) у прізвищах, що закінчуються на их: Легких, Польських.

И передається як Ї після голосного, м’якого знака та апострофа: Воїнов, Ільїн, Гур’їн.

Особливості передачі російського Е. Найчастіше це Е – Державін, Петров.

Буква Є

а)напочатку слова – Єльцин,

б) у суфіксах єв і єєв, якщо вони не стоять після ж, ч, ш, щ, р, ц – Малєєв, Фадєєв, але Лазарев, Тютчев, Плещеєв,

в) якщо в українській мові є споріднене слово з постійним і: Бєликов. бо білий, Пєшков, бо пішки, але Каменєв, бо камінь, каменя і чергується з е, а в такому випадку це правило не чинне.

Особливості передачі Ё:

ЙО пишетьсяна початку слова, після голосних, після приголосних б, п, в, м. ф та ч за роздільної вимови: Йолкін, Водойомов, Воробйов, Ручйов,

ЬО пишеться у середині слова, після м’яких приголосних: Тьоркін, Верьовкін,

О – під наголосом після ч, ш, щ: Горбачов, Хрущов,

Е – у прізвищах, що походять від імен: Артемов, Семенов, Федоров.

Слід пам’ятати, що суфікси ск, цк, зк українською мовою передаються через ь – Бояр ськ ий.

У прізвищах прикметникового походження закінчення ая спрощується: Безпал ая – Безпал а, Кудерск ая – Кудерськ а.

5 Мовний етикет професійного спілкування. Звертання

В українській мові, на відміну від російської, є кличний відмінок, який використовується під час 15-мовленнєвих етикетних видів: звертання, вітання, прощання, прохання, знайомство тощо. А що таке етикет? Етикет – це встановлені норми поведінки й правила ввічливості.

Етикет – явище національне. Мовний етикет українців постає з живої мовної практики українського народу.

В основі спілкування українського народу лежать такі загальнолюдські морально-етичні цінності, як доброзичливість, любов, лагідність, привітність, ґречність. Цими чеснотами здавна славився український народ.

Звертання – найяскравіший і часто вживаний вид мовленнєвого етикету. Суть його полягає в тому, щоб звернутись до співрозмовника із проханням чи із пропозицією, як усно так і письмово. В українській мові, на відміну від російської, за мовленнєвим етикетом, коли ми звертаємося до особи на ім’я, ім’я та по батькові, бажано використовувати кличний відмінок. Називному відмінку притаманна офіційність, а кличному – ознака прихильного, люб’язного ставлення до співбесідника. Пам’ятаючи те, що слово − серце гріє (Іван Огієнко), розмову доречно розпочинати звертанням у кличному відмінку. У кличний відмінок ставиться й ім’я й по батькові, не можна ім’я використовувати в називному відмінку, а по батькові в кличному.

У сучасній українській мові узвичаєні слова-звертання до офіційних осіб, громадян, співробітників, такі як: добродію, добродійко, колего, пане, пані, панно, товаришу, товаришко, друзі, друже тощо. Припустимо до них додавати шановний, вельмишановний, високоповажний.

Вибір звертання залежить від тональності спілкування. Офіційна величальна функція закріпилася сьогодні за звертанням панове, пане (до чоловіка чи хлопця від 18 років), пані (до жінки), панно (до дівчини до 25 років, якщо вона незаміжня.).

Відповідно до літературної норми треба говорити (писати):

Пані Валентино або Валентино Петрівно (без пані); пане Олександре або Олександре Івановичу (без пане); пане Петренко, пані Тимчук.

Шанобливо-ввічливе звертання пан поширилось в укр. мові під впливом польської й узвичаїлося як ввічлива форма звертання до людей незалежно від їх соціального статусу. До речі, у грецькій міфології пан означає покровитель усієї природи, господар. У словнику української мови слово пан має три визначення. Воно вживається в сімох слов'янських мовах: українській, білоруській, чеській, польській, словацькій, верхньолужицькій і нижньолужицькій.

Звертання добродію вважають давньою почесною назвою осіб, що роблять добро.

Звертання товаришу з’явилося наприкінці 19 поч. 20 ст. і використовувалося в інтелігентському середовищі зі значенням: 1) людина, пов’язана з кимось дружбою; 2) ідейно зв’язана з іншими. У радянський час воно витіснило всі інші звертання.

Звертання громадянине обмежується правовою, юридичною сферою й підкреслює рівність усіх перед законом.

Однією з форм звертання до незнайомих є слово друзі.

Варто запам'ятати:

1 У звертаннях, що складаються із двох власних назв (імені та по батькові) або із загальної назви та імені, обидва слова мають форму кличного відмінка: Анатолію Миколайовичу, Олено Володимирівно, пане Іване, пані Маріє.

2 У звертаннях, що складаються із загальної назви й прізвища, кличну форму має загальна назва, а прізвище виступає у формі називного відмінка: пане Федорінов, пані Кудерська.

3 У звертаннях, що складаються із двох загальних назв, кличну форму обов’язково має перше слово, а друге може виступати у формі як називного відмінка, так і кличного: пане ректоре, пане ректор.

Людина може по-різному ставитися до свого співрозмовника, але етикет у по­єднанні з почуттям власної гідності та самоповаги не дозволяє їй відкрито висловлювати негативні оцінки чи іншим чином виявляти своє негативне ставлення. Важко не погодитися із соціолого-психологами, які запевняють, що успіх бізнесу на 85% залежить від уміння спілкуватися.

Дата добавления: 2014-01-07