Тенденції розвитку соціальної опіки в Київській Русі

План

Лекція 1. Передумови виникнення теорії соціальної роботи в Україні

1. Тенденції розвитку соціальної опіки в Київській Русі.

2. Соціальна допомога на селах

Теорія соціальної роботи, як і будь-яка наукова теорія, з одного боку, вбирає в себе тенденції розвитку цієї науки в світовому науковому просторі, а з другого – її тенденції та закономірності виникають у конкретному науковому, географічному та соціально-економічному середовищі країни. Отже, паростки соціальних теорій виростають на соціальному та науковому підґрунті конкретної країни і для розуміння їхніх сутнісних і специфічних ознак потрібно вивчати та враховувати вплив на їхнє формування і розвиток соціальних характеристик цього підґрунтя. З огляду на теорію соціальної роботи йдеться про соціальні, моральні, духовні, політичні та економічні передумови виникнення паростків цієї науки в Україні.

Характерно, що у розв’язанні гострих соціальних проблем, які нині стоять перед українським суспільством, дедалі більшого значення (поряд із удосконаленням державної системи захисту населення) набувають відродження і розвиток благодійної діяльності різних організацій та установ, спеціалізованих громадських об’єднань і приватних осіб. Благодійність – це вияв цілеспрямованої уваги до людей, які з різних причин не можуть власними силами забезпечити собі хоча б мінімальні умови для існування, надання посильної допомоги з метою збереження їхньої життєдіяльності, матеріальної та духовної підтримки. Це соціальне явище має в Україні свою історію, традиції та особливості, ознайомлення з якими становить не тільки пізнавальну зацікавленість, але й має практичне значення для тих, хто працює в соціальній сфері або хоче присвятити себе цій роботі.

Серед багатьох рис, притаманних різним народам, спільними є: співчуття, співпереживання, готовність відгукнутися на чужу біду, надати допомогу. Ці людські якості існують з давніх часів, вони притаманні і слов’янам. Писемні згадки західних мандрівників давнини засвідчують гостинність слов’ян, їхню милість, чуйне ставлення до полонених. Турбувалися слов’яни і про співвітчизників, які потрапляли в біду. Наприклад, Київська Русь свого часу укладала з греками спеціальні договори про порятунок полонених. В цих договорах визначалися взаємні зобов’язання щодо викупу русичів і греків, у якій би країні вони не перебували та повернення їх на батьківщину (договори князів Олега та Ігоря, 911 і 945 p.р.).

Людинолюбство, незлостивість, відкритість слов’янської душі, на думку В. Ключевського, формувалися під впливом особливих географічних і природних умов, серед яких вирізняються безкраїсть рівнинних і лісостепових просторів, помірний клімат, постійна необхідність колективного захисту від войовничих половців та інших сусідів. Духовність і культура слов’ян розвивалися також завдяки діяльності просвітителів Кирила і Мефодія, які у 898 р. створили єдину книжково-писемну мову. Вона виявилась одним з важливих факторів становлення й розвитку слов’янської цивілізації, тієї особливої духовності наших пращурів, яким властиві були доброзичливість і співчуття.

Самобутній характер наших пращурів формувався задовго до введення християнства в Київській Русі. У нашій країні християнство модернізувалося, пристосовувало свої догми до уявлень східних слов’ян про добро і зло, богів-покровителів тощо. Вчення церкви про порятунок душі, людинолюбство, справедливість, доброчинність, скромність було співзвучне зі слов’янською духовністю і сприяло поширенню цього вчення серед народу. Християнство відіграло позитивну роль і в історичному розвитку нашого народу, у тому числі у поширенні благодійності. Таку саму місію виконували й інші релігії, що проповідували гуманістичне ставлення до бідних, нужденних. Так, іслам як один із п’яти своїх стовпів розглядає обов’язкову благочинність через спеціальний податок і милостиню. Саме тому Емерсон Ендрюс відстоював тезу про те, що "матір’ю філантропії є релігія".

Запроваджуючи християнство на Русі, князь Володимир сам глибоко сприйняв звернені до душі людини положення цього вчення, що закликають людей турбуватися про ближнього, бути милосердними. Ось деякі з цих положень: "Блаженні, милостиві, бо помилувані вони будуть", "Хто просить у тебе, то дай, а хто хоче позичити в тебе – не відвертайтеся від нього", "Продай добро своє та й убогим роздай", "Радуйтеся з тими, хто радується, і плачте з тими, хто плаче". Дух християнських повчань Володимира, за свідченням літопису, велів "усякому старцеві й убогому приходити на княжий двір, брати їжу, питво і гроші з казни". Проте оскільки немічні й хворі не могли добратися до його двору, князь наказав зробити вози, куди клали хліб, м’ясо, рибу, овочі, мед у бочках, квас і возили містом, запитуючи: "Де хворі та старці, які не можуть ходити?" – їм роздавали все необхідне.

Прагнучи розвинути благодійництво, надати йому організованого характеру, князь Володимир у 996 р. видав Закон, у якому, згідно з релігійними настановами, доручив духовенству і церковним структурам опікуватися і наглядати за лікарнями, лазнями, притулками для одиноких, встановив для благодійних закладів "десятину". Як відомо, цей мудрий правитель здійснив багато прогресивних для свого часу заходів, завдяки яким освіченість, культура русичів досягли високого рівня. Було засновано училище для навчання убогих людей, богадільню, будинок для паломників, запроваджено народні свята, на яких виявляли турботу про убогих, сиріт, вдів, мандрівників і роздавали їм велику милостиню. Не випадково про князя Володимира за його чуйність, безкорисливість складено багато легенд, билин, його приклад наслідували інші представники влади, духовенства.

Благочинна діяльність набирала в Київській Русі дедалі спрямованого й організованого характеру. Наприклад, князь Ярослав Володимирович заснував сирітське училище, де опікував і утримував 300 юнаків. Допомагали бідним також князі Ізяслав і Всеволод Ярославовичі. За їхнього правління широковідомий єпископ Єфрем Переяславський побудував "строєній банних і врачєвє" для бідних і сиріт, призначав їм медиків, установив, щоб повсюдно хворих доглядали й лікували безкоштовно. За переказами, особливо турбувався про бідних і нужденних Володимир Мономах. Для багатьох поколінь на Русі велике виховне значення мала складена ним "Духовна" (заповітна) своїм дітям, де виражалися його турботи про моральний стан народу, необхідність бути уважним до його потреб. "Якщо поїдете по землях своїх – казав Володимир Мономах – не давайте ображати народ ні в селах, ні на полі, щоб вас потім не проклинали. Куди підете, де станете, напійте, нагодуйте бідняка, більше шануйте гостя, звідки б до вас не прийшов..."

У Печерському монастирі в Києві досі зберігаються мощі ченців Агапіта й Аліпія, під патронатом яких діяли шпиталі для немічних, а також чернігівського князя Святослава, який після постригу під імям Миколи Святоши влаштував тут у XII ст. лікарню. За настановами святого Агапіта, багато хто з благодійників був "безмедником", допомагаючи усім нужденним безкоштовно. Ці тенденції розвитку соціальної опіки в Київській Русі були перервані, як і суспільний розвиток нашого народу загалом, монголо-татарським нашестям, що виявилося тяжким випробуванням для його життєздатності. В умовах краху державності й чужоземного володарювання для збереження та об’єднання духовних сил народу об’єктивно на перший план стала православна церква, оскільки водночас була єдиним притулком для убогих, старців, немічних. Церква й монастирі перебрали на себе всі благочинні функції, користуючись тим, що татарські хани, особливо в перший період панування над Руссю-Україною, з повагою ставилися до духовенства, надавали ієрархам грамоти (ярлики), звільняли церкви й монастирі від дані та поборів, залишали за духовенством турботу про тих, хто її потребував. У скрутні часи національного гноблення і розпорошення українських земель православна церква підтримувала в народі духовність, віру в добро і справедливість, не давала зачерствіти серцям і стати байдужими до людського горя, страждань і втрат. Церква надихала народ на боротьбу за національне визволення і відродження. Монголо-татарські спустошення завдали непоправної шкоди Україні, її суспільно-політичний розвиток ще довго стримувало поневолення іншими державами, а творчі сили виснажували чужинські впливи, війни, чвари. Та навіть за таких умов закладені ще з часів Київської Русі традиції благодійницької діяльності не були забуті. На складному шляху відродження і державотворення поступово розвивалися різні форми суспільної опіки, з яких виразно окреслювалися два провідних напрями, що доповнювали один одного. Перший – продовження традицій Володимира та інших князів, які були прикладом особистого благодіяння і захисту вбогих, старців, сиріт тощо. Другий – посилення організуючого начала, удосконалення форм і масштабів державної підтримки соціально-вразливих верств населення з одночасним збереженням й заохоченням благодійницької діяльності церкви.

Українські братства також внесли свій вклад у благочинність – як православні громадські об’єднання, за яких створювалися лікарні та інші благочинні заклади. Так, у передмістях Львова у XIV ст. було відкрито чотири лікарні. Київське братство мало свою школу і "шпиталь для людей убогих, старих, як духовних і цивільних, так і лицарських". У Кам’янець-Подільському функціонував вірменський шпиталь, створений на кошти місцевої громади, де лікували хворих різних національностей.

Українські князі Острозький, Вишневецький, гетьмани Сагайдачний, Хмельницький, Мазепа, більшість місцевих феодалів були, як правило, вихідцями із середніх верств населення, знали запити своїх співвітчизників у низах, у критичних ситуаціях намагалися допомагати знедоленим. Перед лицем чужої загрози, в умовах тривалої бездержавності на південно-руських землях існували і зміцнювалися демократичні, гуманні для свого часу звичаї, традиції, форми соціального буття. В основі ладу, що утвердився на Наддніпрянщині після революції 1648 року, була соціальна рівність. Кожний міг увійти до Запорізького війська, здобути козацьких прав і свобод. На думку Д. Яворницького, "запорізька община доходила до повного ідеалу рівності, невідомої ні в давньому світі, ні в середніх, ні в нових віках; пануюче тут начало рівності проходило скрізь: під час загальних зборів, при виборах військових старшин, при управлінні січовому, або паланковому, в усіх запорізьких школах, при загальній трапезі, при поділі майна і в приватному житті по куренях". У тритомній праці "Історія українських козаків" учений пише про свободу, рівність, самоврядність, "скорий, правий і повний суд", що існував на Запоріжжі. У Січі цінувалися лише "особисті достоїнства – хоробрість, досвід, розум, кмітливість"; тут усі справи вирішувалися спільно, громадою; курінні отамани турбувалися про козаків, як батьки про своїх дітей; великим моральним авторитетом користувалися після старшин і козацьких отаманів так звані знатні радці, сивоусі діди, тобто колишні військовики, які стали старими; гостинність до прибулих не знала меж. За часів найвищого розквіту чисельність війська козацького сягала разом із зимівниками та слободянами 100 тис. осіб. Хто залишався поза військом, так само був вільний і тільки замість служби виконував інші повинності. За переписом 1654 року, половина населення належала до козацького стану, половина – до міщанського, або так званого поспільства. Між соціальними групами не було чітко окреслених меж. Загальновідомі скромність, мужність, жертовність перших поколінь гетьманської держави, що була на той час унікальним політичним утворенням. Та згодом у ній замість соціальної рівності, що була ідеалом людської революції, відбулося загострення соціальних відносин і поділ на верстви панівних і поневолених.

Серед запорізьких козаків популярною була народна медицина. Чимало козаків зналися на траволікуванні. Під час походів, боїв з-поміж козаків визначалися особи, яким доручалося лікувати хворих і поранених за винагороду з військового скарбу. За свідченнями французького інженера і дослідника Боплана, який бував на Січі, козаки застосовували своєрідні та ефективні засоби медичної самодопомоги і взаємодопомоги. Багато козаків (так званих характерників) знали таємниці лікування, навіювання. Такі цілителі, часто самоуки, підтримували стосунки з дипломованими лікарями, які з власної ініціативи лікували місцевих жителів і навчали козаків медицини, санітарії. На берегах річки Самари в Подністров’ї, у Трахтемирові під Каневом, у Лебединському монастирі поблизу Чигирина, при Левківському храмі поблизу старовинного Овруча – скрізь в Україні були поширені благодійні заклади для поранених і старих воїнів Запорізької вільної республіки. Лише руїни залишилися подекуди від цих воістину народних осередків милосердя. Таких шпиталів у Ніжинському полку було 138, Чернігівському – 118, Любенському – 107, Переяславському – 52, Полтавському – 42, Миргородському – 29. Це були водночас і лікарні, і притулки, і громадські осередки для тих, хто не міг боротися й працювати, про кого дбало тогочасне українське суспільство.

У Російській державі, до якої в середині XVII ст. приєднали більшу частину України, ставлення офіційної влади до соціальних проблем було суперечливим і непослідовним. З одного боку, існувала започаткована старокиївськими князями традиція допомагати нужденним, роздавати милостиню, спільно боротися з голодом та іншими лихами. Ця традиція всіляко підтримувалася церквою, громадською думкою; численних прихильників вона мала і серед людей різних станів, чиє матеріальне становище давало їм змогу особистими засобами сприяти полегшенню долі бідуючих, насамперед убогих, хворих, сиріт, безпритульних і голодних.

З другого боку, у міру ускладнення соціальних проблем владні органи, громадськість починають усвідомлювати обмеженість приватної благодійності й усталених форм церковно-монастирської опіки, шукати нові підходи до боротьби з жебрацтвом, іншими недугами, що нестримно вражали суспільство. Ідея розгортання державної системи громадської опіки почала реалізовуватися за царя Федора Олексійовича, який 1682 року наказав споруджувати шпиталі (богадільні), щоб "надалі на вулицях волоцюг і лежачих жебраків не було". Здорових цар велів примусити хліб свій "заживати працею чи якимось ремеслом на загальнонародну користь", бо всіляке неробство призводить до злих справ і злодійства.

Петро І, прагнучи викорінити псевдо жебрацтво, заборонив (погрозою штрафу до 5 руб.) подавати милостиню безпосередньо тим, хто її просить. Натомість радив благодійникам робити це у шпиталях та інших подібних місцях. Цар доручав Священному синоду і державним адміністраціям (Камерам Контори, Головному магістрату, воєводам), облаштовувати лікарні, богадільні, сирітські притулки, будинки для опіки за незаконно народженими немовлятами, для людей, що марно вештаються та інших. Цей напрям розвитку громадської опіки як найбільш цивілізованої форми благодійності під впливом прогресивних соціальних ідей із Заходу та вітчизняної суспільної думки набув поширення і державної підтримки. Так, Катерина II 1 вересня 1763 р. видала Маніфест про заснування виховних будинків для сиріт. У 1775 р. вона в законодавчому порядку встановила державну систему опіки "для всіх цивільних прошарків". Ця система мала включати народні школи, сирітські будинки, аптеки, шпиталі, будинки для невиліковних хворих, для божевільних, виправлення аморальних та ін. Для них виділялися державні кошти, надавалися права містам, поселенням і приватним особам створювати такі заклади, особисто жертвувати нужденним. Сама Катерина II віддала для цього 150 тис. руб., а вельможі довели цю суму до 500 тис. руб. Вона заснувала Товариство виховання благородних дівиць (1764 p.), а також інші благодійні установи – будинки опіки, шпиталі, пологові відділення для незаможних жінок, школи. Їхня мережа постійно розширювалася, а 1854 р. була об’єднана у "Відомство імператриці Марії". Опікунство бідних мало свої відділення в Києві та інших містах України. У діяльності благодійних товариств, організацій і установ брали активну участь кращі представники імущих класів, прогресивна інтелігенція. Важливо, що опікунство мало на меті знаходити людей, які насправді потребували допомоги, особливо тих, хто соромився просити милостиню. Для працездатних людей відкривалися ремісничі класи та школи з майстернями, спорудами, майном і капіталом.

Велике соціальне значення мало створення Товариства Червоного Хреста як спеціальної організації з надання допомоги пораненим на полі бою. Його предтечею вважають військового лікаря П. Загорського (згодом він став академіком), який наприкінці XVIII ст. допомагав полоненим і цивільному населенню без поділу на "своїх" і "чужих". Відомий хірург М. Пирогов уперше сформував загони сестер милосердя для догляду за пораненими та хворими солдатами. Під впливом цього починання А. Дюнан дійшов висновку про необхідність створення міжнародної інституції допомоги пораненим. У 1863 р. у Швейцарії на базі філантропічної організації "Суспільна користь" розпочав роботу Міжнародний комітет допомоги пораненим. У 1876 р. він став Міжнародним комітетом Червоного Хреста. У 1867 р. виникло Товариство опіки поранених у Росії. До нього належала і була добре організована українська ланка. Товариство надавало активну допомогу в медичному обслуговуванні також цивільному населенню. У Харкові було організовано поліклініку і дитячу лікарню Червоного Хреста. У Києві засновано Товариство боротьби із заразними хворобами, при ньому Бактеріологічний інститут, лікарню для чорноробів, їхні філії на Подолі, у Подніпров’ї та інших містах. Під час воєн вони відкривали сотні шпиталів. До цього Товариства вступали кращі інтелігенти – вчені, лікарі, громадські діячі, письменники. Із Червоним Хрестом співпрацювали А. Чехов, С. Руданський, М. Булгаков, С. Боткін, І. Мечников, М. Скліфосовський та багато інших видатних людей.

Наприкінці XIX ст. у європейській частині Росії, у тому числі на Україні, налічувалося 14854 благодійних товариств і закладів, 37,5% з них були приватними. Наприклад, протягом 1898 року ними скористалися понад 7 млн. осіб, 20 млн. випадків разових звернень за благодійною допомогою. Проте майже всі ці заклади розміщувались у містах та інших великих поселеннях. Більшості зубожілого люду, особливо на околицях імперії, вони були недоступними.

Дата добавления: 2014-01-07