Соціальна допомога на селах

Основний тягар соціальної допомоги на селах лягав на громадськість. Цьому сприяли особливості общинної організації їхнього життя. В Україні довго зберігало своєрідне значення поняття народного віча. Традиція колективно вирішувати широке коло питань господарського й суспільного життя розвинулася в селянській громаді, однією з визначальних рис якої стало самоврядування. Громаді притаманні тісні міжособистісні зв’язки, залежність і взаємодопомога людей на основі спільних інтересів. Водночас громада була волевиявленням індивідуальних свобод, люди об’єднувалися у громади для досягнення взаємної вигоди і безпеки.

У XVI-XVIII ст. громада, зберігаючи спадкоємність із давньоруською общиною, відігравала роль станової організації селянства, що регулювала всі аспекти його життєдіяльності. При цьому вона була, з одного боку, пережитком середньовічного укладу, а з другого – демократичною організацією, яка згуртовувала селян у боротьбі за свої права, за соціальний захист. Про цю велику колективну силу в усній народній творчості українців говориться: "громада – великий чоловік", "де людей купа, не болить у пупа", "що громада скаже, то й пан не поможе". У цій формі самоврядування важливу роль відігравали громадські ради, сходи, суди, діяло звичаєве право, прості процесуальні норми, включаючи обрання і призначення посадових осіб. До функцій громади входив також розгляд соціальних питань. Чіткий контроль здійснювався за охороною власності, громадського порядку, покаранням порушників правових і моральних норм.

Громада несла відповідальність за всіх своїх членів, особливо за убогих, жебраків, волоцюг. Згідно зі статутом вона була зобов’язана утримувати убогих, а панський двір мав дбати про забезпечення їх певним заробітком, видачу готівки для придбання необхідного. Люди з різних причин опинялися на нижчому соціальному щаблі. Поширеними були втрата землі, зменшення поголів’я худоби через надмірне оподаткування або лихварські махінації, стихійні лиха (неврожай, повені, пожежі), особисті вади (пияцтво, марнотратство, лінощі), трагічні випадки (каліцтво, втрата годувальника тощо). Щоб не потрапити в залежність до лихварів, члени громад створювали позикові каси, де зберігався "на чорний день" недоторканний запас зерна. У будь-якому разі керівники громади повинні були організовувати притулок убогим (у спеціальному будинку або вільних помешканнях). Старцям, а також збіднілим сім’ям односельців допомагали харчами напередодні свят, особливо перед Великоднем і Різдвом. Заборонялося ходити на жебри в інші села, оскільки це впливало на репутацію громади. Водночас стимулювалося благодійництво. Наші предки вірили, що за обдарування бідних, покривджених віддається на небесах, а в земному житті буде краще вестися в господарстві. Подекуди існував звичай, за яким заможні люди дарували бідним, особливо вдовам, ягня чи теля, цінні речі, продукти. Частіше це робилося в межах сусідських і родинних зв’язків.

Невідмовною була громадська допомога погорільцям. З коштів громади або з власних запасів заможні допомагали потерпілим одягом, харчами, насінням, будівельними матеріалами, оперативно влаштовували толоку для зведення постраждалим житла. Особливу турботу виявляла громада про сиріт і вдів. Таке ставлення випливало з християнської моралі: покривджених долею ніхто не смів ні в чому неволити чи принижувати. "Вдовині й сирітські сльози камінь лупають" – казали в народі. До XX ст. кожне велике село мало сирітську раду і сирітського суддю, які через опікуна дбали про долю підопічних. У виборі опікуна для сиріт вирішальну роль відігравала родина, але такою ж важливою була і громадська думка. Бралися до уваги не тільки ступінь родинного зв’язку між сиротою та опікуном, але й риси характеру останнього, його вік (не менше 25 років), ділові якості. Основним критерієм при цьому було вміння опікуна вести господарство, бо від збереження і примноження спадку сиріт залежала їхня подальша доля.

Характер опікунства визначався й конкретними ситуаціями. Наприклад, коли після смерті батька залишався дорослий син, то він міг переймати опікунство над молодшими, бути опорою для матері-вдови. Якщо сироти не мали рідні, а серед чужих не знаходилося опікуна, то залишене майно громада оцінювала і продавала. За отримані проценти від вирученої суми призначали опікуна, який доглядав дітей до їхнього повноліття. Іноді громадський суд надавав вдові для допомоги спів опікуна, який мав великі права, але міг боронити сиріт від її нерозважливих вчинків. Кожна громада була зобов’язана мати свій фонд убогих і сиріт (хоча це траплялося рідко). У разі потреби громада шукала кошти із внутрішніх резервів (продаж власного майна, лісу, штрафи тощо), залучала на допомогу церкву.

На відміну від Візантії та Росії, де церква спиралася на світську владу, в Україні церква не залежала від держави, а залишалася "справою громади". З часів заснування християнства церква в Київській Русі діяла за власним положенням, відповідно до мети. У XVIII ст. вона набула характеру демократичної установи і стала справою громадян. Матеріально вона залежала від коштів парафіян, які брали участь у вирішенні питань, пов’язаних із використанням пожертвувань, призначенням священиків, служителів, їхньою оплатою тощо. Відтак, українська церква поступово перетворилася на духовний центр, що поєднував у собі храм, школу і шпиталь. Храми стали традиційним місцем масових зустрічей і спілкування людей, відбувався обмін інформацією, обговорювалися життєві питання, часто оголошувалися розпорядження керівництва громади й урядові накази.

Специфічним різновидом громад були церковні братства, які брали активну участь у розв’язанні багатьох соціальних проблем своїх прихильників і тогочасного українського суспільства. До них входили переважно міщани й духовенство, оскільки згадані об’єднання були органічно пов’язані з церквами. Організаційно вони, як і громади, будувалися на волевиявленні окремих осіб. Існували братства за рахунок внесків, пожертвувань, прибутків від господарсько-торговельної діяльності. З давніх-давен вони мали тільки релігійне призначення, а згодом набрали й широкого громадського характеру. Окрім підтримки церкви, братства відкривали школи, шпиталі, допомагали бідним і старцям.

На Лівобережній Україні братства поширилися з другої половини XVII ст. На відміну від західного регіону (де їхня діяльність раніше зосереджувалася переважно у великих містах), на Лівобережжі вони створювалися в невеликих містечках і навіть у селах. Братства приділяли велику увагу менш захищеним представникам суспільства – людям похилого віку, інвалідам, знедоленим, сиротам, для яких влаштовували шпиталі, де за аналогією з власним устроєм запроваджували самоврядування. Обрані мешканцями цих закладів старости, старецькі чи отамани вирішували питання внутрішнього життя: складали кошториси, збирали й раціонально витрачали фінанси, продукти, одяг, ліки тощо. Наприклад, братства відкривали особливі "старечі" шинки, прибутки від яких ішли на утримання шпиталів. Вони мали більше значення, ніж звичайна філантропічна діяльність, і були втіленням гуманістичних поглядів на старість, немічність, убогість, сирітство. Ці явища суспільного життя народ вважав лихом, а не приниженням. Відповідно оцінювали себе представники соціальних низів. Як писала з цього приводу історик О. Єфименко, "дотепер зберігся ще цей, між іншим, уже вимираючий, тип старця, який дивиться на своє становище як на відому заслугу перед людьми, оскільки надає їм змогу робити добрі справи і тим самим здобувати заслугу перед небом".

Значну благодійну діяльність здійснювали також монастирі. Окрім релігійної та просвітницької діяльності, вони розвивали ремесла, садівництво, городництво, надавали притулок і допомагали старцям, сиротам, потерпілим від лиха. Релігійні організації істотно впливали на громадські відносини поза церквою. Велике соціальне значення мали благодійні повчання церкви, обряди й ритуали, контроль за виконанням моральних настанов, індивідуальна робота з віруючими. Так, праця на свята вважалася гріховною. Засуджувалися зневага до старших, дармоїдство, лінощі, розпуста, пияцтво. У храмові дні (свята) біля церков влаштовувалися громадські обіди, обдаровування старців, калік, сиріт. Заохочувалася милостиня і в інші дні, сприяючи "розговінню" убогих. Громада й церква турбувалися також про родинне здоров’я, виховання дітей, шанобливе ставлення молоді до батьків і літніх людей.

В Україні завжди високо цінували жінку-матір, жінку-трудівницю; до цього дітей готували змалку. Жінка повинна була багато вміти: спритність у роботі, господарність цінувалися більше, ніж врода чи навіть багатство. Про авторитет і поцінування української жінки в сімї та громаді свідчить той факт, що до XX ст. повсюдно мали юридичну силу заповіти, складені не тільки чоловіками, але й жінками. Як відомо, у Запорізькій Січі не було жінок. Ні матері, ні дружини, ні сестри не допускалися "за пороги". І в цьому виявлявся, на наш погляд, не так вплив забобону (начебто жінки приносять невдачу на війні), як бажання зберегти їх від надмірних труднощів, для повноцінного материнства, здорової сім’ї, продовження гідного роду. Вдова, наприклад, залишалася господинею в домі, повністю заступаючи свого чоловіка в громаді, вирішувала спірні питання, укладала угоди щодо передання землі, брала участь у народних сходах і мала там право голосу.

Народна мораль в Україні високо шанувала дівчину, незайманість, гордість, її поведінку контролювали не тільки батьки, але й рідня, громадськість. Найбільшою цінністю для дівчини вважалося "донесення вінця", цінувалася дівчина, яка "не заганьбила коси", навпаки, осуду й покаранню піддавалися порушення етичних норм, народних традицій. Це стосувалося як хлопців-залицяльників, ловеласів, так і легковажних дівчат. Страшними були людський поговір, пущена неслава. Побутували суворі звичаї громадського покарання зведених: обрізання коси, запрягання у віз або надягання хомута, обмазування голови і воріт дьогтем, покриття хусткою голови та ін. Покритка не мала права бути у молодіжній дівочій громаді, ходити без хустки, стояти в церкві поруч із дівчатами. Над нею могли посміятися в сім’ї, при нагоді кинути докір, а іноді й пожаліти. Усе це мало на меті покарати винну і тим відвернути інших від негідних вчинків, підтримати моральність; водночас взяти під опіку тих, хто оступився, уберегти їх від страшних наслідків (каліцтва, божевілля, самогубства, дітовбивства). Драматично складалася також доля незаконно народжених дітей (байстрят, копилів). Вони в своєму житті несли "тавро неповноцінності", обмежувалися у правах (не обиралися до громадського уряду, мали труднощі при одруженні, успадкуванні тощо).

Сільська громада по-своєму виховувала також жінок, які порушували шлюбну вірність, що спричиняло гострі сімейні розлади та інші соціальні ускладнення. Таких жінок привселюдно ганьбили, прив’язували до куни – спеціальної залізної скоби, вмурованої у притворі церкви. Громадському осудові піддавали злодіїв: їх з украденою річчю в руках водили селом і соромили перед кожною хатою. Нещадно били пійманих "на гарячому" паліїв, викрадачів коней. За порушення норм громадського життя в XIX ст. здебільшого накладали грошові штрафи, часто застосовували й середньовічні норми покарання: били різками, садили в холодну, замикали в колодку.

Отже, громадські норми, звичаї спрямовували соціалізацію особи, оберігали її від небажаних відхилень, щоб вона не опускалася "на дно", не змарнувала життя, висували до неї суворі вимоги, визначали межу дозволеного. Задану програму можна окреслити так: спочатку набратися розуму й досвіду, потім – створити сім’ю і господарство, нарешті – досягти матеріального добробуту. Народна мудрість так відбила цю схему: "До двадцяти – не мудрий, до тридцяти – не жонатий, до сорока – не багатий – значить круглий дурень".В українській громаді та сім’ї було чітке розмежування ролей і обов’язків, культивувалися працьовитість, чесність, непідкупність, надійність, доброзичливість, гостинність, взаємовиручка, милосердя, справедливість, волелюбність, витримка та мужність.

У суспільному житті українців міцно утвердився відомий усім слов’янським народам звичай взаємодопомоги. Поширені його форми – супряга (співпраця двох сусідів) і толока – колективне виконання трудомістких чи термінових робіт. Сходилися на неї частіше після попереднього запрошення. Не піти на толоку означало образити господаря. Подекуди приходили на неї без нагадування. Толокою переважно будували хати та інші споруди, косили сіно, жали, копали картоплю тощо. Часто вона була відчутною допомогою вдовам, солдаткам, багатодітним, потерпілим від повені, погорільцям, хворим, немічним та іншим зубожілим людям. Для них із милосердя толоки були без відробіткові (на відміну від оплачуваних чи відробіткових), а для потерпілих від лиха – терміновими, усім селом не лише зводили житло, але й зносили реманент, дарували молодняк худоби, посівний матеріал, одяг, харчі. Великим було і соціально-виховне значення толоки (атмосфера спільної праці, солідарність, спілкування, розваги, моральна підтримка, приклад для молоді тощо). Кожна людина знала, що громада виручить із біди, не дасть пропасти.

Мірилом оцінки сутності людини були в українській громаді знання, досвід, навички та вчинки. Соціальне виховання органічно впліталося у повсякденне буття і підлягало постійному контролю. Соціальна мобільність, громадська активність були такими високими, як цього вимагала дійсність. Кожний повнолітній мешканець усвідомлював свій обов’язок перед іншими, без примусу виконував його, намагався досягти вищого рівня в багатьох сферах, докладав для цього зусилля, виявляв кмітливість, ощадливість. Усе це дало змогу українському народові уберегтися від остаточного поневолення й асиміляції, відтворити унікальні форми державності, багату та самобутню культуру, подолати соціальні хвороби.

До початку XX ст. серед населення України переважало селянство. За даними перепису 1897 року, 86% українців займалися землеробством. До речі, в Росії цей показник становив 80%, у Німеччині та Франції – 42%, в Англії – 12%. Лише 13 % населення України в 1897 р. проживало в центрах, що мали статус міста. Українців серед міського населення налічувалося трохи більше 5%. Модернізація економіки, індустріалізація зумовили в XX ст. радикальні зміни в соціально-етнічній структурі, урбанізацію, класову боротьбу та інші процеси, що скрізь супроводжувалися гострими соціальними проблемами. І хоча в їх основі були глибокі класові й економічні корені, свідомі та патріотичні сили намагалися пом’якшити, послабити їхні важкі наслідки, займалися благодійництвом. Як розповів журналістові київський професор Ю. Квітницький-Рижов, на початку століття "кожен із представників відомих українських родин (урядовців або комерсантів) мав за честь щось добре зробити для "братів", які були знедолені, потребували допомоги". Так, свого часу в Києві було створено Товариство сприяння початковій освіті, споруджено Народну аудиторію, де проводилися публічні медичні читання, організовувалися богадільні для старих людей, які не мали родин і засобів для існування (нині ці будинки – справжні палаци). У них самотні та немічні знаходили на схилі літ притулок, харчування, підтримку. Кожна етноконфесійна громада в Києві тих часів мала певні заклади. У них опікували одиноких людей, надавали медичну та іншу допомогу бідним. В унікальному Календарі-довіднику Києва, який вийшов у світ до жовтневого перевороту, майже на 50 сторінках перелічуються лише благодійні заклади міста. Важко навіть уявити, якою розгалуженою була мережа таких установ. Ось назви лише декількох із них: губернське опікунство дитячих притулків, опікунство дітей військових чинів, ліга захисту дитинства, товариства: надання допомоги бідним, боротьби із сухотами, денних притулків для дітей робітничого класу тощо. Безкоштовні школи, лікарні, притулки, богадільні, нічліжки шанувалися нашими предками, були справою честі, допомагали злиденним уникати передчасної фізичної смерті.

Дата добавления: 2014-01-07