Первісна доба. Соціальне знання у стародавньому світі

Особливості становлення протосоціологічного знання

З найдавніших часів давні люди намагались знайти пояснення не тільки природним явищам (розливам рік, землетрусам, змінам пори року тощо), а й прагнули зрозуміти проблеми, пов’язані з власним існуванням серед інших людей. Чому людина намагається жити серед інших людей, а не відокремлено, чим обумовлюється майнова і соціальна нерівність різних прошарків суспільства, чим мотивується розподіл кордонів в державах, виникнення війн. Пошук відповідей на ці запитання зумовив стародавніх мислителів почати аналізувати взаємодію людини і суспільства. Так, індійські тексти "Махабхарати" визначали порядок громадського життя, необхідний для досягнення могутності правителів і щастя всіх людей в державі. Книги китайської школи Дао визначали найкращі шляхи правління, виховання молоді тощо.

Спільним для всієї первісної доби було, що знання людей про навколишній світ мали соціантропоморфний характер: життя людей залежало від волі богів, а все, що оточувало людину, наділялось живою душею.

Міфологія – втілене в усну творчість фантастичне відображення творчості як форма прояву світогляду стародавнього суспільства. З розвитком суспільства внаслідок зменшення залежності людини від природи від міфологічного сприйняття світу змінюється перехід до інших форм відображень дійсності – епосу. В епосі фантастичні образи змінюються на людські. Як правило, в центрі подій – герой, який йде на боротьбу зі злом, допомагаючи людству. Епос показує картину життя народу, його ідеали, мораль, політичний устрій, норми поведінки, прагнення, на фоні чого відбувається боротьба головного героя зі злом.

Подальший соціально-історичний розвиток обумовлює нове відображення пізнання дійсності: виникає філософія: "любов до мудрості". Вона виникає до появи будь-яких інших, у тому числі точних наук. Тоді як на зміну епосу поступово приходить точний опис подій – історичні хроніки й виникає історія як наука. Все більше в суспільстві поглиблюється поділ праці (переважно на розумову і фізичну), її спеціалізація.

Створення держав царями вимагало емпіричних досліджень для обліку і подальшого вироблення політики владних структур: збору інформації про суспільство: його склад, види занять тощо. Перші спроби кількісного аналізу соц. явищ і процесів пов’язують з переписом населення (згадка в Біблії про перший перепис населення у стародавніх євреїв – ХІІ століття до нашої ери. Перепис населення царем Давидом – 973 р. до н.е. був зумовлений пошуками резервів воїнів і робочої сили для його централізованої держави, що об’єднала Ізраїль та Іудею із єдиним релігійним культом і розвиненим державним апаратом (суд, чиновники, збірники податків, писарі). Народ завжди негативно сприймав ці заходи. Подальше формування політичної організації суспільства, соціальної станової, кастової структури, розвиток товарно-грошових відносин, торгівлі, військової служби, збирання податків вимагали постійного збирання інформації про народ. Вже в період царювання царя Солона в Греції існувала складна система статистичного обліку доходів жителів, визначався їх соціальний, політичний, військовий та податковий статус.

Античність. Вчення про суспільство в стародавній Греції. З появою рабовласницьких суспільств і чіткого розподілу праці на фізичну і розумову починає виникати самосвідомість, формуються елементи гносеології – вчення про здібність людини пізнавати дійсність, виникають принципи систематизації і опису історичних подій на основі раціонального переосмислення міфів, легенд. Подальше формування класового суспільства зумовлює появу інших (окрім історії й філософії) галузей знань: розвиваються політичні, правові та інші форми суспільствознавства. Антична думка започаткувала більш ґрунтовні дослідження соціальної сфери. Так, Платон і Аристотель розпочали вивчати окремі суспільні інститути (держави, родини, права) і місце людини в суспільстві, причини соціального розшарування, намагались створити моделі ідеального соціального устрою. Саме в античну епоху з’явились перші соціальні теорії.

Вчення Платона ("Політика", "Держава", "Закони") показує його бачення соціально-політичних проблем. Суспільне зло бачив у егоїзмі, комерціалізації людських відносин, бажанні легкої наживи, побудованої на обмані. Поділ на верстви в державі здійснюється відповідно до особливостей їх душі. Правильні форми державного ладу – монархія і аристократія (вони законні); неправильні – олігархія (панування купки багатіїв-злодіїв, майстрів темних справ), демократія – влада більшості, особливо якщо демос (народ) силою захоплює владу, тиранія (влада однієї особи над всіма), що характеризується репресіями. Ідеальну державу бачив у гармонійному поєднанні суспільства на два стани – управлінців і виробників. Управляти державою мають філософи, далекі від мирських спокус.

Учень Платона- Аристотель ("Політика") вважається засновником логіки, психології, політики. Тільки розумна діяльність, творчість і продуктивна праця роблять людину красивою. Людина за своєю природою – соціально-політична істота. Той, хто живе поза державою, або недорозвинена морально істота, або надлюдина. Аристотель захищав право людини на приватну власність. Заперечував як свавілля правлячого класу, так і народу, вважаючи головною для держави регулюючу функцію.

Соціально-політична ідеологія Риму. Формувалась на основі поглядів, перенесених з Давньої Греції, проте ще додавались думки, що відповідали розвитку зрілого рабовласницького суспільства. Правові й соціальні відносини покликані були стояти на захисті майнових інтересів, юридично закріплюючи права панівних верств на свої привілеї. Визначні ідеологи соц. - правових учень: Марк Тулій Цицерон, юристи Папініан, Павел, Ульніан, Модестін. Подальше наростання кризи рабовласництва, придушення повстань рабів, пригноблених податками вільних бідняків викликали в нижчих верств населення все більший опір. Зародилось християнство, яке ще не було підкорене ідеології церкви, вважаючи державу Римську імперію «царством диявола», яке знищить друге пришестя Христа. Він кине пригноблювачів у «вогняну гієну». На захист інтересів рабовласницької імперії виступило вчення єпископа Аврелія Августина, прозваного Блаженним. Основні моменти вчення: в світі є дві держави: «Божа» - церква і «земна» - держава. Мета церкви – допомога у досягненні «Царства небесного», мета держави – забезпечення за допомогою покори соціального порядку. Джерело зла – вільна воля людини, а рабство - це покарання Богом тіла раба за гріхи його душі, його вина перед Богом. Це вчення сприяло тісному союзу держави й церкви, переплетінню їх механізмів дії: створена таким чином теократична імперія уповільнила розпад рабовласництва.

Дата добавления: 2014-01-07