Основні етапи розвитку західноєвропейської інтеграції

Розвиток продуктивних сил країн неминуче веде їх на зовнішній ринок, де зростання міжнародних зв’язків і взаємопереплетення національних економік, сприяє інтернаціоналізації господарського життя, яка у другій половині ХХ ст. стала провідною тенденцією розвитку сучасної світової економіки. Однією з головних особливостей цього процесу є утворення великих зон впливу найбільш розвинутих країн. Вони стають своєрідними інтеграційними угрупованнями, навколо яких об’єднуються інші держави, що забезпечує їм важливу роль у світовому господарстві й політиці.

Міжнародна економічна інтеграція є вищою формою інтернаціоналізації господарського життя, що передбачає зближення і взаємопристосування усіх структур національних господарств.

На етапі економічної інтеграції:

a) формується міжнародний господарський комплекс зі своєю структурою та органами управління. Спільні умови господарської діяльності визначаються і погоджуються всередині кожної країни, на міждержавному та наддержавному рівнях;

б) зростає можливість об’єднання різноманітних ресурсів для спільного вирішення соціально-економічних проблем;

в) основою інтеграційної діяльності є не зовнішньоторговельний обмін, а взаємодія у галузі виробництва, науки, причому на пільгових порівняно з іншими країнами умовах;

г) інтеграційне співробітництво має комплексний і довготривалий характер.

Сучасна міжнародна економічна інтеграція відбувається під впливом низки чинників світового розвитку, серед яких найсуттєвішими є глобалізація і регіоналізація.

Глобалізація означає тісну взаємодію і переплетення економічних, політичних, соціальних, правових, інформаційних, культурних та інших трансакцій на світовому терені; поширення безпосередніх і опосередкованих зв’язків між суб’єктами економічної діяльності всіх країн світу; формування єдиної (глобальної) для всього світового суспільства системи світогосподарських відносин.

Регіоналізація – це поглиблення міжнародних зв’язків на компактному просторі, що зветься регіоном. Регіон характеризується не тільки близьким розташуванням країн одна до одної, а й спільністю природних, історичних, економічних, політичних та культурних умов.

Регіональна інтеграція – процес розширення економічного і виробничого співробітництва, об’єднання національних господарств двох і більше суверенних держав, який передбачає утворення єдиного економічного регіону. Інтеграція сприяє ліквідації відокремленості країн і розмиває відмінності між ними, що склалися історично. Економічна інтеграція в умовах ринкової економіки означає вільний рух капіталів, товарів, послуг і робочої сили у межах певного угруповання країн. Це процес усунення митних та інших бар’єрів, що традиційно існували між країнами.

Регіональна інтеграція відбувається на двох рівнях: на рівні окремих фірм, які у своїй господарській діяльності вступають в інтеграційні процеси, і на міждержавному рівні, коли держава цілеспрямовано сприяє переплетенню та взаємодоповненню праці й капіталу в рамках групи країн і забезпечує функціонування особливих інтеграційних інструментів та структур.

У своєму розвитку міжнародна економічна інтеграція проходить низку етапів:

1) зона вільної торгівлі;

2) митний союз;

3) спільний ринок;

4) економічний союз;

5) повна інтеграція.

Найпростішою формою економічної інтеграції вважається зона вільної торгівлі. За такого режиму всі члени угруповання взаємно скасовують мито на товари та послуги, що надходять у сферу зовнішньої торгівлі країн-учасниць. Митний союз вважається поглибленою формою економічної інтеграції. Крім скасування мита на торгівлю між країнами-членами, угруповання виробляє і застосовує єдиний митний тариф у торгівлі з іншими країнами.

Спільний ринок – третя форма економічної інтеграції – передбачає вільний рух товарів, робочої сили, капіталу, а також вільне створення центрів підприємницької діяльності.

Найвищою формою міжнародної економічної інтеграції вважається економічний і валютний союз, а зарубіжні вчені виокремлюють ще й п’яту форму – “повну економічну інтеграцію”. Вона передбачає відмову від більшості суверенних прав. Отже, чим більше економічної інтеграції, тим менше політичного суверенітету.

У межах угруповання здійснюється спільна економічна і валютна політика. Економіка угруповання перестає бути простою сумою економік країн-учасниць і перетворюється на єдине ціле.

Сьогодні у світі нараховується близько 20 економічних угруповань. Серед них можна назвати: у Західній Європі – Європейський Союз (ЄС) і Європейську асоціацію вільної торгівлі (ЄАВТ); у Північній Америці – Північноамериканську угоду про вільну торгівлю (НАФТА); в Азійсько-Тихоокеанському регіоні – Азіатсько-Тихоокеанське економічне співтовариство (АТЕС).

Світовий експорт та імпорт товарів окремих інтеграційних угруповань за 2003 р. відображено в табл. 9.1 та 9.2 [40, с. 37].

Найбільш повно та чітко економічні інтеграційні процеси проявилися у Західній Європі, де в другій половині ХХ ст. починає формуватися єдиний господарський простір цілого регіону, в межах якого поступово складаються загальні умови відтворення руху чинників виробництва та постають механізми його регулювання.

Найяскравішим прикладом міжнародної економічної інтеграції є Європейський Союз (ЄС).

Офіційно до 1 листопада 1993 р. провідне інтеграційне угруповання західноєвропейських країн називалось Європейські співтовариства.

Таблиця 9.1

Світовий експорт товарів інтеграційними угрупованнями

у 2003 р.

Назва інтеграційного угруповання	Обсяг, млрд. дол. США	Частка, %	Щорічні зміни, %
1990 р.	1995 р.	2000 р.	1995–2000 рр.	2001 р.	2002 р.	2003 р.
Європейський Союз (ЄС) НАФТА МЕРКОСУР АСЕАН		44,4 16,6 1,4 4,2	41,5 17,1 1,4 6,4	37,0 19,5 1,4 6,8		-6 -10	-4
Світ						-4

Таблиця 9.2

Світовий імпорт товарів інтеграційними угрупованнями

у 2003 р.

Назва інтеграційного угруповання	Обсяг, млрд. дол. США	Частка, %	Щорічні зміни, %
1990 р.	1995 р.	2000 р.	1995–2000 рр.	2001 р.	2002 р.	2003 р.
Європейський Союз (ЄС) НАФТА МЕРКОСУР АСЕАН		44,6 19,6 0,8 4,6	39,9 19,8 1,6 6,9	36,9 25,8 1,4 5,7		-2 -6 -6 -8	-26
Світ						-4

Дане угруповання утворилося у 1967 р. на базі злиття органів трьох раніше самостійних регіональних організацій, створених шісткою провідних європейських країн – ФРН, Францією, Італією, Нідерландами, Бельгією і Люксембургом:

1) Європейського об’єднання вугілля і сталі (ЄОВС); угода укладена в 1951 р., а набула чинності в серпні 1952 р.;

2) Європейського економічного співтовариства (ЄЕС); Римська угода про створення ЄЕС укладена в 1957 р., а набула чинності з 1 січня 1958 р.;

3) Європейського співтовариства з атомної енергії (Євратом); угода набула чинності в 1958 р.

ЄЕС було також відоме як “Спільний ринок”.

Розвиток інтеграції у рамках ЄС пройшов усі етапи: від зони вільної торгівлі до економічного і валютного союзу.

На першому етапі розвитку європейської інтеграції (кінець 50-х – середина 70-х років) основну увагу було приділено усуненню перешкод, що стояли на шляху формування “Спільного ринку”. Цьому сприяли в цілому вигідна економічна кон’юнктура в західноєвропейських країнах, високі темпи розвитку господарських зв’язків між ними. Важливим було й те, що в Римському договорі містився чіткий погоджений графік ліквідації тарифних бар’єрів і кількісних обмежень у взаємній торгівлі країн-учасниць ЄС. Тим самим полегшилося створення митного союзу. Мито у взаємній торгівлі країн-учасниць після поступового його зниження у період 1959–1968 рр. було в основному ліквідоване до 1 липня 1968 р., а більшу частину кількісних обмежень скасовано вже в 1962 р. Одночасно національні митні тарифи країн-учасниць були замінені єдиним тарифом. Створення митного союзу організаційно вирізнило “шістку” в системі міжнародних економічних відносин і заклало основу для її спільних виступів на міжнародній арені як єдиного суб’єкта.

Другим важливим елементом “Спільного ринку”, який сформувався у 60-х роках, була єдина сільськогосподарська політика. Її було розроблено і прийнято під тиском Франції, яка найбільше зацікавлена в розширенні збуту своїх сільськогосподарських товарів усередині ЄС. Протягом перехідного періоду були введені єдині ціни й правила регулювання ринків по всіх основних сільськогосподарських товарах, а також створений протекціоністський механізм торгівлі з третіми країнами.

Незважаючи на вжиті заходи, вільний рух товарів у межах “Спільного ринку” цілком забезпечено ще не було. Його стримували численні нетарифні перешкоди й відмінності в національному законодавстві та адміністративних правилах країн-учасниць.

Сильний імпульс західноєвропейській інтеграції дав у 70-ті роки новий етап НТР і зумовлена ним необхідність структурної перебудови економіки. Перед країнами Співтовариства постало завдання – об’єднати свої ресурси для подолання відставання від США та Японії у деяких сферах науки і технологій, насамперед у мікроелектроніці, біотехнології, виробництві нових матеріалів. Необхідність поглиблення інтеграції у науково-технологічній сфері активізувалася конкуренцією, що різко загострилася на світовому ринку, насамперед з боку американських та японських ТНК, зростаючою нестабільністю міжнародної валютної системи, екологічною кризою, яка розгорнулася в країнах Західної Європи, соціальним напруженням, пов’язаним зі зростанням безробіття.

Перед учасниками угруповання постали складні проблеми. Для підтримання досягнення рівня інтеграції та її подальшого розвитку були потрібні розробка і проведення спільної політики у сферах промисловості, транспорту, енергетики, охорони навколишнього середовища тощо. Назрівала необхідність формування економічного союзу, надзвичайно важливим елементом якого була б єдина валютна політика.

Другий етап становлення ЄС веде відлік з початку економічної кризи, яка охопила в середині 70-х років усі держави-члени Співтовариства.

Відтак посилилась тенденція до дезінтеграції, що виявилася, зокрема, в їхніх сепаратиських діях щодо захисту своїх економічних інтересів (запровадження обмежень імпорту з країн-учасниць, зміна курсів валют тощо). Валютний хаос 70-х років, доларова експансія США, “плавання” валют членів “Спільного ринку” не лише стали перепоною для реалізації планів створення економічного та валютного союзів, а й завдали шкоди підвалинам ЄС – митному союзові та єдиній сільськогосподарській політиці. У 70-ті – на початку 80-х років розрив у рівнях економічного розвитку між країнами ЄС збільшився. А зі вступом до угруповання порівняно відсталої Греції (1981 р.) це проявилося ще помітніше.

Глибинні причини кризових явищ у ЄС – незавершеність і половинчастість багатьох інтернаціональних заходів, нечітке розмежування національної та наднаціональної компетенції в економічній політиці.

Третій етап, який почався з другої половини 80-х років, характеризується подальшим розширенням складу Співтовариства. У 1986 р. до нього приєдналися Іспанія та Португалія, що, втім, загострило міждержавні диспропорції, які існували раніше. Ці країни відставали за рівнями промислового розвитку та доходу на душу населення (приблизно половина середнього по ЄС), а зайнятість населення у сільському господарстві була в них надто великою. Разом з тим, цьому етапові властиві нові імпульси в розвитку західноєвропейської інтеграції. Це пов’язано з прийняттям у 1987 р. Єдиного європейського акту (ЄЄА), метою якого було створення умов для такої перебудови господарського механізму Співтовариства, яка б закріплювала досягнутий рівень та відкривала нові можливості на перспективу. Найбільший крок у цьому напрямку – принципова домовленість про створення єдиного ринку 12 країн-членів Співтовариства до 1993 р. Проте і до сьогодні в країн-учасниць зберігаються доволі суттєві відмінності в митному законодавстві, адміністративних правилах, існуванні податкових бар’єрів, що перешкоджає вільному пересуванню товарів, послуг, капіталів та робочої сили.

Сучасний етап інтеграційного процесу є етапом існування Європейського Союзу, в межах якого виник єдиний економічний простір відповідно до вимог Маастрихтського договору (підписаний 7 лютого 1992 р., набрав чинності 1 листопада 1993 р.).

Донедавна до складу ЄС як повноправні члени Союзу входили 15 країн: ФРН, Франція, Італія, Нідерланди, Бельгія, Люксембург, Великобританія, Данія, Ірландія, Португалія, Іспанія, Греція, Австрія, Швеція, Фінляндія.

1 травня 2004 р. ЄС поповнили 10 нових членів – Польща, Чехія, Словенія, Угорщина, Словаччина, Мальта, Кіпр, Естонія, Латвія, Литва [13, с. 336].

Під час створення Європейського Союзу були проголошені такі його завдання:

1) поступове усунення обмежень у торгівлі між країнами-учасницями;

2) введення спільного митного тарифу в торгівлі з третіми країнами;

3) ліквідація перешкод для вільного переміщення осіб, капіталів та послуг;

4) загальна політика в галузях транспорту та сільського господарства;

5) створення валютного союзу;

6) уніфікація податкових систем;

7) зближення законодавства країн-учасниць;

8) розроблення принципів узгодженої економічної політики.

Механізм функціонування ЄС базується на політико-правовій системі управління, яку становлять наднаціональні або міждержавні органи та елементи національно-державного регулювання.

Європейський Союз має свої наднаціональні законодавчі та виконавчі органи, до яких належать:

Ø Рада міністрів – законодавчий орган, на рівні якого приймаються рішення щодо реалізації єдиної політики ЄС;

Ø Європейська Рада – верховний орган, до складу якого входять глави держав і урядів країн-членів ЄС. Його робота проходить у формі нарад або сесій двічі на рік;

Ø Комісія Європейського Союзу – виконавчий орган, який має право подавати на затвердження Ради Міністрів проекти законів;

Ø Європейський парламент – орган, що контролює діяльність комісії і затверджує бюджет;

Ø Суд ЄС – вищий судовий орган, який забезпечує виконання договорів і реалізацію основних принципів ЄС.

Крім цих органів, існують інші консультативні органи та допоміжні установи – різні комітети, комісії, підкомісії, фонди регіонального регулювання.

Первинним законодавством і правовою основою ЄС є міждержавні угоди про створення і розширення ЄС та інші угоди про діяльність Союзу. Вони мають однакове тлумачення у всіх країнах-членах Союзу і підпадають під його юрисдикцію.

Законодавчими для усіх країн-членів ЄС, але з різним ступенем обов’язковості, є також регламенти, директиви, рішення, рекомендації та думки.

Регламенти є вищим від національних законів і мають на території країн-членів ЄС силу закону.

Директиви містять загальні положення, які конкретизуються в спеціальних постановах країн-членів ЄС.

Рішення спрямовані до конкретних адресатів, не є обов’язковими, хоча мають певне юридичне значення.

Рекомендації і думки не мають юридичного значення і не обов’язкові для виконання.

Законодавчі акти Європейського Союзу вищі за національні закони в таких сферах:

Ø зовнішньоторговельній;

Ø аграрної політики;

Ø торгового і цивільного права;

Ø податкового права.

Європейський Союз має власний, незалежний від країн-членів бюджет.

Дохідна частина бюджету ЄС формується за рахунок:

а) власних коштів, які складаються із ввізного мита, що компенсує різницю в цінах на сільгосппродукти в країні, котра імпортує, і на зовнішньому ринку; митних податків за загальним митним тарифом; частини податку на додану вартість; інших коштів;

б) внесків країн-членів (1,2 – 1,3% ВВП усіх країн).

Орієнтовно кошти бюджету ЄС використовуються на такі потреби, у % [14, с. 240]:

Ø адміністративно-господарські – 4,5;

Ø на проведення політики:

– єдиної сільськогосподарської	– 66,5
– регіональної	– 7,5
– соціальної	– 6,6
– енергетичної	– 0,3
– промислової	– 0,1
– науково-технічної	– 3,5
– в галузі інформації та охорони довкілля	– 2,1
– на компенсаційні виплати країнам-членам ЄС	– 8,4

Найбільша частина бюджету ЄС використовується на проведення спільної аграрної політики, основою якої є субсидування внутрішніх та експортних цін. Внаслідок митних бар’єрів на аграрний ринок ЄС практично не надходять товари зі світового аграрного ринку, ціни на якому значно нижчі.

Якісно новий рівень західноєвропейського інтеграційного процесу визначається функціонуванням єдиного внутрішнього ринку (ЄВР). Ідея цього ринку виникла ще в 1982 р. і набула конкретного вигляду в детальній програмі Європейської комісії, відомої під назвою “Білої книги про створення внутрішнього ринку” (червень 1995 р.), яка містила плани 300 конкретних заходів із визначенням терміну їх виконання на шляху до ЄВР.

Прикордонні формальності, адміністративні умови, відмінності у податковому режимі, технічні, санітарні та економічні норми і стандарти, що діяли в кожній країні, не тільки заважали лібералізації міждержавних економічних зв’язків, а й стримували розвиток економік, їх інтегрування у єдиний господарський комплекс. Створення ЄВР стало новим каталізатором інтеграції, підсилило відповідні тенденції на мікрорівні економік і передусім за рахунок зниження витрат виробництва. На такому ринку швидше формуються великі компанії, готові до конкуренції з іноземними суперниками в різних регіонах і секторах світового господарства.

Сукупність заходів, пов’язаних з усуненням фізичних бар’єрів у взаємній торгівлі країн ЄС, охоплювала повне скасування усіх прикордонних формальностей, національних заходів контролю за імпортом, спрощення огляду товарів та транспортних засобів, уніфікацію статистичної звітності, встановлення єдиних санітарних і ветеринарних норм.

У процесі формування єдиного внутрішнього ринку доволі важливою проблемою було збільшення відкритості ринків державних замовлень. Загальна сума державних замовлень (за винятком замовлень військового характеру) на початку 90-х років становила понад 550 млрд. екю, або сьому частину ВВП Співтовариства. З 1986 по 1990 роки на основі прийнятих директив були відкриті для конкуренції ринки держзамовлень таких галузей, як телекомунікації, енергетика, транспорт і водопостачання, були прийняті нові директиви про державні закупівлі обладнання та матеріалів і про відкриття ринків громадських робіт [37, с. 310].

Велику увагу було приділено реформуванню у податковій сфері, де передбачалися заходи у двох основних напрямках: гармонізація ставок податку на додану вартість та введення єдиних акцизних зборів та уніфікація податків на прибутки від цінних паперів і банківських вкладів.

Політика підтримки конкуренції у діяльності приватних європейських компаній спрямовувалася на розв’язання наступних проблем: злиття компаній та міжфірмове співробітництво; контроль за зловживаннями монопольним становищем на ринку.

Тобто функціонування ЄВР відчутно сприяло не лише ліквідації різних перешкод на шляху вільного руху всіх чинників відтворювального процесу, а й удосконаленню механізму його організації.

Світовий експорт товарів країнами Європейського Союзу становив у 2003 р. 2900,7 млрд. дол. США, що на 1411,8 млрд. дол. більше, ніж у 1993 р., на 584,4 млрд. дол. вище рівня 2000 р. та на 434,4 млрд. дол. більше, ніж у 2002 р. Аналогічні тенденції характерні і для імпорту товарів, який у 2003 р. становив 2919,6 млрд. дол. Майже у 2 рази за останнє десятиріччя (1993–2003 рр.) збільшився країнами Європейського Союзу експорт та імпорт послуг (табл. 9.3) [40, с. 172, 176, 179, 182].

Обсяги торгівлі країн Європейського Союзу з іншими регіонами світу за 2001–2003 рр. відображено у табл. 9.4 [40, с. 166].

Як один з проявів поширення інтеграційних процесів у Європі слід розглядати угоду Європейського Союзу з Європейською асоціацією вільної торгівлі (ЄАВТ) про утворення Європейського економічного простору.

ЄАВТ створена в 1960 р. у Стокгольмі з метою полегшення і розширення торгівлі між країнами-членами: Австрією, Францією, Ісландією, Норвегією, Швецією, Швейцарією, Великобританією, Данією, Португалією. Країни, що об’єдналися у ЄАВТ, заперечували ідею повної інтеграції й утворення наднаціональних структур, інтеграція передбачалась тільки у формі вільної торгівлі.

Таблиця 9.3

Дата добавления: 2014-01-07