Лекція 7 теоретичні основи органічної хімії

1. Предмет органічної хімії
2. Особливості органічних сполук

2.1 Поняття про гомологію

2.2 Ізомерія

1. Стан атома карбону і характер зв’язків в органічних сполуках

3.1 Гібридизація атомних орбіта лей

3.2 Природа хімічного зв’язку

3.3 Властивості ковалентного зв’язку

1. Теорія будови органічних сполук
2. Приклади розв’язання задач
3. Висновки
4. Запитання для самоперевірки

7.1 ПРЕДМЕТ ОРГАНІЧНОЇ ХІМІЇ

Існує багато визначень органічної хімії. Найдавніше з них належить Берцеліусу, який ще в 1827р. видав підручник, де виділив всю відому на той час інформацію про сполуки Карбону в окрему главу, названу «Керування з органічної хімії». Саме в цьому підручнику і зустрічається перше формулювання предмету органічної хімії як самостійної науки.

Органічна хімія – це частина хімічної науки про речовини рослинного та тваринного походження.

Берцеліус та його прихильники вважали, що органічні сполуки утворюються виключно внаслідок життєдіяльності організмів під впливом так званої «життєвої сили». Однак послідовники берцеліусівської «теорії віталізму» дуже швидко зазнали поразки, коли німецький хімік Велер (1828р.) вперше в історії науки синтезував органічну сполуку – сечовину – із неорганічної речовини – ціанату амонію. Це дало поштовх до бурного розвитку органічного синтезу: Зінін одержав анілін (1842р.), Кольбе – оцтову кислоту (1845р.), Бертло – сполуки типу жирів (1854р.), Бутлеров – цукроподібні речовини (1861р.). Отже, на базі експериментів поступово доводилося, що невірно вважати органічну хімію наукою тільки про ті сполуки, які є продуктами життєдіяльності живих організмів. І хоч спочатку предметом вивчення органічної хімії були переважно саме природні сполуки, що виділялися із живих організмів, поступово збільшувалося значення органічного синтезу, за допомогою якого одержувалися якісно нові матеріали, що не мали природних аналогів.

Кекуле (середина XIX ст.) запропонував таке визначення:

Органічна хімія – це наука про сполуки Карбону з іншими елементами.

Пізніше Шорлеммер (1889р.) уточнив це формулювання:

Органічна хімія – це наука про вуглеводні та їх похідні.

С тих пір було зроблено багато найважливіших відкрить, винайдена велика кількість природних речовин (гормонів, вуглеводів, жирів, вітамінів, алкалоїдів тощо) і синтезована ще більша кількість штучних органічних сполук (пластмаси, синтетичні волокна, барвники, каучуки, антибіотики та інші лікарські препарати). Більш того, успіхі органічної хімії в останні десятиріччя сприяли виділенню окремих розділів у самостійні наукові дисципліни, наприклад: елементоорганічна хімія, хімія високомолекулярних сполук і полімерів, хімія нафти і газу, біохімія та біоорганічна хімія, стереохімія тощо.

Тому зрозуміло, що не можна обмежувати предмет органічної хімії вивченням лише продуктів життєдіяльності рослин і тварин. У зв’язку з цим найбільш узагальненим визначенням можна вважати таке:

Органічна хімія – це наука, що вивчає сполуки карбону, їх будову, властивості, способи одержання і закони їх взаємних перетворень, а також шляхи практичного застосування.

До органічних речовин належать сполуки карбону із гідрогеном, оксигеном, нітрогеном, фосфором, галогенами та іншими хімічними елементами, за виключенням оксидів карбону СО, СО₂, вугільної кислоти Н₂СО₃ та її солей, які традиційно відносять до неорганічних сполук.

Дата добавления: 2014-01-07