Проблема буття у філософії

Проблема буття одна з найскладніших проблем у філософії. Поняття ”буття” часто фігурує у мові, кожне речення можна звести до форми S є (не є) P: ”Дерево є зелене”, ”Зелене дерево росте (є таким, що росте) біля будинку”. Тобто всі речення ми підводимо до буття чи небуття. У деяких висловах ”життя-буття”, ”будь людиною”, проте й уцих реченнях слово ”буття” не розкривається.

Філософія, на відміну від буденної свідомості, порушує проблему буття свідомо, вчення про буття називається онтологією (гр. ontos – суще і logos – поняття, розум). Термін увів у 1613 році філософ Гоклініус, хоча сама проблема розглядалось з часів Парменіда, що вважав буття основою світу, дійшов парадоксального висновку, що існує лише буття, а небуття не існує, бо якщо людина думає про небуття, то надає їй буття. Отже, буття з самого буття постало як загадка філософії.

У різних філософських системах буття визначається через ”небуття” (ніщо) і ”суще”. Класична філософія визначала буття через протиставлення небуттю. Під сущим філософи розуміють ”оформлене”, ”обмежене”, ”визначене” буття, все те, що можна помислити у предметній формі. Річ, людина, атом, вітер, почуття, поняття – це все суще. Ще з середньовіччя прийнято, що Бог має ”буття”, але не є сущим, бо не має рис речей.

Якщо під сущим розуміють тільки матеріальні речі, то буття приписують лише такому сущому, а буття стає тотожним матеріальності. Єдність світу є в його матеріальності, на думку Енгельса, інує лише матерія (Ленін). Звідси, що нематеріальне суще (ідеї, духовні цінності) мають несправжнє, меншовартісне буття.

Коли під сущим розуміють ідеальне, то йому надається справжнє буття, а матеріальні речі розглядаються як небуття, ніщо (meon у Платона). Така позиція об’єктивного ідеалізму ототожнює мислення і буття, зводить мислення до буття. Таке ж ототожнення було наріжним каменем філософії Гегеля. З цієї точнки зору, ідеальне – це абсолютне і необхідне, а речі випадкове і відносне, сьогодні є а завтра немає.

У напрямі суб’єктивного ідеалізму суще, речі не існують самі по собі, то його буття або небуття ставиться у залежність від су’єкта. В емпіричній традиції (Джорж Берклі і Давід Юм) статус абсолютного буття надається лише психологічним переживання, а в раціоналістичній філософії Декарта абсолютним буттям є свідомість.

У філософії І Канта наявні два центри абсолютного буття ”Я” і ”Речі в собі”. За їх зіткнення, накладання форм розуму на подразнення від речей виникає суще – світ речей, який вивчає наука. Проте безпідставною є назва ”Речі в собі”, оскільки вони за Кантом джерело подразнень, тоді як речі щось оформлене, визначене, суще. Насправді ж ”речі у собі” Канта – це чисте буття, яке немає визначень. Звідси вже Кант розмежовував буття і суще, як пізніше Е. Гуссерль та М. Гайдеггер, а свідомість мислилась ним як носій певних апріорних форм, тобто як щось конкретно визначене, як суще.

Якщо у класичній філософії матеріальне суще протиставляється ідеальному сущому, то в некласичній філософії буття протиставляється сущому. А. Шопенгауер, слідом за Кантом, різко розводить суще (світ в уявленні) і справжнє буття (світ волі), оскільки воля у нього втрачає риси предметності, оформленості, речі, вона не є сущим, до неї не застосовуються категорії сущого, наприклад, причинність. Таке ж протиставлення є у Ф. Ніцше, а у С. Керкерого екзистенція як справжне буття протиставляється сущому, світу.

Тенденція протиставлення буття сущому панує в екзистенціалізмі і в феноменології. У феноменології за абсолютне буття сприймається свідомість, яка мислиться як ”жива діяльність”, позбавлена предметної форми, ця діяльність, на думку Гуссерля, уконституйовує суще і надає йому відповідний спосіб (модус) буття. Суще і спосіб його буття задаються відповідними актами свідомості: у сприйманні конституюється реальність, у вірі – цінності, у фантазії – казкові герої, – отже буття розпадається на різні сфери, відповідно до актів, де воно конституюється.

М. Гайдеггер звинуватив усю європейську філософію у тому, що вона звела, починаючи від Парменіда, буття до сущого, розчинила буття у сущому. За Гайдеггером, буття це не щось поза людиною, протилежне людині, буття як смислова єдність всього сущого існує в світі тільки через існування людини.

Отже, в історії філософії сформувалося три основні концепції буття:

– матеріалістична, яка ототожнює буття з матеріальним сущим;

– ідеалістична, яка ототожнює буття з ідеальним сущим;

– некласична, що протиставляє буття як процесуальність, мінливість, незавершеність сущому як усталеному, оформленому, завершеному.

Дві перші концепції тяжіють до об’єктивізму, а некласична до суб’єктивізму, до визначення буття через свідомість та існування людини. Очевидним є те, що ототожнення буття з сущим вело людину у глухий кут, оскільки ставило її перед дилемою вибору між ідеальним і матеріальним. Але для людини важливі обидві сфери, і якщо одні ”люди гинуть за метал”, то інші – за честь і кохання, оскільки і те й інше має для них буття.

Цікавішою є третя концепція, оскільки ”бути” означає ”мати” певне значення у контексті культури, речі сприймання мають значення ”реального буття”, речі уяви – уявне буття, інтернетні речі – віртуальне буття. Наприклад, якщо вчений висунув ідею про існування якихось невідомих астрономічних об’єктів, то спочату вони отримали статус гіпотетичного буття, а, коли були зафіксовані астрономічними приладами, то отримали статус реального буття. Е. Гуссерль віділяє такі сфери буття: матеріально-просторовий світ, живі істоти, людина і соціалний світ, свідомість (психіка), формально-логічні предмети, матеріально-змістові поняття, цінності, світ фантастичних утворень тощо. У всіх цих горизонтах людини надається буття будь-яких предметів.

Якщо, людина бачить, що по вулиці йде динозавр, то вона не може вписати цю подію у реальність жодного з відомих їй горизонтів буття і тому вона шукає іншого логічного пояснення цієї події. Ось чому у фантастичних творах до найбільшого жаху призводить невідомість, неможливість пояснити явища і інші форми життя (”Чужий” з Сігурні Уївер).

Живим істотам людина надає іншого буття ніж через просте сприймання, оскільки проектує свою радість і біль на інші живі істоти і ставиться до них по-іншому, ніж до каменя і т.д. Людина може прийняти і зрозуміти почуття іншої лише тоді, коли переживала подібні почуття у своєму житті. Отже, ми сприймаємо іншу людину за допомогою зовнішнього сприймання, симпатії та ”вчуття”, в якому моделюємо духовний світ іншої людини на основі власних переживань. Людина з примітивним внутрішнім світом нездатна змоделювати складний і суперечливий світ гернія. Тому перекладач чи режисер-екранізатор повинні досягти рівня автора художнього твору, у іншому випадку неминучою є примітивізація і спрощення.

Переживання людини, на думку феноменологів, єдине, що дано людині безпосередньо, оскільки сприймання, міркування, пригадування, мріяння є актами свідомості людини і вона не може ставити їх під сумнів. ”Я” як особа існує в переживаннях.

Сфера культури є окремою сферою буття, оскільки людина сприймає предмети природи по-іншому, ніж предмети культури, які потрібно зрозуміти проникнути у їх смисл. Наприклад, вандали зовсім не надавали цінності предметам культури, коли в 455 році повністю зруйнували Рим, або іноземну мову ми сприймаємо, але не розуміємо.

Окремою сферою буття є ідеальні предмети: поняття (логічні та змістовні), цінності, казкові образи та інше. Цінності (добро, дружба, любов) дані через віру, якщо людина не вірить у них, то їх для неї не існує, як не існують цінності однієї релігії для адептів іншої. Математично-логічне знання існує в міркуваннях, казкові герої у фантазії, і правила гри у казковому світі зовсім інші аніж в логічному. Феноменологічна думка, що різні види сущого даються у різних актах свідомості, виявилась плідною у етиці, естетиці, філософії культури. Завдяки цьому підходу феноменологія відійшла від субстанційно-предметного існування буття, за якого воно ототожнювалося з ідеальними або матеріальними речами (сущим).

Вчення про світ.

Поняття буття дуже тісно пов’язане з потяттям ”світ”, яке близьке до слів ”свій” і ”община” (у російській мові і допер слово ”мир” означає і ”світ”, і ”сільську общину”). У найдавніші часи воно означало і саму общину, і обжиту нею територію. Тоді поняття ”світ” означало єдність, цілісність і впорядкованість усього сущого. Світ поділявся на дві сфери: смисли, пов’язані з моральними звичаями, нормами, ритуалами, і смисли, пов’язані з практичною діяльністю людини, але навіть і вони регулювалися через соціальні норми (табу).

З освоєнням природи і створенням держави ”світ” набув ширшого значення: світ-космос греків, Піднебесна китайців, мусульнанський і християнський світ. Такому впорядкованому світу протистояв хаос, як периферія, ”чужий”, невпорядкований світ (”турки”, ”німці”). У багатьох народів залишилися релікти святкування, тимчасового відходу від порядку: Сатурналії у Римі, середньовічні карнавали, наші колядування у шкурах Волоса, коли можна бешкетувати.

З появою філософії з’являється ще у греків інше розуміння світу, зокрема під впливом наукової революції XVI – XVII століття, натуралістичне розуміння світу. Це світ упорядкованої природи, що охоплює і людину. Знанням такого світу мислиться наука, а все суще сприймається в горизонті наукового знання. І нині поняття світу розуміється на побутовому рівні в науково-натуралістичному розумінні, а світ культури розуміється лише як маленька часточка природного світу.

У філософії світ розумівся як буття впорядкованого сущого (речей), таким чином, оскільки буття бога досліджує теологія, а про специфіку буття свідомості (екзистенцію) заговорили лише з часів Керкегора, то у центрі уваги отнології знаходився світ.

Щодо підстав існування світу є три відповіді:

1. світ існує сам через себе, не маючи підстав поза собою – матеріалізм. Світ – сукупність матеріальних речей, матерія вічна, незнищувана, лише здатна до перетворень. Світ, за Гераклітом, не створений ніки із богів, і ніким з людей. Є наївний матеріалізм у вченнях античних, китайських і індійських філософів; механістичний матеріалізм, що вважав основою світу незнищувану масу, речовину; марксистський матеріалізм (діалектичний або історичний), Енгельс і Ленін схилялися до натуралістичного матеріалізму, а ранній Маркс за основу пояснення світу брав практику.

Сильною стороною марксистського розуміння світу є те, що він близький до наукового підходу до світу. Однак, приклад позитивізму, що обстював таке ж розуміння світу, засвідчує, що така інтерпретація приводить філософію до релятивізму. Такий підхід фактично консервує вчорашній день науки, звідки ж гоніння у СРСР на генетику і кібернетику. Такий підхід спричинив, що в рад. філософії пануючим напрямком стала гносеологія.

Цей підхід знецінює інші види сущого, ідеї, цінності, оскільки все духовне похідне від матеріального, звідси звуження сфери філософії та деформація її предмету: матерії та її формам надавалося більшого значення, ніж самій людині. Але для людини духовні цінності мають не менше значення, ніж матеріальні, людина повинна визнавати абсолютність певних цінностей, а не йти за твердженням матеріалістів про їх мінливість, відносність. Звідси масові репресії, голодомор та в цілому духовна катастрофа. Зрештою, навіть радянська офіційна ідеологія змушена була поступово реабілітувати духовні цінності, без яких неможливе існування суспільства. Але вцілому матеріалістичні концепції знецінюють духовну сферу, наголошуючи на її вторинності.

2. світ існує через Бога. Об’єктивний ідеалізм також зводить світ до сукупності матеріального сущого, світ ідей як самостійне суще розглядався лише Платоном. Мислителі-ідеалісти Нового часу не розглядали ідеї як самостійну сферу буття. Ідеалізм теж розумів світ як матеріальне суще, яке вивчає наука, але його піставою існуванння є Бог.

Залежно від співвідношення світу і Бога у філософії Нового часу сформувались три концепції:

– пантеїзм, що ототожнює бога і світ – неоплатоніки М. Кузанський та Дж. Бруно, філософи Нового часу Б. Спіноза, Ф. Шеллінгу, Г. Гегелю;

– деїзм, згідно з яким Бог створивши світ, не втручається у його справи – Р. Декарт, Ф. Бекон, Дж. Локк, Т. Гобс, фрацузькі просвітники. І пантеїзм, і деїзм узгоджувались з науковим підходом, оскільки Бог був позбавлений свободи волі;

– теїзм, що Бог духовна особа і може втручатись у події, у створеному ним світі, (Керкегор).

3. світ існує (визначається) через буття свідомості:

а) Шопенгауер, Ніцше, Бергсон – за світом завершеного, оформленого предметного сущого вбачали буття як волю, творчий порив, що не є сущим, не є офорленим у предметність; неомарксист Г. Лукач теж розглядав світ речей як похідну від практичної діяльності, процесу;

б) Е. Гуссерль висунув концепцію ”ідеальногосущого”: математичі числа, юридичні закони, цінності маютоь такуж предметну форму, як і матеріальні речі, тобто стосовно людської свідомості вони є об’єктивними, сущими, два помножити на два для людини таке ж суще, як і дерево за вікном;

в) неокантіанці В. Віндельбанд та Г. Ріккерт – поряд зі світом реальних речей є ”світ цінностей”, отже єдина до того сфера буття розпалась на декілька сфер.

Так сама у феноменології суще розпадається на різні сфери (різні світи) – буття мають не лише матеріальні речі, а й числа, цінності, психічні переживання людини, казкові герої тощо. І таке буття має вивчатись онтологією.

Отже, можна виділити два підходи до розуміння світу:

1. об’єктивістський – в центрі природа і наука;

2. суб’єктивістський – в центрі якого культура.

Але натуралістичний підхід дорозуміння світу передбачає його доповнення культурологічним, сучастне людство прагне до гармонійного поєднання природи і культури.

Дата добавления: 2014-01-07