Матеріалізм та ідеалізм як два домінуючі напрямки філософії щодо інтерпретації світу. Проблема першоначал світу (монізм, дуалізм, плюралізм)

Суть та зміст категорії буття

Онтологія — розділ сучасної філософії, що вивчає фундаментальні принципи буття, найбільш загальні сутності і категорії існуючого. Під існуючим розуміється сукупність різноманітних проявів буття, тобто будь-яка річ або явище в аспекті їх причетності до буття. У філософії Мартіна Хайдеггера існуюче (речі і люди) протипоставлене буттю, що лежить в основі і за межами існуючого. Виділяються різні сфери дослідження: онтичне і онтологічне, скероване на буття.

Розуміння суті людини як діяльнісної та духовної істоти можливе лише на основі визнання багатогранного ставлення людини до навколишнього світу і до себе самої. Для аналізу всіх суттєвих характеристик і оцінок людини треба розкрити і основні властивості світу, де відбувається життєдіяльність людини. Саме основні властивості світу дозволяють правильно зрозуміти особливості розвитку людини, її природної організації і знайти ключ до сутності. Відносини людина - світ - принципово важлива філософська проблема. Зміст поняття світ розкривається через систему онтологічних категорій: буття, дійсність, суть, існування, субстанція, матерія, рух, простір, час, системність. У них та інших споріднених категоріях здійснюється філософське осмислення світу. Термін онтологія (ontos - з грецької - рід, відмінок, суще; logos - вчення) ввів у філософію Гокленіус у праці «Філософський лексикон» і потім підтриманий Вольфом.

Людина може пізнати саму себе, свою природу і сутність, зв'язок, стосунки і відносини з іншими людьми тільки через пізнання світу, його сутності, структурних рівнів організації, законів розвитку та існування. Поняття світ, всесвіт має конкретно-історичний зміст, що визначається станом і рівнем культури, науки, техніки, матеріального виробництва суспільних відносин, природи. Ширше і різноманітніше бачиться світ людиною, якщо більше розвинуті форми діяльності людини і продуктивні сили суспільства, сильніше олюднюється сам світ. Разом з тим і сама людина, «опредмечюючись» результатами своєї праці, діяльності, своїм розвитком зобов'язана світу. Світ - це єдність об'єктивної дійсності і дійсності сутнісних сил людини, що мають конкретно-історичний характер. Поняття світ належить до понять, формування яких почалося ще в період складання міфології і пов'язано з виділеннями людини із природи.

На ранніх етапах розвитку суспільства людина не могла сама одна протистояти навколишньому світу. Об'єктивні умови становлення суспільства викликали формування спільних зусиль, потреб, цінностей, норм поведінки. Спільно вироблені правила, норми життя регулювали стосунки не тільки в середині общини, але й з природою. Формувалося і цілісне уявлення людей про коло речей, властивостей, стосунків, утворювалася певна єдність людей між собою і з природою. Важливо, що тоді змінюється характер ставлення общини до природи: людина переходить від пристосовництва та збиральництва до діяльності, спрямованої на виробництво з предметів природи знарядь праці, а з їх допомогою - до перетворення предметів природи на засоби задоволення потреб людини. Природа безпосередньо включається до сфери активної діяльності людини. Уявлення людей про себе, природне оточення, а також взаємовідносини людини і природи знайшли відображення у понятті світ. Зрозуміло, світ - це цілісна система, що розвивається в діалектичній єдності природи і суспільства. Людина в процесі активної цілеспрямованої діяльності перетворює природу на світ свого буття, що, з одного боку, забезпечує її існування і життєдіяльність, а з іншого, - руйнує природу і створює загрозу власному існуванню. Таке розуміння категорії світ простежується у багатьох мовах, де нерідко вживається у значенні общини.

У процесі суспільної практики поняття світ змінювалося і наповнювалося змістом, всебічно відбиваючи часто суперечливі аспекти людської діяльності, що ускладнювалися. У сучасній філософії існують різні підходи до розуміння категорії світ. В екзистенціалізмі світ є те, що утворює світовість існування, тобто буття людини у світі. Зокрема, під світом розуміють: по-перше, все існуюче, що є у світі; по-друге, буття існуючого, яке може виступати у певних визначених групах: світ математики, світ мистецтва та ін.; по-третє, те, де існує, живе людина (суспільний світ, або власне, або найближче повсякденне середовище); по-четверте, світовість, яка існує одночасно в собі й апріорі (тобто у знанні, що передує досвіду і не залежить від нього) і як модус (спосіб) різних світів. За твердженням відомого німецького філософа Мартіна Хайдеггера, світ - вид буття людського існування і проникнення у трансцендентний (тобто вихід за межі кінцевого існування) стан людського існування, який робить можливим подолання поняття свідомості і супутнього йому поняття відчуженості від світу й ізольованості суб'єкта. Отже, поняття світ охоплює натуральну і штучну природу, соціальні відносини, духовний світ людини, способи і продукти духовної творчості. Якщо зникне людина, зникне і світ як світ буття людини, але це не означає, що зникне природа і зміни, які сталися в ній за допомогою людини. Природа втратить свою якісну визначеність як світ буття людини.

Поняття сутність, існування

Відносини людина - світ конкретизуються категорією сутність, суть. Під сутністю розуміють те, що складає суть речей, сукупність їх основних властивостей, їх внутрішній зміст, який виражається у єдності всіх багатоманітних і суперечливих форм буття. У відносинах людина - світ суть виражає глибину зв'язків людини і її предметного оточення, виникнення, функціонування і розвиток систем. Із руйнуванням суттєвих властивостей припиняється існування процесів. А факт присутності явищ, процесів фіксується категорією існування.

В історії філософії поняття існування вживалося звичайно для визначення зовнішнього буття речі або процесу, яке, на відміну від суті речі, осягається не мисленням, а досвідом. Раціоналізм XVII-XVIII стст. (Рене Декарт, Бенедикт Спіноза, Георг Гегель та ін.) у розумінні існування виходив з вчення про тотожність мислення і буття. Категорія існування тут, по суті, трактується як дещо розумне, раціональне. Пізніше, у XIX ст., категорія існування набуває іншого розуміння у датського релігійного філософа Сьорена К'єркегора, який на противагу традиціям раціоналізму тлумачив існування як людське буття, що осягається безпосередньо. Існування одиничне, особисте, кінцеве. На початку XX ст. к'єркегорівське розуміння існування відроджується екзистенціалізмом, де поняття існування займає центральне місце. Існування трактується екзистенціалізмом як дещо співвіднесене із трансценденцією, тобто виходом людини за власні межі. У Мартіна Хайдегера існування - це буття того сущого, яке відкрите для явності буття, у якій воно находиться завдяки тому, що переносить ЇЇ. Під сущим тут мається на увазі людина, а переносити що-небудь Мартін Хайдеггер розуміє у значенні турбуватися про що-небудь.

Категорія існування традиційно використовується у філософії для вираження факту наявності якої-небудь речі, процесу або явища. Існувати - означає бути в наявності. При всьому, здавалося б, багато обіцяючому інформаційному обсязі з'ясовується, що категорія існування відзначається досить бідним змістом, фіксує наявність, не розкриваючи специфічності, єдності й інших властивостей, що відображаються онтологічною категорією дійсності.

Поняття дійсності

Категорія дійсність відображає об'єктивну реальність, існуючий світ. У її змісті виділяють різні за характером і принципом рівні: справжня реальність (матерія), соціально-історична, ідеальні об'єкти науки, теорії, ідеї, гіпотези, цінності, досягнення культури та ін. Але категорія дійсність виражає не просто сукупну наявність. Особливість її в тому, що дійсність відображає, на відміну від категорії існування, цілісність, системність. Тому, за категоріальною суттю, дійсність є єдність сутності та існування. Звідси, розуміння дійсності означає не просту констатацію якої-небудь наявності, а проникнення в її суть дослідження усіх форм існування і прояву сутності.

Природно, поняття сутність, існування, дійсність з різних сторін відбивають специфічні властивості світу і форм його, прояву і дозволяють глибше і всебічно зрозуміти взаємозв'язок людини і світу. Важливе значення для глибокого розуміння взаємозв'язку людини і світу має категорія буття.

Поняття буття вперше застосував у філософії Парменід Тим самим руйнувалися основи тодішнього розуміння світу, базу якого складали боги і традиції. Світ, що здавався людям доти надійним і стабільним, виявився нестабільним і хитким. Людина втратила життєву опору. Оцінюючи античний період життя суспільства, сучасний іспанський філософ Ортега-і-Гассет писав, що тривога і страх перед світом людей, які втратили опору в житті, надійний світ традицій, віру в богів, безперечно були жахливими. Саме тоді вперше Пар-менід усвідомив ситуацію, фактичну кризу людського існування і поставив на місце влади богів - владу думки. У філософських бесідах Парменід обґрунтував наявність у світі нової сили, здатної утримувати світ людини і Всесвіт у порядку і гармонії, забезпечувати стабільність і надійність. Така сила, за Парменідом, - необхідність, що, насамперед, асоціювалася з порядком. Заведений у Всесвіті хід речей, говорив Парменід, не може раптово, за чиєюсь волею змінитися: день завжди прийде на зміну ночі, сонце раптово не погасне, люди не загинуть водночас. Пармеиід визнавав наявність за речами предметно-чуттєвого світу, своєрідного гаранта існування. Незримий світ - гарант видимого світу - найдосконаліший, найпрекрасні-ший і гармонійно влаштований, де панують Благо, Світло, Добро. Саме такий світ, що раціонально осмислюється і осягається, називав буття.

Введення Парменідом у філософію поняття буття виявилося вельми перспективним і плодотворним. За допомогою поняття буття філософи розробляли потім різні концепції світу. Іммануїл Кант створює гносеологічну концепцію буття. На думку представників філософії, життя, буття - це життя. Буття у філософській антропології розглядається як здатність людини виходити за сферу суб'єктивності і обґрунтовувати усе суще. У контексті марксистської філософії буття ототожнюється з природою, буття взагалі є відкрите питання, починаючи з тієї межі, де припиняється поле зору. Неотомісти вищою реальністю визнають чисте буття і розуміють його як божественний першопочаток, що має духовний зміст. На думку неопозитивістів, питання про відносини мислення до буття не наукове, тому що філософський аналіз не поширюється на об'єктивну реальність, а обмежується лише безпосереднім досвідом або мовою. Знаменитий німецький екзистенціаліст Мартін Хайдеггер, який віддав сорок років життя вивченню проблеми буття, підкреслює, що питання про буття і його вирішення Парменідом зумовили долю західного світу. Як же сам Мартін Хайдеггер вирішує проблему буття! У праці «Буття і час» ставить вимогу поновити питання про буття, залишене, на його погляд, європейською філософією в її витлумаченнях сущого на другий план - у сферу абстракцій і логічних розробок. Буття було і залишається головною справою думки. Питання про буття найбільш важливе для людської істоти, Мартін Хайдеггер визначає його як «Dasein»: тут - буття, відкрите буття, чиста присутність до речових визначень. За Мартіном Хайдеггером, буття виникає із заперечення ніщо, тоді як ніщо дозволяє сущому занурюватися, завдяки чому розкривається буття. Для розкриття буття має потребу в тому сущому, що називають існуванням. Буття - своєрідна просіка, що відкриває таємницю сущого і робить його доступним і розумним. Сенс буття якраз і полягає у розкритті таємниці. Такий сенс може появлятися лише у наявності людського існування, розкриття якого відбувається завдяки настроям. А сенс існування - у виявленні буття як просіки всього сущого. Мартін Хайдеггер питає: як же бути, якщо відсутність належності буття до людської суті і неуважне ставлення до такої суті дедалі більше визначає сучасний світ? Як же бути, якщо знехтувавши буття, людина дедалі більше переносить на суще, що майже відмовляється від думки приналежності буття до її суті і на саму занедбаність намагається відразу ж накинути флер? Що робити, коли все виявляє ознаки того, що в майбутньому ще рішучіше утверджуватиметься ця залишеність з усім неуважним до неї ставленням?

Французький екзистенціаліст Жан-Полъ Сартр (1905-1980 pp.) відмічав, що буття чиста, логічна тотожність з собою самим. У ставленні до людини тотожність виступає як буття-в-собі, як пригнічена, огидна поміркованість і самозадоволення. Будучи існуванням, буття втрачає вагомість і зносити його можна лише завдяки тому, що вміщує в собі ніщо. У вітчизняній філософії існують різні підходи до розуміння буття. Філософ Григорій Сковорода виділив три світи: мікрокосм, макрокосм і світ символів. Матеріаліст Іван Франко розумів під буттям природу. У сучасній історії філософії існує багато підходів до вирішення проблеми буття. І все ж кожний із способів вирішення проблеми іманентно містить питання, невизначеність, які стимулюють нові філософські пошуки.

Проблему буття, очевидно, можна вважати вічним питанням філософії. І все-таки розробка філософами категорії буття дала корисні результати: виявлено специфічний зміст буття, обґрунтована логічна і гносеологічна необхідність категорії у філософії та ін. У широкому розумінні буття є захоплююча реальність, гранично загальне поняття про суще взагалі. Буття є те, що існує: матерія, речі, властивості, зв'язки і відносини. У формі духовної реальності існують ідеї, теорії, гіпотези, навіть плоди найбурхливішої фантазії, казки, міфи та ін. Отже, буття охоплює і матеріальне, і духовне. На відміну від категорії існування, де акцент робиться на вираженні просто наявності якихось фрагментів реальності, у категорії буття не сама наявність, а присутність конкретних реальностей у їх якісній визначеності. Категорія буття повніше характеризує багатоманітний світ, тому що існувати і бути виражають різний зміст, що відрізняється уже на рівні буденної свідомості. Якщо людина соціально пасивна, обмежується життям живої істоти, то про неї говорять, що така людина не живе, а існує. Буття людини, отже, по своїй суті передбачає активний прояв усіх її сил у всіх сферах життєдіяльності. Буття - загальна основа практично діяльного і пізнавального освоєння людиною світу. Важливою особливістю категорії буття вважається обов'язкова наявність у реальних речей певних властивостей. Щоб мати які-небудь властивості, річ спочатку повинна бути. І в такому розумінні буття передує всьому, що є у світі. Не випадково і Біблія починається з «Книги буття», а Євангелія від Іоанна зі слів «Спочатку було слово». Це, очевидно, можна розуміти і так, що створенню світу уже передувало буття абсолютного змісту.

Характеристика загальної категорії буття дає можливість виділити деякі сторони системи: Людина - Світ, які осмислюються за допомогою поняття буття.

Перша: тема життя і смерті людини. У процесі життя у кожної людини неминуче виникають питання: «Що таке життя?», «Скільки я проживу?», «У чому сенс мого життя?», «Що буде зі мною після смерті?» та ін. Релігійні, етичні та філософські системи дають на них різні відповіді. Одні вважають, що з фізичною смертю людини вмирає і душа, інші визнають потойбічне життя, треті - життя після смерті. Дійсно, як. у таких складних питаннях розібратися? Людина не більше, аніж піщинка у безмежному світі. Як людина з ним зв'язана? Категорія буття методологічно орієнтує шукати відповіді на запитання на основі єдності індивідуального, окремого (одиничного) і Всесвіту. Специфіка буття людини полягає в тому, що людина одночасно має три відносно різні буттєві виміри. Перший вимір людини фіксує реальне буття окремої людини як мислячої і відчуваючої істоти. Другий вимір пов'язаний з тим, що людина, як індивідуальна особа, належить до виду Homo Sapiens, який береться на конкретному етапі еволюції світу. Третій вимір характеризує людину як соціально-історичну істоту. Тільки в єдності всі три виміри дозволяють правильно визначити суть системи Людина - Світ, зрозуміти її місце у світі, що змінюється, відповісти на запитання про сенс життя, буття людини.

Друга сторона в системі Людина - Світ пов'язана з осмисленням суперечливої єдності неминущого буття як цілого і минущого буття окремих речей, їх властивостей і відносин. Усе окремо існуюче живе, як відомо, має коротке життя, що вимірюється у деяких випадках тільки годинами. Виникає питання: як пов'язані між собою окреме (минуще) і ціле (неминуще)? Справжнє незмінне і неминуще буття в античного філософа Парменіда є дещо стійке і надійне, а всякі зміни - тільки свідчення несправжності і небуття. Ближче до істини розмірковували античний філософ Геракліт і німецький філософ Георг Гегель. Суть буття не нерухома, стверджували вони, а знаходиться у вічному становленні, в єдності буття і небуття (відсутності буття). Знаменитий гераклітів «вогонь» як принцип і основа світу, у поетичній і наочній формі поза усім, влучно виражає буття у становленні. Міркування про мінливість буття неминуче приводять до виникнення проблеми часу. Буття відображає рух, зміни фрагментів буття, фіксує час їх існування. Світ є єдність, вічне становлення неминущого буття природи як цілого і минущих, тимчасово існуючих окремих речей. Завдяки своєму існуванню природа, людина, суспільство, ідеї та ін. утворюють цілісну єдність неминущого світу, що має внутрішню логіку існування і розвитку.

І, нарешті, третя сторона у системі Людина - Світ дозволяє глибоко зрозуміти структуру буття, осмислити його види і форми, простежити їх взаємозв'язок. Існують такі форми буття: по-перше, буття речей, властивостей, відносин, процесів природного і штучного походження (тобто створених зусиллями людини); по-друге, буття людини; по-третє, буття соціального, в якому розрізняють соціальне життя окремої людини і буття суспільства як цілого; по-четверте, буття ідеальне (духовне), що поділяється на суб'єктивоване ідеальне (індивідуальне), об'єктивне (позаіндивідуальне) і об'єктивоване ідеальне (сукупність завершених творінь духу); по-п'яте, буття біосферне (земна оболонка, охоплена біологічним життям).

У чому особливості форм буття? Буття природи (перша природа), її речі, властивості і відносини, стани і процеси характеризуються тим, що буття природне об'єктивне, первинне і не залежить від свідомості людини. Природа безкінечна в часі і просторі, була завжди, є і буде. Однак, така особливість притаманна лише природі, тоді як життя окремих речей, властивостей і відносин характеризується чергуванням буття і небуття. Буттю природи, отже, притаманний взаємозв'язок минущого і неминущого буття окремих речей, процесів і станів в неминущому бутті природи. Поняття природи знаходиться в одному ряду з поняттями Універсуму, Всесвіту і характеризується універсальністю, законовідповідністю і самодостатністю. Особливість буття речей, вироблених людиною («другої природи»), тісний взаємозв'язок природного матеріалу, втіленого ідеального (духовного), опредмеченої (перенесеної на предмет) діяльності людини, а також соціальних функцій створених речей. Штучна природа - світ єдиний, цілісний, такий, що розвивається за специфічними законами, створюється на основі мети, покладеної в діяльність людини, і включає знаряддя праці, промисловість, інфраструктуру школи, об'єкти культури, предмети побуту та ін. Буття штучне є «соціально-історичне, а саме, цивілізоване буття». Речі «другої природи» битійствують нібито у двох вимірах, живуть двома життями відразу: природним, тобто створеним «першою природою», і тією, яку їм визначила людина. «Друга природа» тісно пов'язана з існуванням людини, рівнем її свідомості, практичними навиками, оскільки виникла в результаті її діяльності, у штучному світі діють і закони «першої природи». Штучна ж сфера перебування, де безпосередньо і живе людина, відносно самостійне буття.

Буття людини характеризується рядом особливостей. Людина -частина природи і, як усе живе, підпорядковується її законам: проходить етапи виникнення, розвитку і загибелі, включаючись тим самим у діалектику буття і небуття. Людське тіло, як і всі речі природи, підпадає дії закону збереження речовини і енергії. Біологія людини - відносно самостійний світ, порушення якого з боку здоров'я таїть у собі шкідливі наслідки для нових поколінь, особливо якщо зміни пов'язані з порушенням екологічного балансу між людиною і природою. Особливості буття людини не вичерпуються тим, що людина - природна істота.

Людина - істота, яка володіє свідомістю і здатна до людських форм спілкування. Наявність свідомості у людини якісно виділяє її серед інших високорозвинених тварин і надає її буттю нових особливостей. По-перше, завдяки свідомості людина на основі предметно-практичної діяльності задовольняє свої потреби і тим самим взаємодіє з іншими формами буття. По-друге, людина має не тільки свідомість взагалі, але й душу, що дозволяє їй усвідомлювати саму себе, свою історичність, свою неминучу смерть. Діяльність душі створює умови для розуміння залежності і водночас відносної незалежності людини від зовнішнього середовища, забезпечує самостійність мислення, свободу. Індивідуальний дух встановлює зв'язок людини зі світом інших битійних форм, усвідомлює їх суть і тим самим піднімається над світом тварин і природи. Завдяки тілесно-духовній організації, людина є особистість, здатна до цілеспрямованої, планомірної діяльності, до творчості, до «самосвідомості» і самоформу-вання самої себе. Людина підноситься над природою як духовно-культурна істота. її суть в тому, що відрізняє цілісне від доцільного, корисне від приємного. По-третє, людина суспільна істота, тому що не здатна стати людиною поза соціальним оточенням, у повній ізоляції від інших людей. її життєдіяльність не може проходити нормально без використання знань, знарядь праці, досвіду, що здобуті і створені іншими людьми, суспільством. Процес соціалізації індивіда - необхідний атрибут життєдіяльності кожної людини, який продовжується усе життя. Суспільна сутність людини проявляється і в тому, що вона залучена у реальний історичний процес і бере участь у суспільному житті: у колективній праці, соціальних реформах, страйках, війнах.

Буття соціального (суспільства) є частина матеріального світу, що відособилася від природи, форма життєдіяльності людей, що історично розвивається. Суспільство - надзвичайно складна система, включена у суперсистему Космосу і Землі, що має в становленні і розвитку специфічні особливості. Буття соціального — результат цілеспрямованої і доцільно організованої сумісної діяльності великих груп людей на основі спільних інтересів і договору. Джерело розвитку буття суспільства складається з векторів різних сил: природних, власне соціальних і духовних. Суспільство складається із системи соціальних, державних, владних інститутів, взаємодія яких забезпечує йому можливість функціонувати і розвиватися як система відносин. Соціальне буття - це реальність особливого роду, що не належить до інших форм буття, в тому числі до психічних, індивідуальних аспектів людського існування.

Виникає буття соціальне в результаті різноманітних взаємодій індивідів і утворює позаіндивідуальну і надіндивідуальну реальність. Основу взаємодії індивідів складає соціальна дія, поєднання соціальних дій породжує стійкі змістовні зв'язки поведінки. Категорія вищого порядку - соціальні відносини, тобто стійкий зв'язок взаємно орієнтованих соціальних дій (Макс Вебер). Так, прикладами соціальних відносин можуть бути боротьба, ворожість, любов, конкуренція, обмін та ін. Саме в системі соціальних відносин реалізується соціальне буття індивіда. Системоутворюючим фактором сучасного суспільства багато філософів вважають інформацію - нову соціальну реальність, де виробництво уже не розглядається як таке, що визначає суспільний устрій, і разом з тим змінюється концепція буття індивіда у суспільстві. Людина в межах нової суспільної якості уже не розглядається як, насамперед, людина економічна, діяльність якої і в соціальній сфері визначається вигодою, користю, інтересом (Карл Маркс, Еміль Дюркгейм та ін.). Виникли: нова раціональність, нові мотиваційні механізми, нові постматеріалістич-ні цінності, що не визначаються у системі виробництва і утилітаристської етики. Соціальне буття - складне, якісне, специфічне явище, що є органічною єдністю окремої людини і буття суспільства.

Буття ідеального (духовного) складається із суб'єктивного (індивідуального), об'єктивного (загального) і об'єктивного (сукупності завершених творінь духу) духовного. Що ж розуміють під ідеальним? Ідеальне - філософське поняття, що означає якийсь нематеріальний початок. Ідеальне - це результат освоєння людиною себе і світу. Ідеальне представлене у формах свідомості людини, діяльності, культури. Суб'єктивне (ідеальне) буття притаманне окремій людині і є результат соціалізації, внутрішньої духовної діяльності, що не припиняється до кінця життя. До суб'єктивного буття належить: свідомість індивіда з усією її різноманітністю швидкоплинних вражень, почуттів, переживань, думок, ідей, переконань, настанов, знання, самосвідомість, неусвідомлення та ін.

Становлення індивідуального ідеального проходить завдяки вростанню людини в сферу об'єктивного духу, в духовну сферу, культуру, що здійснюється через виховання і освіту. Об'єктивне ідеальне буття є надіндивідуальні, відчужені (самостійно існуючі) форми духовності, носієм яких виступають соціальні спільності, народ, суспільство. Змістом об'єктивного ідеального є, насамперед, мова (букви, тексти, правила, стилістика та ін.). Уся реальність відчужена від окремої людини і поколінь людей. Мова - особлива реальність, світ, відображений у людській культурі. Смертні люди змогли завдяки мові породити безсмертні ідеї і тим самим забезпечили соціальну пам'ять, носієм якої є народ. До об'єктивного ідеального належать також панівна мораль, моральність, ідеали, цінності (краса, справедливість, істина), традиційні форми виховання і освіти, діюче право, прийняті цінності, панівний світогляд (релігія, філософія), норми мислення та ін. Об'єктивне ідеальне органічно пов'язане із суб'єктивним, особистий дух биттійствує завдяки зв'язку з об'єктивним. Об'єктивне ідеальне втілене у сукупності завершених творінь свідомості людини. Будь-який твір індивіда можна розглядати як єдність матеріального і визначеного ідеального. Об'єктивне ідеальне наявне в усіх речах і процесах «другої природи», в тому числі і утилітарного призначення, зафіксоване у визначеному рівні розвитку виробництва, техніки, культури, науки. В об'єктивному дусі мистецтва пізнаємо живий дух давно померлих людей, інших історичних епох.

На сучасному етапі розвитку світового співтовариства буття біосфери заполонило розум усього мислячого людства (біосфера від грецького - bios - життя і sphaora - сфера). Біосфера, за Володимиром Вернадським, — це земна оболонка, охоплена біологічним життям, що накладає на неї своєрідну геологічну і фізико-хімічну організованість. Виникнення життя на Землі і пов'язане з ним утворення біосфери в науці розглядається не як ізольована поява вогнищ життя в окремих ареалах, а як єдиний процес утворення життя на всій планеті із зародженням відповідних умов. У результаті швидкого розвитку виробничих сил суспільства відбулося стрімке зростання так званого антропного фактора, тобто людського впливу на навколишню природу із споживацьким до неї ставленням з боку людини. У 60-і роки XX ст. виникла глобальна екологічна криза, негативні наслідки якої становлять реальну загрозу для життя людей. Вихід із неї - коеволюційний шлях розвитку суспільства, тобто в гармонії суспільства і природи.

Безперечно, всі форми буття - буття речей, властивостей, відносин, процесів природного і штучного походження, буття людини, буття соціального, буття ідеального і біосфери мають якісні відмінності, і водночас взаємопов'язані, оскільки світ - єдине ціле. Осягнення людиною буттєвих форм здійснюється з позицій єдності світу, органічного взаємозв'язку всіх форм буття. Форми пізнання буття: наукове, буденне, релігійне, надчуттєве, музичне, містичне та ін. Суспільством вироблені різні методи осягнення буття. Перспективним є метод, що ґрунтується на принципі системного аналізу. На початку 70-х років Бертран Рассел і Імре Емерлі сформували концепцію про цілеспрямовані системи, що прямують до ідеалу, вважаючи, що розвиток у будь-якій сфері людської діяльності йде шляхом вибору певного ідеалу, який описує граничний стан сфери (взагалі недосяжний), знаходження послідовності мети, що виступає віхами на шляху від поточного стану до ідеального, процесу досягнення мети і зміни ідеалу. Щоб отримати такий ідеал (речі або діяльності) необхідно: встановити ''суттєві для виду ознаки, визначити діапазон їх значення для одних змінних, які розглядаються як бажані, установити гранично високі значення, а для другої (небажані) - значення рівні нулю. Суть же самого ідеалу соціального осягнення буття зводиться, по-перше, до положення, що знання, незалежно від їх форми, не становлять самі по собі соціальну цінність. Осягнути що-небудь ні в якому разі не означає «отримати знання», треба одержати соціальний ефект, що базується на знаннях; по-друге, у межах відомого діяльність у будь-якій сфері набуває характеру становлення технології, що дає гарантований ефект; по-третє, сфера невідомого повністю локалізована і як така ідентифікована (прирівняна); по-четверте, все, що підготовлено попереднім розвитком, відразу ж пізнається, причому соціальних та інших обмежень не існує; по-п'яте, соціалізація пізнаного здійснюється негайно і повністю, з'ясовуються всі наслідки нового факту. Обмежень тут також немає. Ідеал -момент цілепокладання. Дія його механізму ґрунтується на послідовній відмові від ідеалізацій до рівнів, що узгоджуються з наявним станом реальності. Метод ідеалу, в основі якого лежить системний аналіз, не єдиний спосіб осягнення буття, існують і інші, але всі вони враховують взаємозв'язок форм буття, цілісність світу.

Суть, зміст субстанції. Матерія як субстанція

Під субстанцією у філософії розуміють дещо незмінне на противагу змінним станам і властивостям, те, що існує завдяки самому собі і в самому собі, а не завдяки іншому і не в іншому. В залежності від характеру і загальної спрямованості філософської концепції, виділяється одна субстанція (дух або матерія) - монізм (від грецької monos - один), дві субстанції - дуалізм (від латинської - dualis - двоїстий), наприклад, дух і матерія одночасно (Рене Декарт), і, нарешті, множина субстанцій - плюралізм (від латинської - pluralis - множинний), наприклад, монади у німецького філософа Готфріда Лейбніца.

В історії філософії існували різні підходи до розуміння субстанції: як суттєва властивість, субстрат, конкретна індивідуальність, логічний суб'єкт та іи. В античній філософії називалися різні субстанції, наприклад, чотири стихії Емпедокла. Арістотель під субстанцією розумів першу суть і розглядав її як основу, невіддільну від індивідуальності речі. Пізніше англійський філософ Френсіс Бекон під субстанцією розумів граничну основу буття, що ототожнює її з формою конкретних речей. Глибокі судження про природу субстанції висловлені нідерландським філософом Бенедиктом Спінозою, який стверджував, що субстанція тотожна природі, всій різноманітності її властивостей і відносин. «Під субстанцією я розумію те, що існує само в собі і виявляється само через себе, тобто те, виявлення чого не має потреби у вияві іншої речі, із якої повинно було б утворитися. Під атрибутом я розумію те, що розум виявляє у субстанції як суть, що складає її. Під модусом я розумію стан субстанції, інакше кажучи, те, що існує в іншому і виявляється через це інше». Субстанція не причина атрибутів і модусів, не їх основа; субстанція в них і через них виступає, кажучи по-сучасному, філософськи, їх системою і цілісною єдністю. За Бенедиктом Спінозою, субстанція є причиною самої себе. «Під причиною самого себе, - підкреслював Спіноза, - розумію те, сутність чого вміщує в собі існування, іншими словами те, чия природа може бути представленою не інакше як існуючою». Звідси саморух, внутрішні взаємодії субстанції, її активний самовідтворюючий характер, вічність її у часі і безкінечність у просторі.

Ще в XVII ст. сформувалося і гносеологічне розуміння субстанції. Початок розумінню субстанції покладений англійським філософом Джоном Локком в аналізі субстанції як однієї із складних ідей і критиці емпірично-індуктивного обґрунтування і ідеї субстанції. Джордж Берклі визнав лише духовну субстанцію. Англійський філософ Давід Юм відкидав і духовну і матеріальну субстанції і бачив в ідеї субстанції лише гіпотетичну асоціацію сприйнять і певну цілісність, притаманну повсякденному мисленню. З аргументами Давіда ІОма погоджуються сучасні представники позитивізму, лінгвістичної філософії. Багатовікові суперечки про природу субстанції породили ще одну її модифікацію (видозміну) - пантеїстичну (від грецької pan - все, theos - Бог). її прихильники (Аверроес, Дуне Скот, Бенедикт Спіноза, Джордано Бруно та ін.) послабили дуалістичні суперечності різних субстанцій тим, що духовне і матеріальне нібито не протистоять, а доповнюють одне одного: через пізнання природи здійснюється пізнання Бога. Пізніше, у XVII - початку XIX ст., німецькі філософи Іммаиуїл Кант і Георг Гегель збагатили вчення про субстанцію тим, що розглядали її як дещо внутрішнє, мінливе і суперечливе, як таке, що саморозвивається.

У сучасній філософії під субстанцією розуміють матерію. Матерія - це філософська категорія, що означає об'єктивну реальність, тобто світ речей, властивостей, відносин, станів і процесів, що відображаються людськими відчуттями і існують незалежно від них. Матерія не сотворима, не ліквідується, матерія вічна і безкінечна у якісно і кількісно і має здатність будь-яких форм відображення (відносини об'єкта і образу, знання), включаючи свідомість. Матерія, як загальна субстанція, субстрат будь-яких речей, їх властивостей, відносин і форм руху. Отже, матерія має властивість саморуху і саморозвитку. Субстанціональність матерії виражається у взаємозв'язку суті і явища, різноманітного і єдиного, сутності й існування, єдності, основи і того, що обґрунтовується. Матерія, як субстанція, є єдністю багатоманітності. Атрибутами (невід'ємними властивостями) матерії як субстанції є сисгЛемність, рух, простір і час.

У сучасній філософії є прихильники не тільки матеріалістичної концепції субстанції, але і духовної, що приймають як субстанцію божественну волю (неотомізм, християнський еволюціонізм та ін.). Розуміння духовної субстанції філософи обґрунтовують, спираючись на положення англійського філософа Джорджа Берклі. За основу всього сущого Джордж Берклі брав дух, для нього існувала тільки духовна субстанція вважав, що «люди безумовно і цілком залежні» від духу, у ньому люди живуть, рухаються й існують, дух «творить усе в усьому». Очевидно, що буття духу нескінченно мудрого, благого і всемогутнього з надлишком достатньо для пояснення всіх явищ природи, писав Берклі, але що стосується кожної невідчуваючої матерії, то ніщо те, що сприймається, не має до неї найменшого відношення. У деяких інших філософських системах функції субстанції виконують абсолютний дух, людська свідомість, суб'єктивний дух та ін.

Субстанціональне розуміння матерії породжує неминучий своєрідний тоталітаризм, що приводить до тлумачення речей матеріального світу як простих модифікацій матерії, які не мають внутрішніх причин для розвитку. Недоліки усуваються, якщо категорію субстанції розуміти з позиції вимог принципу системності. Системний розгляд матерії як субстанції дозволяє адекватно відобразити природний спосіб її існування, правильно зрозуміти зразок субстанції зі світом різноманітних речей, їх властивостей і, врешті-решт, осмислити субстанцію не як особливу основу буття взагалі, що існує десь поза кінцевими, мінливими речами, а саме буття речей, але не відокремлено, а в єдиній системі взаємодії одних з одними, і тим самим і зі своєю субстанцією. Важливо, що матерія існує лише у формі різноманітних конкретних речей, їх властивостей й стосунків, через них, а не поряд з ними. У предметнопрактичній діяльності ми маємо справу не зі всією матерією, а з доволі обмеженою сукупністю форм ЇЇ прояву, тобто конкретними речами і їх стосунками.

По-друге, всяке пізнання на емпіричному (дослідному) або теоретичному рівні, по своїй суті, є не що інше як пізнання ще невідомих суб'єктові речовинних структур, їх властивостей і нових рівнів стосунків. По-третє, знання про будь-який фрагмент матеріального світу завжди можна виразити у поняттях речі, властивості і стосунків.

Категорія річ відображає у свідомості дискретну (перервну) структуру навколишнього світу. Форми прояву структурності матерії, її дискретності характеризуються багатоманітністю, відносною відокремленістю і є історично першою формою буття, що виділила людина. У ході своєї життєдіяльності людина поступово пізнає такі властивості фрагментів буття як диференційованість, цілісність, перервність, відносна самостійність і багатоманітність, в якій відображаються категорією річ. Отже, під категорією річ розуміють будь-який фрагмент буття, який володіє відносною стійкістю, самостійністю, цілісністю і визначеністю.

Категорія властивість характеризує буття речей у єдності їх внутрішніх і зовнішніх відмінностей. Властивості опосередковують рече-вість в іншому. Річ через властивості співвідноситься з іншими речами буття, діє на них, одночасно і сама відчуває їх дію і підлягає зміні. Беручи участь у різних відносинах, річ не втрачає своїх властивостей, своєї визначеності. Під властивостями, наприклад, трав, відмічає Георг Гегель, «розуміють визначення, які не тільки взагалі притаманні тому чи іншому дещо, а притаманні йому остільки, оскільки завдяки їм воно притаманним йому способом зберігає себе у співвідносинах з іншим». Природно, властивості характеризують визначеність речі з внутрішньої якісної сторони, і з зовнішньої, репрезентуючи річ у співвідносинах з іншими.

Наявність у речі різноманітних властивостей складає об'єктивну основу існування численних видів стосунків. Речі неможливо уявити у вигляді чистого субстрату, простої сукупності властивостей, або якоїсь чистої субстанції без відносин до інших речей. Георг Гегель підкреслював: «Все, що існує, знаходиться у відносинах, і ці відносини є істина всякого існування». Зміст категорії відносин складає взаємозалежність речей (елементів певної системи, а також їх відносна стійкість, самостійність). Проблема відносин - одна із основних у сучасному науковому пізнані. Уже класична фізика висунула вимогу обов'язкового дослідження відносин при вивчені явищ механічного і часового переміщень, кінетичної і потенційної енергії та ін. Важко переоцінити значення методу відносин при дослідженні хімічних явищ, зокрема, теорії хімічної будови, явища, ізометрії та ін. В об'єктивному світі існує різноманітність відносин: суспільні, головні і неголовні, окремі, одиничні і загальні, органічні і неорганічні, логічні та інші.

Взаємовідносини категорій тріади річ - властивість - відносини характеризуються взаємозв'язком, взаємоперехідністю, взаємопроникненням (наприклад, при русі капіталу в системі економічних відносин) і єдністю. Категорії річ - властивість - відносини відображають світ з боку структури і дозволяють зрозуміти його не як просту сукупність відокремлених речей, а таким, у якому усі фрагменти знаходяться у загальному зв'язку і взаємодії.

Способи і форми буття матерії

В філософії стародавнього світу, зокрема в представників стародавньоіндійської школи локаяти або стародавньокитайських філософів, поняття матерія ототожнювалось з конкретним матеріалом, з якого складались тіла і предмети: камінь, вода, земля, дерево, глина тощо. Філософи Стародавньої Греції здебільшого вважали матерією найдрібніші частинки - атоми або корпускули, з яких складаються тіла і які є першоосновами буття. Пізніше філософ Рене Декарт визначав, що матерія - складова частинка предмета (тіла), субстанція самоіснуючого буття. Інші філософи вважали, що матерія - чуттєво пізнавальні реалії. Сучасна наука неспростовно доводить, що матерія, різноманітність речей, властивостей і відносин має системну організацію. Під системою (грец. — ціле, з'єднання) розуміють сукупність елементів, що знаходяться у відносинах і зв'язках один з одним, що утворює визначену цілісність, єдність. Існують такі системні рівні матерії: по-перше, системи неживої природи, що включають елементарні частинки, у тому числі античастинки, поля, атоми, молекули, макроскопічні тіла, космічні системи - планети, зорі, Галактику, системи галактик; по-друге, системи живої природи — біологічні системи доклі-тинного рівня (білки і нуклеїнові кислоти), клітини, багатоклітинні організми (рослини і тварини), понадорганізмові системи (популяції, види і біоценози), біосфера; по-третє, соціально-організовані системи - людина, сім'я, різні колективи, партії, класи, нації, держава, системи держав, суспільство, людство. Кожна з форм організації матерії специфічна, відносно самостійна, тоді як усі зв'язані генетично, тобто одна розвивається з іншої. Важливо і те, що системний розвиток світу як цілого йшов через структурне і функціональне ускладнення інтегративної (єдиної) якості, цілісності. У системах неживої природи цілісність визначається ядерними, електромагнітними і гравітаційними силами. Цілісність забезпечується тим, що енергія взаємодії між елементами системи перевищує сумарну кінетичну енергію елементів разом з енергією зовнішнішньої дії, скерованої на руйнування системи. У системах живої природи задається забезпеченість її інформаційними процесами зв'язку та управління, саморегуляції і відтворення біосистем. Соціально-організовані системи своєї цілісності досягають завдяки розвиненим соціальним зв'язкам і стосункам, які становлять найвищий рівень системної саморегуляції.

Дата добавления: 2014-01-07