Матерія як об’єктивна реальність. Філософське і природничо-наукове розуміння матерії

Єдність матерії, руху, простору, часу.

Початково поняття "матерія" ототожнювалось із конкретним матеріалом, з якого складаються тіла і предмети (камінь, вода, земля, дерево, глина тощо). Подібне розуміння матерії зустрічаємо у філософії стародавнього світу, наприклад, у представників давньоіндійської школи локаяти або давньокитайських матеріалістів.

Перші філософські визначення матерії даються, власне, через узагальнення її побутового розуміння. Представники давньогрецької філософії в більшості випадків під матерією розуміли найдрібніші частинки – атоми, або корпускули, з яких складаються тіла і які є першоосновами буття.

Узагальнюючи здобутки минулих часів, Арістотель у книзі "Метафізика" писав, що "більшість перших філософів вважали початком усього лише матеріальні начала, а саме, те, з чого складаються всі речі, із чого, як першого, вони виникають і на що, як останнє, вони, гинучи, перетворюються, причому сутність хоч і залишається, але змінюється в своїх проявах, – це вони вважають елементом і початком речей. Фалес, засновник такої філософії, як стверджує далі Арістотель, говорить, що начало – вода, що сім'я всього за природою воло­ге, а начало вологого – вода". Звичайно, таке розуміння історично обмежене, але якщо вдуматись, то сьогодні, вирішуючи глобальні проблеми сучасності, чи не починаємо ми розуміти, що вода, земля, повітря, енергія – першооснови буття людини?

Якщо для філософів стародавнього світу матерія – це матеріал, з якого складаються тіла, предмети, а кожен предмет (тіло) складається з матерії та форми як духовного першопочатку, то для Р.Декарта (XVII ст.) матерія – це складова частинка предмета (тіла), а саме: тіло разом з формою. Оскільки предметів, тіл – безліч, то матерія – це сукупність тіл, предметів, які містяться у Всесвіті. Декарт розкриває зміст поняття матерії за допомогою трьох категорій: субстанції, атрибута і аксиденсу. При цьому під субстанцією він розуміє самоіснуюче буття – самостійне, самодіяльне: під атрибутом – невід'ємні, загальні, універсальні риси даної субстанції, а під аксиденсом – довільні, випадкові, необов'язкові риси субстанції. Тому Декарт визначає матерію як субстанцію самоіснуючого буття, атрибутом якої є протяжність із її властивостями: займати певне місце, мати об'єм, бути тривимірною.

І.Ньютон додає до Декартового визначення матерії як субстанції ще три атрибути: протяжність, непроникність (непорушна цілісність тіла), інертність (пасивність, нездатність самостійно змінювати швидкість згідно із законами динаміки); вага, зумовлена дією закону всесвітньої гравітації. Причому інертність та вага потім об'єднуються ним у поняття маси, яка виступає основним атрибутом матерії і одночасно мірою її кількості.

Інший підхід у П.Гольбаха, який визначає матерію як все те, що пізнається чуттєво, при цьому джерелом чуттєвого знання є відчуття форми, кольору, смаку, звуку та ін. Він доводить розуміння матерії до гносеологічного узагальнення, піднімається на вищий рівень абстрагування, незважаючи нате, що прискіпливі критики дорікали йому за надмірну широту, неконкретність, а тому неадекватність цього визначення. Як на аргумент, вони посилалися на релігійні та філософські концепції, за якими боги і духи (Бог-Сонце в єгипетській релігії або поняття Бога у філософії Д.Юма) – чуттєво пізнавані реалії.

Відповідний внесок до поглиблення поняття матерії зробив Г.Гельмгольц. За його словами, матерія – це все, що існує об'єктивно (незалежно від свідомості людини). Але Бог існує об'єктивно і від того не стає матеріальним.

Матерія як філософська категорія – не закостеніла, незмінна форма або вмістилище всього існуючого у світі. Вона визначає найбільш суттєві властивості об'єктивно-реального буття світу – пізнаного і ще не пізнаного. До таких суттєвих ознак належать: цілісність, невичерпність, мінливість, системна упорядкованість та інше.

Отже, поняття матерії проходить складний шлях, постійно уточнюється, поглиблюється, збагачується новими властивостями, відображає рівень розвитку пізнання людиною світу. Матеріальність світу, як зазначає Ф.Енгельс, доводиться не парою фокусницьких фраз, а довгим і важким розвитком філософії та природознавства.

Поширене визначення матерії як філософської категорії для означення об'єктивної реальності, що дана людині у її відчуттях, відображається нашими відчуттями та свідомістю й існує незалежно від них, певною мірою є обмеженим, оскільки зосереджується на гносеологічних аспектах матеріального, не враховуючи притаманний йому онтологічний зміст.

Справді, якщо не зосереджуватися тільки на гносеологічному визначенні матерії, а розглядати її, враховуючи розвиток сучасної науки і філософії, то можна виокремити:

1. Онтологічні складові: а) рух та його форми; б) простір; в) час; г) детермінація.

2. Гносеологічні принципи: а) пізнаваність; б) об'єктивність; в) реальність.

Таким чином, узагальнене визначення категорії "матерія" має базуватися на тому, що це – об'єктивно реальне буття світу в часі, просторі, русі, детерміноване і безпосередньо чи опосередковано пізнаване людиною.

Рух як атрибут буття. Основні форми руху, їх єдність і відмінність

Відповідей на запитання, як світ розвивається, існує багато: міфологічні, релігійні, наукові, ненаукові тощо. За діалектичного розуміння, розвиток – це зміна матеріального та духовного світу, його перехід від старого до нового. Розвиток має такі властивості:

1. Відтворення старого: незворотність, спрямованість, закономірність (необхідність);

2. Виникнення нового.

Розвиток є універсальною властивістю Всесвіту. Це саморух світу та розмаїття його проявів (природа, суспільство, пізнання тощо), самоперехід до більш високого рівня організації. Саморух і саморозвиток – важливі моменти діалектики як теорії розвитку. Саморозвиток світу виростає з саморуху матерії. Саморух відображає зміну світу під дією внутрішніх суперечностей. Самовідтворення як феномен можливе лише тоді, коли йому передує рух, зміна, бо без цього взагалі не може бути самовідтворення, розвитку.

Рух, зміна – це внутрішньо зв'язана єдність буття і небуття, тотожності і відмінності, стабільності і плинності, того, що зникає, з тим, що з'являється. Рух, зміну можна осягнути лише в тому разі, коли розглядати його суперечливі сторони в єдності та взаємодії. Рух це не лише механічне переміщення тіла у просторі, але й будь-яка взаємодія а також зміна стану об’єктів, будь-яке взаємне перетворення елементарних часток і розрирення Мегагалактики, і обмін речовин у клітинах, і діяльність між людьми у процесі соціального життя.

Матерія не може існувати без руху. При знищенні матеріальних об’єктів матерія переходить у інші об’єкти – отже, рух внутрішньо притаманний матерії.

У буденній свідомості рух часто розуміють як переміщення тіл у просторі, але деякі тіла можуть бути у спокої і тому наша свідомість протиставляє їх, надаючи їм рівноправності. Але про спокій ми можемо говорити лише відносно якоїсь окремої системи відліку. У автобусі пасажир, сидячи на кріслі, рухається щодо земної поверхні, але знаходиться у спокої щодо автобусу. Такий само приклад з будинком на Землі, що знаходиться у спокої щодо Землі, але разом з нею рухається навколо Сонця. Так само усі матеріальні об’єкти рухаються з нашою Галактикою у Всесвіті.

Коли говоримо про спокій, то розуміємо під ним певне місце предмета у просторі, збереження сруктури об’єкту, певну організацію його елементів. Але, коли подивитись на цегляний будинок у мікроскоп, то побачимо, що між стіною і повітрям відбувається постійна дифузія, тобто тяжіння до руйнування, навіть камені витираються водою і повітрям. Наше тіло знаходиться у взаємодії з навколишнім середовищем, молекули нашого організму постійно оновлюються і змінюють свій склад. Американський філософ Ст. Чейз сказав, що коли він бачить корову на лузі, то це все не корова, а скажений танець електронів.

Отже, спокій відносний, а рух абсолютний. Стан спокою позначає ті стани руху, які забезпечують стабільність предмету, збереження його якостей.

Можна віділити такі типи руху:

1. рух який зберігає якість предмету (рух у просторі, наприклад);

2. рух, що пов’язаний зі зміною якісного стару предмета (це і розпад, і утворення нових систем, об’єктів).

Форми руху матерії за Енгельсом: механічна, фізична, хімічна, біологічна, соціальна. Сучасна наука відкрила нові форми руху матерії, які об’єднаніу три блоки залежна від трьох основних сфер матеріального світу: живої природи, неживої природи, суспільства. Найзначніші зміни відбулися у сфері механічного, фізичного, хімічного руху. У фізичному русі відкрито рух елементарних часток у мікросвіті та галактична взаємодія і розширення Мегагалактики – процеси макросвіту. У сфері біологічного руху були відкриті матеріальні молекулярні носії життя – ДНК і РНК, склалося уявлення про цілісність біосфери і розгортання формування різноманітних підвидів біологічної форми матерії.

Існує органічний зв’язок між різними рівнями організації матерії, кожна форма матерії народжується із нижчої і тому її не можна зрозуміти, якщо ігнорувати її органічний зв’язок з нижчою формою руху. Однак вищі форми руху не можна звести, редукувати цілком і повністю до нижчих. Але іннорування взаємозв’язків між різними формами руху призвело до заборони генетики в СРСР. Так, одностороннє перебільшення специфіки біологічного руху порівняно з фізико-хімічним рухом призвело Т.Д. Лисенка до цькування генетики і репресій щодо генетиків, зокрема, М. Вавілова.

Про зв’язок між різними формами руху свідчить теорія Великого Вибуху 20 млрд років тому, згідно з якою спочатку не було ні молекул, ні атомів, ні різних форм руху різних рівнів організації матерії. Далі виникає хімічна і молекулярно-фізична форма руху, коли сформувались планети, то виникли умови для появи біологічної форми руху, з появою людини виникла соціальна форма руху.

Про взаємозв’язок форм руху свідчать фізичні величини так звані світові константи: закони тяжіння, електромагнетизму… Так, константа електромагнітної взаємодії числове значення якої 1/137. Якби вона була трохи меншою або більшою, то електрони не могли б створювани оболонки навколо ядер атома, вони або падали б на ядро і зливались з протонами, створюючи нейтрони, або взагалі не утримувались на електронних орбітах, а вилітали б назовні. Звідси не було б ні атомів, ні молекул, ні матерії.

У зв’язку з цим у сучасній космології такі ідеї входять до антропного принципу, згідно з яким системи здатні до самоорганізації, а наш світ влаштований так, що передбачає можливість саморозвитку людини. Цей принцип робить можливим рух матерії до соціальної форми руху, яка поки що є космічним феноменом.

Якщо взяти до уваги лише одну його сторону і проігнорувати іншу, рух, зміна стануть незрозумілими. Такий же результат буде тоді, коли ми станемо розглядати 'їх не у взаємодії, а відокремлено. Бо рух – це суперечність, це уявлення про те, що тіло може рухатись лише тоді, коли воно знаходиться в даному місці і водночас у ньому не знаходиться.

Рух, зміна є такою єдністю протилежностей, коли вони взаємно передбачають одна одну, коли немає однієї без взаємозв'язку з іншою. Постійне виникнення й одночасне вирішення даної суперечності і є рухом. Останній, як відомо, є абсолютним, невід'ємним атрибутом усього сутнього. Тому слід вважати розвиток вищою формою руху і зміни, точніше сутністю руху, а рух можна визначити як будь-яку зміну явища чи предмета. Рух – це зміна взагалі.

Історичний досвід людства, логіка пізнання світу переконують нас у тому, що світ – це рухома матерія, а пізнання форм руху матерії неможливе без знання про простір і час.

Простір і час як атрибутивні форми буття. Основні загальнонаукові концепції простору і часу.

Простір і час – це філософські категорії, які відображають основні форми існування матерії. Просторово-часові характеристики має будь-яке явище буття світу. Якщо простір є найзагальнішою формою сталості, збереження змісту об'єктивної реальності, то час – це форма його розвитку, внутрішня міра його існування та самознищення. Або існує інше визначення. Простір – це здатність об’єктів мати протяжність, займати місце серед інших, межувати з іншими об’єктами. Єдність просторово-часових властивостей світу називають просторово-часовим конгиніумом, а їх універсальність і цілісність (континуальність) – формою організації всього розмаїття нескінченного світу. Кожна частинка світу має власні просторово-часові характеристики. Розрізняють соціальний, історичний, астрономічний, біологічний, психологічний, художній, філософський зміст простору і часу.

Поняття простору має зміст лише настільки, наскільки матерія сама диференційована і структурована, якби світ не мав складної структури, то не було б поділу на предмети.

Історична еволюція поглядів на простір і час пов'язана з практичною, суспільно-історичною діяльністю людини. Змінюється, розвивається суспільство, змінюються і розвиваються просторово-часові уявлення про буття світу. Якщо для міфологічного світогляду час циклічно відтворює пори року, то в межах релігійного світосприйняття час набуває стріловидної форми: відтворення світу через тимчасове теперішнє до райської або пекельної вічності.

Філософські просторово-часові уявлення розвиваються разом із розвитком філософських теорій. (Докладніше див.: Філософія. Курс лекцій: Навч. посібник. — К., 1993. — С. 350—369).

Узагальнюючи історико-філософський досвід осягнення категорій простору і часу, слід зазначити велику кількість їхніх визначень, неосяжне багатство все нових і нових властивостей, їхню дискусійність та гіпотетичність. Значна частина дослідників простору і часу (темпоралістів) солідарна в тому, що простір – це така форма існування матерії, її атрибут, яка характеризується співіснуванням об'єктів, їхньою взаємодією, протяжністю, структурністю та іншими ознаками.

Час – це внутрішньо зв'язана з простором і рухом об'єктивна форма існування матерії, яка характеризується послідовністю, тривалістю, ритмами і темпами, відокремленістю різних стадій розвитку матеріальних процесів.

Поняття часу не мало б змісту, якби світ не знаходився у постійному русі, у постійній зміні. Часу не було б, якби не було б руху. Для вимірювання часу ми використовуємо повторюваний процес, рух: рух Землі навколо своєї осі – 24 години, навколо сонця – 365 діб, рух Землі разом з Сонцем навколо центру галактики за 200 млн років (галактичний рік). У всіх цих випадках порівнюємо якісно різні процеси руху.

Існує і інтуїтивне відчуття людиною часу. Під час підготовки космонавнів у сурдокамері (особливих ізольованих приміщеннях) проводили експерименти щодо орієнтації у часі, більшість космонавтів лише з похибкою 1-3 хвилини визначали межі години і з максимальною похибкою у 30 хвилин визначали добу.

Це базується на понятті біологічного часу або періодичної активізації і пасивності тих чи інших клітин або органів, зокрема, між 2 і 4 годинами ночі найоптимальніше працює печінка щодо очищення організму, тому не можна ні працювати, ні їсти, ні вживати алкоголь. Саме ці години найстрашніші для хворого організму, бо найвища смертність.

Висунуто також гіпотезу, що мозок вищих тварин і людини об’єднаний у єдиний складний часовий організм найрізноманітніші ритми роботи органів. Навіть старіння організму, сповільнення обмінних процесів у огранізмі пов’язують з тим, що у молодості клітинний час швидший, ніж у старості, з віком наші внутрішні секунди ніби затягуються. Оскільки ззовні час такий самий, то виникає відчуття прискорення зовнішнього часу.

"Біологічний годинник" є у кожного живого організму, за допомогою його організм пристосовуються до зміни дня і ночі, пір року, відчуття часу розвивається у процесі цього пристосування.

Концепції простору і часу:

субтанційна – простір і час – це особливі сутності, які існують самі по собі незалежно від матерії:

· як арена може існувати без акторів, так і простір і час можуть існувати без матерії;

· ця концепція у Демокріта і Епікура (вчення про пустоту свідчило про субстанційну концепцію), І. Ньютона;

· може зустрічатись і в матеріалізмі (простір і час розглядаються як такі, що існуюють об’єктивно), і в ідеалізмі (простір народжується свідомістю і є своєрідним станом субстанції духу)

реляційна: простір і час – це особливий взаємозв’язок між об’єктами і процесами у матеріальному світі:

· Лейбніц полемізував щодо цього з Ньютоном;

· Лейбніц розглядав її з позицій ідеалізму, діалектичний матеріалізм надає простру і часу об’єктивності незалежних від людини форм взаємодії матерії і руху.

На початку ХХ століття теорія відностності підтвердила реляційну теорію. У 1905 році А. Ейнштейн довів, що у реальному фізичному світі просторові і часові інтервали змінюються під час переходу від однієї системи відліку до іншої. Лише тоді, коли швидкість набагато менша за швидкість світла, то розміри тіл і хід часу залишаються сталими, а коли швидкість стає близькою до швидкості світла просторові інтервали скорочуються, а часові розтягуються.

Отже, ракета, що мала під час старту задану довжину за швидкості близької до швидкості світла стане коротшою, і у ній сповільниться плин часу, пульс космонавтів, їх обмінні процеси, ніж у спостерігача, що залишився на місці старту.

Незважаючи на те, що буденна свідомість розділяє поняття простору і часу, однак вони можуть існувати лише у нерозривній єдності, оскільки навіть у буденній свідомості, щоб визначити подію, потрібно вказати як місце, так і час.

Розчеплення на простір і час, як відбувається по-різному за різних швидкостей, відбувається таким чином, що єдиний простір-час (відстань між двома заданими точками простору і часу), завжди залишаються сталими або залишаються інваріантом. Таким чином спеціальна теорія відносності, доповнена загальною терорією відносності, розробленою А. Ейнштейном у 1916, розкрила внутрішній зв’язок між простором і часом як формами буття матерії. Окрім цього, поряд великих мас тяжіння відбувається викривлення простору (його відхилення від евклідової метрики) та сповільнення плину часу.

Простір-час нашого світу мають чотири віміри: 3 у просторі і 1 у часі. У 20-ті роки ХХ століття австрійський фізик П. Еренфест довів, що тривімірність простору є умовою існування стійко пов’язаних систем з двох тіл. У проторі більше трьох вимірів такі системи неможливі, там не було б ні замкнутих планетарних орбіт і не могло існувати планетарних систем. Згодом цей висновок застосували і до молекул та атомів. Доведено, що лише у тривімірному світі є можливим створення електронних оболонок навколо ядра, існування молекул атомів, молекул і макротіл.

Постає проблема багатовимірності світів. Є гіпотези, що багатовимірні простори більше 4 є абстракціями або у них існують нематеріальні ідеальні сутності, рай або пекло. За іншою гіпотезою під час народження Мегагалактики світ існував у 10-вимірному просторі у стані вакууму, згодом лише чотири простори отримали макроскопічний статус а інші залишились згорнутими (компактифікованими) у глибинах макросвіту. Але це не виключає можливість існування інших багатовимірних світів з невідомими нам формами матерії.

Іншою проблемою є пробема нескінченності світу. Але вона з часів античності (Архіт) набула кількісної характеристики, яку Гегель назвав так званою "дурною" нескінченністю. Однак нескінченність потрібно розуміти не у вигляді кількісної характеристики, а у вигляді якісної.

Як ми вже говорили існуює біологічний простір-час, існує також асиметрія "правого" і "лівого", нерівність правого і лівого проявляється не лише на молекулярному рівні, але й макроструктурі тіл. З цього приводу В.І. Вернадський розглядав біосферу складною композицією різноманітних неевклідових просторів (асиметричних просторів) організмів і локальних евклідових просторів неорганічних об’єктів, з якими взаємодіють ці організми.

Соціальний простір вписаний у простір біосфери і космосу, володіючи особливим людським смислом. Вже на початку людського життя людина виокремлює свій життєвий простір: житло. Згодом це зони зрошувального землеробства. У давніх міфах чітко прослідковується між своїм світом і неосвоєним чужим світом. У грецькій космології це світ Хаосу. У Середньовіччі існують різноякісні світи Град Божий і Град Земний. У цілому соціальний простір включає не лише його просторову архітектоніку, як не зводиться лише до відносин матеріальних речей, а включає їх відношення до людини, її соціальних зв’язків і кругообігу соціальнозначимих ідей.

Згадати про циклічне і лінійне розуміння часу.

Історико-філософський досвід людства свідчить також про те, що кожне покоління людей створює таку світоглядну картину світу, яка задовольняє його потреби. Тому до завершеності, достатньої повноти теорії буття онтології, яка відобразила б Всесвіт як ціле, із всіма відношеннями, взаємодіями і зв'язками, ще надзвичайно далеко.

Завдяки наполегливим дослідженням космосу людство набуває знання про будову Всесвіту. Ми уже звикли до ідеї про те, що він завдяки першовибуху протягом кількох мільярдів років розширився від першоатома до галактики, і що галактики продовжують розбігати­ся у безмежному просторі космосу.

Отже, знання про світ мають конкретно-історичний зміст, а їхня глибина зумовлююється суспільно-практичними потребами. Онтологія – окрема галузь філософського знання про сутність буття світу, дає загальне розуміння фундаментальних властивостей, форм та способів існування Всесвіту в діалектичній єдності з його духовним осягненням. Фундаментальність онтології визначається постійним збагаченням змісту категорій: буття, матерія, простір, час, рух, матеріальне, ідеальне, свідомість, дух тощо.

Кожне покоління людей прагне створити цілісну картину світу, визначити закономірності його розвитку, пізнати його сутність та оволодіти його просторово-часовими вимірами. Знаменно, що духовні пошуки людства відбуваються постійно – думка рухається від загальних суджень про світ, до конкретизації уявлень про Всесвіт та його будову.

Дата добавления: 2014-01-07