Корф Микола Олександрович

(1834-1883) – видатний педагог і методист. Народився у Харко­ві. Закінчив петербурзький пан­сіон А.Я.Філіппова. У 1848-1854 роках навчався в Олексан­дрійському ліцеї (Петербург), після закінчення якого служив у Міністерстві юстиції. Створив мережу навчальних земських малокомплектних шкіл. М.О. Корф, виконуючи обов'язки го­лови повітової училищної ради у м. Олександрівську (нині м. Запоріжжя), багато зробив для створення у повіті нових нав­чальних земських шкіл, здійснював організацію недільних повто­рювальних шкіл.

У створених М.О.Корфом початкових земських школах (з три­річним курсом навчання) заняття проводив один вчитель одночас­но у трьох класах. Підготовці вчителів для цих шкіл він віддавав багато сил, розроблюючи плани занять і методики проведення уро­ків, а також сам проводив уроки. Крім того, М.О.Корф організував проведення вчительських з'їздів. Значне місце у його педагогічній спадщині відведено ідеї загального обов'язкового навчання шля­хом досягнення загальної письменності населення. До важливих умов здійснення загального навчання М.Корф відносив:

а)обов'язкове навчання дітей різної статі, незалежно від їх на­ціонального походження і соціального статусу;

б)така організація навчально-виховного процесу, яка б гаран­тувала набуття дітьми дійсно корисних і міцних знань, умінь і на­вичок;

в)спільне навчання хлопчиків та дівчаток;

г)близькість школи до місця проживання учнів.

Основною метою загальноосвітньої школи М.Корф вважав під­готовку людини до життя, і до того ж людини розвинутої фізично і духовно. Школа при цьому має забезпечити надання учням різно­бічних гуманітарних і реальних знань, розвинути здатність до са­моосвіти, виховати у них такі моральні риси, як патріотизм, чес­ність, справедливість, любов до праці, дисциплінованість; сприяти зміцненню фізичних сил і здоров'я учнів і розвивати естетичні почуття.

Основними дидактичними правилами М.Корф називав такі:

1.Не вимагати від учнів заучування того, що їм не зрозуміло, але добиватися міцного запам'ятовування того, що ними добре за­своєно.

2.Доступність процесу навчання.

3.Привчати дітей до самостійної роботи.

У процесі навчання йти вперед, спираючись на досягнуте.

4. Наочність навчання.

З метою реалізації вищезазначених правил М. Корф написав

підручник "Наш друг".

ОСВІТНЬО-ПЕДАГОГІЧНІ ІДЕЇ І. ФРАНКА

Від смерті Т.Г.Шевченка ніхто з українських майстрів пись­менства не добув собі більшого імені й ширшого розголосу на просторах Західної України, як Іван Франко. Зі сторінок своїх пуб­ліцистичних праць він постає ще й як педагог-просвітитель, у бага­тьох творах і виступах якого гостро критикується сучасна система освіти й виховання.

Народна освіта в Галичині вимагала наполегливої праці. І.Франко разом з М.Павликом, О.Тарлецьким та іншими педагога­ми стали на шлях боротьби за дійсно народну, по-справжньому демократичну й гуманістичну, відповідну інтересам народу освіту. Основний недолік існуючої освітньо-виховної системи він убачав у тому, що молоді люди виходили зі школи нездатними до праці на користь народу, "слугами теперішнього несправедливого ладу, п'явками народними". Разом з гнівним осудом він неодноразово чітко формулював мету й завдання народної освіти: піднести весь народ на таку височінь, на яку підносить людину сучасна наука, озброїти широкі маси народу всіма здобутками людської думки.

Спрямованість освітньо-виховного впливу І.Франко вбачав у тому, щоб оволодіння науковими знаннями йшло в парі з розвитком тіла в процесі фізичної праці. Недопустимою вважалась присутність у вихо­ванні будь-яких релігійних, мо­ральних чи суспільних пере­судів. Виховання правдивого, всебічно розвинутого й сильно­го покоління можливе лише завдяки боротьбі з реальними життєвими труднощами, в якій очі дітей не повинні бути за­криті на протилежні аргументи й докази. У протистоянні про­тилежних ідей відточуватиметься їх мислення. Отже, зв'язок на­вчання з працею, широка освіта, позбавлена будь-яких забобонів, використання всього того кращого, що здобуто досвідом цілого життя попередніх поколінь, всебічний розвиток мислення дітей – такі завдання, на думку І.Франка, має виконувати навчальний про­цес.

У праці "Чого хоче галицька робітнича громада!" І.Франко у таких положеннях пояснює вимоги робітничого руху у справах освіти:

1. Громадський характер навчання і виховання підростаючого покоління.

2. Освіта для всього народу.

3. Всебічний розвиток усіх здібностей в учнів.

4. Відокремлення школи від церкви.

Широка, всебічна, звільнена від усяких забобонів, глибоко на­родна, національна за формою і одночасно загальнолюдська гу­манна школа - таким є освітній ідеал І. Франка.

У поглядах І.Франка на освіту значна увага приділяється поча­тковій (народній) школі. Блискуче використовуючи статистичний матеріал, він доводить мізерність кількості народних шкіл в Гали­чині проти кількості населення. В інших статтях він відмічає, що ці школи дають не справжні знання, а лише "хвостики", "обрізки" знань, а іноді й зовсім одне "лушпиння", перетворюючи учня в машину, яка "бубнить регулярно... задані уроки", тоді як насправді школа повинна давати учням широке коло знань про навколишній світ, його природу, суспільство й саму людину, забезпечувати ро­зумовий розвиток, прищеплювати високі моральні, естетичні і тру­дові якості.

Свої думки про середню й вищу освіту І.Франко висловив у ря­ді спеціальних статей (напр., "Середні школи в Галичині"). Зокре­ма, він бачить призначення освіти у підготовці інтелігенції: з шкіл мають виходити ті, "що згодом стають духовними провідниками народу". Тому школи заслуговують на значно більшу увагу, ніж їм приділяють. Він виступає проти однобічного класицизму, формалі­зму й схоластики, закликає перебудувати навчальні заклади відпо­відно до сучасних потреб, щоб вони "не були позорищем образованого світу". У зв'язку з цим І.Франко наводить такі статистичні дані:

1) на одну середню школу в Галичині припадає переважно на 205 тисяч мешканців. У цьому відношенні Галичина стоїть на останньому місці між усіма країнами Європи. Для існуючої кілько­сті учнів у Галичині потрібно було б 42 середні школи замість дію­чих 29;

2) існуючі гімназії переповнені;

3) наш народ прагне до гімназій;

4) реальні школи в Галичині знаходяться в стані повної дегра­дації, упадку;

5) якщо в Галичині загальна кількість учнів у порівнянні до кі­лькості населення є значно меншою, ніж в інших країнах, то виною цього є тільки нестача учбових закладів.

У середній освіті значне місце І.Франко відводив рідній мові й літературі. Цьому питанню спеціально присвячена його велика стаття "Кінечність реформи навчання української літератури в наших середніх школах". Мету навчання рідної мови він визначає як ознайомлення учнів з живою народною мовою. Щодо літерату­ри, то він домагається від учителів критичного аналізу творів, уміння показати учням зв'язок їх із життям, їх суспільну вартість.

І.Франко наполягає на необхідності реформи середніх і вищих учбових закладів, щоб вони були пов'язані з "дійсними умовами народного життя. Він глибоко усвідомлював вирішальну роль учи­теля у початковій, середній та вищій школах.

Значне місце в просвітницькій та науковій діяльності І.Франка займає співпраця з М.С.Грушевським: у НТШ, у редакції часопису "Літературно-Науковий Вісник" (Франко був фактичним редакто­ром першого періоду існування ЛНВ), у лавах Національно-демократичної Партії. Спільна діяльність на теренах Західної України цих двох найвизначніших учених та ідеологів стала осно­вою всеукраїнського єднання.

ПЕДАГОГІЧНІ ІДЕЇ ЛЕСІ УКРАЇНКИ

Леся Українка (Лариса Пе­трівна Косач-Квітка) (1871-1913) – видатна українська по­етеса, громадський діяч. Наро­дилася у м.Новоград-Волинському. Леся Українка була не просто талановитим по­етом, але й драматургом, проза­їком, перекладачем, публіцис­том. В питаннях освіти її турбу­вав напрямок діяльності україн­ських буржуазних націоналістів по організації шкіл для народу. У нарисі "Школа" вона виступала проти злочинної політики цари­зму, що була спрямована на обмеження бюджетних асигнувань.

для народних шкіл, на пригноблення вчителів та учнів. З раннього дитинства Леся Українка цікавилась питанням освіти і культури. У 19 років вона написала для своїх молодших сестер підручник "Древня історія східних народів", що був надрукований після сме­рті поетеси у 1918 році.

Велику увагу у своїх публіцистичних творах вона приділяла розгляду ролі вчителя в народній школі. Про ідеал вчителя вона пише в листах до А.С.Макарової: "Уже одно то, что в школе єсть человек неплохой, не черствая педантка, и притом честная, єсть большая польза для детей".

Мету сімейного виховання Леся Українка вбачала у формуван­ні громадянина-борця. В оповіданні "Помилка" письменниця при­ходить до висновку, що досягти цієї цілі можливо тільки розвива­ючи природні здібності дитини.

Леся Українка також займалася питанням освіти дорослих, на­полягаючи на організації колективних читань для народу. З цією метою нею був складений каталог видань для таких читань. Спад­щина Лесі Українки є цінним вкладом не тільки в скарбницю укра­їнської та світової літератури, але й прогресивної педагогічної ду­мки.

ПРОСВІТНИЦЬКО-ПЕДАГОГІЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ X.АЛЧЕВСЬКОЇ

Алчевська Христина Да­нилівна (1841-1920) - україн­ський педагог-просвітитель, харківська вчителька. Відіграла провідну роль у розвитку неді­льних шкіл на Україні. Наро­дилася Х.Д. Алчевська (Журавльова) 16 квітня 1841 р. у с.Борзі на Чернігівщині у сім'ї вчителя. Батько через свою жорстоку обмежену натуру був проти жіночої освіти. У своїх відомих спогадах "Передумане й пережите" Христина Дани­лівна згадує, як вона самотуж­ки навчилася читати, підслухо­вуючи за дверима кімнати ті уроки, що їх давав братам найнятий за 5 карбованців студент-семінарист. Початком педагогі­чної діяльності Х.Алчевської прийнято вважати початок епохи "ходіння в народ" (60-ті роки XIX ст.). У цей час вона багато читає, пише вірші, відвідує у Курську гурток молоді, захоплюється тво­рами Г.Чернишевського, А.Добролюбова, О.Герцена. З останнім вона навіть листувалася на сторінках журналу "Колокол"; у тих листах закликала жіноцтво прокинутись і розбудити Росію до но­вого життя. У 1862 р. Х.Журавльова виходить заміж за О.К.Алчевського і засновує жіночу недільну школу, що якийсь час діяла нелегально через заборону царського уряду і була офіційно відкрита лише у 1870 р.

Недільна школа Х.Алчевської являла собою унікальне, гідне подиву явище в історії вітчизняної педагогіки. "Коли б ця школа була за кордоном, вона... служила б предметом дбайливого ви­вчення, становила б предмет симпатій, турбот усього суспільства". На початку 90-х років XIX століття у діяльності Х.Алчевської на­стали дійсно зоряні години. За десять років кількість учнів збіль­шилася з 100 до 317, а ще через два десятиліття до 619. Серед тих, кому випало щастя вчитися у цій школі, були малі дівчатка й зо­всім дорослі жінки, жительки міста і селянки з харківських око­лиць. Поділ на класи здійснювався одночасно за віком і рівнем під­готовки. Учні мали можливість отримати початкову освіту безко­штовно. Навчання з усіх предметів велося за спеціальними про­грамами, що передбачали посилену роботу в класі; домашнє за­вдання передбачало читання художніх творів. У 1885 р. програми навчання Х.Алчевської були вперше надруковані (взагалі вони ви­тримали чотири видання) і впродовж трьох десятиліть були своєрі­дним орієнтиром для багатьох недільних шкіл Росії.

Серед плеяди видатних діячів освіти кінця XIX ст. харківська вчителька Х.Д.Алчевська у своїй діяльності на ниві освіти багато зробила для розвитку недільних шкіл в Україні. У історію педаго­гіки вона ввійшла як основоположник методики навчання грамоти дорослих (посібник "Книга дорослих", методико-бібліографічний порадник "Що читати народові"?"). Нею також була розроблена методика проведення літературних бесід з учнями, що були введені як обов'язкові до плану навчання.

Дата добавления: 2014-01-07