Сутність міжнародної системи та особливості її структури

Інтереси, цілі та засоби учасників міжнародних відносин.

Суб'єкти міжнародних відносин.

Трансформація міжнародних систем.

Типи міжнародних систем.

Поняття та структура міжнародних систем.

МІЖНАРОДНА СИСТЕМА ТА СУБ'ЄКТИ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

Системою вважають сукупність елементів, які взаємодіють між собою та із середовищем, утворюючи організовану множинність елементів, між якими існує структурний взаємозв’язок, що змушує різні компоненти систем функціонувати за певними правилами.

Поняття «міжнародна система» в онтологічному сенсі інтерпретується як сукупність зінтегрованих елементів (союзів, блоків, коаліцій, держав і міжнародних організацій), які пов’язані між собою причинно-наслідковими зв’язками. Міжнародна система є об’єктом, що характеризується цілісністю та єдністю, а метою її функціонування є підтримання внутрішнього стабільного стану. Цей стан досягається високою мірою самоорганізації системи, яка одночасно є достатньо адаптованою до змін зовнішнього середовища.

Системність в аналізі міжнародних відносин започаткована М.Капланом у книзі «Cистема і процес в міжнародній політиці», хоча перші спроби розглядати міжнародні відносини як систему, що складається із взаємопов′язаних частин, а структура якої значною мірою визначає поведінку об’єднаних в цю систему держав, були зроблені Ч.Маккленландом в 1955 році. Міжнародну систему він вважає найзагальнішою системою, в межах якої діють національні і наднаціональні міжнародні актори як її елементи, а параметрами міжнародної системи є внутрішні системи цих акторів.

Міжнародна система, за М.Капланом, є варіантом співвідношення сил на основі певного набору організацій, держав чи їх груп, що беруть у ньому участь. М.Каплан виділяє п’ять змінних, які властиві кожній системі: основні правила системи, правила трансформації системи, правила класифікації акторів, їх здібностей і інформації. Головними серед них цей дослідник вважає перші три. Основні правила системи описують відносини між акторами, поведінка яких залежить не стільки від індивідуальної волі й особливих цілей кожного, скільки від характеру системи, компонентами якої вони є. Правила трансформації систем виражають закони їх зміни та динаміки. До правил класифікації акторів відносяться їх структурні характеристики, існуюча між ними ієрархія, яка також здійснює вплив на поведінку кожного актора. Змінні здібностей чи можливостей акторів пов’язані із фізичними параметрами (територія, населення, рівень розвитку промисловості, силовий фактор, системи комунікацій тощо), які дають змогу акторам виконувати певні функції. Правила класифікації інформації беруть до уваги знання учасника про засоби, якими він може користуватися для досягнення власних цілей, та можливу реакцію та засоби інших учасників. Для Р.Арона міжнародна система є сукупністю, що узаконена політичними одиницями, які підтримують зв’язки одна з одною. К.Волтц визначає міжнародну систему через структуру, що формує політичні взаємовідносини між її учасниками.

Вченими зазначається, що перша міжнародна система, в основі якої стояв суверенітет і колективна безпека, започаткована у 1648 році із підписанням Вестфальського миру, який ознаменував завершення 30-літної війни. Аналізуючи специфіку міжнародних відносин, різні дослідники в рамках основних концептуальних парадигм теорії міжнародних відносин виділяють характерні риси міжнародних систем. Наприклад, Р.Арон вважає, що стан постійної боротьби між державами є універсальною характеристикою системи міжнародних відносин, а силу та розподіл сил визначає основою їх функціонування. Міжнародною системою цей дослідник називає сукупність політичних одиниць, що підтримують між собою регулярні відносини і здатні бути втягнені у загальну війну. Для аналізу міжнародної системи ним використовуються 3 основні виміри: 1) конфігурація співвідношення сил; 2) ієрархія суб’єктів (елементів); 3) ступінь гомогенності чи гетерогенності системи. Головним з цих вимірів міжнародної системи Р.Арон вважає конфігурацію співвідношення сил, що зумовлює існування центрів сили (полюсів), які обумовлюють відносини між її елементами, тобто структуру системи.

Структуру системи міжнародних відносин визначають як особливий спосіб зв’язку між державами та іншими акторами, який закономірно виникає в процесі їх функціонування та розвитку. Структура системи не може передувати її елементам, вони взаємно формують один одного. Структура системи визначається в результаті діяльності та взаємодії міжнародних акторів, що керуються власними інтересами в їх діяльності. Водночас структура міжнародної системи має здатність впливати на поведінку елементів системи, може нав’язувати їм ту чи іншу логіку зовнішньої політики, яка інколи може суперечити їхнім інтересам.

Цікаве визначення наводить Ю.Батурін, який міжнародну систему вважає гіпостазійним комплексом (косистемою), що складається із системи суб’єктів міжнародних відносин, системи міжнародних відносин, регуляторів міжнародної системи (тобто міжнародної юридичної системи) і комунікативної системи, що всі їх об’єднує.

Ж.-П.Деррієннік, аналізуючи міжнародну систему, називає 6 структурних її характеристик: 1) число акторів; 2) розподіл сил між ними; 3) співвідношення між конфліктом і співпрацею; 4) можливість використання певних засобів (сили, обміну чи переконання), що допускаються даною системою; 5) міра зовнішньої централізації акторів, тобто вплив характеру цієї міжнародної системи на їх поведінку; 6) різниця статусів між самими акторами.

Дослідники стверджують, що з цих структурних характеристик міжнародної системи можна виділити незалежні та залежні змінні, взаємодія яких визначає загальний стан цієї системи. До незалежних змінних відносять основних міжнародних акторів (держави та міжнародні організації, транснаціональні організації), структуру міжнародної системи (різні типи політичних союзів і груп, коаліцій), форми та види взаємодії основних елементів системи (взаємодія за військовими, дипломатичними, економічними, ідеологічними каналами в умовах конфлікту або співробітництва). До залежних змінних відносять державну могутність (здатність впливати на поведінку інших акторів), управління силою (застосування сили однією державою щодо іншої), стабільність існуючої структури та процесів у міжнародній системі та їх зміну.

Дж.Розенау пропонує п’ять груп факторів чи змінних, які дають змогу встановити зв’язок між зовнішньою політикою держави та системою міжнародних відносин, побачити цілісність світової системи: 1) політична особистість (її індивідуальні риси, освіта, попередній досвід, коло контактів, фізичний та психологічний стан зборов′я); 2) місце, яке вона займає (функціональна роль політичної особистості у суспільстві, політичній системі загалом та зовнішній політиці зокрема незалежно від її індивідуальних рис); 3) урядові фактори (структура уряду, вибір політичної поведінки у зовнішній політиці); 4) суспільні фактори (сума внутрішніх суспільних змінних, що впливають на зовнішню політику, таких, як рівень промислового розвитку, мораль, культура тощо); 5) відносини між державами та міжнародні фактори впливу на зовнішню політику (географія, розміри держави, ідеологія тощо). З цих факторів дослідник виділив такі, що мають тенденцію до повільних і швидких змін. До перших відносяться територія, фізична географія, культура, історичний спадок, до других – ситуативні фактори (спірні питання, міжнародні кризи), особисті характеристики лідерів, їх талант і досвід.

Трактуючи міжнародну систему як соціальну, низка вчених запропонували розглядати її як трирівневу конструкцію, яка складається із тісно взаємопов′язаних і нездатних існувати одна без іншої структур – матеріальної, під якою розуміють силову структуру, структури інтересів та структури ідей та уявлень, яка відображає розподіл знань про навколишнє середовище, місце в ньому конкретних акторів міжнародних відносин, правильні та неправильні зовнішньополітичні дії тощо. Таким чином, виходячи на світову арену з певним набором уявлень, актор поширює їх, взаємодіючи з іншими суб’єктами, що сприяє зародженню колективного знання, уявлень і переконань, які не тільки підтримуються більшістю учасників міжнародних взаємодій, а й об’єднують, пов’язують їх.

К.Волтц виділяє 3 характеристики структури міжнародної системи: 1) розміщення елементів стосовно один одного (ієрархічність, поліархічність (анархічність); 2) функціональні відмінності між елементами, що пов’язані з ідентичністю і впливом на середовище; 3) розподіл можливостей між елементами. У рамках цього підходу дослідники стверджують, що часто характер міжнародної взаємодії визначається особливостями взаємовідносин між великими державами як найбільш сильними й впливовими і їх домінуванням, які визначають, таким чином, олігополістичний характер міжнародних систем. Згаданий нами К.Волтц доводить, що біполярна система, яка характеризується спільним контролем двох найсильніших держав та їх взаємним антагонізмом, є стабільнішою, ніж мультиполярна, адже ці великі держави мають можливість здійснювати вплив та контролювати насильство, тим самим утримувати інші держави від насильства і дестабілізуючих змін. В такому випадку на перший план виходить поняття «динамічна рівновага» та «баланс сил», який досягається через бажання самозбереження та стримування, що зумовлене наявністю різних можливостей у міжнародних акторів. Існування певної політичної рівноваги між державами є основною передумовою нормального функціонування міжнародної системи. Ця рівновага завжди є динамічною, оскільки постійно порушується, а згодом відновлюється на новій основі, щоб згодом знову порушитись. Даний процес зумовлений існуванням у системі міжнародних взаємодій різноманітних конкуруючих сил, які рідко врівноважують одна одну.

У схожому напрямку розглядав структуру міжнародної системи і Р.Арон, вважаючи необхідним, щоб будь-яка держава, що прагне зберегти рівновагу сил для підтримки свого суверенітету, зайняла позицію проти тих держав чи коаліцій, які становлять загрозу для її суверенітету. Таким чином, для Р.Арона біполярна система не більш нестабільна чи здатна спричинити війну, ніж мультиполярна, хоча може швидше призвести до загальної війни. Для збереження рівноваги в міжнародній системі глави коаліцій мають намітити між собою демаркаційну лінію, розподілити сфери впливу, а також заборонити відхід учасників від умов системи. В даному випадку цікавим є трактування стабільності системи, запропоноване Р.Роуз­кранцем, який під останньою розуміє здатність «регулятора», в ролі якого можуть бути і механізм балансу сил, і дія систем союзів, міжнародних організацій, і неформальна згода великих держав придушувати будь-які збурювання, що загрожують існуючому розподілу силових центрів. На думку цього дослідника, чим вищим є рівень збурювань, які «регулятор» здатний придушити, тим вищою є стабільність міжнародної системи.

Згаданий нами механізм балансу сил дослідниками вважається однією з найважливіших універсальних закономірностей розвитку міжнародних відносин. Г.Моргентау стверджував, що баланс сил і політика, що направлена на його збереження, не тільки неминучі, але й є суттєвими стабілізуючими факторами для спільноти суверенних держав. Отже, у своїй елементарній формі принцип балансу сил призначений не тільки для того, щоб зберегти мир чи сприяти міжнародному взаєморозумінню, але передусім для збереження незалежності кожного елемента в системі міжнародних відносин, не допускаючи збільшення могутності будь-якого з них до таких меж, коли вона б розпочала загрожувати всім.

Таким чином, недаремно дослідниками робляться спроби виявити сутність міжнародних відносин, зрозуміти закономірності їх розвитку, виявити можливості підтримки безпеки у цих взаємовідносинах. У цьому випадку на перше місце виступає функція регулювання міжнародних відносин, яка вважається дослідниками однією з важливих функцій міжнародної системи, що пов’язана з її структурним рівнем. Дослідники виділяють декілька підходів до розуміння того, як здійснюється регулювання сучасних міжнародних відносин. Поширеною є концепція однополярного світу, що базується на принципі рівноваги сил. В рамках цієї концепції йдеться про повну перевагу США над своїм потенційними противниками у всіх компонентах сили – економічному, військовому, технологічному тощо. Ця перевага одного суб′єкта сприяє підтримці миру у глобальному масштабі. Цю концепцію критикують. Наприклад, С.Хантінгтон вважає, що для сучасного світоустрою притаманно поєднання однополярності (перевага США за багатьма параметрами) з елементами багатополярності (США вимушені співробітничати з іншими державами, які володіють певними атрибутами наддержави, для вирішення основних проблем світової політики). Таку ситуацію вчений визначив як одно-багатополярність. Іншою концепцією регулювання міжнародних відносин є концепція поліцентричності світу, яка передбачає участь в управлінні не тільки держав і міждержавних утворень, але й інших акторів. Йдеться про плюралізацію міжнародних відносин, яка супроводжується появою та закріпленням нових акторів на світовій арені. Головним у цьому випадку вважається співробітництво, яке здатне призвести до політичних змін (в тому числі і до втрати панівних позицій США) та в результаті – до створення світового співтовариства.

Вищесказане засвідчує, що існують 2 основні типи регулювання міжнародних відносин: 1) воєнно–силовий, в основі якого лежить баланс сил, який є виявом процесів саморегулювання і самоорганізації. Цей тип пояснюють тим, що суб’єктивно держави керуються власними цілями, однак об’єктивно вони зацікавлені в певній стабільності та збереженні правил гри; 2) через глобальне соціально-економічне регулювання. Елементами цього регулювання є норми міжнародного права, мораль, традиції, діяльність міжнародних організацій, виникнення яких є виразом загальнолюдських вартостей, усвідомленням їх значимості, діяльність міжнародних інститутів економічного і соціального типу. Другий спосіб найчастіше вважають утопічним, в той час як перший, хоч досить ненадійний, все ж залишається єдиним у системі регулювання міжнародних взаємодій.

Система міжнародних відносин перестає виконувати функцію регулювання міжнародних відносин у тих випадках, коли правила, на основі яких ця система заснована, вступають у суперечність з інтересами лідерів міжнародного розвитку. В більшості випадків крах системи міжнародних відносин, який пов’язаний із зміною структури, формування нової системи супроводжуються боротьбою за вплив у світі (наприклад, світовими війнами).

Отже, міжнародна система є функціональною ієрархічно–структурованою цілісністю взаємопов’язаних елементів, які перебувають у постійних динамічних причинно-наслідкових зв’язках між собою та із міжнародним середовищем. Системний підхід до міжнародних відносин дає можливість проаналізувати мотивацію поведінки країн та їх блоків, виявити питому вагу тих чи інших факторів, що детермінують їх дії, досліджувати механізми, що визначають динаміку розвитку людського співтовариства в цілому.

Дата добавления: 2014-01-07