Шляхи врегулювання міжнародних конфліктів

Однією з центральних проблем міжнародних конфліктів є проблема їх врегулювання, розв'язання та попередження, тобто пошуку механізмів вирішення й контролю інтенсивності та масштабу конфліктів, а також шляхів переходу від конфронтації до співробітництва. Р.Дарендорф стверджував, що той, хто вміє справитися з конфліктами шляхом їх визнання та регулювання, бере під свій контроль ритм історії. Той, хто упускає таку можливість, – отримує цей ритм собі у противники.

У науковій літературі досліджуються питання, що пов’язані із зменшенням рівня ворожості у відносинах сторін, переведення конфлікту у русло пошуку спільного вирішення проблем. Особлива увага при цьому звертається на вивчення та навчання технологіям врегулювання конфлікту, прийняття рішень у конфліктній ситуації, організації переговорного процесу, посередництва тощо.

Технологія розв’язання конфліктної ситуації передбачає такі три стадії:

1) підготовчий етап, у ході якого слід визначити тип конфлікту, оцінити ступінь його загострення, дослідити наміри, цілі та орієнтації учасників конфлікту, ресурси, якими вони володіють, та можливі дії, що вони готові здійснити;

2) етап вирішення конфлікту, що передбачає проведення переговорів. Цей етап може бути досить тривалим і складним, адже передбачає безпосередній контакт учасників конфліктної ситуації та довірених осіб;

3) на третьому етапі відбувається вихід учасників переговорів із конфліктної ситуації, визначаються об’єктивні критерії контролю за реалізацією прийнятих рішень.

У теорії міжнародних відносин виділяють чотири способи вирішення конфліктів:

1) угода, в результаті співпадіння позицій сторін;

2) угода під впливом законодавчої та моральної волі третьої сторони;

3) угода, що нав’язується однією із сторін;

4) ситуація, коли конфлікт втрачає свою актуальність для обох сторін і вирішується сам собою.

Окрім цього можемо додати спосіб врегулювання конфлікту шляхом торгу (особливо з позиції сили), примирливого жесту (наприклад, через передачу військовополонених), відходу від позиції, що призвела до патової ситуації, або ж усвідомлення учасниками конфлікту своїх справжніх інтересів.

Наслідками таких дій може бути або відкладення конфлікту (замороження рішення), або встановлення тимчасово стабільних відносин (що проявляється у продовженні торгу, переговорів), або повне врегулювання конфліктної ситуації.

До засобів врегулювання конфліктів відносять мирні (політико-дипломатичні, правові), силові (бойкот, блокада, ембарго, санкції, використання міжнародних військових сил) та збройні. Окремо дослідники розглядають превентивні засоби, які покликані попереджувати конфліктні ситуації. Важливу роль дослідники надають міжнародному посередництву, яке полягає у тому, що третя сторона (посередник, спостерігач, арбітр) вступає у взаємовідносини між потенційними противниками, ворогуючими сторонами, втягуючи їх у переговорний процес для полегшення та оптимізації пошуку взаємовигідного рішення. Третя сторона втручається у конфлікт саме з метою його мирного врегулювання, а не для надання допомоги одній із ворогуючих сторін. Завдання посередника – не тільки організовувати переговори, але й брати в них участь, допомагаючи віднайти взаємовигідне формулювання рішень. До посередництва вдаються у складних ситуаціях, саме тому існують досить високі вимоги до посередників. Передусім посередник повинен бути компетентним, володіти впливом, престижем та авторитетом, бути незацікавленим у вирішенні питання на користь однієї зі сторін, тобто незалежним від учасників конфлікту, нейтральним та об’єктивним.

Посередники виконують три основні функції: комунікативну, дослідницьку та організаційну. Реалізація першої функції передбачає, що посередник підтримує зв’язок між учасниками конфлікту, спонукає їх до комунікації. Дослідницька функція втілюється передусім на етапі попереднього вивчення конфлікту, коли формується новий погляд на конфлікт. Для цього посередник проводить соціологічні, психологічні та інші необхідні дослідження, проектує альтернативні моделі розв’язання конфлікту, прогнозує можливі наслідки різних рішень, планує процес переговорів. Організаційна функція передбачає проведення зборів, обговорень за участю зацікавлених сторін та експертів, використання раніше набутого досвіду врегулювання конфліктів.

Одним із видів посередництва є міжнародний арбітраж, який передбачає юридичну обов’язковість його рішень для ворогуючих сторін (учасники конфлікту повинні підкорятися арбітражному рішенню, навіть якщо вони з ним не згідні), можливість вибору арбітра самими сторонами.

Одним із превентивних засобів сьогодні є й превентивна дипломатія, яка є конкретизацією міжнародного посередництва та передбачає конкретні дії відповідальних за здійснення зовнішньої політики органів та інституцій, що пов’язані із запобіганням міжнародним суперечкам, із пом’якшенням відносин між ймовірними противниками та недопущенням спалаху воєнного конфлікту.

Не останню роль у вирішенні конфліктів сьогодні відіграють і неурядові міжнародні організації. Останні можуть доставляти гуманітарну допомогу, збирати інформація про реальний стан справ, допомагати при встановленні контактів і втіленні програм, що направлені на зміну орієнтацій людей з конфліктних на пошук згоди. Всі ці засоби можуть інтенсивно використовуватись у ситуації воєнного конфлікту, з метою спонукати його учасників припинити насильство та шукати мирні рішення.

Важливу роль у врегулюванні конфліктів займає організація переговорного процесу, який через посередництво є засобом вираження невдоволення та вимог міжнародних акторів і дає можливість створити політичні механізми міждержавних консультацій та узгоджень, що призводять до вирішення конфлікту. В такому випадку мова йде про легітимацію та інституалізацію конфлікту, які виражаються не тільки у визнанні неминучими, нормальними, а значить, правомірними та закономірними конфліктів, але й застосування до них певних правил, норм, законів, що вироблені та прийнятні всіма сторонами конфлікту. Такими правилами можуть бути міжнародні угоди та конвенції, конституції, статути міжнародних організацій та їх регламенти, договори тощо. Однак вони є ефективними при регулюванні конфлікту тільки за умови їх визнання всіма учасниками конфлікту, за існування мінімальних гарантій формальної рівності у їх застосуванні.

Переговори вважають не тільки способом закінчення, врегулювання, вирішення конфлікту, але й способом участі у конфлікті, однією з форм його розвитку. Існують різні підходи до розуміння переговорів. Одні дослідники в них бачать подію, яка передбачає співробітництво, що дбають про спільні інтереси. Інші вважають, що переговори є стратегією, яка реалізується у випадку, коли на карту поставлені різні, навіть взаємовиключні, інтереси, але разом з тим існує певна взаємозалежність ворогуючих сторін, яка дає змогу прийти до згоди, яка б була вигідною для всіх учасників. Таким чином, переговори завжди містять в собі елементи співробітництва, яке дає змогу робити конфлікт більш керованим. Дослідники вважають, що відсутність найкращої альтернативи переговорному рішенню є необхідною умовою для переговорів.

Брати участь у переговорах, як і у конфліктах, можуть всі учасники міжнародних відносин – окремі держави, міжнародні організації та приватні особи, посередники та власне конфліктуючі сторони. Однак дослідники стверджують, що вести переговори найкраще можуть ті, хто має відповідну підготовку та необхідну класифікацію. Класичним прикладом такого переговорника є дипломат, що представляє інтереси своєї держави у діалозі з іншими країнами.

Переговорний процес як складне та специфічне явище поділяється на декілька етапів. На першому етапі відбувається підготовка до переговорів, на другому етапі учасники висловлюють один одному свої пропозиції і одночасно критикують позиції протилежної сторони, третій етап передбачає перехід до дискусії щодо основних питань порядку денного переговорів, а на четвертому, заключному, етапі переговори або завершуються прийняттям спільного рішення чи документа, або остаточно заходять у безвихідь.

При веденні переговорів дослідники виділяють дві основні стратегії: торг і спільний з партнером пошук вирішення проблеми. У випадку торгу учасники розглядають переговори як продовження боротьби та можливість досягнути перемоги при реалізації власних цілей та інтересів у максимально повному обсязі. Учасники конфлікту намагаються виторгувати для себе найвигідніший підсумковий документ, не турбуючись про цілі та інтереси іншої сторони, та й взагалі, чи буде проблема вирішена. Для цього сторони намагаються подати якомога менше інформації про свої істинні інтереси, значно завищують початкові вимоги, використовують прийоми шантажу, погроз і тиску з метою досягнути бажаного результату. В результаті такої тривалої боротьби сторони можуть виробити певний компромісний варіант та укласти угоду. Друга стратегія передбачає орієнтацію на спільний пошук варіантів рішень для вирішення протиріч і максимально вигідного задоволення інтересів всіх сторін. В рамках цієї стратегії учасники діють відкрито, формуються відносини діалогу, учасники конфлікту намагаються по-іншому побачити проблему та її рішення, створити нові відносини, що орієнтуються на співробітництво та взаєморозуміння.

Ф.Ігле спробував типологізувати міжнародні переговори за метою та завданнями учасників, виділивши такі можливі переговорні цілі:

· продовження існуючих відносин;

· нормалізація відносин;

· перерозподіл відносин на свою користь;

· встановлення нових відносин;

· отримання інших (другорядних) результатів.

Отже, міжнародні переговори є одним із пріоритетних напрямів діяльності учасників міжнародних відносин та ефективним способом вирішення різноманітних міжнародних проблем. Ці аргументи сприяють подальшому розвитку наукових і практичних розробок основ переговорної діяльності, яка б відрізнялась значною ефективністю на міжнародній арені.

Останнім часом популярності набуває теорія безконфліктних відносин, яка наголошує на особливому значенні співробітництва у постбіполярному світі. В рамках цієї теорії доводиться, що для сучасних міжнародних взаємодій характерним є посилення конфліктів особливо на локальному рівні, які характеризуються прагненням воювати до кінця, стиранням граней між внутрішніми та зовнішніми конфліктами, зниження ступеня й можливості керованості цими конфліктами. Однією із сторін у цих конфліктах можуть бути недержавні актори. Як наслідок, зростає роль посередництва, міжурядових організацій, неформальних зустрічей тощо при вирішенні такого роду конфліктів.

Низка філософів і політиків найбільш надійним шляхом досягнення миру у світі вважають створення всесвітнього державного порядку, за якого певна організація (наприклад, ООН) матиме найвищу владу (авторитет) у розв’язанні світових проблем і можливість примусити міжнародних акторів виконувати її рішення. Такий світовий уряд буде попереджати виникнення збройних конфліктів, встановлюватиме світові стандарти рівності та справедливості, світові вимоги щодо міжнародної політики окремих суб’єктів міжнародних відносин. Однак формування такого порядку наштовхується на низку перешкод, зокрема небажання суверенних і незалежних держав порушувати свій суверенітет та підкорятися чиїйсь волі.

Отже, в процесі врегулювання міжнародного конфлікту дуже часто коректуються, модифікуються, змінюються чи взагалі відкидаються певні цілі учасників, виникають нові, що відображають нові потреби та інтереси, умови їх реалізації, що дає можливість говорити про динамічність міжнародного процесу та складність й спонтанність міжнародних відносин.

Як бачимо, подоланню конфліктів у міжнародних відносинах сприяють об’єктивні та суб’єктивні фактори. Це і загальна міжнародна ситуація та зацікавленість конфліктуючих сторін у подоланні конфлікту, пошук і розуміння причин, що його породили. Важливу роль відіграє й ступінь розвитку демократії та наявність легітимних урядів, що користуються довірою народу. Особливого значення набуває і здатність державних і міжнародних структур консолідувати національні, регіональні і міжнародні політичні сили навколо проблем конфлікту, використання посередників, розробки ефективних технологій розв’язання конфліктів тощо. Враховуючи всі ці фактори, можливо, саме тому дослідники стверджують, що у ХХІ столітті буде набагато менше насильства у відносинах між державами, ніж у попередньому.

Висновки. Проблеми, що виникають у разі розбіжності інтересів міжнародних суб’єктів, можуть розв’язуватися двома основними способами: через насильство та збройні конфлікти або мирним шляхом через переговори та міжнародні домовленості. Наука про міжнародні відносини конструює та пропонує різноманітні універсальні теоретичні моделі конфліктів та їх розв’язання, що використовуються у міжнародній практиці для досягнення згоди та консолідації суспільств, які об’єднують групи з різними інтересами, але спільними фундаментальними цінностями. Вчені зазначають, що універсального методу подолання конфліктів не існує. Однак всі переконані, що воєнний конфлікт був і залишається одним з найбільш небезпечних способів подолання проблем, що виникають у міжнародному співтоваристві. Саме тому вивчення причин таких конфліктів і способів їх врегулювання має не тільки теоретичне, а величезне прикладне значення.

Дата добавления: 2014-01-07