Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Основні теоретичні моделі та етапи інтеграційних процесів




Інтеграційні ідеї, що передбачали утворення космополісу – глобальної держави, яка б охоплювала весь простір світу, зародились ще в античні часи. Ці ідеї знайшли своє продовження у багаточисельних проектах створення «всесвітньої держави» чи «світового уряду». Внесок у теоретичне оформлення ідей міжнародної інтеграції зробили й прихильники ліберальної концепції міжнародних відносин, які відстоювали ідеї створення універсальних міжнародних організацій з наднаціональним статусом, які б сприяли подоланню міждержавної розрізненості та анархії.

Ідеям інтеграції особливу увагу приділяли прихильники теорії функціоналізму, які вважали, що слід встановлювали співробітництво між державами у конкретних економічних, соціальних, науково-технічних, культурних сферах, що згодом призведе до досягнення політичної мети – інтеграції держав у об’єднану спільноту з поступовим відмиранням їх суверенітету. Таким чином, мова йде про горизонтальну модель взаємодій, яка забезпечує координацію міждержавного співробітництва у конкретних сферах. Таким чином будуть усунені економічні та соціальні причини конфліктів, а згодом і подолані державні суверенітети.

Прихильники неофункціоналізму вважають, що потреби співробітництва в економічній, соціальній, технічній, культурній сферах здатні викликати ланцюгову реакцію та призвести до виникнення спеціалізованих наднаціональних інститутів, які б координували їх діяльність. Як наслідок, пришвидшувалися процеси політичної інтеграції.

З часом виявилось, що застосування принципів функціоналізму та неофункціоналізму у процесі міжнародної інтеграції зіткнулось із низкою проблем, особливо це стосується координації діяльності великої кількості технічних організацій та неможливості відмирання державного суверенітету.

Теорія федералізму трактує міжнародну інтеграцію з точки зору побудови держави, в основі якої лежать принципи федерального устрою. Проявами цього у світовому процесі є подвійне громадянство (за умови існування центрального та регіонального урядів), багатоманітність ролі регіональних урядів і циклічність зміни їх сили, центробіжність та відцентровість векторів федералізму. Важлива роль належить і політичній волі учасників федерації, та розподілу повноважень між різними рівнями як гарантії проти можливих зловживань владою зі сторони центру.

Плюралістична концепція розглядає інтеграційний процес через комунікативні мережі, інформаційний обмін, накопичення досвіду та виконання певних функцій. В рамках цієї концепції К.Дойч виділив два типи політичних об’єднань – амальгамні та плюралістичні. Амальгамним об’єднанням називається злиття у відповідній формі двох чи декількох раніше самостійних одиниць у більш широке об’єднання, що наділене певним типом загального управління. Для утворення таких об’єднань слід виконати низку соціокультурних і політичних умов: передусім населення спільнот, що інтегруються, повинно мати спільні цінності, очікування вигод від інтеграції, володіти знаннями один про одного та передбачати поведінку. Основою амальгамної інтеграції є спільний спосіб життя та усвідомлення глибокої єдності. В плюралістичному об’єднанні одиниці, що інтегруються, зберігають свою політичну самостійність, таке об’єднання не вимагає виконання низки загальних і жорстких умов. У рамках такого об’єднання соціокультурні цінності просто не повинні суперечити одні одним, а політичні рухи та інтелектуальні круги можуть прийняти спільні ідеї, які б об’єднували громадян і поширювались через мережі комунікацій та всесторонньої взаємодії.

У структурі інтеграційного процесу дослідники виділяють глобальний та регіональний рівні. Інтеграційні процеси на глобальному рівні передбачають розвиток транснаціональних організацій, які об'єднують людей різних країн на основі професійних та інших інтересів, посилення співробітництва щодо розв'язання глобальних проблем сучасності, для чого створюється додаткова інфраструктура, яка сприяє реалізації співробітництва у цій сфері.

На регіональному рівні відбувається інтенсифікація чи згортання процесів міжнародної інтеграції залежно від регіону. Цей процес стосується передусім західноєвропейських країн та країн Південно-Східної Азії та охоплює водночас політичну, економічну, гуманітарну та інші сфери.

У теоретичних доробках дослідників інтеграційних процесів можна віднайти і поділ інтеграції на негативну та позитивну. Негативна інтеграція передбачає усунення національних бар’єрів для формування ринку більших масштабів. Роль наднаціональних інститутів у рамках негативної інтеграції зводиться до того, щоб не дозволити державам втручатися у функціонування регіонального ринку заради підтримки рівних конкурентних умов, адже держави як основні політичні актори дбають про власну вигоду та егоїстичні інтереси. Наднаціональність виступає в якості арбітра, який не втручається у процеси, що відбуваються на внутрішньополітичних аренах кожної з держав. Проявами негативної інтеграції є загальна європейська валюта та програма реалізації економічного та валютного союзу. У випадку позитивної інтеграції держави-учасники повинні перетворити внутрішні механізми відповідно до моделі, що задається в рамках наднаціональних політичних рішень. Отже, йдеться про те, що ключова роль відводиться інтеграційній структурі, а держави як самостійні політичні актори не розглядаються. В рамках Європейського Союзу приклади позитивної інтеграції можна віднайти у сфері захисту прав споживачів, охорони навколишнього середовища та безпечних умов життя. Таким чином, позитивна інтеграція встановлює систему стандартів щодо товарів, виробництва, умов праці та охорони довкілля, виходячи з розуміння того, що є загальним благом.

Як бачимо, всі теоретичні підходи до трактування міжнародної інтеграції мають свої прояви у створенні та розвитку Європейського Союзу – найбільш відомої та найбільш ефективної міжнародної інтеграційної організації. У цьому випадку йдеться про формування в Європі наприкінці ХХ століття «плюралістичної спільноти» з перспективою поступового її перетворення у більш інтегрований економічний, політичний та оборонний простір. Дослідники з’ясовують, що масштаби і глибина, які характеризують інтеграційний процес у сучасній Європі, підтверджують переваги та водночас унікальність ЄС порівняно з іншими регіональними інтеграційними об’єднаннями.

Ця організація у своєму розвитку пройшла низку етапів, практичне втілення яких дає змогу дослідникам теоретично визначити основні етапи інтеграційного процесу. Отже, до основних етапів процесу інтеграції відносять:

1) формування взаємозв’язків і взаємозалежностей;

2) функціональну (секторальну) інтеграцію;

3) економічну інтеграцію;

4) політичну інтеграцію.

А. Вендт наводить такі етапи інтеграції: 1) перехід країн від війни всіх проти всіх та встановлення загальноприйнятих правил поведінки; 2) економічна інтеграція, що вимагає інституційного закріплення, тобто утворення легітимних наднаціональних органів, усвідомлення відсутності загроз; 3) формування політичної інтеграції.

Дослідники пропонують вирізняти чотири основні моделі інтеграційних об’єднань, які одночасно свідчать про чотири основні етапи інтеграції як історичного процесу.

Перша модель передбачає створення зони вільної торгівлі, коли держави домовляються про зняття митних бар’єрів у взаємній торгівлі. Для цього не потрібно змінювати існуючу систему міжнародних економічних зв’язків, державам не потрібно відмовлятись від національного суверенітету.

Друга модель передбачає формування митного союзу держав, який характеризується не тільки відсутністю обмежень у взаємній торгівлі, але передусім домовленістю про вільне переміщення товарів і послуг всередині цієї групи країн.

Третя модель передбачає вільне переміщення не тільки товарів, а й послуг, капіталів та робочої сили. Таким чином, формується міжнародна економічна спільнота або спільний ринок.

Четверта модель – це формування економічного та валютного союзу, якому притаманна загальна система регулювання економічної політики та загальна грошова система. На цьому етапі національні валюти країн, що інтегруються, замінюються єдиною грошовою одиницею для всіх країн союзу.

Реалізація цих чотирьох моделей означає завершення економічної інтеграції. З часом можливе створення політичного союзу, який передбачає всестороннє співробітництво держав-партнерів на постійній та довготривалій основі, що породжує специфічні інституційні та організаційні форми їх щоденної взаємодії.

Щодо Європейського Союзу, то початок його створення був покладений 25 березня 1957 році, коли лідери Франції, Німеччини, Бельгії, Нідерландів, Люксембургу та Італії заснували Європейський Економічний Союз, метою якого було сприяння розвитку економік на всій території Союзу, постійне та рівномірне зростання стабільності, швидке зростання рівня життя, встановлення більш стійких і тісних відносин між країнами, що входять до Союзу через створення загального ринку та поступового зближення економік й політик країн-членів. Теоретичною основою договору став економічний лібералізм А.Смітта та його послідовників із зосередженням уваги на чотирьох основних свободах – переміщення товарів, капіталів, робочої сили та послуг.

Створення такого Союзу сприяло накопиченню в економіці та політиці західноєвропейських країн елементів загальності, спільності, взаємозалежності, перетворення регіону в певну цілісність. З цим процесом пов’язане і народження європейської соціальної політики, яка передбачала гармонізацію чи навіть уніфікацію систем соціального забезпечення та професійного навчання, трудового законодавства тощо. Згодом ці елементи соціальної політики були включені до переліку основних напрямів діяльності ЄС, які закріплені у Договорі про Європейський Союз, що підписаний у Маастрихті у лютому 1992 року.

Однією із сфер, в якій соціальні імперативи відігравали першочергову роль, була загальна сільськогосподарська політика, до цілей якої входили підтримка рівня доходів селян і фермерів, які необхідні їм для ведення господарства і забезпечення достатніх засобів до існування, а також сприяння структурній та технологічній перебудові сільського господарства в країнах ЄС, результатом якої була б продовольча самодостатність. На думку дослідників, саме створення економічного та валютного союзу завершує процес формування цілісного та однорідного господарського простору, що повинно призвести до більш ефективного використання людських, матеріальних і фінансових ресурсів, науково-технічного потенціалу, стимулювати зростання продуктивності праці, ВВП та прибутків населення, сприяти збільшенню рівня та покращення якості життя.

Інтеграційний прорив ЄС неможливий без єдиної політики у всіх сферах життєдіяльності. Наприклад, у Ліссабонській декларації ЄС 2000 року заявлені три головні орієнтири її функціонування: економічне зростання, соціальний розвиток і захист навколишнього середовища. Ці орієнтири конкретизуються передусім у проблемах фінансування соціальної сфери, регулювання трудової міграції, досягнення стійкого зростання рівня життя у країнах, що вступили в ЄС, без шкоди для жителів країн – старих членів ЄС. Всі ці напрямки ефективно реалізувати непросто, що пов’язується передусім із реформуванням західноєвропейських інститутів, які б мали управляти та стримувати національний егоїзм країн ЄС, які часто сприяють посиленню протиріч всередині Союзу. Це визнають і у самому ЄС. Так, у 2005 році у Брюсселі Рада ЄС визнала серйозні недопрацювання та відставання від накресленого у зростанні рівня життя, забезпеченні зайнятості, зростанні продуктивності праці та ефективності захисту природи тощо.

У теорії міжнародних відносин по-різному трактують проблему розширення ЄС, пов’язуючи її з поглибленням інтеграційних процесів, які взаємодіють між собою. Важливішим серед цих процесів вважають саме поглиблення, тобто процес інтеграції як такий. Цей процес визначається співвідношенням економічних потенціалів держав-членів інтеграційного союзу (інтеграційного ядра) та тих, хто до нього вступає. Таке співвідношення дає змогу визначити вагу та роль країн, що вступають, охарактеризувати ступінь їх впливу на процес поглиблення інтеграції як всередині ядра, так і у розширеному об’єднанні, а також на розвиток його інтеграційної стратегії.

Саме тому дослідники вважають, що нове розширення ЄС має значення не тільки за своїми масштабами, але й за складністю процесу інтеграції старих та нових країн-членів, які часто знаходяться на різних рівнях економічного та соціального розвитку. Наприклад, дослідники вважають, що економічний ефект розширення ЄС для країн Центральної та Східної Європи виявився більш суттєвим, аніж для країн інтеграційного ядра. Взагалі стверджується, що з точки зору потенціалу економічного співробітництва та його переваг від країн, що долучаються до Союзу, для країн Західної Європи йдеться про третьоступеневе їх значення. Саме тому стверджується, що держави ядра приймають країни Центральної та Східної Європи, керуючись, головним чином, не економічними, а політичними міркуваннями. Наприклад, у одній із доповідей говориться, що тільки розширений ЄС при збереженні тісного співробітництва з іншими східноєвропейськими країнами (Росією та СНД) може зберегти стійкі позиції Європи у багатополярному світі.

У цьому контексті цікавим є трактування ідей державного суверенітету у рамках Європейського інтеграційного утворення. С.Бессон виділяє три основні концепції щодо суверенітету в ЄС. Прихильники першого підходу підтримують абсолютну та унітарну концепцію суверенітету, яка пояснює, що останній повинен належати або державам-членам, або ЄС, але не може одночасно належати обом. В рамках цієї концепції співіснують позиції «європейських інтерговерменталістів», які розглядають національні конституції як вищу законодавчу основу ЄС, «європейських наднаціоналістів», які вважають, що національні конституції повинні бути підкорені європейському правовому порядку, та дослідників, які визнають, що суверенітет залишається унітарним явищем, але водночас зазначають плюралістичний характер європейської політичної та правової реальності, яка вимагає більшої гнучкості суверенітету. Прихильники другої концепції суверенітету відстоюють ідею «дезагрегації» та «реагрегації» суверенітету як поліцентричного виміру. В рамках цієї концепції йдеться про об’єднаний чи розділений суверенітет. Третя група концепцій представлена дослідниками, що підтримують ідеї постсуверенітету, тобто цілковите його зникнення, адже в рамках ЄС відсутня необхідність додержуватись тих самих правил і норм, якими керуються національні держави.

Інші дослідники пропонують поняття «спільного» чи «кооперативного» суверенітету. В рамках цієї моделі національна та європейська влада зберігає свій суверенітет, але не може уникнути певного ступеня конкуренції, суперництва та співробітництва, які ведуть до пошуку кращого варіанту розподілу влади у кожному окремому випадку. Таким чином, йдеться не про зменшення, а про укріплення індивідуального суверенітету держав-членів ЄС. Водночас члени ЄС, залишаючись суверенними, на основі суверенного рішення можуть підкоритися рішенням інститутів ЄС, які сприяють більш тісному співробітництву, акцентуації інтересів держав-членів, збереженню національної ідентичності та попередженню й подоланню конфліктів.

Після чергового розширення ЄС, коли 1 січня 2007 року до нього вступили Румунія та Болгарія, на сході країни об’єднаної Європи стали межувати тільки з Україною. Саме тому перспективи подальшого розширення ставлять перед ЄС завдання вироблення комплексної східної політики. Особливу позицію у цьому процесі зайняла Польща, представники та політики якої вважають, що вони краще розуміють ці проблеми, аніж чиновники із Брюсселя. Головним пріоритетом у цьому процесі Польща вважає сприяння інтеграції України в євроатлантичні структури та готова взяти на себе шефство над Україною, сприяючи як ринковим реформам у нашій країні, так і бажаному наближенню України до ЄС.

Сьогодні дослідники вважають, що загалом процес європейської інтеграції не можливо втиснути у рамки певної чіткої схеми, яка б розглядалась як остаточний проект. Звичайно, завжди йшлося та йдеться про побудову єдиної Європи, хоча і у це поняття кожен з учасників інтеграційного процесу вкладає власний зміст. Саме цим і визначаються особливості процесу європейської інтеграції, в рамках якого за необхідності коректуються та модифікуються як безпосередні завдання, так і методи їх вирішення, що дає змогу пришвидшити чи уповільнити інтеграційні процеси.

Особливо цікавою є гіпотеза дослідників стосовно так званої м’якої сили об’єднаної Європи, яка перетворюється у найбільш серйозного конкурента США. Нагадаємо, що Дж.Най трактував «м’яку» силу як здатність досягати бажаного на основі добровільної участі учасників, а не за допомогою примусу чи погроз, а «жорстку» силу – як здатність до примусу, що обумовлена військовою та економічною могутністю країни. «М’яка» могутність виникає, коли країна приваблива своєю культурою, політичними ідеалами та програмами, змістом, тактикою та стилем зовнішньої політики. Не останню роль відіграє і процес визначення та формулювання цілей, що проявляється у залученні інших міжнародних акторів до співробітництва без загроз чи заохочень. Європейський Союз акумулює в себе ці показники «м’якої» могутності, перетворюючись у зону миру, добробуту та процвітання. Не дарма дослідники вважають, що в основу європейського проекту покладені прагнення перейти від світу, в якому панує політика з позиції сили, до спільноти, що базується на владі закону. У процесі міжнародного співробітництва, налагодження культурних контактів, розвитку публічної дипломатії та загалом схильності до багатосторонності ЄС робить його політику все більш привабливою для багатьох інших країн, в тому числі й України.

Висновки. У своїй сукупності інтеграція є реальним і складним політичним, економічним, культурно-ідеологічним процесом з низкою проблем, протиріч і результатів. Для успішної реалізації інтеграційного потенціалу окремих регіонів світу необхідною умовою є загальність культурних, економічних і політичних інтересів і зв’язків. Вона є певним підґрунтям взаємної довіри та у більшості випадків полегшує інтеграційні процеси. Таким чином, інтеграційні процеси дають змогу об’єднати інтелектуальний та матеріальний потенціал країн регіону та підвищити їх конкурентоспроможність. Сьогодні накопичений та продовжує накопичуватися різноманітний та чималий матеріал, осмислення якого здатне суттєво збагатити уявлення про закономірності інтеграції та можливі схеми інтеграційних процесів у різних кутках земної кулі. Порівняння різноманітних інтеграційних моделей, маршрутів та стратегій дасть змогу Україні виробити цілісне уявлення про інтеграційні явища у своєму міжнародному оточенні.




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2014-01-07; Просмотров: 6396; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.025 сек.