Сутність міжнародного співробітництва

СПІВРОБІТНИЦТВО ТА ІНТЕГРАЦІЯ В МІЖНАРОДНИХ ПРОЦЕСАХ

До основних закономірностей розвитку та функціонування міжнародних відносин належать тенденції до інтеграції (об’єд­нання, співпраці), що можуть проявитись у формі імперій чи добровільних партнерських союзів між державами світу, у мирному співіснуванні, та до дезінтеграції (роз’єднання).

У розділі ми розглянемо одну з об’єктивних тенденцій світового розвитку, якою є посилення інтеграційних процесів, руйнування міждержавних і міжрегіональних бар’єрів, що створює умови для формування регіональних і міжнародних союзів, асоціацій, об’єднань держав. Метою таких організацій є координація дій, об’єднання зусиль і можливостей, забезпечення більш тісного співробітництва, яке зменшує вірогідність конфліктних ситуацій.

Дослідники стверджують, що історія людства є послідовною інтеграційною еволюцією від вкрай дрібних форм людської спільності до великих і навіть мегаформ, від ізольованості – до дедалі більшої взаємозалежності та залученості до планетарних процесів. Сутність міжнародного с півробітництва (співпраці) зводиться до того, що відносини у міжнародному середовищі спрямовуються на пошуки спільних інтересів, уникнення кризових форм взаємодій та насилля між учасниками міжнародних відносин.

У науковій літературі по-різному пояснюється і суть міжнародної співпраці. Одні співробітництво пояснюють як засіб досягнення безпеки, для інших співробітництво є головною мотивацією для досягнення економічної користі, ще інші трактують розширення співробітництва як засіб стабілізації міжнародної системи, що проявляється у подоланні несприятливих закономірностей функціонування, у гнучкості та здатності супротивитись тільки тим змінам, що призводять до дезінтеграції, руйнування.

П. Циганков визначає міжнародну співпрацю як процес взаємодії двох або кількох акторів, у якому немає місця застосуванню збройної сили та домінують пошуки спільних інтересів. Ж.-П. Де­ррієннік пояснює міжнародну співпрацю як певну дію учасників та її результат, поштовх до продовження такої дії. Два актори знаходяться у стані співробітництва, коли кожен з них може бути задоволений тільки в тому випадку, коли задоволений партнер. Р. Кеохейн трактує співробітництво як ситуацію, коли одні актори регулюють свою поведінку відповідно до фактичних або очікуваних переваг інших акторів через процес взаємної координації політики.

Дослідники виводять низку умов, необхідних для міжнародного співробітництва: 1) очікування державами вигод, страх перед втратами; 2) тривалість взаємодій; 3) зменшення числа взаємодій акторів; 4) вплив міжнародних режимів; 5) наявність сильної та зацікавленої держави (гегемона). Таким чином, до основних елементів співробітництва належать: спільність цілей держав-партнерів, очікування вигод від ситуації, взаємний характер цих вигод.

К. Дойч необхідними умовами розвитку кооперації та інтеграційних процесів називав спільність політичних цінностей та такі психологічні фактори, як знання партнерів, розвиток торгівлі, інтенсивність культурного обміну та обміну ідеями. Таким чином, дослідник стверджує про першочергове значення факторів комунікації (які проявляються в обміні інформацією через особливі комунікативні засоби, які виражаються у колективній пам’яті, символах, звичках, традиціях) у процесі утворення політичних спільнот та для підтримки їх внутрішньої єдності й згуртованості.

Інші дослідники визначають низку факторів, які обумовлюють зближення та співробітництво у міжнародних відносинах. До таких факторів відносять попереднє співробітництво, економічну могутність, політичну силу. Наприклад, Ж. Барреа вважає, що інтеграція має тенденцію розвиватися навколо «ядра сфери», яким є одна (чи кілька) більш могутня держава, що притягує у свою орбіту оточуючі її території.

Пропонується також низка гіпотез про умови, за яких співробітництво між державами є найбільш вірогідним. Першою з них є «гіпотеза взаємності», яка визначає очікування держав вигод від співробітництва та боязнь втрат чи навіть покарань у разі уникнення такого. Друга гіпотеза – «гіпотеза про кількість акторів», яка акцентує увагу, що перспективи співробітництва зростають із зменшенням кількості взаємодіючих держав. Третя гіпотеза – «гіпотеза ітерації», яка пов’язує можливості співробітництва з тривалістю взаємодій держав. Четверта – «гіпотеза про міжнародні режими» чи норми, принципи і процедури прийняття рішень, сукупність яких творить центри міждержавного співробітництва. П’ята – «гіпотеза епістемічних спільнот», тобто співпраці професійних експертів, які мають спільне розуміння проблеми та шляхів її вирішення. Шоста – «гіпотеза асиметрії сили», яка визначає співробітництво як більш вірогідне, якщо є наявною сильна та зацікавлена держава (гегемон). Всі ці гіпотези зазвичай не творять певної комплексної теорії співпраці, однак у своїй сукупності перетворюють співробітництво більш вірогідним, а їх аналіз та емпірична перевірка призводять до розвитку науки про міжнародне співробітництва та загалом теорії міжнародних відносин.

Особливого значення міжнародне співробітництво набуває у світлі необхідності пошуку адекватних та ефективних форм врегулювання конфліктів нового покоління. Таким чином, співробітництво трактують як корпоративну стратегію поведінки опонентів у конфлікті, яка полягає в орієнтації на спільний пошук рішення, що задовольняє інтереси всіх сторін. Тобто йдеться не тільки про механізм зняття конфліктних протиріч, але й про механізм досягнення загальних взаємних вигод.

У наукових дослідженнях виділяють такі типи міждержавного співробітництва: двостороння та багатостороння дипломатія, переговори, предметом яких є розподіл вигод держав від їх взаємодій (наприклад, відміна тарифних бар’єрів), свідоме узгодження політик, яке досягнуте в результаті обговорення (формальні договори та угоди про діяльність), неявне співробітництво, яке здійснюється без прямих зв’язків та/чи формальних угод, які не передбачають укладення договорів (таке співробітництво виникає із співпадіння очікувань акторів), нав’язане співробітництво, коли більш сильна сторона примушує іншу коректувати свою політику, але одночасно коректує і свою власну, створення міжнародних організацій та спеціалізованих інститутів (наприклад, інститути ООН), які виробляють та здійснюють регламентації, експертизи, субсидії.

До основних видів міжнародного співробітництва у сфері врегулювання конфліктів відносять стратегічне партнерство, союзні відносини, альянс (об’єднання, союз, блок).

Стратегічне партнерство як особливий вид міжнародного співробітництва характеризується за такими параметрами:

1) сторони (стратегічні партнери) досягли високого рівня взаємної довіри, можуть розвивати співпрацю на договірній основі;

2) їх співпраця є всеохоплюючою, тобто включає різні сфери – економічну, політичну, культурну, гуманітарну тощо;

3) ключовими напрямками співпраці держав є військова сфера та національна безпека;

4) інтереси сторін щодо кардинальних питань світової політики є близькими чи співпадають, тому вони можуть узгоджувати свої міжнародні позиції.

Прикладами стратегічного партнерства є відносини між США та Великою Британією, США та Японією тощо.

Союзні відносини є видом співпраці держав, яка формується у випадку наявності загального ворога чи загрози їх життєвоважливим інтересам, а також з метою попередження можливих конфліктів. Такі відносини можуть бути тривалими, а також короткочасними і не завжди всеохоплюючими. Прикладами союзних відносин є антигітлерівська чи антитерористична коаліція.

Альянс – це співпраця держав у військовій сфері, що набула інституціоналізованих форм. Йдеться переважно про договірні дружні відносини, що характерні для регіональних систем колективної безпеки (НАТО, ЄС, СНД, Варшавський договір). Досягнення такого виду співпраці можливе лише за наявності інтеграційних процесів у різних сферах життєдіяльності держав.

Інтеграція (з латинської – поєднання, зростання частин в єдине ціле) – це стан пов’язаності окремих диференційованих частин у єдине ціле, процес, в результаті якого цей стан досягається, процес входження у вже сформовану інтеграційну систему.

П.-Ф. Гонідек та Р. Шарвен визначають інтеграцію як процес і стан, що має тенденцію до заміни розрізнених міжнародних взаємодій більш широкими об’єднаннями, наділеними мінімальними повноваженнями в одній, кількох або усіх сферах, які виходять за компетенцію базових елементів. Дослідники зазначають, що інтеграція передбачає передачу частини суверенітету сформованому цілому, а от співробітництво не виходить за рамки державного суверенітету.

К.Дойч вважає, що основною ознакою інтеграції є наявність стійких взаємних очікувань, що конфлікти можуть бути мирно вирішені. Для інших дослідників інтеграція є зближенням країн, при якому збройні конфлікти неможливі.

Дослідники зазначають, що життєздатність інтеграційного об’єднання залежить від чотирьох факторів:

1) добровільності об’єднання;

2) рівноправності його членів;

3) багаторівневої системи прийняття рішень (субсидіарності);

4) функціонування блоку як єдиної інноваційної системи, яка дає змогу реалізувати творчий потенціал кожної держави-члена.

Інтеграційні процеси можуть охоплювати різні суспільні сфери. Передусім мова йде про економічну інтеграцію, однак із часом інтеграційні процеси виходять за суто економічні рамки та розвиваються у соціальній, культурній, військовій, політичній та інших сферах.

Регіональні інтеграційні процеси розпочинаються у економічній сфері, що проявляється у посиленні взаємозалежності національних господарських систем і національних ринків, зростанні взаємозалежності економік різних країн, у звільненні руху капіталів, товарів, послуг та робочої сили від національних рамок, у створенні єдиного внутрішнього ринку, у зростанні продуктивності праці та рівня життя у країнах об’єднання, у створенні наднаціональних структур, які б управляли цими інтеграційними процесами.

Таким чином, міжнародна регіональна економічна інтеграція є процесом наближення економік декількох держав, яке може доходити до повного злиття та утворення єдиного цілого. В такому випадку вирішальну роль в економічній політиці відіграють не органи управління окремих держав, що ввійшли до інтеграційної групи, а загальні для них управлінські органи.

Важливу роль у процесі співпраці та розвитку рівноправного та взаємовигідного співробітництва між державами дослідники надають загальновизнаним принципам регулювання міждержавних стосунків, які зафіксовані у міжнародно-правових документах (передусім, у Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співпраці згідно зі стосутом ООН, прийнятій Генеральною Асамблеєю у 1970 році, Заключному Акті Наради з безпеки і співробітництва у Європі 1975 року та інших).

До таких міжнародно-правових принципів належить принцип суверенної рівності держав, який полягає у визнанні факту політичної незалежності урядів, їх виняткової юрисдикції на своїй території, рівних прав усіх держав світу, принцип незастосування сили – як свідома відмова влади суверенної держави від застосування проти іншої держави будь-яких силових дій, що можуть становити загрозу її суверенітетові, територіальній цілісності, життю її громадян, принцип мирного розв’язання спорів, що пов’язаний із свідомим вибором владною політичною елітою держави коопераційної стратегії зовнішньої політики, тобто розв’язання спорів між будь-якими державами світу здійснюється без застосування збройного насильства, принцип невтручання у внутрішні справи держави, який забезпечує самостійний вибір суспільством будь-якої країни власної суспільно-політичної системи, принцип територіальної цілісності держав, що полягає у свідомій відмові держав від спроб включити у межі своїх кордонів частки території чи навіть усю територію іншої держави за допомогою сили, принцип непорушності кордонів, що стосується поваги урядів держав до існуючих між ними кордонів, принцип поваги прав людини, принцип рівноправності й самовизначення народів, що полягає у запобіганні будь-якій дискримінації за національною ознакою та визнанні однакового права народів на вільний розвиток і вибір майбутнього, принцип співробітництва, що зобов’язує держави світу підтримувати між собою сталу співпрацю незалежно від відмінності їх політичних, економічних і соціальних систем, та принцип добросовісного виконання зобов’язань згідно із міжнародним правом.

Отже, до обов’язкових ознак інтеграції більшість науковців відносять: наявність ефективних наднаціональних інститутів прийняття рішень, комплексну природу інтеграції, яка полягає в тому, що, розпочавшись з економіки, вона теоретично повинна охопити соціальну та політичну сфери. Окрім цих ознак важливим параметром інтеграційних процесів є формування єдиного демосу – із загальними соціокультурними, нормативними, ціннісними та політичними орієнтаціями. Таким чином, одночасно йдеться про виражену волю міжнародних учасників до багатостороннього співробітництва для вирішення загальних проблем. Звичайно, не всі інтеграційні моделі цим ознакам відповідають, втім вони володіють своєю принциповою унікальністю поряд із процесами збереженням історико-феноменологічної неповторності.

Дата добавления: 2014-01-07