Тема 7. Гіпотеза

План

1. Теоретичні і практичні міркування.

1. Дія на практичне міркування. Поняття про логіку дії.
2. Поняття про дію. Зовнішні і внутрішні аспекти.
3. Структура дії. Логіка дії Г.Х. фон Врігта.
4. Взаємодія і практичне міркування. Типи взаємодії. Поняття про логіку взаємодії.
5. Логіка норм.
6. Соціальна дія, поняття, характеристика.
7. Логіка санкцій.
8. Мовленнєва комунікація як різновид соціальної дії.
9. Поняття про імператив.
10. Логічний аналіз запитань і відповідей:

а) запитання як різновид імперативів;

б) види запитань;

в) види відповідей.

1. Уявлення щодо відмінності теоретичного способу міркування від практичного сягає доби античності.

Логіка визначає теоретичні міркування як такі, що переслідують межу обґрунтування знань. Засновки і висновки таких міркувань, а отже, і все теоретичне міркування в цілому, можна оцінити як істинні або хибні на підставі їх відповідності невідповідності дійсному стану справ. Результатом таких міркувань є формування наукових положень.

Практичні міркування, на відміну від теоретичних, є ненауковими. Вони скеровані на обґрунтування діяльності людини, її дій у різних ситуаціях.

Кожна людина намагається певним чином планувати свою діяльність: перш ніж здійснити який-небудь вчинок, вона розмірковує. Міркування, що передує дії, суттєво впливає на її успішність чи неуспішність. Не випадково згодом воно може бути визначним раціональним або ірраціональним, логічним або алогічним. Саме такий передбачуваний план поведінки людини в сучасній логіці трактується як практичне міркування.

Як кожне міркування практичний силогізм складається із засновків і висновку. Звичайно в ньому виділяють 2 засновки і 1 висновок.

Перший засновок практичного міркування пов’язаний з бажанням, наміром, метою суб’єкта дії, тому його іноді називають “засновком цілі”.

Другий засновок практичного міркування пов’язаний із знанням, вірою суб’єкта, з оцінкою можливостей щось робити, тому він іноді називається “засновком віри” (знання).

Висновок практичного міркування пов’язаний з наміром суб’єкта певним чином діяти.

Із структури практичного міркування видно, що людина діє, бо щось хоче і може зробити. Із поєднання бажання і віри у свої сили випливає обов’язок дії.

2. Практичне міркування – це таке міркування, висновком якого є саме дія чи намір щось зробити.

Логіка дії – це напрям сучасної логіки, де робиться спроба дати логічний аналіз поняттю “дія”.

Перша сучасна праця, де аналізується дія з точки зору логіки, з’явилася у 1951р.

Сьогодні логіка дії стала вже сформованою логічною дисципліною, яка має свою проблематичну і певні логічні засоби її вирішення. Результатом логічних досліджень у цій галузі знайшли застосування в багатьох науках, зокрема у філософії, психології, правознавстві, етиці, теорії управління, соціальної.

3. У біль-якій дії можна виділити зовнішні і внутрішні аспекти. Зовнішні пов’язані з фізичними діями людини, а другі – з її інтенціями, намірами людини діяти певним чином.

При логічному аналізі поняття “дія” значно увага приділяється дослідженню саме внутрішнього аспекту. Як тільки людина сформувала намір діяти певним чином, вона стає здатною до цієї дії. Власне дія починається не з фізичних рухів, а з моменту прийняття рішення, з моменту формулювання наміру.

4. У структурі дії можна виділити 4 основні компоненти:

1. Агент дії. Дія завжди пов’язана з певним суб’єктом. Неможливо собі уявити дію без агента. Агентом дії може бути: окрема людина, група людей, організація, держава і та ін. У логіці агент дії виражається за допомогою змінних: х, у, z...

2. Результат дії. Будь-яку дію можна тлумачити як певну подію. Агент може приписувати собі як результат дії певну подію і навпаки може заперечувати результат своєї дії, тобто певну подію. В зв’язку з цим під час аналізу дії виникає дуже важлива проблема – проблема приписування результату дії агентові. У праві ця проблема зводиться до вирішення питання: чи потрібно карати людину? Чи є в її діях склад злочину?

Із структури практичного міркування, за допомогою якого можна пояснити певну дію, випливає, що вирішення цього питання залежить від визначення для кожної конкретної ситуації двох основних чинників: знання і бажання агента дії.

Таким чином, оцінювання дії іншої людини за їх результатами завжди необхідно з урахуванням їх знань і бажань.

Результат дії – це певна зміна, яка фіксується в деякому контексті і приписується деякому агенту. Схематичне зображення:

-С І С

А І А

І__________

t

Ця схема означає, що в інтервалі часу t деяка подія А була і є, а події С не було, а потім вона відбулася. Відповідно результат деякої дії виражається за допомогою формули: DxT (-C, C) – “x робить так, щоб спочатку – С, а потім С.”

3. Контекст. Результат дії – це зміна, яка фіксує в певному контексті. Контекст – це орієнтовний простір, у якому людина діє. При цьому необхідно враховувати, що контекст – це не просто зовнішня ситуація, але й деякі фактори, що пов’язані з внутрішнім світом людини: її різні інтенціональні стани.

4. Інтенціональність. Із усіх можливих інтенціональних станів, які можуть бути приписані людині, виділяють 2 найбільш важливих для характеристики дії. Це модуси “хоче” і “може”.

Перший виражає мотивування дії суб’єкта. Другий модус виражає свободу дії суб’єкта.

Але можлива й така ситуація, коли людина не має свободи вибору. Це трапляється тоді, коли:

1) є відсутнім варіант бездіяльності;

2) є відсутнім варіант дії.

Всі ці випадки враховуються в юриспруденції під час визначення кримінальної відповідальності суб’єкта за свої дії. Тому в кримінальному законодавстві є такі терміни: “необхідна оборона”, “злочин з необережностями”, “обставини, які викликають винність”, “обставини, які не залежать від волі винного ”.

Одним з авторів теорії логіки дії є фінський філософ, логік Г.Х. фон Врігт. Він створив теорію числення предикатів дії. Ця теорія дії будується у відповідності з принципом свободи дії, тобто в ній приймається таке положення: якщо деякий фрагмент Н поведінки суб’єкта х є дією, то х має можливість як здійснити Н, так і утриматися від його вчинення.

5. Проблему взаємодії в цілому можна представити таким чином: х звертається до у, коли знає, що не може щось зробити самостійно. Але при цьому х вірить (вважає), що це може зробити у. Виникає проблема, яким чином х може примусити у зробити те, що йому потрібне? Саме просте вирішення цієї проблеми – це наказати у. Але цей механізм не є всезагальним: у може не погодитися з наказом. Тому більш ефективним у процесі взаємодії є врахування інтересів іншої людини, її можливості. А це означає, що окрім власного модусу “хочу” треба також враховувати модус “хочу” і іншої людини.

Схематичне зображення:

W x A - M x A B x y A,

B x W y C M x C,

Inf x y (I y D y A I n D x C),

Iy Dy F.

x,y – агенти взаємодії;

W - “хоче”;

M - “може”;

B - “вважає”;

Inf - “інформує”;

I - “має намір”;

D - “робить”.

Розрізняють 4 основні типи взаємодії, які існують між двома суб’єктами: вимога, надавання, заподіяння і прийняття.

Вимога – це вираз бажання, щоб інша особа виконала певну дію на користь особи, яка виказала вимогу. Позначається Т.

Приклади: звернення кредитора до боржника із вимогою повернення боргу, звернення суду до свідка давати правдиві свідчення, пред’явлення покупцем претензії продавцю за неякісний товар.

Надавання – отримання певної вигоди або виконання належного особою, якій воно здійснено. Позначається – С.

Приклади: повернення боржником боргу кредиторові, принесення вибачень однією особою іншій, повернення загубленої речі її власнику.

Заподіяння - це здійснення однією особою дій, які обмежують свободу іншої особи, нав’язування однією особою певного стану іншій особі. Позначається – Н.

Приклади: відвід підсудним судді, який є особисто зацікавленим у справі, об’ява торгів такими, що не відбулися, арешт посадовою особою людини, яка вчинила злочин.

Прийняття – це згода на отримання належного з певними умовами. Позначається – А. Приклади: погодження кредитора з виконанням боржником зобов’язань за частинами, прийняття ломбардом позики від особи, якій вона була раніше видана.

Основні типи взаємодії між двома суб’єктами записуються так:

1) Txy (B) (Cyx (B) - C yx (B)).

2) Hxy (B) (Ayx(B) - Ayx (B)).

6. Теорію взаємодії застосовують для формулювання логіки норм. Спираючись на цю логічну теорію, можна проаналізувати такі важливі проблеми: проблему класифікації норм та проблему кореляції обов’язків і прав.

Проблема класифікації норм.

Якщо норму розглядати як певне положення, яке торкається безпосередньо тільки двох суб’єктів, тоді для класифікації норм можна застосувати апарат логіки норм, заснованої на теорії взаємодії.

У залежності від характеру суб’єкта усі норми поділяються на такі типи: індивідуально-індивідуальні (І-І), індивідуально-групові (І-Г), індивідуально-загальні (І-3).

Проблема кореляції обов’язків і прав.

Можна виділити 2 типи обов’язків. Перший тип передбачає відповідні права, другий таких прав не передбачає.

Обов’язок і право знаходяться у відношенні кореляції, тоді і тільки тоді, коли вони є еквівалентними. Наприклад:

1) ОС ху (р) і РТ ух (Р) – “х повинен надати у, тоді і тільки тоді, коли у дозволено вимагати р від х”;

2) ОА ху (р) і Рух (р) – “х повинен прийняти р від у тоді і тільки тоді, коли у дозволено х заподіяти р”.

усе це спростовує твердження, що нема прав без обов’язків і обов’язків без прав.

7. Характерною ознакою соціальної дії є те, що вона зв’язана з нормами, тобто соціальна дія є завжди нормативною. Норми, які регулюють соціальні дії, кваліфікуються як соціальні. Їх основна мета полягає в описі схеми певної поведінки, відповідно до якої соціум пропонує діяти людині.

Соціальні норми (в т.ч. і правові) відрізняються від інших видів норм тим, що їх невиконання завжди тягне за собою покарання (санкцію), тобто соціальні норми завжди санкціоновані.

Санкція – це також норма, яка описує можливості невиконання якоїсь соціальної норми, а саме її наслідки.

Соціальна дія – це така дія, яку можна підвести під певну норму, невиконання якої тягне за собою санкцію.

Соціальну норму можна визначити як норму, яка регулює соціальну дію. Її структура звичайно складається з таких компонентів:

1) агент норми (той, хто її задає);

2) адресат норми (той, хто її виконує);

3) зміст норми (дія, яка повинна бути або не повинна бути виконана);

4) характер норми (норма зобов’язує, дозволяє, забороняє виконання певної дії);

5) умови норми (обставини, за яких повинна або не повинна виконуватися певна дія);

6) санкція (можливі наслідки невиконання певної норми).

8. Основні нормативні модальності: О (обов’язок), Р (дозволеність), F(заборона), які входять до складу соціальних норм і визначають їх характер, можуть бути визначені через поняття санкції.

Уперше це спробував зробити А.Андерсен, який сформулював так звану “логіку санкцій”.

У цій логічній теорії О,Р,F мають такий вигляд:

1) Дія вважається обов’язковою, якщо утримання від неї тягне покарання – санкцію:

ОВ (-В S);

2) Дія вважається забороненою, якщо її виконання тягне покарання – санкцію:

FB (B S);

3) Дія вважається дозволеною, якщо її виконання не карається.

РВ (В -S).

9. Соціальна дія є неможливою, якщо люди не спілкуються. Одним із аспектів спілкування є облік мовленнєвими актами, тобто мовленнєва комунікація.

Мовленнєва комунікація являє собою когнітивний вплив (дію) одного суб’єкта на іншого. Тобто, один суб’єкт повідомляє в процесі комунікації іншому суб’єкту про елементи (модуси, стани) свого когнітивного світу, і тим самим впливає на когнітивний світ іншого суб’єкта.

Окрім “повідомлення” модусами комунікації можуть бути “прохання”, “вимога”, “запитання”, “обвинувачення”, “покарання”,, “порада” і т.д.

Якщо “повідомлення” виражається за допомогою тверджень, то інші модуси виражаються за допомогою імперативів.

10. Імператив – це висловлювання, в якому описується схема поведінки людини. За його допомогою суб’єкт, який його повідомляє, намагається нав’язати певну дію суб’єкту, який його слухає.

Імперативи, на відміну від тверджень, не можуть бути істинними чи хибними. Вони оцінюються як правильні чи неправильні, доцільні чи недоцільні.

Важливим компонентом будь-якого імперативу є звернення до норми, відповідно до якої повинна бути виконана певна дія, а також на можливі наслідки виконання чи невиконання дії (нагорода чи покарання).

11. а) Запитання належить до множини імперативних висловлювань. Вони є найбільш складною формою імперативів.

Запитання – це імператив, у якому виражається вимога певної інформації від людини, до якої звертаються.

Дослідження будь-якого запитання обов’язково передбачає необхідність врахування передумови (пресупозиції) запитання і контексту його промовляння.

Передумовою запитання називають вихідне знання, яке наявне у запитанні.. якщо передумова запитання є незрозумілою для людини, до якої звертаються, то діалог взагалі не відбудеться.

Контекст запитання – це місце, час та інші умови, в яких відбувається діалог.

Встановлення передумови та контексту запитання є важливим чинником успішного спілкування людей.

б) Існує декілька класифікацій запитань.

1. Усі запитання за своєю формою поділяються на “чи – запитання” і “що – запитання”. “Чи – запитання” – це запитання, яке спрямоване на визначення істинності чи хибності своєї передумови.

“Що – запитання” – це запитання, яке спрямоване на з’ясування нових відомостей у досліджуваних предметів.

2. Усі запитання поділяють на прості і складні:

Прості запитання – це такі запитання, до складу яких не входять інші запитання, тобто, їх неможливо поділити на складники: Де розташована ВРУ?

У структурі складних запитань можна виділити два або декілька простих запитань. Де і коли ви бачилися в останній раз із потерпілим?

3. Усі запитання розділяють на закриті й відкриті.

Відкрити запитання передбачають можливість необмеженої кількості відповідей.

Закриті запитання – це запитання, на які можна дати обмежену кількість відповідей.

4. Усі запитання поділяють на логічно коректні й логічно некоректні.

Логічно коректними називають такі запитання, на які можна дати правильні відповіді, за допомогою яких зникає пізнавальна невизначеність запитання. На логічно неконкретні запитання такі відповіді дати неможливо.

Існують такі випадки логічної некоректності запитань:

1) семантична некоректність;

2) синтаксична некоректність;

3) якщо передумовою запитання є хибне висловлювання;

4) якщо в запитанні стверджуються характеристики предмета, які суперечать одна одній;

5) якщо на запитання неможливо дати відповідь, що зменшувала б пізнавальну невизначеність запитання. Такі запитання називають тавтологічними.

Розрізняють логічно тавтологічні і фактично тавтологічні запитання.

Запитання є логічно тавтологічними, якщо інформація, про яку в ньому запитують, виражена за допомогою логічної форми самого запитання.

Запитання є фактично тавтологічним, якщо інформація, про яку в ньому запитують, наявна в термінах, які входять до складу цього запитання.

в) Відповіді поділяються на правильні й неправильні. Якщо відповідь повністю або частково усуває пізнавальну невизначеність, наявну в запитанні, то вона називається правильною.

Правильні відповіді можуть бути сильними або слабкими. Сильна надає повну інформацію стосовно будь-якого запитання. Слабка відповідь лише частково усуває незнання: інформація, що надається такою відповіддю, є неповною.

Якщо відповідь не надає нової інформації стосовно проблеми, якою зацікавлений той, хто запитує, то її називають неправильною.

Неправильні відповіді можуть мати тавтологічний і нерелевантний характер.

Фактично тавтологічні відповіді також можуть бути істинними, оскільки вони виражають інформацію, що вже наявна в самому запитання.

Не релевантні відповіді – це відповіді, які зовсім не мають відношення до поставлених запитань. Вони також можуть бути істинними.

Логіка

Кількість годин на тему:

Дата добавления: 2014-01-07