Інновація як результат внутрішньої самоорганізації соціально-економічної системи

Отже, інноваційна діяльність - це конкретно - практичний прояв соціально - економічної самоорганізації, взаємовідносини між індивідами, колективами людей, соціальними групами та державою з приводу реалізації інноваційних ідей (що є проявом незадоволеності потреб індивідів, соціальних груп, суспільства в цілому) шляхом реалізації інноваційного потенціалу суспільства, упорядковувані інноваційною політикою держави, з метою створення інноваційного продукту, яка, у результаті, максимізує задоволення всезростаючих суспільних потреб за умов обмеженості ресурсів й є визначальним фактором сталого розвитку МСС.

Інноваційні процеси не завжди призводять до отримання позитивного ефекту для суспільства вцілому. Тому інноваційний (негентропійний) потік, який надходить в систему, піддається дисипації (розсіюванню), внаслідок чого (в ідеальному варіанті) лишаються лише ті нововведення, які сприяють зниженню рівня соціальної ентропії в даній метасоціальній системі.

Логіка даного дослідження потребує виявлення внутрішніх механізмів оптимізації в метасоціальній системі співвідношення між самоорганізацією та організацією, тобто, у даному випадку, між інноваційними процесами та їх інституційним закріпленням соціально-економічних інновацій в суспільній свідомості та господарській практиці.

Інноваційні процеси в суспільстві є тим “двигуном”, який постійно приводить метасоціальну систему до стану динамічної нерівноваги, а, отже, до постійних (еволюційних або революційних) змін в інституційній структурі суспільства, що є наслідком намагання людей задовольнити свої потреби та інтереси - його соціально-економічної самоорганізації.

Відповідно до підходів синергетики, інновації розглядаються як певні аттрактори, що консолідують ресурси та зусилля індивідів, соціальних груп та спільностей з метою максимального задоволення та збалансування суспільних потреб та інтересів, як своєрідний “негентропійний потенціал” суспільства.

“Організаційне джерело” сталого розвитку – інституційна структура суспільства, відповідно до принципів синергетики, виконує “дисипативну”, розсіюючу, і, водночас, селекційну функцію, залишаючи лише необхідні та “корисні” для суспільства вцілому інновації. При цьому роль “дисипативного різця” в громадянському суспільстві виконує інститут соціального діалогу, який є своєрідним “містком” між інноваційними процесами в суспільстві та його інституційною структурою.Дисипативна функція даного інституту(в ідеальному випадку), призводить до того, що “відбираються” лише ті аттрактивні структури (тобто інновації), які сприяють сталому розвитку суспільства.

При цьому надзвичайно важливо для забезпечення руху метасоціальної системи оптимальною (“виграшною”) траєкторією, яка визначає характер трансформаційних процесів у суспільстві, виконання двох головних умов:

1) сукупний ефект від впровадження інновацій (негентропійний потік) повинен раціонально і ефективно “нейтралізувати” зростання соціальної ентропії;

2) інноваційний ефект повинен мати адекватну соціальній ентропії “фазу”, тобто ефект від впровадження інновацій має розподілятись таким чином, щоб забезпечувався баланс між економічною ефективністю та соціальною справедливістю, соціально-економічною та техногенно-екологічною безпекою тощо.

Дата добавления: 2014-01-07