Тема 6. Коопераційні процеси в економіці

Хоча упродовж останніх двох років проглядається позитивна динаміка підвищення активності новаторської та патентно-ліцензійної діяльності (, але це значно нижче середніх значень аналогічних показників в Євросоюзі, віднесених на 10 000 населення.

Динаміки змін обсягів фінансування сфери науково-технічних робіт та сфери інноваційної діяльності по відношенню до рівня ВВП 1991 р. демонструють недостатні темпи зростання, які ледь намітилися з 1999 р. В кінцевому результаті це обумовлює низьку наукоємність ВВП та відсутність помітної інноваційної складової у темпах його зростання, які, до речі, уповільнилися у 2002 році відносно попередніх 2001 та 2000 років. Це дозволяє стверджувати, що економічне зростання зумовлено діями екстенсивних чинників, які вичерпали свої потенційні можливості та неспроможні забезпечити випереджаючі темпи розвитку у порівнянні з провідними країнами світу та Євросоюзу. Так, за рейтингом конкурентоспроможності Україна посідає 69 місце з 75 країн світу, які були охоплені рейтинговою оцінкою у 1999 році.

Незначні масштаби інноваційної діяльності, коли кількість промислових підприємств, що впроваджували інновації у 2001 р., складала 16,5% від загальної кількості обстежених підприємств (10280). Для розвинених країн діапазон інноваційно активних підприємств становить від 30% до 70% їх загальної кількості. 2. Низький рівень фінансування сфери науково-технічних робіт, який не перевищував за останні роки 1,2 % від номінального ВВП, а також недостатній обсяг видатків на інноваційну діяльність на рівні 1% від номінального ВВП. В країнах з економікою інноваційного типу обсяг фінансування сфери НДДКР, яка забезпечує генерацію інноваційних процесів, складає від 2 до 3%, а згідно з рекомендаціями Єврокомісії для країн-членів Євросоюзу він має складати не менш 2,5 % від ВВП. Для забезпечення помітних інноваційних структурних перетворень національної економіки, за оцінкою фахівців, обсяг видатків на інноваційну діяльність має складати не менш 10 % від ВВП. З урахуванням індексу фізичного обсягу ВВП відносно ВВП 1991 року рівень фінансування науково-техніч­них робіт та Інноваційної діяльності у 2001 році становив лише 0,58% від ВВП 1991 р.

Перспективи формування інноваційного типу економіки в Україні.

На сьогодні стан розвитку інноваційних процесів в Україні не відповідає завданням стратегічного курсу інноваційного розвитку. Зокрема, аналіз статистичних даних щодо інноваційної діяльності в Україні і згрупованих у таблиці 2.2 свідчить про наступне.

Практично відсутні інновації, які формують ядро п'ятого технологічного укладу, і незначна кількість інноваційної продукції, що відрізняється принциповою новизною. За останні 10 років в Україні фактично не було впроваджено жодної вітчизняної інновації загальнодержавного масштабу (макротехнології) та галузеутворюючого масштабу. Переважна більшість інновацій носить локальний характер, та їх значення не виходить за межі окремих виробництв. Здебільшого впроваджуються поліпшуючі та часто "запозичені" продукційні інновації.

Можна відмітити наступні причини вкрай повільного розвитку інноваційних процесів в національній економіці, в тому числі:

1. Відсутність широкомасштабної системної державної підтримки інноваційних процесів на всіх етапах їх циклів, але насамперед етапу науково-технічних робіт.

2. Інституційне забезпечення інноваційної сфери діяльності характеризується недостатньою повнотою законодавчої та нормативно-правової бази регуляції взаємовідносин, а також нерозвиненістю системи інститутів та інфраструктури, які підтримують та забезпечують розвиток у цілому інноваційної сфери діяльності.

3. Повільний розвиток інноваційних процесів спостерігається з причин відсутності їх підтримки інституційними інвесторами. Практично вся система фінансово-кредитних інститутів банківського та небанківського секторів, яка має включати за світовим досвідом спеціалізовані банки інноваційного розвитку та реконструкції, інноваційні та венчурні фонди на загальнодержавному, регіональному та галузевому рівнях, спеціалізовані інноваційні лізингові компанії тощо, зведена до єдиної державної інноваційної фінансово-кредитної установи - Української державної інноваційної компанії.

4. Немає ясності з державними пріоритетами в науково - технічній сфері. Так, у концепції промислової політики України (1997 рік) сформульовані 18 напрямків. У проекті Концепції "Державної системи розвитку і захисту національних критичних технологій" установлюється 8 таких технологій. Уже цей приклад показує, що Україна не має поки ще чітко сформульованої науково - технічної політики, і саме її відсутність (політики як дії) є головною причиною незадовільного стану вітчизняної правової бази в цій області, її неповноти і непослідовності.

Хоча певний прогрес щодо напрацювання законодавчої та нормативно-правової бази інноваційної діяльності за останні роки,який пов'язаний, у першу чергу, з прийняттям базових законів "Про інноваційну діяльність" та "Про спеціальний режим інвестиційної та інноваційної діяльності технологічних парків".

Окрім того, результативний інноваційний процес можливий лише за умови наявності в суспільстві відповідного інноваційного потенціалу.

Аналіз показує, що під інноваційним потенціалом суспільства слід розуміти сукупність матеріальних, інтелектуальних, фінансових, інформаційних та управлінських ресурсів, які задіяні (потенційно можуть бути задіяні) в процесі розробки, створення та практичного впровадження інноваційного продукту.

При цьому особливо важливим є забезпечення належного захисту прав інтелектуальної власності – стрижня, на який нанизується вся система інтересів та стимулів, що характеризують стан інноваційної активності та реалізації інноваційного потенціалу суспільства. Саме знання, досвід, здібності людини, яку не задовольняє рівень забезпечення її соціально – економічних потреб та інтересів, є “ресурсом”, за допомогою якого відбувається когерентна та кооперативна взаємодія індивідів, колективів людей та соціальних груп в процесі створення інноваційного продукту (здійснення інноваційної діяльності), який має властивість забезпечувати всезростаючі суспільні потреби та інтереси за умов обмежених суспільних ресурсів, тобто забезпечувати ентропійно-негентропійний баланс - конкретним проявом соціально – економічної самоорганізації в сучасному суспільстві.

Успіх інноваційного розвитку в неможливо забезпечити без включення у процеси реформування економіки винахідницьких ресурсів як визначальних елементів розвитку сучасної інноваційної економіки. Занепад винахідництва, мотивації до інноваційної діяльності, що відбувся в Україні за останні десять років, обумовлений, передусім, недосконалим вирішенням законодавчих питань щодо охорони прав і об'єктів інтелектуальної власності та залучення цих нематеріальних активів до господарської діяльності, а також недостатнім використанням інноваційної продукції винахідницької діяльності.

Так, кількість винахідників та раціоналізаторів зменшилась з 1 млн. 27 тис. чол. У 1985 р. до 65 тис. чол. у 1995 р. і до 44,6 тис. чол. на початок 2000 р., тобто у 23 рази. Питома вага винахідників, авторів об'єктів промислової власності у загальній кількості зайнятих в економіці зменшилася за період з 1985 р. по 2000 р. більш ніж у 10 разів. Дотепер лише 0,10 % населення України, або лише 0,24 % від середньорічної кількості робітників та службовців, зайнятих в економіці, займаються інноваційним винахідництвом.

Таким чином, низька інноваційна “підпитка” метасоціальної системи, що виражається у недостатньому взаємообміні ресурсами та інформацією із зовнішнім середовищем та недостатнім використанням внутрішнього інноваційного потенціалу, призводить до ентропійно-негентропійного дисбалансу, а, отже, одна а умов сталого розвитку, яка випливає з принципів синергетики, не виконується.

Необхідно виділити наступні напрями інноваційних змін, спроможних забезпечити досягнення параметрів сталого соціально-економічного розвитку.

1. Трансформація інноваційної політики держави.

Під інноваційною політикою (в техніко – економічному сенсі) можна розуміти цілеспрямовану діяльність по розробці і реалізації комплексу заходів щодо планування, стимулювання, регулювання і контролю процесів інноваційної діяльності в науково-технічній та виробничій сферах.

В аспекті соціально - економічному, інноваційна політика – це комплекс правових (в тому числі в сфері захисту прав інтелектуальної власності), організаційно-економічних та соціально-політичних заходів держави, поєднаних єдиною ідеологією, легітимною в суспільній свідомості, що виражається у застосуванні відповідних їй практик в господарській діяльності, спрямованих на забезпечення сприятливих умов для втілення інноваційного потенціалу суспільства в інноваційний продукт з максимальним рівнем інноваційного ефекту.

Інноваційна діяльність є надзвичайно важливим елементом суспільного розвитку, адже зо оцінками вчених ступінь впливу науково-технічного прогресу на ВВП коливається від 2/3 до 80% (Р. Солоу).

Пріоритети державної інноваційної політики в промислово-розвинених країнах різні. Перший, - стимулювання інноваційної діяльності характерний для Ізраїлю, Швеції, США, де державна підтримка розвитку наукомістких виробництв стала основою економічної політики країн. Інноваційна політика в США, наприклад, спрямована на залучення приватного капіталу в інноваційну діяльність та захист підприємців від надмірного втручання держави.

В Японії, навпаки, велику роль в регулюванні наукових досліджень відіграє держава. В Швеції державна інноваційна політика гарантує фірмам списання на собівартість продукції до половини всіх витрат на наукові дослідження.

Важливим фактором динаміки інноваційного процесу є наявність правової бази їх здійснення: правові акти, що стимулюють і регулюють НДДКР в інтересах промисловості і процеси передачі результатів закінчених досліджень у сфери їхнього використання.

З метою підтримки технологічного лідерства в США в 80-і роки було прийнято ряд законів, видані розпорядження і постанови Президента й Уряду, що заохочують контакти науки і бізнесу, стимулюють вкладення приватних коштів у НДДКР, розширюють можливості державних наукових центрів у комерціалізації результатів досліджень. Були істотно скорочені податки на прибуток компаній, що спрямовується ними в сферу технологічного розвитку. У США існує так званий "інвестиційний податковий кредит" - знижка з податку на прибуток, встановлена в розмірі від 6 до 10 % загальної вартості капітальних вкладень компаній в устаткування. Найважливішим новим положенням закону "Про економічне відродження" стало надання знижки з податку на прибуток у розмірі 25 % додаткових витрат компаній на дослідження і розробки, що є найбільшою пільгою в порівнянні з іншими країнами (у Японії - 20 %, у Німеччині - 7,5 %).

У більшості країн розвиток інфраструктури інноваційного бізнесу розглядається в якості одного з пріоритетних завдань держави, що прагне забезпечити для цього різноманітні сприятливі умови, у тому числі правові. У ряді країн діяльність підприємств інфраструктури стимулюється економічно (пільгове оподатковування, податкові пільги на кошти компаній, що направляються в розвиток інфраструктури й ін.).

Таким чином, реалізація концепції інноваційної політики з урахуванням самоорганізаційних принципів соціально-економічного розвитку полягає у наступному:

По-перше, забезпечення нормативно-правової бази інноваційного розвитку, передусім у сфері захисту прав інтелектуальної власності;

По-друге, надання "ресурсу розвитку" у формі запровадження визначеного законодавством спеціального правового пільгового режиму реалізації інноваційних процесів за встановленими законодавством пріоритетами науково-технічного та інноваційного розвитку, а також шляхом використання механізмів приватизаційної, податкової, амортизаційної, фінансово-кредитної політики. Залучення фінансових та інвестиційних ресурсів для підтримки інноваційних процесів має бути достатнім за обсягом для забезпечення відтворювальних циклів інноваційних процесів в національній економіці, зокрема в контурі передового п'ятого технологічного укладу.

Держава має виступати найбільш зацікавленим та потужним інвестором інноваційних процесів завдяки:

- збільшенню фінансового ресурсного забезпечення науково-технічної та інноваційної сфери діяльності, національних програм проти сучасного стану до нормативів, встановлених законодавством;

- виділенню щорічно централізованих капіталовкладень на інноваційне технологічне оновлення виробництв, які мають стратегічне значення для держави;

- формуванню ринку наукоємної інноваційної продукції шляхом розширення державного замовлення;

- створенню сприятливих умов для залучення до інноваційної сфери діяльності ресурсів недержавних інвесторів.

По-третє, реалізація даної концепції, “стратегії включення”, має базуватися на основі розвитку "інноваційних кластерів", "кластерної економіки" - змістовної й організаційної характеристики економічного устрою, що визначається сегментарним маневруванням в рамках різноукладної транзитивної економіки [252], пошуку оптимальної моделі територіально-виробничих структур, які б сприяли мінімізації сукупних суспільних витрат координації (ССВК) - фінансових, інтелектуальних, витрат часу - в процесі функціонування "постіндустріального ланцюга" - системи економічних, організаційно-правових, науково-технічних заходів, спрямованих на мінімізацію ССВК в процесі перетворення інноваційного потенціалу суспільства в інноваційний продукт,

Враховуючи складові даного ланцюга, її можна назвати “системою 7 - і”, яка, включає в себе наступні елементи: інтелект – формування, збереження та розширене відтворення інтелектуального потенціалу суспільства; ініціатива – створення мотиваційних засад для його ефективного використання; інформація – актуалізація інноваційних ідей, формування зв`язків та відношень між суб`єктами суспільних відносин, які бачать шляхи втілення інноваційної ідеї в інноваційний продукт; інфраструктура – формування мережі інституцій, які сприяють зниженню трансакційних витрат в процесі втілення інноваційної ідеї в продукт; інвестиції – матеріальні ресурси, які перетворюють інноваційну ідею в інноваційний продукт; інновації - правові гарантії захисту прав інтелектуальної власності; інтеграція – сприйняття інноваційного продукту, тобто легітимізація інновації в суспільстві.

Базовою основою кластерної моделі є перехід від лінійно-ієрархічних систем управління, які обслуговували вертикальну чи горизонтальну кооперацію виробництв, до систем, що базуються на нелінійних управлінських зв'язках, які реалізуються через соціальний діалог на всіх рівнях.

Результатом реалізації даних підходів має стати посилення узгодженості та координованості співпраці між органами державної влади, суб`єктами бізнесу та інституціями громадянського суспільства як на національному, так і на рівні окремих регіонів, що, в свою чергу, має забезпечити активізацію виробничо-територіального розвитку регіонів України через стимулювання розвитку виробничо-інноваційних структур з високим рівнем самоорганізації. Це, як показує аналіз сучасних наукових досліджень, має стати одним із базових засад практичної реалізації моделі управління сталим соціально-економічним розвитком держави в сучасних умовах.

6.1. Актуальність кооперації суб`єктів підприємницької діяльності в контексті глобалізаційних процесів.

Еволюція розвитку виробничих систем відбувається у напрямках пошуку нових організаційних форм, які дозволяють підвищувати продуктивність залучених ресурсів. Це є головною ознакою й підставою створення нових підприємницьких агломерацій.

Мова йде, перш за все, про перехід від лінійно-ієрархічних систем управління, які обслуговували вертикальну чи горизонтальну кооперацію виробництв, до систем, що базуються на реалізації принципу самоорганізації та нелінійних управлінських зв'язків. Цей підхід дозволяє критично подивитися на нашу інноваційну політику та уникнути пастки запровадження "командно-адміністративної" лінійної організації на шляхах створення нових виробничих систем в Україні.

Причиною зміни зазначеної управлінської моделі є всезростаюча складність сучасних технологічних систем. Виробничим комплексом, який випускає складну високотехнологічну продукцію, вже не може ефективно керувати один генеральний менеджер. Так само, сучасна мережева підприємницька структура не може ефективно контролюватися з єдиного центру, зокрема, і у регіональному аспекті.

Деякі економісти стверджують, що сьогодні взагалі ставиться під сумнів ефективність екзогенного (зовнішнього) управлінського впливу на діяльність виробничої фірми, якщо вона не сформувалась в режимі самоорганізації внаслідок дії ендогенних (внутрішніх) чинників.

Інноваційний розвиток технологій здійснюється шляхом їх постійного ускладнення. Але такого ж ускладнення потребують і відповідні управлінські системи цих виробництв. Емпіричні дослідження показали, що тривалий успіх на теренах інноваційних складних технологій знаходиться у прямій залежності від спроможності фірм до реорганізації своєї організаційної структури у більш складний управлінський і технологічний комплекс. Органічним наслідком такого процесу є входження фірми у взаємодію з іншими фірмами в рамках розгалуженої складної підприємницької мережі. Але цей процес сьогодні стає ефективним тільки у разі внутрішньої обумовленості фірми (постановка цілей, прийняття рішень та їх виконання) щодо входження у мережу, тобто у випадку діяльності фірми в режимі самоорганізації.

Самоорганізація відбувається як кібернетичний процес із зворотними інформаційними зв'язками, який переважно інтегрує діяльність щодо опанування, створення та реалізації нових знань, які втілюються в науково-технічні інновації. Якщо одна фірма з певним рівнем самоорганізації взаємодіє з іншою фірмою в процесі створення та використання нової технології, то їх спільна адаптація до цієї технології створює новий, більш складний тип самоорганізації, як цієї мережі, так і кожної з цих фірм, що сприяє адаптації та розвитку нових технологій і збільшенню конкурентоздатності продукції.

Врахування зазначених нових явищ у сучасній організації конкурентоздатного виробництва є конче необхідним для українських політиків, бо система державної підтримки інноваційних процесів дотепер жорстко налаштована на забезпечення потреб централізованого лінійного управління, яке склалося за "радянських" часів у відповідності до діючої тоді командно-адміністративної системи. Головним недоліком такої організації є її відомча домінанта. Так, процес формування обсягів і структури видатків державного бюджету на фінансування науково-дослідних та дослідно-конструкторських розробок переважно базується на пропозиціях міністерств, відомств, інших центральних органів виконавчої влади, а не виходить із незалежних оцінок державних потреб. Існуючі науково-технічні, національні, міжгалузеві та галузеві програми також організаційно прив'язані до відомчих систем управління, і при аналізі їх організаційних структур складається враження, що ці програми взагалі не формуються як інноваційно цілеспрямована органічна єдність заходів і робіт. Ясно, що в системі управління такого типу процеси самоорганізації не передбачаються, і практично не відбуваються.

. Так, результати досліджень показують, що в Україні середня планова вартість проекту діючих пріоритетних напрямів розвитку науки й техніки, у співставному для міжнародних порівнянь доларовому вимірі, знаходиться в діапазоні від 27,5 тис.дол. за напрямом "Наукові проблеми розбудови державності України" до 43,3 тис.-дол. за напрямом "Нові речовини та матеріали". Для оцінки цієї ситуації наведемо дані щодо середнього обсягу фінансування, який припадає на одного фахівця в науково-технологічній сфері ЄС, - 150-200 тис. доларів США. Тобто обсягів запланованого фінансування жодного з наших пріоритетних проектів не вистачить на залучення до справи бодай одного середньоєвропейського дослідника.

Світова економічна теорія і практика накопичили достатній обсяг аналітичного матеріалу, пропозицій, рекомендацій, моделей розвитку тощо, критичне осмислення й упровадження яких може допомогти нашій державі здолати труднощі перехідного етапу і прискорити її поступальний господарський розвиток.

До позитивних надбань світового економічного досвіду слід віднести практику створення територіальних виробничих об'єднань, які отримали назву "кластер". На думку західних аналітиків, кластером слід вважати географічну групу взаємозалежних компаній та асоційованих інститутів у певній галузі, які пов'язані спільними цілями і доповнюють один одного. За своєю природою кластер є моделлю територіальної організації продуктивних сил суспільства, здатною значною мірою сприяти поширенню ринкового світогляду і відповідати господарським реаліям українського сьогодення.

6.2. Кооперативи та кластери як самовиникаючі, самокеровані, самоорганізовані соціально-економічні утворення.

Дата добавления: 2014-01-07