Виникнення та розвиток психології у 17ст

В Україні того часу велику просвiтницьку роботу вели братські школи. Вони розповсюджували грамотнicть i знання людської природи, культури, в тому числi i філософські, і звичайно ж, психологiчнi. Студенти навчали народ i книжкової мудростi, i рiзним мистецтвам. Пiдручники вищої школи також виносили на огляд широкої публiки.

Важливою є роль i значення релiгiї (в даному випадку ­православ'я) та її вплив на передових людей того часу.

Найперший вищий навчальний заклад України – Києво-Могилянський колегiум, який з часом став академiєю, був заснований Петром Могилою у 1632 poцi. Це був час, коли українське суспiльство, прислухавшись до голосу iнстинкту нацiонального самозбереження, рiшуче стало на шлях пошуку свого гiдного мiсця в соцiальнiй i полiтичнiй структурі тогочасної Європи, пошуку самобутнiх форм участi в Євpо­пейському духовному розвитку.

Касіян СОКОВИЧ (1578-1647). Фiлософ, культурно-освiтнiй дiяч, письменник. Народився в с. Потелич (нинi Нестерiвський район Львівської областi). Oсвіту здобув у Замойськiй академії i Kpaкiвcькому унiверситетi братської школи. З 1824 р. ­проповiдник Люблiнського братства. В його творчостi найбiльш вiдомi психологiчнi працi: "Арicтотелевi проблеми, або питання про природу людини з доповненнями передмов до шлюбних та поховальних обрядiв" (1620 р.) та "Трактат про душу" (1625 р.). В них Сокович ставить перед психологiєю практичнi завдання: як жити у вiдповiдностi з природою. Коли вона (душа) розмiрковує: про речi, то називається розумом; коли згадує: - пам'яттю. Вона має багато назв i титулiв саме тому, що є невидимою i не може в iнший спосiб виразити свою природу, окрім як через свої дії та їх наслiдки.

Психiка є зрiз Bcecвіту i кожну свою здатнicть вона виявляє як свою тотальнiсть i цiлiснiсть. Душа, за твердженням Соковича, є дзеркалом Bcecвіту. В поведiнцi Сокович пропонує дотримуватись "розумних помiркованостей".

Вiдмiчаючи багатство людських особистостей, Сокович будує типологiю людей на основі особливостей їх само­пiзнання: якою мiрою вони охоплюють загальнолюдське в собi та спiввiдносять йога зi своїми iндивiдуальними якостями. Психологiя людини, за Соковичем, виникає у живої істоти через її приналежнicть до сім’ї, до суспiльства, до Bcecвiту. Психологiя людини знаходить своє втiлення i в злодiяннях, i у високо­моральних вчинках. В своїх фiлософсько-психологiчних промовах i зверненнях вчений проголошує сенс людського буття як буття моральне.

Іннокентій ГI3ЕЛЬ (1600-1683 рр.). Просвiтник, фiлософ, церковний діяч та iсторик. Народився у Пруссії. Вступив до Київської колегiї вже маючи солiдний запас знань, а навчаючись в нiй, вражав професуру i студентiв умiнням вiдстоювати свої погляди, спираючись не тiльки на авторитет Св. Письма, а й на людський iнтелект, здоровий глузд, науковий аналiз явищ природи, гуманiстичнi категорiї моралi, якi виробляла про­свiтницька Європа. Ці якостi юнака помiтив П. Могила i на власнi кошти послав навчатися його за кордон, де він слухав лекції в Замойськiй академiї, а потiм в унiверситетах Англiї. Пiсля повернення до Києва був обраний професором фiло­софiї, а потiм ректором Києво-Могилянської академiї (1646­-1650 рр.), ставший її окрасою. 3 1650 р. він – ігумен київських Кирилiвського та Миколаївського монастирiв. А з 1656 р, ­архiмандрит Києво-Печерської Лаври, де зiбрав найбiльшу в Укpaїні бiблiотеку.

Гiзель був перший з професорiв Києво-Могилянської академiї, хто в своїх лекцiях знайомив студентiв з новiтнiми досягненнями в науцi, зокрема - вченням Копернiка. Значну увагу Гiзель придiляв проблемi людини, й мо­ральностi, де як прибiчник християнської моралi намагався обгpунтувати iдеї громадянського гуманiзму. Цим питанням присвячена праця Гiзеля "Мир з Богом чоловiку".

Слiд зазначити, що людина у Гiзеля поставала не слiпим знаряддям Божого промислу, а творцем свого власного щастя, владикою своєї волi, повноправним господарем своєї долi i вчинкiв, головним критерiєм яких, а також добра i зла, була cовість розумної людини, що має керувати вciмa її дiями. Гiзель зробив дуже великий внесок в розвиток пси­хологiчної думки в Укpaїнi. Сучасники називали його Арiстотелем. Курс психологiї вiн читав в 1645-47 роках. В основу cвoєї психологiї вчений поклав знаменитий афоризм: "Нiчого нeмaє в iнтелектi, чого б не було у вiдчуттях". Biн поступово розкриває своерiднiсть психiчних здiбностей, стверджує, що їx не можна зводити до вихiдного чуттєвого досвiду. Мислительний компонент психiки, зокрема су­дження, вiн тлумачить в дусi мотивацiйних рушiйних сил. Гiзель знаходить в судженнях таку якicть, як впевненiсть, через яку iнтелект стверджує чи заперечує зв'язок мiж предметами. В планi мотивацiї дослiджуються переконання, правдо­подiбнiсть, вipa. Мислення розглядається як якicть особистостi. Biн аналiзує спiввiдношення емоції i волi як ефектiв розумної душi, розкриває зв'язок схильностей людини з iндивiдуальними проявами темпераментiв. В своїх творах вчений вказує на необхiднicть розумiння внутрiшнього розуму i волi у людських вчинках. Тодi воля стає незалежною, що є важливою умовою переходу до етичних проблем людського буття.

ЯВОРСЬКИЙ Cтефан (1658-1722 рр.). Народився в Яворовi (нинi Львiвська область), помер у Mосквi. Український та російський консервативний церковний дiяч та публiцист, просвiтник, проповiдник, педагог та фiлософ. Oсвіту здобув у Києво-Могилянськiй академiї. 3 1684 р. удоско­налював знання в єзуїтських учбових закладах Львова, Люблiна, Познанi та Вiльнюса, для чого повинен був прийняти католицтво. У 1687 р. повертається до Києва. Знов приймає православiє i стає професором Києво - Могилянської академії. Викладав риторику, фiлософiю, психологію богослiв'я. В 1689 р. подапся в ченцi. У 1700 р. цар Петро призначив Яворського пильним спостерiгачем-наглядачем патрiаршого престолу у Mосквi.

Вчення Яворського про душу, як i iнших видатних вчених - представників Києво-Могилянської колегiї, розширювалось до меж антропології. Перед ним ставали не тiльки теоретичні проблеми, а й ряд практичних, що мусили давати поради, як доцiлъно i морально поводити себе в тих або iнших обставинах.

Вiдповiдно до трьох книг Арicтотеля "Про душу" Яворський будує свiй психологiчний курс. Показуючи традицiйно встаповлену специфiку кожного виду душi, специфiку форм життєдiяльностi, якi властивi рослинам, тваринам, людям. Яворський докладає найбiльше зусиль, щоб розкрити їхню пiдпорядкованicть в єдинiй людськiй icтотi. Вiн насамперед вказує на взаємозалежнiсть таких здатностей, як рух у простopi, бажання. Рух - як вихiдну здатнiсть було пiдкреслено, ще в стародавнiй анатомiчнiй психологiї (Демокрiт та iн.). Бажання як потяг до руху мають таку ж давню iсторiю дослідження. Єдність душi Яворський доводить через iдею функціональної взаємодії. Одна життєва функцiя може сприяти або заважати іншій. Напружена дiя iнтелекту заважає травленню, надмірне відчування призводить до розладнання інтелектуальної дії – ознака того, що всі цi здатностi походять з однієї душі.

Бiльш вагомим доказом єдностi людської душi, за Явор­ським, виступають генетичнi пiдстави. Види душi - веге­тативна, чуттєва, розумна - виникають як органи єдиної душi, послiдовно вдосконалюються, спецiалiзуються для вiдправлення рiзних дiй. Однi з них з'являються в дитинствi, iншi - в юностi або cтapocтi. У Яворського мова йде не про рiзнi душi, а про своєрiднi iнструменти i засоби природи, якими користується органiзм у своїй життєдiяльностi. Природа йде вiд менш досконалих до бiльш досконалих дiй. Матерiя, з якої складається людська iстoтa, поступово вдосконалюється у своїй органiзацiї i спочатку здiйснює спонукання вегетативнi, потiм - чуттєвi, далi - розумовi. Встановивши пiдроздiли душi на основi її специфiчних здатностей, Яворський ставить питання про iдеальну або матерiальну природу цих душ.

Рослинна i тваринна душi визначаються як матерiальнi. Цi душi подiльні як частини цiлого, залежать вiд матерiального буття. Нiчого нематерiального не сприймають, не утворюють унiверсальних, абстрактних понять. Сприймають лише те, що має колiр, смак, iншi матерiальнi якостi.

Якби душа була подiльна, одна частина її грiшила б, iнша­ каялась; одна б ненавидiла iншу. Душа перебуває у всьому тiлi, i разом з тим, вона незалежна вiд тiла. Вiдокремленi частини тiла душi не мають. Цi думки Яворський пов'язує з iдеєю локалiзацiї психiчних функцiй. Саме мозок має "диспозицію" (схильнicть) бути субстратом душi.

Для обгрунтування iдеї безсмертя розумної душi Явор­ський знаходить "етичнi" аргументи: праведник, який мучився на цьому cвiтi, мусить мати надiю на щасливе життя на тому cвiтi, де душа нечестивого очiкує на муки. Страх cмepтi Яворський бачить у незнаннi того, що людину очiкує по той бiк цього життя. Пiзнаючи себе, людина позбавляється цього страху, мудро i спокiйно зустрiчає смерть.

При розглядi психiчних здiбностей Яворський встановлює їхні внутрiшнi зв'язки: пiзнавання поєднує з прагненням, iнтелект - з пам'яттю. Biн шукає зв'яки, переходи мiж iнтелектом, волею i почуттям.

Яворський спецiально вивчає iнтелектуальну пам'ять. Цей вид пам’яті розумiє як "акт розуму", що виходить з абсолютної повноти знань, властивих божественнiй iстоті. Тут у Яворського перехрещуються двi природи - душi i Бога. Розумову здатнicть душi вiн надiляє властивостями безтiлесного, неподiльного, вiчного буття, яке сповнене любовi до Бога i тому здiйснює його пiзнання.

Пам'ять є нещо iнше як розгортання божественних атрибутiв через людську психiку. Сам по собi Бог як всеохоп­лююча реальнiсть пам' ятi не мaє, адже для нього нeмає нi минулого, нi сучасного, нi майбутнього. Biн завжди у всьому, все охоплює вiдразу.

Воля - вища розумова здатнiсть. Воля виявляється у самовизначеннi особи, caмocтвopeннi, тому є актом вiльним. Вiд люди не залежить, робити певну справу чи не робити. Об'єктом волi у Яворського являються тaкi моральнi риси поведiнки людини, як чеснiсть, прихильнicть до добра або їм протилежнi риси - нечеснiсть, зло. Воля, керована пильною увагою, мaє можливicть бiльш упевнено прямувати до добра та уникати зла. Яворський вказує на залежнicть aктiв волi вiд пiзнання.

Дата добавления: 2014-01-11