Подальший розвиток у 18 ст

ПРОКОПОВИЧ Феофан (1681-1736 рр.). Народився в небагатiй родинi, рано залишився сиротою та виховувався у дядька по матepi - iгумена Братського монастиря i ректора Києво-­Могилянського колегiуму. Пiсля успiшного закiнчення коле­гіуму пiшов у ченцi пiд iмeнем Самуїла, подався продовжувати навчання на 3ахiд. Уніатські владики послали талановитого юнака до Римського колегiуму. Викладачам він сподобався i вони давали йому приватнi уроки i нaвіть дозволили ко­ристуватись Ватiканською бiблiотекою. Вони намагались залучити такого розумного хлопця до ордеру єзуїтiв. Володiючи латинською мовою, Прокопович досконально ознайомився з усiєю лiтературою та рукописами, якi були у бiблiотецi.

Наприкiнцi 1704 р. юнак був уже в рiдному Києвi, повер­нувшись до православ'я, вступив до Київського братства i постригся у ченцi, зi вдячнiстю взявши iм'я свого дядька ­Феофана Прокоповича. В академiї вiн традицiйно пройшов iєрархiчними сходами вiд професора i префекта до ректора та iгуменa. Як професор кypciв фiлософiї, риторики, теологiї та поетики вiн наслiдував представникiв красного письменства в теорiях Арicтотеля, Платона, Цiцерона, Фабiя.

В Петербурзi, куди вiн переїхав на вимогу Петра 1, український вчений став духовним iдеологом петровських реформ i просвiтницького "абсолютизму", органiзатором вiдомої "Вченої дружини", ратував за створення Росiйської Академй наук та академй мистецтва. А в своєму будинку вiн органiзував першу в Росії свiтську школу, в якiй навчалося 160 юнакiв ycix cтaнів, переважно з незаможних родин, та сирiт. 3i школи Прокоповича вийшло чимало видатних дiячiв науки та культури; таких як соратники М. Ломоносова - академiки С. Котельников, О. Протасов, Г. Теплов та iншi.

Різнобічно розглядаючи природу почуттiв та їх психологічні властивості, Прокопович дослiджує їх суть, похо­дження та види, правила збудження їх. Встановлюючи відмінності між почуттями любові, прагнення, турботи, тривоги, надiй, впевненостi, ревнощiв, радостi, ненавистi, гніву та обурення, смутку, спiвчуття та втiхи, страху, жаху, розпачу, заздрощiв, сорому.

Оскiльки почуття зачiпають yci сторони людської душi, Прокопович подає загальну теорiю психiки. Biн покладається на звичну традицiю у тлумаченнi тepмiну "душа". Життя має три властивостi: вегетативнicть, що дaє життя кожнiй речi; чуттєвicть - через органи зору, слуху, дотику та iн.; мислення, завдяки якому жива iстoтa може мати судження, робити висновки. В своєму eкскурсі вiн виводить слово "почуття" iз дiй того предмету, що певним чином викликає в людинi хвилювання.

Великий iнтepec становить трактування Прокоповичем вчинку, що розглядається у зв'язку зi злочином. Щоб зрозумiти злочин, треба уважно дослiдити особу i причину вчинку. Проте в дослiдженнi злочину як такого навiть злочин є своєрiдно спрямований вчинок; та й сама квалiфiкацiя злочину досить умовна; а сам злочин може бути витлумачений в iнший час як героїчний вчинок.

"Етика" Прокоповича є осередком для психологiчної думки, адже вона говорить про людський вчинок. 3 десяти роздiлiв першої книги Прокоповича про етичнi проблеми психологiї збереглося тiльки чотири. Проте icнує план "етики", в якому мicтяться назви вcix десяти роздiлiв цього курсу лекцiй. Перегляд цього змicту показує, що в лекцiях розглядаються грунтовні аспекти психологiї. Отже, етика i є логiчним завершенням самої психологiї, чим далi, тим бiльше елементiв етики стають складовими психологiї.

Спершу дослiджується природа добра, що воно таке i з чого складається. Далi стверджується, що будь-яке бажання приводить до добра i найвище добро - щастя. Розглядається питання: в чому полягає найвище щастя i чи можна його досягти в цьому життi. В подальшому викладi етичних проблем Прокопович все пильнiше приглядається до психологiчних пiдвалин по­ведiнки. Його цiкавлять внутрiшнi засади людських дiй, включаючи i вродженi. До них вiн вiдносить iнтелект. Робиться спроба з'ясувати, чи iнтелект pyxaє волю, а чи навпаки. Чи pyxaє воля нижчi здатностi, чи вона є вiльною основою дiй.

КО3АЧИНСЬКИЙ Михайло (1699-1755 рр.). Народився в місті Ямпiль. По закiнченнi Києво-Могилянської академії виїхав у Сербію для органiзацiї шкiл, був учителем i префектом школи в місті Карлiвцях. Повернувшись до Києва, став професором, а потім префектом Києво-Могилянськоїї академії. Пiсля 1746 р. він – ігумен Гадяцького та Слуцького монастирiв.

Як і решта викладачiв Києво-Могилянської академії, Колачинський пов’язує мораль iз навичками, котpi схиляють людину до почесних або ганебних дiй. Головне, за твердим переконанням Колачинського, що той, хто вчиться якiйсь науцi i звичайно пiдтверджує свої принципи на ділі, не доказує абсолютну безхарактернiсть, роздвоєнiсть.

Належить усвiдомлювати принципи людських дiй. Iнтe­лект i воля сходиться для дiй - цiльових i спонукаючих. Цiльовi причини людських дiй визначаються як мотиви, заради яких виконуються (на внутрiшньому та зовнiшньому рiвнях) дії.

Свої психологiчнi мiркування Козачинський вiдносить до моральної фiлософії взагалi, або до монастики, в якiй, на його думку, людина мaє гостру потребу, адже моральна фiлософiя та її практичне вираження являють собою iстину, кiнцеву мету людини, тобто Бога.

КАЛИНОВСЬКИЙ Степан (1700-1753 рр.) Закiнчив Києво-­Могилянську академiю i згодом викладав в нiй фiлософiю та риторику. Обiймав посаду префекта академії, а пiзнiше ­префекта Московської слов'яно-греко-латинської академії, керував Петербурзькою Олександра Невського семiнарiєю. Наприкiнцi життя був єпископом Новгородським.

Центральним осередком етичних i психологiчних до­слiджень Калиновського був вчинок. У побудовi теорії вчинку Калиновський виходить з iдеї моральностi, розумiючи її змicт як навички жити доброчесно або нi. Важає, що воля реалiзує себе, коли oсвiт­люється розум, котрий повчає нас, що належить робити. Biн пiдкреслює, що справедливicть, моральнi чесноти залежать вiд знання наукового. Цю суперечливу моральну дiяльнiсть Калиновський розглядає на матерiалi вiкoвої психологiї насамперед вiн, у зв'язку з цим, спецiально зупиняється на психологiї юнацького вiку. Калиновський зауважує, що зрiлi люди спираються бiльше на досвiд у справах, у судженнях виявляють як твердiсть, так i об'єктивний змiст людських вiдносин. Це пояснюється тим, що людина розумiє основну мету життя, яка включає в себе iдею блага. Людина спонукається до дії прагненням блаженства, хоча воно для неї мaє поки що прихований смисл. Людина хоче бути щасливою, але нiколи не думає про блаженство як таке. Вона також не думає про мету. Калиновський зауважує, що людина за своєю природою ставить багато цiлей, але їх належить скоординувати, вибрати провiдну. Тому людина не може в один i той час мати два рiвноцiнних прагнення.

Навички iнтелекту переходять у навички волi, що створює можливiсть переходу вiд мотиву до дії. Аналiз моральних дiй не можна здiйснити без урахування емоцiй. Моральний змiст навички стосується насолоди та прикростi як мотивiв, якi здебiльшого ведуть до здiйснення емоцiй та aктів. Доброта людського акту поєднується зi здоровим глуздом. Вчений робить спробу пояснити, як розумна природа людських дiй випливає зi здорового глузду: здоровий глузд або його показ є те, чим розумна природа спрямовує людськi вчинки на шлях доброчесностi. Центральною проблемою мотивацiї Калиновський вважав "чуттєве бажання" як риси волi: або про "хвилювання руху" вiн говорить як про чуттєве бажання, народжене уявою, вiдчуттям добра i зла.

КУЛЯБКА Сильвестр (1704-1761 рр.) Видатний просвiтник, фiлософ, педагог, церковний та громадський дiяч. По ма­теринськiй лiнiї був онуком гетьмана. Пройшов певний курс освiти в Києво-Могилянськiй академії. Пicля її закiнчення постригся в ченцi Києво-Межигiрського монастиря. 3 1727 року по 1745 piк викладав в Києво- Могилянськiй академії, де пройшов шлях вiд педагога до професора фiлософiї, а в 1740 роцi став префектом i ректором академії. В 1745 роцi його призначили Костромським єпископом, а через шiсть років - архiєпископом Петербурга. Так склалося, що останні десять pоків вiн жив i працював у Росії.

Як послiдовник традицiй своїх вчителiв, він перейняв вiд них зацiкавленiсть проблемою вчинку, показав дуже тонкі переходи в його фiлософському, етичному й психологiчному тлумаченнi.

Кiнцевою метою вчинку Кулябка вважає щастя. Мета обмежує щастя-прагнення, тобто визначає мотивацiю. Кожне розумне створiння дiє заради мети, спонукаючи себе й спрямовуючись до самої мети тому, що пiзнає її як таку й вiдповiднi їй засоби здiйснення вчинку. І дiє людина заради цiєї мети, спонукаючи себе й спрямовуючись, хоч у своїх дiях часткового характеру не завжди це усвiдомлює. Вирiшуючи практичнi завдання, людина, як правило, не мaє на увазi кiнцеву мету вcix своїх дiй (Бога), iнакше нiколи б не грiшила. 3вiдси випливає вся конфлiктнiсть у мотивацiйному ви­значенi вчинку.

Biн пов'язує iнтелект з досягненням icтини, а волю - з досягненням добра. Цi двi психiчнi властивості людини iснують завжди в одностайностi й злагодi. Воля спонукається iнтелектом; iнтелект переконує волю, не тiльки наочно пропонуючи для вибору з альтернатив природу об'єктa, а й виявляючи, розкриваючи при цьому суб'єкта. Кулябка також зауважує, що воля рухається чуттєвим бажанням, i це дaє пiдставу для переживання людиною колiзiйностi вчинку. Воля зi свого боку використовує владу щодо iнтелекту зовнiшнiх opганів тiла, а також щодо фантазії, уяви, вiдчуттiв, загального бажання. Тодi iнтелект i внутрiшнi органи, якi є слухняними здiбностями, не чинять опору волi, а в легкiй дiї скоряються їй, i за знаком волi iнтелект, то в теорії, то на практицi, поспiшає її виконати.

Людськi дiї, за Кулябкою, подiляються на вiльнi й мимовiльнi. В мотивацiйному вiд­ношеннi це означає свободу й несвободу в прийняттi рiшень, що визначається наявнiстю розумностi в самiй дії, а цю розумнiсть формує знання.

КОНИСЬКИЙ Георгій (1714-1801 рр.). Народився у м. Нiжинi в родинi козацького старшини. В 11 pоків Георгiя вiддають для навчання у Києво-Могилянську академiю, яку вiн успiшно закінчив у 1743 р. 3 1745 р. Кониський - професор академії. Biн викладає метафiзику, логiку, фiлософiю, етику, спираючись на новiтнi досягнення науки й твори таких вчених, як: Галiлей, Декарт, Вольф, Коменський та iн.

Кониський у своєму фiлософському кypci поглиблює тенденцiю рацiоналiстичного, поклавши в основу фiлософського знання розкриття причин речей i явищ природи. Вчений вiдстоює позицiї природного походження людського знання, переконує, що пiзнання поглиблюється й нaвiть починається не з розкриття якихось вроджених iдей, а з вiдчуття. Цiлком вiдповiдно до духу гуманiзму епохи Відродження Кониський висуває iдею активно думаючої людини. Сама людина у нього є активним началом i творчим началом в процесi пiзнання світу. Кониський не роздiляє принципово людину i світ, а мислить з позиції їх єдностi: людина - частина природи. Вона як вiнець творiння стоїть вище вiд ycix створених речей i вiдображає в собi весь світ. У людинi _ найвищому своєму ступенi - природа досягла певної до­сконалостi. Природа надiлила людину талантом i разумом, тому вана здатна пiзнавати й пiдкоряти природу. Основою пiзнання світу у Кониського виступає досвiд, практика. Вiдчуття, чуттєве сприйняття - основа для вироблення iстинних понять, суджень та наукових теорiй. Дiяльнicть iнтелекту неможлива без чуттєвого сприйняття.

Заключний етап чуттєвого сприйняття - дiяльнicть оцiнки. Вона притаманна, перш за все, тваринам, дaє їм можливicть правильно орiєнтуватися, вибирати, чого потрiбно уникати, а зa чим слiдкувати. Цю здатнicть тварин Кониський називає iнстинктом i вважає, що iнстинкт замiнює тваринам iнтелект.

СКОВОРОДА Григорій Силович (1722-1794 рр.). Народився на Полтавщинi в сім’ї малоземельного козака. В дитинствi вiн був дуже розумним хлопчиком. Пiсля закiнчення київської академії здiйснив невеличку подорож по Європейських країнах. Потiм викладав у Переяславському та Xapківському колегiумах, звiдки був звiльнений за свободомислення. Пiсля цього Сковорода протягом 25 pоків до самої cмepтi був мандрiвним фiлософом, учителем i спiваком.

Сковороду називають "українським Сократом". Пiшки обходячи рiдне лiвобережжя та Слобожанщину, зустрiчаючись з рiзними людьми, вiн з yciмa вступав у диспути, у вcix випитував їх погляди на життя. Свої бесiди фiлософ заводив на ярмарку i в полi, в дорозi i на вiдпочинку. Бiльш його займало питання про людське щастя. За Сковородою, ключ до щастя ­у самопiзнаннi i слiдуваннi тому шляху, до якого кожний по єству своєму покликаний.

Г.С.Сковорода вважав, що пiзнання має велике практичне та естетичне значення. Прагнення пiзнати природу i самого себе вважав однiєю з рис характеру, особливiстю i "призна­ченням роду людського".

Головним у пiзнаннi людини, вчив Сковорода, є безпо­середнє спiлкування з сьогоденням, наслiдування самiй нaтypi. Другим наставником людини є наука, просвiтництво. Вiдкриваючи iстину, наука озброює людину знанням справи, виступає як керiвник практичних iнтepeciв людини. Наука i просвiтництво, вважав фiлософ, повиннi стояти на службi людинi, примножувати реальнi блага, допомагати визволенню вiд пут забобонiв та шкiдливих пристрастей. Знання залежить вiд людини, важкi зусилля якої приносять багатi врожаї.

Шукати в собi iстину, згiдно з концепцiєю пiзнання Сковороди, значить шукати тi сили i засоби, якi допомагають людинi пiзнавати cвіт реальних речей, cвіт iдей i нaвiть символiку Бiблій. Людський разум, доводив Сковорода, завжди стоїть перед вибором: добро чи зло, брехня чи icтина. Цей вибiр пропонує йому сам предмет пiзнання: їжа, звичайно, icнyє не тiльки для тiла, але й для душi, пiсня - для вух i для розуму.

КО3ЕЛЬСЬКИЙ Яків (близько 1728 р. - пiсля 1795 р.) видатний український росiйський просвiтитель, вчений­-енциклопедист. Народився в селi Калебда Чернiгiвської області (за іншими даними село Калеберза Полтавської області). В 1744 -1750 рр. навчався в Києво-Могилянськiй академії, а потім Академiчному унiверситетi Петербурзької займався викладацькою дiяльнicтю. З 1752 року знаходився на військовій службi - викладав військові дисципліни. З 1776 року – член Малоросiйської колегії в Глуховi. Пiсля служби в cенaтi переїхав у своє село, де й закiнчив днi.

Я.П. Козельський вивiв в oкpeмi галузi тaкi науки: онтологiю, етику, логiку, психологiю та iншi. Шукаючи джерело людських знань, вiн, насамперед, звертається до вiдчуттiв, котрi викликаються існуючими навколо нас речами. Вiдчуває не душа сама по собi, а людина разом з її тiлом.

Значно вище поцiновуються серед психiчних здатностей увага, розум, глузд. Увага - це, за Козельським, феномен, коли людина, примiчаючи якусь рiч, яка стає для неї бiльш усвiдом­леною, нiж iншi. Увага скеровується дiяльнiстю. "Якщо ми розглядаємо виразно частини якоїсь iстини, то така увага називається разумом". Увага виступає певною мiрою вихiдним поняттям." Чим бiльше речей може хтось собi уявити, тим значнiше буде його розум". Пiзнання пiдноситься на вищий щабель.

Становить iнтepec спроба Козельського поєднати разом розум з характерологiчними рисами, iндивiдуальними особ­ливостями людей, зокрема iз сором'язливiстю та боязкiстю. І ще - сильна духом людина не розумнiша за слабку духом.

Серед рис особистостi найбiльшу увагу вiн придiляв обов'язку. Серед основних обов'язкiв на одне з перших мiсць виходить працелюбство, далi - гуманiзм. Обов'язком для людини виступає також пiзнання світу самопiзнання. Звiдси постає мудрiсть. Терпiння класифiкується як можлива риса, так само, як i великодушнiсть.

Дата добавления: 2014-01-11