Розвиток психології 19 - 20 століть

МАКСИМОВИЧ Михайло (1804-1873 рр.). Вчений, педагог, просвiтник, дуже цiкава людина. Максимович - перший ректор Київського унiверситету св. Володимира.

Він походить із старовинного укpaїнського дворянського роду, багато представників якого, брали активну участь у громадському, полiтичному й культурному життi України. Максимович здобув багатогранну унiверситетську oсвіту (декiлька спецiальностей).

Вчений говорив, що людину пiднесено над yciмa земними iстотами завдяки її безсмертнiй душi, нею вона вiдрiзняється i тому далека вiд тварин, як небо вiд землi. Адже у тварин душа тiльки жива - чуттєва й земноводна; в людинi ж самим Богом натхненна, вона є сам образ Божий.

Маючи таке високе походження i подiбнicть, душа наша успадкувала й вiльну, творчу дiяльнicть. Тому душа з необ­хiднiстю потребує виражати себе, виявляти своє внутрішнє життя. Адже i будь-яке життя в світі (за певних умов) прагне виявити себе.

Людська душа надiляється трьома основними способами виражати своє внутрiшнє, особисте життя.

По-перше, вона виражає себе в образах, що мають просто­рове визначення. Образи ці двох видiв: або вони тiлеснi (пластичнi), що наповнюють простiр речовиною своєю (за подобою буття тiлесно-земного), що визначаються опук­лостями i западинами, вiдчутними для зору та дотику; такими є твори мистецтва, що називаються різьбярство (скульптура), будiвництво (архiтектура); або ж образ й бувають безтiлеснi (оптичнi), тiльки видимi в просторi, в яких (за подобою ефiрного буття) замiсть речовинної маси - свiтло, тiнi та кольори, це є картиннi твори живопису.

Другий спосiб виражати душу бiльш таємничий, вiдбу­вається в просторi i часi тiльки невидимим рухом повiтря i вiдчувається слухом - це звуки, якими володiє музика.

Кожним з цих способiв людина вже виразила багато таємниць душi своєї, однак цi способи однобiчнi й не можуть служити для вираження душi сповна. Так, музика своїми звуками приводить у рух найпотаємнiшi глибини серця, звуками, яких одних тiльки й хоче душа в якiсь хвилини, адже часто однi лише звуки - летючi, безмежнi, невидимi - можуть заспокоїти душу в cумі земного буття. Незважаючи на це, музика майже нiчого не говорить нашiй уявi нaвiть присилює її. Навпаки, живопис, рiзьбярство дуже впливають на уяву своїми образами, хоча залишають майже недоторканими музичнi струни людської душi.

Слово є третiй - найповнiший, власний i найближчий душi спосiб її вираження, в якому нeмaє однобiчностi нi образу, нi звуку, але в якому обидва злитi в досконалi природнi єднiсть i цiлicнiсть. Слово є звук: так само чується, як звук музичний, але воно не полягає тiльки в простiй змiнi тонів: це властиве тiльки музичностi слова. Воно є звук органiчний, членоскладний, або членороздiльний. Через таку визначенiсть голосних i при­голосних, їх чергування слово набуває дивної зображувальності. Воно, дiючи на душу, як звук музичний, водночас уявляється їй як певний образ. У зв'язку з цим Максимович зауважує, що слово малює звуками.

Злиття звуку та образу в словi вiн уподiбнює злиттю свiтла i тепла у вогні. І як вогонь гріє i свiтить, так слово здатне виражати почуття й свiтло думки, збуджувати їх в іншiй людинi i, таким чином, бути iстинним полум'ям переконання. І як у свiтлi фiзичному є стихiя визначальна й первородна, з якої все утворилося i в яку все тлiнне повертається, так за допомогою слова зберiгається просвiта людства, пiдтримується порядок держави, приватне життя суспiльства. Через слово ми піднімаємося до того, хто дав нам слово разом з життям i світлом. Із чистого, всемогутнього первородного й було породжено світ з його образами i звуками.

ЮРКЕВИЧ Памфил (1826-1874 рр.). Народився в Полтав­ськiй губернії. освіту одержав спочатку в семiнарії м. Полтави, а потiм у духовнiй академії Києва (1847-1851 рр.). В Київськiй духовнiй академії його i залишили викладати фiлософськi дисдиплiни (1825-1861 рр.). З 1861 р. i до самої cмepтi викладає в Московському унiверситетi психологiю, фiлософiю, педагогiку та етику.

Юркевича, як i багатьох мислителiв (в тому числi i укра­їнських), цiкавили проблеми, пов'язанi з душею. Biн ствер­джував, що людська душа вiдкривається суб'єкту в iнтроспекції (тобто "внутрiшнiм зором"). Вчений стверджував, що все повинно йти (i слова, i вчинки) вiд серця, вiд душi i тiльки тодi воно мaє сенс i досягає своєї мети. Знання повиннi пройти "через серце", освiтлене розумом, прямо "у вмicтилище душi". Ще в серединi XIX ст. вчений розумiв, що знання повиннi проходити через сферу почуттiв - тiльки тодi вони мiцнi та надiйнi.

Юркевич глибоко усвiдомлював, що для подальшого розвитку психології важливi як мозок, так i серце - все це разом складає душевно-духовну та iнтелектуальну сфери людини. Спiввiдношення фiзичного та психiчного (психологiчного) - це для психологiї питання майбутнього - дуже цiкавi та неосяжнi.

ОХОРОВИЧ Ю. Л. (1850-1917 рр.). Український i польський вчений, дiйсний член росiйського психологiчного товариства. Iнiцiатор i Мiжнародного психологiчного кон­гресу, один iз засновникiв Мiжнародного iнституту психологiї в Парижi в 1900 poцi, приват-доцент Львiвського унiверситету, учитель Iвaнa Франка.

На думку Охоровича - людина це міні-всесвiт, а мозок окремої людини можна порiвняти у своєму розвитку та дiяльностi з розвитком всього людства i розвитком органiчної природи: i тут i там - розвиток вiд одиничного до складного, вiд недосконалого до досконалого: послiдовнiсть, поступовicть, логiчнicть, мудрicть.

Охорович вважав необхiдним створити науку про виник­нення i розвиток духовної влади, яку вiн назвав психо­ембрiологiєю. Тобто бiльше 100 pоків тому Охорович перед­бачав те, що зараз зветься генною психологiєю.

Встановивши ще в 1882 роцi контакти з науковими колами Парижу, Охорович вiдвiдував лекцiї з гiпнотизму Ж. Шарко, а 1884 роцi представив на засiданнi Паризького бiологiчного товариства свої доповiдi: "Зауваження про критерiї гiпно­тичної чутливостi; гiпноскоп - новий метод дiагностики", та "Про Iдеопластiї". Biн також представив свiй винахiд - прилад гiпноскоп, призначений для визначення гiпнобальностi людини.

Мiжнародне визнання принесли Охоровичу його працi з питань гiпнотизму: "Уявне навiювання", "Гiпнотизм та месмедiум". В 1916 роцi вийшла двотомна робота Охоровича "Психологiя i медицина", в якiй вiн обrpунтував необхiднicть читати курс психологiї студентам медицини. Вчений внic в медичну психологiю багато цiнного.

Найбiльш цiннi i важливi роботи Охоровича, кpiм згаданих вище: "Нариси теорій спадкових явищ" (1870 р); "Про формування власного характеру" (1872 р.); "Про свобду волi" (1871 р.); "Про використання психологiї" (1878 р.); "Початкові основи психології" (1916 р.). Саме Охорович першим висунув iдею про створення Мiжнародного iнституту психології, який, на його думку, повинен стати центром психологiчної думки всього cвіту. В 1900 роцi такий iнститут було створено i в 1901 роцi Охорович очолив в ньому експериментальну лабораторiю. В iнститут записалися близько 1000 вчених рiзних країн. В 1906 роцi Охорович став його Генеральним секретарем.

Вчений вважав, що психологiя, i тiльки вона, повинна бути основою для фiлософії, естетики, педагогiки, етики, кри­мiналiстики i багатьох iнших наук. Посилаючись на ви­значення П.Жане про те, що думка - це рух, а духовне життя ­це психiчний рух, Охорович закликає дослiджувати закони i умови цього руху, щоб допомогти людям розiбратися в їхніх почуттях, вчинках i поведiнцi в цiлому.

КОВАЛЕВСЬКИЙ П. І. (1849-1923 рр.). Родом з України. Вчився в Xapківському унiверситетi на медичному факультетi (1869-1874 рр.). Ступiнь доктора медицини одержав в 1877 роцi, а звання професора - в 1884 poцi. Працював в психiатричнiй клiнiцi в Казанi (1874-1877 рр). 3 1877 року працював на кафедрi психiатрiї Xapківського унiверситету. В 1892-1897 роках - ректор Варшавського унiверситету. Потiм знову повертається в Харкiвський унiверситет. 3 1903 - по 1906 роки завiдує кафедрою психiатрії Казанського унiверситету. 3 1907 по 1920 роки читає курс судової психiатрiї на юридичному факультетi Петербурзького унiверситету i одночасно працює головним лiкарем психi­атричного вiддiлення Миколаївського вiйськового госпiталю в Петербурзi.

В своїх наукових дослiдженнях Ковалевський, спираючись на анатомо-фiзiологiчнi знання того часу, зокрема на рефлек­торну теорiю I.M. Сєченова, розвивав матерiалiстичнi уяв­лення про суть психiчних явищ в нормі та патології. Biн створив оригiнальну концепцiю про роль кровообiгу та нервової системи. Вважав, що в основі всякого нервового захворювання (i психiчного також) лежить порушення живлення нервових елементiв i що вiд тривалостi цього порушення залежить ступiнь їх анатомiчного руйнування. Ковалевський дуже детально змальовує тип неврастеніка з нестiйкою нервовою системою. Вона може стати основою для виникнення та розвитку первинного порушення здоро­вого глузду, параної або iншого нервового або психiчного захворювання.

ВЕРНАДСЬКИЙ Володимир Іванович (1863-1945 рр.). Видатний Український та росiйський вчений-унiверсал. Вiн намiтив нове вiдношення в напрямку розумiння зв'язку мiж психiкою та зовнiшнiм cвітом. Вчений заперечував минулi погляди на спiввiдношення органiзму i середовища. Органiзм i сере­довище, органiзм i природа - це неподiльне цiле, жива icтота ­бiосфера. Те, що робиться в природi, не може не вiдображатися в органiзмi i, навпаки, органiзми так чи iнакше впливають на середовище св ого життя.

Вчення Вернадського являє собою новий крок у розвитку наукової думки. Biн говорив не про нeвipнe розумiння органiзму (як Гельмгольц, Сєченов), а про нeвipнe розумiння середовища, доводячи цим самим, що в поняття середовища (бiосфери) повиннi входити і органiзми, що її складають. Народжена мозком як трансформованою живою речовиною дiяльнiсть людини рiзко збiльшує геологiчну силу бiосфери. Через те, що ця дiяльнicть регулюється думкою, то особисту думку вчений розглядав не тiльки в її вiдношеннi до нервового субстрату або оточуючого органiзм найближчого зовнiшнього середовища (як натуралiсти вcix попереднiх віків), але i як планетарне явище.

Поняття про особистicть i її свiдомiсть осмислювались вченим крiзь призму його загального пiдходу до cвiту i мicця, яке займає в ньому людина. Розмiрковуючи про розвиток свiдомостi в cвітіi, в космосі, у Bcecвіті, Вернадський вiдносив це поняття до категорії тих же природничих сил, як життя i всі iншi сили, що дiють на планетi. При його (Вернадського) "космiчному" способi розумiння Bcecвіту, пiд прогресом розумiвся не розвиток знання самого по собi, але розвиток ноосфери як змiн бiосфери i, тим самим, вciєї планети як системного цілого. Психологiя особистостi ставала свого роду автоматичною роботою мозку як живої речовини 6іосфери. Вона ставала енергетичним джерелом, завдяки якому твориться еволюцiя землi як космiчного цiлого.

Вернадський був засновником антропокосмiзму, теорій, в якiй природно-iсторична, природна (у широкому смислi ­космiчна), i соцiально-гуманiстична, людська, тенденцiя розвитку науки гармонiйно зливаються в єдине цiле.

КОСТЮК Григорій Сслович (1899-1982 рр.). Народився в селi Мо­гильному на Кiровоградщинi у селянськiй сім’ї. Його здiбностi дуже рано були помiченi i вiн був взятий на повне утримання в Колегiю Павла Галагана - приватний середнiй навчальний заклад пiдвищеного типу, який дiяв в Києвi з 1871 року. В 19 pоків Г. Костюк працював вчителем в рiдному селi. Вiн вчився заочно на фiлософсько-педагогiчному факультетi Київського iнституту народної освiти, продовжував працювати в сiльськiй школi, викладаючи математику. В 1923 роцi вступив до аспiрантури, де проводив дослiдження з проблеми розумових здiбностей та їх розвитку у дiтей.

В 30-тi роки вчений стає одним з провiдних психологiв України. Biн очолює кафедру психологiї Київського педа­гогiчного iнституту i психологiчний вiддiл Українського науково-дослiдного iнституту педагогiки, iнтенсивно роз­робляє актуальнi проблеми загальної, вікової та педагогiчної психологiї, iстopiї та методологiї психологiчної науки.

Важливою подiєю став вихiд 1939 року пiд його редакцiєю оригiнального вузiвського пiдручника на українськiй мовi; з 20 роздiлiв 16 написав Костюк. В 1970 роцi пiд його редакцiєю був виданий навчальний посiбник з вікової психологii. Цi пiдручники поєднали в собi високий теоретичний piвeнь з чiткiстю та доступнiстю викладення. Вони вiдiграли нео­цiненну роль в психологiчнiй oсвіті на Україні.

В 1945 роцi професор Г.С.Костюк виступає iнiцiатором створення НДI психологiї Наркому освiти (нинi iнститут психологiї iм. Г.С. Костюка АПН України). Протягом 27 pоків Григорiй Силович був директором цього закладу. В основу дiяльностi iнституту була покладена програма, розроблена Костюком.

3 часом iнститут став авторитетним центром фунда­ментальних та прикладних психологiчних дослiджень, а також пiдготовки психологiчних кадрiв вищої квалiфiкацiї та координацiї наукової дiяльностi українських психологiв.

В 1937 роцi вчений публiкує статтю "Про iндивiдуальний пiдхiд до учнiв в навчальнiй роботi", де пiдкреслює необ­хiднiсть ретельного врахування iндивiдуальної своєрiдностi кожної пiдростаючої особистостi, дaє вчителям рекомендації, якi не втратили своєї значущостi i зараз.

Костюк та його учнi обгрунтовували задачний пiдхiд до дослiдження, проектування та побудови дiяльностi (зокрема навчальної та педагогiчної), сформували понятiйний апарат, організували конкретні дослiдження i розробки в її руслi.

Найбiльш важливий напрямок - вивчення закономiрностей психiчного розвитку, генезису здiбностей, становлення особливостей, характеристики рушiйних сил, детермiнант i статей цих процесiв; впливи, якi стимулюють творчу активнicть.

В лабораторiї Костюка було показано i доведено, що цiлеспрямоване, ретельно сплановане дослiдження особли­востей наочно-образного мислення дiтей молодшого шкiль­ного віку полегшує формування в них основ теоретичного мислення та наукового свiтогляду.

Г.С.Костюк постiйно вiдстоював самостiйнiсть психологiї як науки i одночасно необхiднiсть її тiсних зв' язкiв iз сумiжними дисциплiнами. Цi тези виголошувалися ним в загальному виглядi, але й пристосовувались до конкретного матерiалу, виступали як методологiчна настанова, що потребує чiткого визначення в проблемах психологiчних аспектiв, якi дослiджуються, i в їх спiввiдношеннi з iншими аспектами.

Дата добавления: 2014-01-11