Розкол в ОУН. 4. ОУН і нацистська Німеччина

УПА.

Рух Опору

Розкол в ОУН.

3. Війна на Україні – 2 етап.

4. ОУН і нацистська Німеччина

5.Німецький окупаційний режим в Україні в 1941-1944 pp (самостійне вивчення).

6.2. Радянські партизани на Україні.

6.3.Спільне і відмінне в діях радянських партизанів і УПА (самостійне вивчення).

7.Повернення радянської влади на Україну

8.Вклад України в перемогу на фашизмом

9. Наш край під час ІІ Світової війни.

Література

5.Німецький окупаційний режим в Україні в 1941-1944 pp. (самостійне вивчення).

Фашисти на плановій основі вивозили до Німеччини харчі, сировину, промислову продукцію і навіть чорнозем. Будь який непослух або порушення коменданстської години вели до конц­табору чи розстрілу. В економічній сфері вони підпорядкували все своїй владі. Оскільки на селі було краще грабувати колгоспи то їх зберегли під назвою "народні господарства". Правда, з 1943 p. перед загро­зою поразки, фашисти спробували роздавати землю селянам у приватну власність. Але невдало.

Після поспішного відходу Червоної армії східні українці самоорганізовувалися
й без стимулів з боку груп ОУН. Оскільки німецькі воєнні власті відносно людяно
ставились до населення у перші місяці окупації, багато українців спонтанно влаштовували місцеве самоврядування. Сподіваючись, що німці ліквідують ненависні колгоспи й перерозподілять землю між індивідуальними власниками, селяни збирали врожай у надзвичайно тяжких умовах. Нерідко вчителі організовували школи, а робітники самі налагоджували роботу на заводах.

Стали з'являтися священики, котрі якимось чином пережили 30-ті роки, й проводити церковні відправи, масові хрещення дітей і молодшого покоління дорослих.

По всій Україні з'явилося понад 100 газет. У великих містах,
особливо в Києві, виникло багато літературних, наукових та громадських груп. Українці сподівалися на відновлення своєї державності. Проте нацисти плекали інші плани.

Згідно з расовою доктриною нацистів усі слов'яни були людьми другого сорту
(унтерменшн), і їхня роль зводилася до того, щоб служити німецькій расі. Гітлер і більшість його товаришів по партії вважали Україну першочерговим об'єктом
німецької колоніальної експансії, а українців — майбутніми рабами
німецьких колоністів. Перші перемоги утвердили переконання Гітлера в тому, що йти
на поступки українцям немає потреби. Тому коли настав час призначення нацистського правителя України, Гітлер вибрав Еріха Коха — адміністратора, відомого своєю жорстокістю й нетерпимістю, а також особливою ненавистю до слов'ян. Про реакцію Коха на отримане призначення свідчить промова, звернена до його штабу після приїзду на Україну у вересні 1941 р.: «Мене знають як жорстокого собаку. Саме тому мене призначено райхскомісаром України. Наше завдання полягає у висмоктуванні з України всіх товарів, які лише можна захопити, без огляду на почуття і власність українців. Панове, я чекаю від вас найсуворішого ставлення до місцевого населення». З іншої нагоди він ось як підкреслював свою відразу до українців: «Якщо мені трапиться українець, достойний сидіти зі мною за одним столом, я муситиму наказати, щоб його розстріляли». Ця людина більш, ніж хто інший, спричинилася до того, щоб настроїти українців проти німців.

Незабаром ставлення німців до українців знайшло своє подальше втілення. У
серпні 1941 р., повністю нехтуючи національними прагненнями українців, Гітлер
наказав розбити Україну на окремі адміністративні одиниці.

Фашисти поділили її на: дистрикт "Галичина" в складі генерал-губернаторства (польського), Трансністрію (Буковина та землі Одещини) і рейх-скомісаріат "Україна". Трансністрію було передано Румунії. Рейхскомісаріат очолив гауляйтер Еріх Кох з резиденцією в м. Рівне. Нова влада відразу повела політику терору проти місцевого насе­лення з метою придушити будь-який опір. Вже восени 1941 р. по всій Україні було знищено 850 тис. євреїв. Всього ж за роки оку­пації було замордовано на теренах України близько 7 млн. військовополонених і мирних жителів. На примусову ро­боту до Німеччини було вигнано біля 2.2 млн. українських "остарбайтерів". У Києві за два дні у Бабиному Яру було вбито близько 33 тис. чоловік.

Страхітлива жорстокість нацистської влади проявлялася також у ставленні до
міського населення та інтелігенції. Кох різко обмежив надходження продуктів харчування в міста, стверджуючи, що українські міські центри непотрібні. У майбутньому німці планували перетворити Україну на цілком аграрну країну, а в даний момент Німеччині самій були потрібні ті продукти, що їх споживали українські міські мешканці. В результаті голод став звичайним явищем, а багато жителів міст були змушені перебиратися на село. Київ, наприклад, втратив близько 60 % жителів. У Харкові, населення якого під час приходу німців налічувало 700 тис., за всю війну для роботи в Німеччині було вивезено 120 тис. мешканців, 30 тис. розстріляно й 80 тис. померли з голоду.

Шеф СС Генріх Гіммлер запропонував «знищити більшу частину української інтелігенції». Кох вважав, що трьох класів початкової школи для українців більш ніж достатньо. Він пішов ще далі, почавши згортати систему медичного обслуговування, щоб підірвати «біологічні сили українців». Для підкреслення вищості німців і расової неповноцінності українців було запроваджено крамниці, ресторани, місця у трамваї тощо, призначені виключно для німців. Політика нацистів на Україні була жорстокою й необачною. Рідко коли окупаційна держава так швидко й невідворотно настроїла проти себе спочатку доброзичливе чи принаймні нейтральне населення, як це зробили нацисти на Україні.

У взаєминах з німцями перед українцями стала дилема: підкоритися чи чинити опір. Як і в усій окупованій німцями Європі, величезна більшість вирішила підкоритися. Та коли підкорення переходило за межі пасивного виконання німецьких наказів, воно перетворювалось на колабораціонізм. У Західній Європі, де відданість своїй державі була чимось само собою зрозумілим і де єдиним ворогом були нацисти, співпраця з німцями вважалася різновидом зрадництва. На Україні ж це являло собою куди складніше питання. Незрозумілим було насамперед те, кому українці мали зберігати більшу відданість: сталінському режимові чи польській державі, які кривдили їх. Хто більший ворог: сталінська система, яка принесла стільки страждань у 30-х роках, чи нацистський порядок, що запанував тепер (проте, можливо, лише тимчасово)? І нарешті, з огляду на крайню жорстокість обох режимів на Україні, багато українців ціною колабораціонізму рятували собі життя.

На індивідуальному рівні співробітництво з німцями звичайно зводилося до
участі в органах місцевої влади чи контрольованої німцями допоміжної поліції. Це
робилося з різних мотивів. На Західній Україні, де до війни поляки не допускали
українців навіть до найдрібніших адміністративних посад, основним мотивом нерідко
виступало прагнення зосередити у власних руках хоч мінімальну владу й узяти
реванш над ненависними суперниками. Як завжди, важливою причиною була потреба знайти собі роботу чи задовольнити особисті амбіції. Найбільш сумнозвісною
формою співпраці була служба у концентраційних таборах. Обов'язки охоронців
незмінно виконували радянські військовополонені, які ставилися перед тяжким
вибором: або погодитися на таку роботу, або загинути в таборах.

При тому, що українські колабораціоністи займали в нацистському апараті найнижчі посади, та при монополії СС у проведенні акцій винищення євреїв участь
українців у цих бойнях не була ні широкомасштабною, ні вирішальною. Якщо ж таке й траплялося, то здебільшого це були помічники-поліцаї, що заганяли євреїв у гетто. З другого боку, багато українців допомагали євреям, ризикуючи власним життям. Визначним прикладом у цьому був митрополит Андрей Шептицький, який не лише дав притулок у своїх монастирях сотням євреїв, а й використовував свої проповіді, щоб відкрито засуджувати винищення їх нацистами. В 1943 р. у рапорті Гіммлерові повідомлялося, що митрополит рішуче виступає проти антисемітських злочинів нацистів, що він дійшов висновку про те, що фашизм — іще більше зло, ніж комунізм.

Найважливішим випадком співпраці українців з гітлерівським режимом на організаційному рівні стало створення добровільної дивізії СС «Галичина». Навесні 1943 р. після приголомшливої поразки німців під Сталінградом нацистські власті прийшли до запізнілого рішення — набрати до своєї армії ненімецьких жителів східних територій. Відтак губернатор Галичини Отто Вехтер звернувся до УЦК із пропозицією сформувати в німецькій армії українську дивізію. Після тривалих суперечок і попри незгоду ОУН-Б Кубійович та його прибічники погодилися. Безпосередньою причиною створення такої дивізії була надія на те, що це поліпшить ставлення німців до українців. Великий вплив на рішення керівництва УЦК справили також уроки подій 1917—1920 рр., оскільки Кубійович зі своїми колегами (а також сам митрополит Шептицький) були переконані в тому, що саме відсутність добре вишколеної армії не дала змоги українцям створити після першої світової війни власну державу. На переговорах про створення дивізії УЦК наполягало, щоб ця частина боролася лише проти радянських військ. За вказівкою Гіммлера Вехтер зажадав, щоб усе вище командування дивізії складалося з німців, а сама вона, щоб не дратувати Гітлера, називалася не українською, а галицькою. Коли в червні 1943 р. УЦК оголосив набір добровольців, на заклик відповіли понад 82 тис. чоловік, і 13 тис. із них згодом
стали солдатами добровільної дивізії СС «Галичина».

Крім бійців галицької дивізії, в армії Гітлера служили й інші українці. Серед майже мільйона колишніх радянських громадян, котрі носили у 1944 р. німецьку форму,
було близько 220 тис. українців (решту складали переважно росіяни).

6.3.Спільне і відмінне в діях радянських партизанів і УПА. (самостійне вивчення).

Що було між ними спільного? Те, що почали боротьбу без необхідного досвіду і набували його поступово ціною втрат і не­вдач; те, що не могли ефективно діяти без підтримки населення; те, що часто опинялися в ситуаціях, коли мусили покладатися на власну ініціативу. Спільним було і те, що активні бойові дії про­ти загарбників частіше вели в районах, віддалених від баз власної дислокації, створювали визволені зони на Сумщині, Чернігівщи­ні, Волині, Галичині.-Також можна відзначити такі спільні риси, як налагодження підготовки командирів і військових спеціаліс­тів, залучення в свої ряди колишніх воїнів Червоної Армії, постійну проблему із зброєю і боєприпасами, і УПА, і радянські партизани мали над собою політичне керівництво в особі відпо­відно ОУН і КПРС і органи служб безпеки, що контролювали дії загонів. Це нерідко приводило до того, що політичні розра­хунки брали гору над національними інтересами; і це підривало можливість спільних дій проти загарбників і викликало міжусоб­ні сутички.

Були й відмінності. Якщо взяти чисельність в період 1943 p., то вона буде приблизно однаковою - біля 100 тис.чол. Та, якщо спі­вставити з чисельністю населення району дій, то значна перевага буде на боці УПА. Більш тісним в УПА був і зв'язок з підпіллям, яке, на відміну від радянського, пройшло велику школу конспі­рації ще в 1930-х pp. Відрізнялась УПА від радянських партиза­нів і тим, що мала єдину структуру організацій, власне команду­вання, свої військові звання і навіть грошові знаки. УПА, як і радянські партизани, була інтернаціональною за складом, але частина неукраїнців і колишніх червоноармійців в УПА була значно меншою. Пояснюється це як тим, що райони дій радян­ських партизанів були більш багатонаціональними за складом населення, так і постійним поповненням їх загонів з московсь­кого центру. Та й основні табори військовополонених 1941 p. були на Наддніпрянській Україні.

Радянські партизани мали більший досвід бойових дій, бо їхні великі з'єднання виросли із загонів, створених ще в 1941 p. УПА в підготовці кадрів, озброєнні змушена була опиратися тільки на власні сили: радянські партизани, як частина єдиних збройних сил СРСР, отримували в цьому плані централізовану допомогу. Щодо тактики, то вони в основному зосереджувались на проведенні "рейкової війни" і сковуванні німецьких тилових гарнізонів. Вояки ж УПА основним завданням вважали захист населення і накопичення сил. Бо для них війна вигнанням німе­цьких загарбників не закінчувалася. Вони мали намір продовжи­ти її і проти сталінського режиму, надіючись на неминучий роз­вал антигітлерівської коаліції. Воюючи з німецькою владою, ко­мандири УПА в той же час підтримували певний контакт з її представниками. Радянські ж партизани у ставленні до німців вели себе абсолютно безкомпромісно, а щодо сталінського ре­жиму плекали ілюзії на його суттєве пом'якшення після війни.

Різне ставлення до Радянської влади визначило подальшу долю українського партизанського руху. Після вигнання німець­ких загарбників загони радянських партизанів або самоліквідувалися, або ж перейшли, виконуючи наказ командування, на тери­торію Польщі та Чехословаччини. А УПА, поповнившись людь­ми. що рятувалися від мобілізації в чужу їм Червону Армію, про­довжила боротьбу в її тилу.

9. НАШ КРАЙ ПІД ЧАС ІІ СВІТОВОЇ ВІЙНИ (самостійне вивчення).

Дніпропетровська обл.

На території Дніпропетровської області формувалась Резервна армія у складі 230-ї, 255-ї, 275-ї стрілецьких, 26-ї і 28-ї кавалерійських, 8-ї танкової та 44-ї винищувально-авіаційної дивізій, стрілецького полку НКВС. Дніпропетровськ захищали сили 12-ї Резервної армії Південного фронту. Протягом двох тижнів впертих боїв німецькі частини прорвались до Дніпропетровська в місті розгорнулись запеклі вуличні бої, втрати серед особового складу радянських військових частин сягали 50-60%.22 серпня німці захопили Дніпродзержинськ, 25 серпня 1941 року радянські війська після 5 днів запеклих вуличних боїв(особливо вперто боронились захисники міста на барикадах заводу ім. Петровського, на Пролетарській та Спартаківських вулицях) залишили правобережні райони Дніпропетровська підірвавши мости через Дніпро. У боях під Дніпропетровськом і Дніпродзержинським відзначились військові 15-го полку 8-ї танкової дивізії, які в районі Сухачівки розгромили 13-ту німецьку танкову дивізію із групи генерала Клейста.

Жорстокі бої, що розгорнулись за лівобережну частину Дніпропетровська (Нижньодніпровськ) тривали до кінця вересня. На захист міста було мобілізовано більше 2 тис. студентів-старшокурсників гірничого, металургійного та інших інститутів міста. Разом з курсантами Дніпропетровського артилерійського училища 26 серпня, вони розгорнули наступ на лівому березі проти німецького десанту. Наказ “Разгромить вражеский десант на всем протяжении левобережья от Ломовки до устья Самары” Бійцям вдалося притиснути німецькі пілрозділи до Дніпра, але продовжити наступ курсанти не змогли (втрати 50%). На допомогу підійшли солдати 275 стрілецької дивізії генерал-майора Дратвіна. Проте вибити фашистів із залізно-бетонних споруд заводу ім. К. Лібкнехта і вагоноремонтного заводу ім. Кірова радянські війська не змогли. Після запеклих вуличних боїв, під загрозою оточення, радянські війська залишили Дніпропетровськ.

28 місяців окупаційного режиму. Тисячі розстріляних, закатованих, ув`язнених у концтаборах, вивезених на примусові роботи до Рейху. Лише на протязі 13-14 жовтня 1941 року фашисти розстріляли і закопали живцем 11тис. чоловік. Розстріли відбувались біля протитанкового рову, на подвір`ї школи №9 по вул. Мостовій, на території транспортного інституту. Пізніше, під час розкопок протитанкового рову, буде виявлено шар трупів товщиною в 1,5 метри, довжина цього шару – 300 метрів, ширина – 6 метрів. Жахливою була доля полонених червоноармійців та ополченців. В районі Південного машинобудівного заводу на великій площі після звільнення міста було виявлено шар трупів товщиною в 2 метри. За час окупації Дніпрoпетровщини гітлерівцями було закатовано і вбито 37 185 військовополонених та 78118 мирних громадян. Було вивезено до Німеччини 176 303 чол. Лише в обласному центрі вбито понад 30 тис. чол. Звірства окупантів визвали рух опору. Створюються групи підпільників. Сама відома - антифашистська група Г.П. Савченко. На Дніпропетровщині (Новомосковські ліси) діють нечисельні (давала взнаки відсутність серйозних лісових масивів) партизанські загони комуністів Масалигіна, Сметани, Шахновича, Вишняцького, Жученко, Кабака та інших. В районі Нікополя у вересні 1941 року було створене і почало діяти партизанське з`єднання під командуванням Ф.Рижикова та А.Резніченко. До цього з`єднання входили і партизанські загони Апостолівського,Нікопольського, та Криворізького районів, а також сусідніх районів Запорізької області. Дислокуючись у дніпровських плавнях партизани зосередились на диверсійній роботі. Партизанським і підпільним рухом керував комуніст М.І.Сташков. За допомогою таємної поліції фашистам вдалося ліквідувати більшість комуністичних підпільних організацій. Розстріляно було понад 40 підпільників. Загинув і Сташков.

Проте боротьба продовжувалась. Так, узгодивши свої дії з військовими частинами Радянської Армії, партизанський загін “Петропавлівський”, очолюваний В.Фесенком, у лютому 1943 року розпочав активні воєнні дії проти окупантів, а 17 лютого 1943 року партизани звільнили Петропавлівку та інші навколишні села, відновили діяльність радянських органів влади і шість днів утримували райцентр у своїх руках.

Звільнення Дніпропетровська було пов`язане з великим літнім наступом Радянської армії 1943 року, битвою за Правобережну Україну, форсувавши Дніпро безпосередньо поблизу Дніпропетровська, війська 3-го Українського фронту під командуванням генерала Р.Я. Малиновського 25 жовтня 1953 року штурмом взяли Дніпропетровськ і Дніпродзержинськ. Місто було зруйнованим майже вщент. Всі підприємства лежали в руїнах, на придніпровській залізниці зруйновано 57% головних шляхів, 61% станційних споруд, 85% електростанцій. Підірвано залізничний вузол і пасажирська станція Дніпропетровськ, Нижньодніпровськ – Вузол, мости через Дніпро, Самару. Загальні збитки, визначені майже в 30 млрд. карбованців.

ОУН-УПА на Дніпропетровщині.

Проте на території нашої області діяли не лише радянські партизани і підпільники похідні групи ОУН творили свою мережу організацій та загонів. Сотник Григорій Ільченко («Степовий»), який був керівником ОУН Широківського району, згадує, що з початком 1942 року підпілля ОУН в нашій області було не лише чисельне, а й орозгалужене, діяло професійно. Сотні націоналістів за завданням ОУН працювали в різних німецьких установах. Варто зазначити, що чверть членів ОУН була у нашій області. Майже 2 тис. наших земляків поповнили загони УПА. Найбільша частина військ УПА у просторі від Збруча до Інгульця(«УПА-Південь») мала чисельний склад понад 30 тис. бійців. 90% з них були «східняками». Командиром «УПА-Південь» був О. Грабець (псевдо «Батько»), начальником господарської сотник «Матвій» з селища Солоного, начальником охорони штабу і командира був В. Синчевський (псевдо «Запорожець»)із селища Широкого, начальником Червоного Хреста була Ліда Дудка («Веселка») із Дніпропетровська. Яскравою постаттю оонівського руху нашої області був Василь Руденко, який був референтом дніпропетровчан у центрі. Він діяв не лише на Дніпропетровщині а й у Холодному Ярі та на Волині. Навіть після арешту, перебуваючи на Колимі (табір №3 приіск Горького) Худенко створив табірне підпілля ОУН до складу якого, до речі, увійшло й 4 оунівця із Дніпропетровщини. Підпільники роззброїли роту конвою і прийняли бій з підрозділами НКВС. Оунівці, разом з Худенком загинули в бою.

У 1942 році німці активно зайнялись ліквідацією оунівського підпілля. Було ліквідовано організацію в Божедарівці (тепер Щорськ), яку очолював директор школи Микола Ласкаржевський. Його разом з 13 підпільникам розстріляли окупанти.

На зиму 1942 року припадає розгром німцями оунівського підпілля на Криворіжжі. Було розстріляно міського голову Кривого Рогу, окружного провідника ОУН інженера Сергія Шерстка, члена ОУН головного редактора газети «Дзвін» Михайла Пронченка, оунівців Анатолія Зайка, Антона Шавру та інших. Не дивлячись на репресії оунівці продовжували нарощувати свій вплив в регіоні. Так у лютому 1943 року коли в м. Павлоград вибухнуло повстання, яке охопило майже всю частину Дніпропетровської області і у відкриті бої з німецькими військами вступили місцеві радянські партизани, проти німців виступили бійці гарнізону української залізничної поліції, який перебував під впливом ОУН. Повстанці були розгромлені, керівники страчені.

Після приходу радянських військ, оунівські організації продовжували свою діяльність. За даними НКВС організації українських націоналістів діяли в Широківському, Магдалинівському, Софієвському районах та на рудниках Криворіжжя.

Лише за період квітня 1944 року органами НКВС на Криворіжжі було виявлено та заарештовано 52 оунівця, ліквідована підпільна друкарня. Особливо відзначався у звіті НКВС той факт, що із 52 арештованих «двоє оунівців повернулись із УПА».

Жовті Води під час ІІ Світової Війни.

13 серпня 1941 року селище “Жовта ріка” було окуповане німецькими військами. Німецьке керівництво намагалося налагодити працю рудника, а саме шахту “Капітальна”. З цією метою по навколишнім селам буквально відловлювали шахтарів, під конвоєм гнали на рудник, примушуючи працювати на благо Рейху. Керівництво відновлюваними роботами було доручено бувшому головному інженеру рудника М.С. Чередниченко. Проте він допомагати гітлерівцям не поспішав, а навпаки наприкінці 1941 року створив підпільну антифашистську групу. У складі комуністів Холодія, Проценко, Лебедя та безпартійних інженерів Дмитренко, Белаша, шахтарів Щерби, Пирога, Оканя, та бувшого голови Мар`янівської сільради Воронченко. На весні 1942 року вони готували вчинити ряд диверсій (підірвати шахту “Капітальна” та залізничний міст у районі с. Жовте на магістралі Київ - Дніпропетровськ) Ці операції було заплановано здійснити у ніч з 18 на 19 березня 1942 року. Але поліції, завдяки провокатору, вдалося виявити і знешкодити підпільників. З 19 по 23 березня більшість з них було заарештовано та розстріляно. Проте рух опору тривав. На Новий Рік(1943) підпільники піднесли гітлерівцям гарний подарунок – вчинивши диверсію, затопили відбудовану шахту.

20 жовтня 1943 року бійці 92-ї гвардійської стрілецької дивізії(Командир Петрушин) 3-ї армії 2-го Українського фронту та 41-ї танкової бригади(командир Ф.П.Васецький) звільнили селище від німецької окупації.

На фронті воювало більше 700 жителів селища “Жовта ріка”, 330 нагороджені бойовими орденами і медалями, більше 300 не повернулись з фронту.

Література:

1. Бушин В.С. Нариси з історії Павлограда (до 220-річчя міста) Павтлоград 2004. -304с.

2. Вбивство Степана Бандери. Львів 1993.

3. Визначні місця Дніпрпетровщини. Видавництво «Промінь», Дніпропетровськ, 1967р.

4. Городинський З. “Українська національна Рада” К., 1993.

5.Гребньова В. ”Катарсис. О.Довженко і тоталітаризм” Кіровоград 1997.

6. История городов и сел Украинской ССР. (Днепропетровская область) Киев – 1977.

7. Історія рідного краю. Дніпропетровщина. Під ред. Т.Є.Петряєвої, Дніпропетровськ, 2000.

8. Книш З. “Становлення ОУН” К.,1994.

9. Копотієнко І.Й. “Не погасне Галаганом Козацьке сонце” Дніпропетровськ “Пороги” 1997. (матеріали з історії Дніпропетровщини)

10. Король В.Ю. Визвольні бої Червоної армії на території України (1943-1944 рр.) // Український історичний журнал №1 (460), 2005. с.16-34.

11. Кучерук О. Українське повстання вересня 1939 року на Західній Україні. //Українське Слово 14-20 вересня 2000р.

12. Лук`яненко Л. ”Маршал Жуков і Українці в ІІ Світовій Війні” (відповідь генералу Іщенко) Київ – 2000.

13. Національні відносини в Україні у ХХ ст. К.,1994.

14. Повстанський рух отамана Тараса Бульби-Боровця (дослідження, спогади, документи) Рівне -1998.

15. Сахаров Г. ОУН-УПА на Дніпропетровщині. // Лица № 33(328) 25 апреля 2007

15. Сахаров Г. Пам'ять має бути чесною// Лица №7(302) 24 января 2007

16. Слабошпицький М., Стеценко В. “Українська дивізія “Галичина” “Київ-Торонто 1994.

17. Субтельний О. Історія України. К., 1992.

18. Хроника защиты и освобождения Днепропетровска от немецко-фашистских захватчиков. ОМЦ ПРОФТЕХОБРАЗОВАНИЯ 1993.

3. Війна на Україні – 2 етап.

4. ОУН і нацистська Німеччина

5.Німецький окупаційний режим в Україні в 1941-1944 pp (самостійне вивчення).

Дата добавления: 2014-01-11