Рух Опору

Як і в інших частинах окупованої Європи, незабаром після приходу німців на
Україні виник підпільний рух, що був головним чином реакцією на політику нацистів. Йому сприяло те, що німцям бракувало війська для належного контролю над величезними захопленими територіями. До того ж на Україні вже існували підпільні організаційні мережі ОУН, більшовиків і — на північному заході — поляків, кожна з яких мала власні партизанські сили. Добровольців для партизанської війни з німцями було достатньо — їхні ряди поповнювали найрізноманітніші особи: колишні червоноармійці, українські націоналісти, члени комуністичної партії, євреї, перебіглі поліцаї, утікачі-остарбайтери тощо. Оскільки велика частина України є степом і тому непридатна для партизанської війни, то партизани в основному зосереджувалися в північно-західній частині країни — в лісах Волині, болотах Полісся та Карпатах. Проте і на території нашої області велася безкомпромісна боротьба. Так у лютому1943 року в м. Павлоград вибухнуло повстання, яке охопило майже всю лівобережну частину Дніпропетровської області. Основним осередком його був гарнізон української залізничної поліції, який перебував під впливом ОУН. Повстання було розгромлено, керівники страчені, ті хто залишився в живих будуть пізніше розстріляні, або засуджені до ув`язнення радянською владою.

6.1.УПА (Українська повстанська армія).

Перші партизанські загони українських націоналістів виникли на Поліссі та Волині й спочатку не були пов'язані з ОУН. Як тільки вибухнула нацистсько-радянська війна, місцевий український діяч Тарас Бульба-Боровець, близький до петлюрівського уряду УНР, що перебував на вигнанні у Варшаві, сформував нерегулярну частину під назвою «Поліська Січ» (пізніше перейменовану на Українську повстанську армію) з метою очищення свого регіону від залишків Червоної армії. Коли під кінець 1941 р. німці спробували розпустити його частину, він повів своїх бійців «у ліси», щоб воювати як із німцями, так і з більшовиками. У 1942 р. невеликі підрозділи створили на Волині члени ОУН-Б та ОУН-М, що ховалися від переслідувань Коха.

Наприкінці 1942 р. ОУН-Б вирішила сформувати великі партизанські сили (традиційно вважається днем творення УПА 14 жовтня – День Покрови, день українського козацтва), поклавши тим самим початок регулярній українській армії, котра, як вважалося, знадобиться, коли закінчиться нацистсько-радянська війна. До цього кроку спонукали
й такі нагальні причини: по-перше, з посиленням німецьких репресій проти місцевого населення селяни вимагали, щоб ОУН ужила заходів для їхнього захисту, й,
по-друге, коли наприкінці 1942 р. з Білорусії у Північно-Західну Україну почали проникати радянські партизани, потрібно було, щоб ОУН узяла на себе роль «народної армії», перш ніж це зроблять більшовики.

Для об'єднання всіх націоналістичних загонів ОУН-Б силоміць включила до своїх формувань підрозділи Боровця та ОУН-М, прибравши для них назву УПА. Головнокомандувачем розширених сил було призначено члена проводу ОУН-Б, високопоставленого українського офіцера з щойно розформованого загону «Нахтігаль» Романа Шухевича. Завдяки широкій та ефективній підпільній мережі ОУН-Б УПА швидко розрослася у велику, добре організовану партизанську армію, яка захопила контроль над значними частинами Волині, Полісся, а згодом і Галичини. В апогеї своєї сили (кінець 1943 — початок 1944 р.) чисельність УПА сягала близько 100 тис. Керівним органом загонів УПА та підпільних оунівських груп (за виняткои ОУН (М)) східної та західної України була Українська Головна Визвольна Рада. Порівняно з іншими підпільними рухами окупованої нацистами Європи УПА являла собою щось унікальне, оскільки практично не мала чужоземної допомоги. Тому зростання її сили свідчило про дуже відчутну масову підтримку з боку українців.

В цей час викристалізовується і політична платформа ОУН :«Оскільки ОУН бореться проти імперіалізму та імперій... тому ОУН бореться проти СРСР та німецької «Нової Європи». Наголошуючи на своїй підтримці антинацистських та антирадянських сил, УГВР водночас закликала до більшої терпимості щодо ідеологій, відмінних від інтегрального націоналізму, відкидала расову та етнічну винятковість і звертала значно більшу увагу на соціально-економічні питання, що серед радянських українців викликали величезний інтерес. Крім того, УГВР закликала неросійські народи СРСР об'єднатися проти Москви. Однак незабаром стало очевидним: хоч як би не пристосовувалися інтегральні націоналісти, їм буде надзвичайно важко вижити у суворо контрольованій радянській системі.

6.2. Радянські партизани на Україні

Незабаром після нападу Німеччини функціонери комуністичної партії почали організовувати в тилу ворога підпільні частини Протягом усієї війни радянські партизани перебували під пильним контролем Кремля. Оскільки радянське підпілля розвивалося повільно й не досягло великих успіхів у 1941 та на початку 1942 р., у травні 1942 р. Центральний штаб партизанського руху в Москві провів його реорганізацію. Через місяць було утворено Українське партизанське командування на чолі з високопоставленим офіцером НКВС Тимофієм Строкачем. Після перемоги під Сталінградом значно зросла кількість і активізувалася діяльність радянських партизанів, особливо в безлюдних багнистих районах Білорусії.

На Україні, проте, радянські партизани за своїм значенням так і не дорівнялися
до Білорусії. Велика частина відкритих теренів України не була придатна для ведення партизанської війни. А на Західній Україні, де міцно закріпилася ОУН, дії радянських партизанів не мали народної підтримки. Тому більшість їхніх операцій обмежувалася частиною Волині та Полісся.

Радянські партизани поставили собі завданням руйнувати німецькі комунікації
(особливо ефективною виявилася їхня «рейкова війна», що перешкоджала постачанню фронту німецькими підкріпленнями), сковувати німецькі війська, в яких відчувалася велика потреба на фронті, поширювати напруженість і безладдя в тилу
ворога та забезпечувати радянську присутність на окупованих територіях. Улюбленою тактикою радянських партизанів (а також УПА) було проведення далекосяжних рейдів із «партизанських республік», тобто контрольованих ними великих недоступних районів Полісся та Волині. Радянські партизани часто вступали у сутички з УПА, намагаючись ліквідувати її провід і підірвати базу підтримки.

До найвідоміших командирів радянських партизанів належали Сидір Ковпак,
Олександр Сабуров та Петро Вершигора. Знаменитий Ковпак закріпився на Поліссі на початку 1943 р. Спираючись на штаб добре навчених офіцерів та поставки зброї, що йшли через таємні аеродроми, він створив військо в кілька тисяч бійців.
Улітку 1943 р. Ковпак розпочав великий рейд до Карпат. Операція ця не здійснила
основного свого воєнного завдання — знищення нафтових промислів у Прикарпатті, а більша частина його з'єднання загинула. Але цей рейд справив значне
психологічне і політичне враження, продемонструвавши нездатність німців забезпечити свої тили й нагадавши про можливість повернення більшовиків.

Українців у лавах радянських партизанів було непропорційно мало. Складаючи майже 80 % населення, українці, проте, становили тільки 46% бійців п'яти найбільших з'єднань радянських партизанів на Україні й лише 35% Ковпака. Росіяни ж складали непропорційно велику частку —37 %. Кількість радянських партизанів на Україні сягала 250(за радянськими джерелами, а за західними 50 тис.)

6.3.Спільне і відмінне в діях радянських партизанів і УПА. (самостійне вивчення).

Що було між ними спільного? Те, що почали боротьбу без необхідного досвіду і набували його поступово ціною втрат і не­вдач; те, що не могли ефективно діяти без підтримки населення; те, що часто опинялися в ситуаціях, коли мусили покладатися на власну ініціативу. Спільним було і те, що активні бойові дії про­ти загарбників частіше вели в районах, віддалених від баз власної дислокації, створювали визволені зони на Сумщині, Чернігівщи­ні, Волині, Галичині.-Також можна відзначити такі спільні риси, як налагодження підготовки командирів і військових спеціаліс­тів, залучення в свої ряди колишніх воїнів Червоної Армії, постійну проблему із зброєю і боєприпасами, і УПА, і радянські партизани мали над собою політичне керівництво в особі відпо­відно ОУН і КПРС і органи служб безпеки, що контролювали дії загонів. Це нерідко приводило до того, що політичні розра­хунки брали гору над національними інтересами; і це підривало можливість спільних дій проти загарбників і викликало міжусоб­ні сутички.

Були й відмінності. Якщо взяти чисельність в період 1943 p., то вона буде приблизно однаковою - біля 100 тис.чол. Та, якщо спі­вставити з чисельністю населення району дій, то значна перевага буде на боці УПА. Більш тісним в УПА був і зв'язок з підпіллям, яке, на відміну від радянського, пройшло велику школу конспі­рації ще в 1930-х pp. Відрізнялась УПА від радянських партиза­нів і тим, що мала єдину структуру організацій, власне команду­вання, свої військові звання і навіть грошові знаки. УПА, як і радянські партизани, була інтернаціональною за складом, але частина неукраїнців і колишніх червоноармійців в УПА була значно меншою. Пояснюється це як тим, що райони дій радян­ських партизанів були більш багатонаціональними за складом населення, так і постійним поповненням їх загонів з московсь­кого центру. Та й основні табори військовополонених 1941 p. були на Наддніпрянській Україні.

Радянські партизани мали більший досвід бойових дій, бо їхні великі з'єднання виросли із загонів, створених ще в 1941 p. УПА в підготовці кадрів, озброєнні змушена була опиратися тільки на власні сили: радянські партизани, як частина єдиних збройних сил СРСР, отримували в цьому плані централізовану допомогу. Щодо тактики, то вони в основному зосереджувались на проведенні "рейкової війни" і сковуванні німецьких тилових гарнізонів. Вояки ж УПА основним завданням вважали захист населення і накопичення сил. Бо для них війна вигнанням німе­цьких загарбників не закінчувалася. Вони мали намір продовжи­ти її і проти сталінського режиму, надіючись на неминучий роз­вал антигітлерівської коаліції. Воюючи з німецькою владою, ко­мандири УПА в той же час підтримували певний контакт з її представниками. Радянські ж партизани у ставленні до німців вели себе абсолютно безкомпромісно, а щодо сталінського ре­жиму плекали ілюзії на його суттєве пом'якшення після війни.

Різне ставлення до Радянської влади визначило подальшу долю українського партизанського руху. Після вигнання німець­ких загарбників загони радянських партизанів або самоліквідувалися, або ж перейшли, виконуючи наказ командування, на тери­торію Польщі та Чехословаччини. А УПА, поповнившись людь­ми. що рятувалися від мобілізації в чужу їм Червону Армію, про­довжила боротьбу в її тилу.

7.Повернення радянської влади на Україну

В 1943 р. у нацистсько-радянській війні відбувся вирішальний перелом: коли німецький наступ вичерпав свою навальну силу, радянські війська розпочали гігантський контрнаступ. Першим свідченням виснаження гітлерівських армій стала
рішуча перемога радянських військ під Сталінградом, що на Волзі, у січні 1943 р.
Зібравши залишки своїх резервів, улітку 1943 р. у битві під Курськом німці вдалися
до останньої спроби перехопити ініціативу. Але й тут вони зазнали поразки. Тим часом СРСР користувався своїми величезними людськими ресурсами, результатами
вдосконалення військового виробництва та масовими поставками бойової техніки із
союзних держав. Зразу ж після перемоги під Курськом радянське командування
розпочало контрнаступ, головне завдання якого полягало у відвоюванні Лівобережної України. Масовий удар радянських військ на Україну здійснили 40 % піхотинців Червоної армії та 80 тис. танків. За даними західних істориків, Червона армія
мала потрійну перевагу в загальній чисельності людей і — завдяки американським
поставкам — майже п'ятикратну перевагу в техніці. На відміну від блискавичної війни 1941 р., що дала змогу німцям за якихось чотири місяці захопити Україну, радянський «бульдозер» безупинно повз, захоплюючи одну область за іншою й виснажуючи противника методичними ударами. Трохи менше ніж за рік він відвоював Україну.

Протягом кінця літа й осені 1943 р. радянські війська під командуванням Івана
Конєва, Миколи Ватутіна та Родіона Малиновського зайняли Лівобережжя і Донбас. 23 серпня в результаті запеклих боїв німці вдруге й востаннє втратили Харків. У вересні—жовтні Червона армія прорвала могутню лінію німецької оборони на Дніпрі,
й 6 листопада Ватутін вступив до Києва. У січні 1944 р. після короткої перерви майже 2,3-мільйонна Червона армія розпочала очищення від німців Правобережжя
і Криму. Успішне здійснення цієї мети забезпечила важлива перемога під Корсунем-Шевченківськи де Жуков наказав кинути на штурм добре підготовленої німецької оборони війська, які були щойно укомплектовані чоловіками від 15 до 55 років, зігнаними з довколишніх українських сіл. Кулями в спину заградзагонів цих ненавчених українців гнали в одну атаку за другою. Впродовж 24 днів загинуло 770 тис. людей, переважно українців. Так дорого коштував Україні військовий геній генерала Жукова. Не зважаючи на колосальні втрати, все-таки, було оточено і знищено 80 тис. угрупування німецьких військ.

До березня в руках у німців лишилася тільки Західна Україна.

Третій етап у відвоюванні України розпочався у липні 1944 р. Радянські війська
оточили й розбили під Бродами вісім німецьких дивізій чисельністю близько 60 тис.
чоловік. Серед них були 10 тис. бійців дивізії “Галичина”, що мали нещастя отримати
хрещення вогнем за цих катастрофічних обставин. Десь п'яти тисячам удалося вирватися з оточення, але понад 3 тис. було вбито, поранено й захоплено в полон. За
підрахунками, 2 тис. уникли полону, й пізніше багато з них приєдналися до УПА.
Після цієї перемоги радянські сили швидко пройшли Галичину, зайнявши Львів, Перемишль і 27 липня Станіслав. У вересні вони перетнули Карпати, й до жовтня 1944 р. вся етнічна українська територія опинилася в радянських руках.

Відступаючи з України, німці, як більшовики у 1941 р., вдалися до тактики «спаленої землі». У наказі своїм військам Гітлер наголошував: «Не можна допустити,
щоб при відступі з України ми залишили після себе хоч одну людину, хоч одну голову худоби чи мірку зерна... Ворогові повинна дістатися цілковито спалена й винищена земля». В результаті у 300-кілометровій смузі вздовж лівого берега Дніпра
насильної евакуації зі своїх країв зазнали цілі маси людей, а значні частини міст Полтави, Дніпропетровська та Кременчука було спалено. Правобережжя не потерпіло від широкомасштабних руйнувань, хоч не змогло уникнути масової евакуації.

Не краще поставились до “зрадників-українців” і радянські війська. Всі хто проживав на окупованих територіях, були оголошені зрадниками і їх не розглядали інакше як військовий трофей. Понад 2 млн. ненавчених, неозброєних українців(у народі їх називали “чорнорубашники”, тому що в свій перший і останній бій вони йшли з однією гвинтівкою на трьох, часто без набоїв та в цивільному одязі - радянське командування не вважало за доцільне переодягати у військову уніформу цих смертників, а військові лікарі за цією ж ознакою одягу, не поспішали надавати їм медичну допомогу, надаючи її передусім “кадровим” (солдатам), “чорнорубашників” - підлітків, літніх чоловіків та інвалідів, загони НКВС гнали на вірну смерть проти щільного вогню німців. Комісари керувались правилом: чим більші втрати, тим краще. На штурм німецьких укріплень гнали людей без артилерійської підготовки, без підтримки літаків. Як наслідок українці несли жахливі втрати. Лише декілька прикладів: з районного центру Солоне Дніпропетровської обл. було взято на фронт 240 чоловік, не повернулось 175 (загинуло 73%); село Олексіївка Павлоградського району було мобілізовано 91 чоловік – загинуло 69 (76%); з села Єпіфанівки Кремінського району Луганської області на фронт було взято 232 особи - загинуло 224 (96%). І так по всій Україні відбувалось звільнення України від українців. Сталінський режим сповна використав можливість знов пустити кров українському народу.

Найвідоміші операції по звільненню України з 18.12.1942 по 28.10.1944 р. Найтриваліші операції: Їзюм-Барвінківська (17-27.08.43), Міуська (17.07 - 2.08. 43), Чернігово-Прип'ятська (26.08 - 30.09.43), Керченсько-Ельтигенська (31.10. - 11.12.43), Київська (3 -13.11.43), Житомирсько-Бердичівська (24.12.43 -15.01.44), Кі­ровоградська (5 - 16.01.44), Корсунь-Шевченківська (24.01 -17.02.44), Рівненсько-Луцька (27.01 - 11.02.44), Нікопольсько-криворізька (30.01 - 29.02.44), Проскурівсько-Чернівецька (4.03 -17.04.44), Умансько-Ботошанська (5.03 -17.04.44), Одеська (26.03 - 14.04.44), Кримська (8.04 - 12.05.44), Львісько-Савдомирська (13.07 - 29.08.44), дві Карпатські (8.09 -28.10.44). Проскурів було звільнено 25.03.1944.

7. Повернення радянської влади на Західну Україну. Оскільки Західна Україна
перебувала під радянською владою лише короткий період часу, повернення Червоної армії мало тут інші наслідки, ніж на радянізованому сході. Зайнявши Західну Україну в 1944 р., комуністи на відміну від відносно обережної політики 1939 р. були
сповнені рішучості швидко й безкомпромісно насадити націоналістичне налаштованим західним українцям свою владу. Вони мобілізували всіх чоловіків віком від 17 до 50 років і без належної підготовки та озброєння послали їх на фронт. Негайно почалися репресії проти греко-католицької церкви. Після окупації Львова митрополита Шептицького було посаджено під домашній арешт, а через кілька місяців він помер. Його наступника Йосипа Сліпого було заслано до концтабору в Сибір. Розпочалася також підготовка до примусового включення греко-католицької церкви до підпорядкованої Москві Російської православної церкви.

Західну Україну заполонили понад 30 тис. партійних працівників і 3500 спеціально навчених пропагандистів, які знову розпочали процес радянізації краю. Найбільш
національне свідому верству населення складала інтелігенція, тому радянські власті
робили активні спроби протиставити їй селянство та робітників. Оскільки радянські
пропагандисти обіцяли звернути «особливу увагу» на людей, що не мали радянської
освіти, а вчилися у «буржуазних» закладах, то з районів, ще не зайнятих Червоною
армією, разом із відступаючими втекла більша частина західноукраїнської інтелігенції.

Прихід у Західну Україну Червоної армії поставив перед проводом УПА складне
питання про доцільність продовження боротьби з переважаючими силами Сталіна.
Спочатку ОУН вважала, що у війні нацисти й більшовики виснажать одні одних —
подібно до того, як це сталося у 1917—1918 рр. Проте коли стало ясно, що переможцем у війні на сході вийде СРСР, ОУН очікувала, що розбиті німці увійдуть в союз із західними державами, щоб запобігти радянській експансії. Саме ці хибні сподівання значною мірою спонукали провід ОУН/УПА продовжувати боротьбу з більшовиками.

Після того як по Західній Україні прокотилися головні сили Червоної армії, УПА
організувала ряд акцій, щоб перешкодити мобілізації, запобігти депортаціям «ненадійних елементів» та припинити репресії проти греко-католицької церкви. Вони насамперед були спрямовані проти НКВС, членів комуністичної партії й тих, хто співпрацював з радянським режимом. Навесні 1944 р. на Волині у сутичці з підрозділом УПА був смертельно поранений славетний командир Червоної армії Микола Ватутін. Для ліквідації УПА радянські війська організували блокаду величезних партизанських територій, засилали агентів для проникнення у підрозділи УПА та вбивства їхніх командирів, створювали спеціальні винищувальні батальйони, для того щоб підірвати базу УПА, створювали псевдобандерівські партизанські загони які фальшивими мобілізаціями виявляли і знищували потенційних прихильників ОУН, переодягнені у форму УПА загони НКВС тероризували місцевих жителів. Радянські пропагандисти також розпочали активну кампанію, зображаючи ОУН та УПА як нацистських головорізів.

Деякі сутички радянських сил з УПА мали широкі масштаби. Так, у квітні 1944 р.
в операції проти УПА під Кременцем, що на Волині, брали участь близько 30 тис.
радянських військ. Проте здебільшого сутички були невеликими, але частими. Згідно
з радянськими джерелами, восени 1944 р. УПА провела на Волині 800 рейдів. Лише
на Станіславщині вона ліквідувала 1500 радянських активістів. Більшовики стверджують, що знищили протягом цього часу 36 «банд» УПА чисельністю в 4300 чоловік. Як і належало чекати, боротьба виявилася запеклою, й жодна із сторін не поступалася іншій ані п'яддю землі. Щоб не потрапити до рук ворога, поранені бійці УПА часто заподіювали собі смерть. 9 травня 1945 р. війна закінчилася, але радянському режимові було ще далеко до повного контролю над сільськими регіонами Західної України.

8.Вклад України в перемогу на фашизмом

В сучасній історичній літературі і особливо публіцистиці досить часто можна зустріти твердження, що в другій світовій війні Україна була тільки жертвою в двобої двох тоталітарних режимів: німецько-фашистського і радянсько-сталінського.

Окупанти особливо не афішували свої плани створення в Україні "життєвого простору" для 25 млн. німецьких переселенців, для чого необхідно було знищити біль­шу частину українського населення, а решту перетворити в рабів. Але народ своєю безпомилковою інтуїцією відчув це і піднявся на боротьбу. В тилу фашистських окупантів діяли майже 100-тисячні загони радянських партизанів і УПА, знаменита "рейкова війна" мала своїм наслідком те, що під час підготовки насту­пальних операцій у 1942-43 роках ворог втратив до третини своїх ешелонів. Масовим був героїзм українців у Радянській Армії. Складаючи 1/5 населення довоєнного СРСР, вони дали більше ніж 1/3 воїнів, нагороджених орденами і медалями. Українці ко­мандували більше ніж половиною фронтів, які були під час Ве­ликої Вітчизняної. До командного складу Радянської Армії входило близько 300 генералів з України. Особливо слід відзначити таких полководців, як І.Черняхівський, Р.Малиновський, П.Рибалко.

Великим був вклад евакуйованих з України підприємств в роботу радянського тилу. Вони складали майже половину потен­ціалу воєнної економіки. Достатньо назвати знаменитий Танкоград, створений на основі Харківського тракторного заводу, і роботи по підвищенню якості бойової техніки інституту електро­зварювання Є. Патона. Без перебільшення подвигом була також праця українських жінок по відновленню сільськогосподарського виробництва на звільненій від фашистів території. На жаль, тіль­ки з 1995 p. їх прирівняно до учасників Великої Вітчизняної вій­ни. Правда, перемогу можна було здобути не такою страшною ціною.(кожен другий із загиблих радянських воїнів – українець, кожен другий інвалід війни - українець) Але людожерська природа сталінського режиму привела до ослаблення Червоної Армії перед війною, що зумовило вели­чезні втрати 1941 p. А при проведенні військових дій у 1943-45 pp. головними вважалися фактори часу і успіхів будь-якою ці­ною.

Упродовж 1943-45 pp. В Україні було мобілізовано 4,5 млн. чоловік. Були прорахунки під час розробки операцій: двічі брали Харків (03, 08, 43) та Житомир (11,12, 43). Людей часто викорис­товували як "гарматне м'ясо". Мобілізованих на лівобережжі чо­ловіків (з 1891 по 1926 pp. народження) без підготовки, навіть не обмундирувавши, масово кидали на форсування Дніпра, щоб за­хопити Київ до річниці Жовтневої революції. Теж саме зробили з мобілізованими на Поділлі вгробивши їх під Тернополем. Тільки генералів під час оборони України загинуло 38, а при визволенні всієї республіки - 55.

Таким чином, війна двічі криваво проповзла Україною. Бу­ло зруйновано 714 міст, 28 тис. сіл, 16 тис. пром. підприємств, 83 навчальних закладів. Перед війною Україна мала 41 млн. населення, після вигнання німців - 27 млн.

Пам'ять про них не дозволяє вважати цю війну чужою для українського народу. А міжнародним визнанням вкладу України в звільнення Європи від фашизму було прийняття її в ряди за­сновників ООН.

Тимчасові поступки Сталіна національним прагненням неросійських народів породили сподівання, що після війни «все стане інакше». Нарешті, Україна
як складова Радянського Союзу стала однією з переможниць у війні. У серцях багатьох радянських українців радість перемоги поєднувалася з почуттям надії, про яке у 1945 р. один радянський офіцер казав: «Уся атмосфера була сповнена надії на щось нове, щось чудове і славне. Ніхто з нас не мав жодних сумнівів щодо нашого світлого майбутнього».

НАШ КРАЙ ПІД ЧАС ІІ СВІТОВОЇ ВІЙНИ (самостійне вивчення).

Дніпропетровська обл.

На території Дніпропетровської області формувалась Резервна армія у складі 230-ї, 255-ї, 275-ї стрілецьких, 26-ї і 28-ї кавалерійських, 8-ї танкової та 44-ї винищувально-авіаційної дивізій, стрілецького полку НКВС. Дніпропетровськ захищали сили 12-ї Резервної армії Південного фронту. Протягом двох тижнів впертих боїв німецькі частини прорвались до Дніпропетровська в місті розгорнулись запеклі вуличні бої, втрати серед особового складу радянських військових частин сягали 50-60%.22 серпня німці захопили Дніпродзержинськ, 25 серпня 1941 року радянські війська після 5 днів запеклих вуличних боїв(особливо вперто боронились захисники міста на барикадах заводу ім. Петровського, на Пролетарській та Спартаківських вулицях) залишили правобережні райони Дніпропетровська підірвавши мости через Дніпро. У боях під Дніпропетровськом і Дніпродзержинським відзначились військові 15-го полку 8-ї танкової дивізії, які в районі Сухачівки розгромили 13-ту німецьку танкову дивізію із групи генерала Клейста.

Жорстокі бої, що розгорнулись за лівобережну частину Дніпропетровська (Нижньодніпровськ) тривали до кінця вересня. На захист міста було мобілізовано більше 2 тис. студентів-старшокурсників гірничого, металургійного та інших інститутів міста. Разом з курсантами Дніпропетровського артилерійського училища 26 серпня, вони розгорнули наступ на лівому березі проти німецького десанту. Наказ “Разгромить вражеский десант на всем протяжении левобережья от Ломовки до устья Самары” Бійцям вдалося притиснути німецькі пілрозділи до Дніпра, але продовжити наступ курсанти не змогли (втрати 50%). На допомогу підійшли солдати 275 стрілецької дивізії генерал-майора Дратвіна. Проте вибити фашистів із залізно-бетонних споруд заводу ім. К. Лібкнехта і вагоноремонтного заводу ім. Кірова радянські війська не змогли. Після запеклих вуличних боїв, під загрозою оточення, радянські війська залишили Дніпропетровськ.

28 місяців окупаційного режиму. Тисячі розстріляних, закатованих, ув`язнених у концтаборах, вивезених на примусові роботи до Рейху. Лише на протязі 13-14 жовтня 1941 року фашисти розстріляли і закопали живцем 11тис. чоловік. Розстріли відбувались біля протитанкового рову, на подвір`ї школи №9 по вул. Мостовій, на території транспортного інституту. Пізніше, під час розкопок протитанкового рову, буде виявлено шар трупів товщиною в 1,5 метри, довжина цього шару – 300 метрів, ширина – 6 метрів. Жахливою була доля полонених червоноармійців та ополченців. В районі Південного машинобудівного заводу на великій площі після звільнення міста було виявлено шар трупів товщиною в 2 метри. За час окупації Дніпрoпетровщини гітлерівцями було закатовано і вбито 37 185 військовополонених та 78118 мирних громадян. Було вивезено до Німеччини 176 303 чол. Лише в обласному центрі вбито понад 30 тис. чол. Звірства окупантів визвали рух опору. Створюються групи підпільників. Сама відома - антифашистська група Г.П. Савченко. На Дніпропетровщині (Новомосковські ліси) діють нечисельні (давала взнаки відсутність серйозних лісових масивів) партизанські загони комуністів Масалигіна, Сметани, Шахновича, Вишняцького, Жученко, Кабака та інших. В районі Нікополя у вересні 1941 року було створене і почало діяти партизанське з`єднання під командуванням Ф.Рижикова та А.Резніченко. До цього з`єднання входили і партизанські загони Апостолівського,Нікопольського, та Криворізького районів, а також сусідніх районів Запорізької області. Дислокуючись у дніпровських плавнях партизани зосередились на диверсійній роботі. Партизанським і підпільним рухом керував комуніст М.І.Сташков. За допомогою таємної поліції фашистам вдалося ліквідувати більшість комуністичних підпільних організацій. Розстріляно було понад 40 підпільників. Загинув і Сташков.

Проте боротьба продовжувалась. Так, узгодивши свої дії з військовими частинами Радянської Армії, партизанський загін “Петропавлівський”, очолюваний В.Фесенком, у лютому 1943 року розпочав активні воєнні дії проти окупантів, а 17 лютого 1943 року партизани звільнили Петропавлівку та інші навколишні села, відновили діяльність радянських органів влади і шість днів утримували райцентр у своїх руках.

Звільнення Дніпропетровська було пов`язане з великим літнім наступом Радянської армії 1943 року, битвою за Правобережну Україну, форсувавши Дніпро безпосередньо поблизу Дніпропетровська, війська 3-го Українського фронту під командуванням генерала Р.Я. Малиновського 25 жовтня 1953 року штурмом взяли Дніпропетровськ і Дніпродзержинськ. Місто було зруйнованим майже вщент. Всі підприємства лежали в руїнах, на придніпровській залізниці зруйновано 57% головних шляхів, 61% станційних споруд, 85% електростанцій. Підірвано залізничний вузол і пасажирська станція Дніпропетровськ, Нижньодніпровськ – Вузол, мости через Дніпро, Самару. Загальні збитки, визначені майже в 30 млрд. карбованців.

ОУН-УПА на Дніпропетровщині.

Проте на території нашої області діяли не лише радянські партизани і підпільники похідні групи ОУН творили свою мережу організацій та загонів. Сотник Григорій Ільченко («Степовий»), який був керівником ОУН Широківського району, згадує, що з початком 1942 року підпілля ОУН в нашій області було не лише чисельне, а й орозгалужене, діяло професійно. Сотні націоналістів за завданням ОУН працювали в різних німецьких установах. Варто зазначити, що чверть членів ОУН була у нашій області. Майже 2 тис. наших земляків поповнили загони УПА. Найбільша частина військ УПА у просторі від Збруча до Інгульця(«УПА-Південь») мала чисельний склад понад 30 тис. бійців. 90% з них були «східняками». Командиром «УПА-Південь» був О. Грабець (псевдо «Батько»), начальником господарської сотник «Матвій» з селища Солоного, начальником охорони штабу і командира був В. Синчевський (псевдо «Запорожець»)із селища Широкого, начальником Червоного Хреста була Ліда Дудка («Веселка») із Дніпропетровська. Яскравою постаттю оонівського руху нашої області був Василь Руденко, який був референтом дніпропетровчан у центрі. Він діяв не лише на Дніпропетровщині а й у Холодному Ярі та на Волині. Навіть після арешту, перебуваючи на Колимі (табір №3 приіск Горького) Худенко створив табірне підпілля ОУН до складу якого, до речі, увійшло й 4 оунівця із Дніпропетровщини. Підпільники роззброїли роту конвою і прийняли бій з підрозділами НКВС. Оунівці, разом з Худенком загинули в бою.

У 1942 році німці активно зайнялись ліквідацією оунівського підпілля. Було ліквідовано організацію в Божедарівці (тепер Щорськ), яку очолював директор школи Микола Ласкаржевський. Його разом з 13 підпільникам розстріляли окупанти.

На зиму 1942 року припадає розгром німцями оунівського підпілля на Криворіжжі. Було розстріляно міського голову Кривого Рогу, окружного провідника ОУН інженера Сергія Шерстка, члена ОУН головного редактора газети «Дзвін» Михайла Пронченка, оунівців Анатолія Зайка, Антона Шавру та інших. Не дивлячись на репресії оунівці продовжували нарощувати свій вплив в регіоні. Так у лютому 1943 року коли в м. Павлоград вибухнуло повстання, яке охопило майже всю частину Дніпропетровської області і у відкриті бої з німецькими військами вступили місцеві радянські партизани, проти німців виступили бійці гарнізону української залізничної поліції, який перебував під впливом ОУН. Повстанці були розгромлені, керівники страчені.

Після приходу радянських військ, оунівські організації продовжували свою діяльність. За даними НКВС організації українських націоналістів діяли в Широківському, Магдалинівському, Софієвському районах та на рудниках Криворіжжя.

Лише за період квітня 1944 року органами НКВС на Криворіжжі було виявлено та заарештовано 52 оунівця, ліквідована підпільна друкарня. Особливо відзначався у звіті НКВС той факт, що із 52 арештованих «двоє оунівців повернулись із УПА».

Жовті Води під час ІІ Світової Війни.

13 серпня 1941 року селище “Жовта ріка” було окуповане німецькими військами. Німецьке керівництво намагалося налагодити працю рудника, а саме шахту “Капітальна”. З цією метою по навколишнім селам буквально відловлювали шахтарів, під конвоєм гнали на рудник, примушуючи працювати на благо Рейху. Керівництво відновлюваними роботами було доручено бувшому головному інженеру рудника М.С. Чередниченко. Проте він допомагати гітлерівцям не поспішав, а навпаки наприкінці 1941 року створив підпільну антифашистську групу. У складі комуністів Холодія, Проценко, Лебедя та безпартійних інженерів Дмитренко, Белаша, шахтарів Щерби, Пирога, Оканя, та бувшого голови Мар`янівської сільради Воронченко. На весні 1942 року вони готували вчинити ряд диверсій (підірвати шахту “Капітальна” та залізничний міст у районі с. Жовте на магістралі Київ - Дніпропетровськ) Ці операції було заплановано здійснити у ніч з 18 на 19 березня 1942 року. Але поліції, завдяки провокатору, вдалося виявити і знешкодити підпільників. З 19 по 23 березня більшість з них було заарештовано та розстріляно. Проте рух опору тривав. На Новий Рік(1943) підпільники піднесли гітлерівцям гарний подарунок – вчинивши диверсію, затопили відбудовану шахту.

20 жовтня 1943 року бійці 92-ї гвардійської стрілецької дивізії(Командир Петрушин) 3-ї армії 2-го Українського фронту та 41-ї танкової бригади(командир Ф.П.Васецький) звільнили селище від німецької окупації.

На фронті воювало більше 700 жителів селища “Жовта ріка”, 330 нагороджені бойовими орденами і медалями, більше 300 не повернулись з фронту.

Література:

1. Бушин В.С. Нариси з історії Павлограда (до 220-річчя міста) Павтлоград 2004. -304с.

2. Вбивство Степана Бандери. Львів 1993.

3. Визначні місця Дніпрпетровщини. Видавництво «Промінь», Дніпропетровськ, 1967р.

4. Городинський З. “Українська національна Рада” К., 1993.

5.Гребньова В. ”Катарсис. О.Довженко і тоталітаризм” Кіровоград 1997.

6. История городов и сел Украинской ССР. (Днепропетровская область) Киев – 1977.

7. Історія рідного краю. Дніпропетровщина. Під ред. Т.Є.Петряєвої, Дніпропетровськ, 2000.

8. Книш З. “Становлення ОУН” К.,1994.

9. Копотієнко І.Й. “Не погасне Галаганом Козацьке сонце” Дніпропетровськ “Пороги” 1997. (матеріали з історії Дніпропетровщини)

10. Король В.Ю. Визвольні бої Червоної армії на території України (1943-1944 рр.) // Український історичний журнал №1 (460), 2005. с.16-34.

11. Кучерук О. Українське повстання вересня 1939 року на Західній Україні. //Українське Слово 14-20 вересня 2000р.

12. Лук`яненко Л. ”Маршал Жуков і Українці в ІІ Світовій Війні” (відповідь генералу Іщенко) Київ – 2000.

13. Національні відносини в Україні у ХХ ст. К.,1994.

14. Повстанський рух отамана Тараса Бульби-Боровця (дослідження, спогади, документи) Рівне -1998.

15. Сахаров Г. ОУН-УПА на Дніпропетровщині. // Лица № 33(328) 25 апреля 2007

15. Сахаров Г. Пам'ять має бути чесною// Лица №7(302) 24 января 2007

16. Слабошпицький М., Стеценко В. “Українська дивізія “Галичина” “Київ-Торонто 1994.

17. Субтельний О. Історія України. К., 1992.

18. Хроника защиты и освобождения Днепропетровска от немецко-фашистских захватчиков. ОМЦ ПРОФТЕХОБРАЗОВАНИЯ 1993.

Дата добавления: 2014-01-11