Розкол в ОУН

УПА.

Рух Опору

6.2. Радянські партизани на Україні.

6.3.Спільне і відмінне в діях радянських партизанів і УПА (самостійне вивчення).

7.Повернення радянської влади на Україну

8.Вклад України в перемогу на фашизмом

9. Наш край під час ІІ Світової війни.

Література

З наближенням Європи до другої світової війни українці, здавалося, мало що могли втратити внаслідок тих докорінних змін, до яких вона могла призвести. Страждаючи від ран сталінщини, а в західних частинах — від дедалі більшого гноблення Польщею, Румунією та Угорщиною, українці мали підстави сподіватися, що будь-які, хай навіть спричинені війною, зміни принесуть покращення умов їхнього існування. Проте ті, хто так гадав, трагічно помилялися, бо хоч війна радикально змінила становище українців, їхня доля стала ще гіршою. Падіння Польщі на початку війни призвело до встановлення на Західній Україні ще репресивнішого радянського режиму. Та, вигнавши радянські війська, німецькі нападники принесли з собою нацистський режим, що сягнув на Україні вершини жорстокості. Опинившись між нацистським і радянським режимами, позбавлені власної держави, котра захищала б їхні інтереси, українці виявилися, як ніхто інший, беззахисними перед спустошеннями війни й нещадною політикою тоталітарних держав, що її вели.

1.Українська Карпатська держава.

Після закінчення 1-світової війни Паризька конференція санкціонувала Сен-Жерменським договором (10.ІХ.1919 р.) пере­дачу Закарпаття до Чехословаччини на правах автономії. Край, який називався "Підкарпатська Русь", так і не одержав автономії, але становище цієї гілки українського народу було значно кра­щим, ніж їхніх братів в інших країнах. Після Мюнхенської угоди (29-30.9.1938) загострилася політична криза в Чехословаччині. На поч. жовтня 1938 р. Прага погодилася на створення в Закар­патті автономного уряду на чолі з А. Бродієм(затверджено 10.10). Оскільки він дотримувався угрофільської позиції, 26 жов­тня головою став відомий в Європі науковець, доктор теології отець Августин Волошин. Новий статус краю визначив конституційний закон від 22.11.1938 p., за яким законодавча влада мала перебувати в руках обраного крайового сейму. Проте Угорщина домовляється з фашистськими державами Німеччиною та Італі­єю про передачу їй південного Закарпаття з містами Ужгород, Мукачів і Берегове (Віденський арбітраж 2.11.1938). Столицю краю було перенесено до Хусту 4 грудня 1938 р. Відбувся 1 з'їзд "Карпатської Січі ", який започаткував створення Збройних сил на добровільній основі для захисту краю. 18 січня 1939 року в Хусті було створено Українське національне об'єднання, яке здо­було блискучу перемогу 12.02.1939 р. на перших виборах до сей­му Карпатської України (86,1%). Однак Угорщина та Польща продовжували зазіхати на територію краю, чинили диверсії. 15.03.1939 р. одночасно з окупацією Чехії та Моравії, Гітлер до­ручив Угорщині захопити Закарпаття. Ще до окупації 15 березня 1939 р. у Хусті зібрався Сейм Карпатської України, який проголосив незалежність країни, прийняв конституцію, затвердив державну атрибутику, й обрав президентом Карпатсько-Української Республіки Августина Волошина. З території західної України, окупованої поляками, прибувала оунівська молодь, яка вливалась у лави Карпатської Січі. Протягом тижня підрозді­ли "Карпатської Січі" героїчно боронили свою батьківщину спо­чатку в боях з чеськими, а потім з угорськими військами, яких було вдесятеро більше. Після окупації уряд Карпатської України емігрував. 1945 р. А.Волошина було розстріляно в енкаведистській в"язниці. Таким чином, закарпатські українці одними з пер­ших в Європі збройно виступили проти фашистської чуми.

2 ІІ Світова Війна на Україні.

2.1. Українці під Радянською окупацією.

Що стосується України, то другу світову війну можна поділити на два виразних
етапи. Перший розпочався 1 вересня 1939 р., коли німці напали на Польщу, а Радянський Союз незабаром окупував її східні території. Основна риса цього етапу,
який торкався лише західних українців, полягала в переході їхніх земель під окупацію нової влади, насамперед радянської. Другий етап, про який буде йти далі, почався з нападом Німеччини на СРСР 22 червня 1941 р. й тривав до осені, 1944 р.,
коли німецькі війська були вигнані з України. Протягом цього часу вся Україна
була загарбана нацистами.

Серед багатьох чинників, що призвели до війни, вирішальне значення мали дві
дипломатичні угоди, які справили на українців безпосередній вплив. Підписавши
30 вересня 1938 р. Мюнхенський пакт, західні держави на чолі з Англією вдалися
до спроби умиротворення Гітлера, дозволивши йому розчленувати Чехословаччину
(й Закарпаття). Але замість задоволення домагань Гітлера цей вияв безхребетності західних держав лише розпалив у нацистів апетит до дальших територіальних
загарбань. Ще безпосередніший зв'язок з вибухом війни мав підписаний 23 серпня
1939 р. нацистсько-радянський пакт — ця одна з найдивовижніших в історії угод.
Гітлер, що не приховував ненависті до радянської системи та своїх територіальних
претензій на Сході, хотів, перш ніж напасти на своїх противників на Заході, нейтралізувати Радянський Союз. Сталін зі свого боку прагнув підписати з Гітлером угоду про ненапад та нейтралітет, сподіваючись тим самим спрямувати агресивність нацистів проти Франції та Англії і в такий спосіб виграти час для накопичення власних сил, поки між «капіталістами» точитиметься війна на взаємне виснаження. Крім задоволення першочергових потреб двох держав, нацистсько-радянський пакт також передбачав обмін сировиною та зброєю. Більше того — до нього входив таємний протокол, у якому Гітлер і Сталін домовилися про розподіл Європи на відповідні сфери впливу та окупації. За ним Радянському Союзові передавалися майже всі західноукраїнські землі. Маючи гарантії нейтралітету Радянського Союзу, Гітлер напав на Польщу, поклавши початок другій світовій війні. Активізували свої дії члени ОУН. В окремих районах Галичини навіть відбулись повстання проти польської влади. Повстанці роззброювали поліцію, дезертирів польської армії, утворювали власні охоронні загони, встановлювали українську владу, обирали сільських і міських голів. До повстанців приєднувалися також мобілізовані у серпні 1939 року українські юнаки, які покидали розгромлену польську армію. Найактивніше події розгорталися в округах Бережани, Стрий, Дрогобич,Львів, Чортків, Золочів. Повстанцям вдалося захопити значну кількість стрілецької зброї і навіть 1 танк, 8 літаків і 7 гармат. Повстанцями було взято в полон 3 610 осіб, представників армії та поліції. Українських повстанців зупинила навала нового агресора.

Кваплячись оволодіти своєю частиною гинучої польської держави, 17 вересня радянські війська вступили у Східну Польщу і зайняли майже всі землі, населені українцями та білорусами. майже без боїв за 12 днів. Населення вітало її хлібом-сіллю. Виникали окремі сутички з німецькими військами, зокрема біля Львова, але на основі секретних протоколів 23 серпня 1939 p. сторони швидко їх припинили. Фашисти відступили на "лінію Керзона", по якій за договором 28 вересня 1939 p. про "дружбу і кордон" між Німе­ччиною та СРСР проліг кордон між ними.

Народні збори, обрані 22 жовтня 1939 p., вже 27 жовтня ухвалили возз'єднати Західну Україну з УРСР. Це рішення затвердили Верховна Рада СРСР (4 листопада 1939 p.) та Верховна Рада УРСР (14 листопада 1939 p.). Возз'єднання Західної України з УРСР має позитивне і негативне значення. Позитивне полягає в тому, що було завершено багатовікову боротьбу українського народу за возз'єднання в єдиній державі. Найкраще його резуль­тати проявились у гуманітарній сфері. З початку своєї першої окупації Західної України, що тривала 21 місяць, радянський режим усіляко намагався заволодіти «серцями й думками» населення. Більшовики оголосили, що прийшли як «прапороносці високих гуманістичниих принципів», виправдовуючи співпрацю з нацистами у розчленуванні Польщі прагненням допомогти пригнобленим меншостям і насамперед «братам» — українцям та білорусам. Особливі зусилля робилися для того, щоб справити на західних українців враження «українськості» нового режиму. (Див. док. фільм “ІІ Світова Війна – Український рахунок”) Радянська влада провела "українізацію" освіти. Ще в 1936-37 навчальному році 52,8% уч­нів-українців навчались в польськомовних школах, 40,9% - в змішаних і лише 6% - в україномовних. Після проведеної в 1939-40 навчальному році реорганізації кількість україномовних шкіл досягла 5596, а польських - скоротилась до 922. Було українізовано вищу школу. Львівський університет розрісся втроє і став називатись іменем І.Франка. Були реорганізовані і відкриті нові театрально-музичні заклади. В 1940 p. вже діяло 12 театрів, б обласних філармоній, 6 обласних Будинків народної творчості, 336 сільських клубів. Вдвічі зросла мережа бібліотек, втричі кількість кіноустановок.

В сфері економіки було проведено націоналізацію промисловості банків, поміщицьких земель. Розпочались індустріаліза­ція та колективізація.

Негативні і навіть трагічні сторони возз'єднання були ви­кликані приходом на західну Україну сталінського тоталітарного режиму. З перших кроків він діяв насильницькими методами при проведенні "українізації" а особливо - індустріалізації та колективізації. Практично відразу було розпочато репресії. Спочатку вони зачепили військовиків Війська Польського. Було взято в полон. за різними джерелами, від 181 до 400 тисяч чоловік. В 1940-44 pp. більшість полонених офіцерів було розстріляно. Затим настала черга членів заборонених українських і польських партій, Просвіти", польських колоністів та інтелігенції, а потім і всіх незгодних з колективізацією та "буржуазних націоналістів" Всього з листопада 1939 p. по жовтень 1940 p. у західних областях України було репресовано й вивезено до Сибіру 312800 сімей (або 200000 чол.), що становило понад 10% від усього населення Це був справжній геноцид режиму проти цивільного населення

Аналогічні наслідки мало приєднання Північної Буковини і Північної та Південної Бесарабії до СРСР. їх під тиском загрози з боку Сталіна 28 червня 1940 p. “добровільно” повернула. Румунія. На цих землях створено Молдавську РСР, Чернівецька Ізмаїльську області УРСР.

2.2.Українці під німецькою окупацією

Якщо величезна більшість західних українців потрапила на період 1939—1941 рр. під радянську владу, то деяка їх частина опинилася під німецькою окупацією. Близько 550 тис. українців Лемківщини та Холмщини, що на східних окраїнах Польщі, ввійшли до німецької окупаційної зони. Оточені поляками та ізольовані від центрів української діяльності, мешканці цих регіонів були найвідсталішими серед усіх українців в економічному, культурному й політичному відношенні. Проте між 1939 і 1940 рр., рятуючись від переслідувань більшовиків, сюди втекло з Галичини 20—30 тис. українських політичних біженців. Деякі з них розселилися серед своїх земляків, інші стікалися до Кракова, цього центру діяльності українських біженців, що був неподалік, активізуючи українські громади у Лемківському та Холмському регіонах Генерального губернаторства, як тепер називалася ця частина окупованої німцями Польщі.

Генерал-губернатор Ганс Франк отримав спеціальний наказ Гітлера вважати цю територію німецькою колонією й надати її населенню лише мінімальні права. Хоч теоретично вся влада зосереджувалася у руках Франка, який діяв за вказівками
Гітлера, на практиці ж гестапо (нацистська політична поліція) в управлінні регіоном
часто виявлялося таким же впливовим, як і сам Франк. Незабаром після приходу німців для задоволення основних економічних та освітніх потреб українського населення Генерального губернаторства виникли десятки комітетів самодопомоги, до складу яких уходили переважно члени чи прихильники ОУН, що втекли з Галичини. Навесні 1940 р. з мовчазної згоди Франка ці комітети утворили в Кракові координаційний орган під назвою Український Центральний Комітет, обравши його головою відомого географа Володимира Кубійовича. УЦК являв собою український заклад соціального забезпечення, обов'язки якого полягали в нагляді за хворими, літніми людьми, безпритульними дітьми, в організації громадської служби охорони здоров'я, освіти, у допомозі військовополоненим та в представництві інтересів українських робітників, котрі виряджалися до Німеччини. Німці з усією ясністю дали зрозуміти, що УЦК не матиме ніяких політичних прерогатив. Але, виконуючи ці функції, УЦК також прагнув здійснювати власну таємну програму протидії полонізуючим впливам на українців та піднесення їхньої національної свідомості. Нацисти дивилися на це нейтрально — певною мірою в надії, що зростання української національної свідомості буде противагою впливові чисельніших поляків. Із цієї причини німці часто сприяли призначенню українців на дрібні посади в адміністрації чи поліції в етнічно мішаних громадах. Коли часом українці користувалися своїм новим становищем, щоб помститися полякам за кривди довоєнних років, німці не надавали цьому значення.

Під вправним керівництвом Кубійовича близько 800 службовців УЦК незабаром організували за допомогою втікачів з Галичини українські школи, кооперативи й
молодіжні групи майже в усіх місцевостях, де проживали більш-менш значні маси
українців. Вони також заснували у Кракові видавництво й помітно збільшили тираж
української преси в регіоні. Діяльність комітету не лише допомогла українцям компенсувати ті втрати, яких вони зазнали за років польського гноблення, а й часто полегшувала тяжкі випробування війни та німецької окупації. Після нападу німців на
СРСР та включення Галичини до складу Генерального губернаторства УЦК поширив діяльність і на Галичину. Протягом усієї війни це була єдина організація, що
могла, хоч і дуже обмеженою мірою, боронити соціально-економічні інтереси українців у Генеральному губернаторстві.

2.3.Українці під угорською окупацією. Після того як у березні 1939 р. угорська армія захопила Карпатську Україну й повалила її уряд, Закарпаття ввійшло до складу
Угорщини й протягом усієї війни залишалося однією з її частин. Через недобру пам'ять про вікове мадярське панування, кінець якому прийшов у 1918 р., близько
550 тис. українців краю не зраділи поверненню мадярів. Намагаючись попервах справити добре враження, угорський уряд пообіцяв надати Закарпаттю автономію. Але невдовзі стало ясно, що цього зобов'язання він не виконає, готуючи натомість для населення Закарпаття поступову мадяризацію.

Майже одразу мадяри розпочали всеохоплюючий наступ на українофілів. Сотні їх було розстріляно, тисячі заарештовано, близько 30 тис. утекли до сусідньої Галичини (де більшовики в свою чергу багатьох із них депортували до Сибіру). Було заборонено всі українські видання та організації, включаючи «Просвіту». Сповнений рішучості викорінити на Закарпатті наростаючий український рух, угорський уряд, однак, не був готовий до проведення повної мадяризації (хоч неухильно посилював свої культурні впливи, особливо у школі). Натомість він обрав перехідний, або русинофільський, варіант, виходячи з твердження про те, що місцеве населення нібито являє собою окремий русинський народ, який протягом століть мав органічні зв'язки з мадярами. Основними провідниками цього підходу стали місцеві діячі та давні агенти будапештського уряду Андрій Бродій та Степан Фенцик Головною його соціальною базою виступило змадяризоване греко-католицьке духовенство. Угорська влада не тільки гнобила українців політично, а й призвела до занепаду освіти й посилення економічної експлуатації краю. Єдиним позитивним аспектом шестирічної угорської окупації Закарпаття було те, що вона вберегла край від нацистської навали, а відтак і від спустошень, завданих великій частині України. Однак вона не врятувала понад 100 тис. євреїв краю, більшість яких загинули в нацистських таборах смерті.

З вибухом війни суперечки, що довгий час нуртували в ОУН, вирвалися назовні. Між ветеранами боротьби 1917—1920 рр. із закордонного проводу
ОУН та молодими галицькими радикалами, котрі вступили до організації у 30-х роках, виникли гострі суперечності. Група радикалів вела на теренах Західної України активну боротьбу проти польського уряду, і її члени часто опинялися у в'язницях. Обидва табори не мали розбіжностей у принципових питаннях, бо підтримували основні догмати українського інтегрального націоналізму, проте їх розділяли вікова різниця, особисті сутички щодо питань тактики. Після вбивства Коновальця у 1938 р. його наступником бачили його близького соратника Андрія Мельника, людину культурну й стриману. Молоді радикали зі свого боку доводили, що для керівництва ОУН у тяжкі часи, які наближалися, більше підходить їхній діяльний і вольовий товариш Степан Бандера, нещодавно звільнений із польської в'язниці. Ще до виходу Бандери та його товаришів з ув'язнення їхні прибічники спрямували на закордонний провід ОУН справжній шквал критики. Бандеру засуджували за те, що він занадто спирався на підтримку чужоземних держав і особливо Німеччини, нехтуючи потребою розвивати «органічні» зв'язки з народом Західної України, за повільність і пасивність дій на політичній сцені, за дозвіл «політичним спекулянтам і опортуністам» займати керівні посади. У вересні 1939 р. Бандера зажадав, щоб ОУН утворила підпільну армію, готову боротися з кожним, хто стоятиме на шляху до української незалежності,— навіть якщо це будуть німці. Він вимагав, щоб ОУН зав'язала із західними союзниками такі ж контакти, як з Німеччиною. Але Мельник та його прибічники вперто боронили свої позиції, доводячи необхідність збереження пріоритетної орієнтації на Німеччину, оскільки західні держави не виявили заінтересованості в підтримці українських прагнень, і тому створення підпільної армії лише призведе до каральних заходів німців, а не забезпечить якихось військових чи політичних переваг.

Найсильніші пристрасті розгорілися навколо питання про новий провід ОУН.

Розкол в ОУН стався в лютому 1940 p., коли не згідні з рі­шенням ІІ-го Великого Збору ОУН в Римі в серпні 1939 р. про обрання вождем організації замість вбитого Є. Коновальця його найближчого соратника (ще з 1917 р.) А. Мельника, більш радикально настроєні оунівці провели в Кракові свою конференцію, на якій головою ОУН обрали С. Бандеру. Більша частина місце­вих організацій ОУН в Галичині пішла за Бандерою, емігрант­ська частина організації в основному підтримала Мельника.

. Розкол, взаємна ворожнеча між частинами ОУН ослабили протидію німецькому окупаційному режимові.

3. Війна на Україні: другий етап

22 червня 1941 р. нацистська Німеччина несподівано напала на СРСР. Із зіткненням між собою двох тоталітарних систем розпочалася війна титанічних масштабів і небаченої жорстокості. Уздовж фронту, що простягнувся більш як на 3 тис. км
від Білого моря на півночі до Чорного моря на півдні, тримільйонні війська Німеччини та її союзників атакували радянські сили, які налічували понад 2 млн чоловік. Глибока віра Сталіна в те, що Гітлер не порушить нацистсько-радянського пакту, призвела до того, що радянський уряд, знехтувавши численними застерігаючими сигналами про напад, був захоплений ним цілком зненацька. До того ж сталінські генерали припустилися стратегічної помилки, розташувавши завелику кількість військ надто близько від кордону. Це дало змогу швидкохідним танковим колонам німців великими обхідними маневрами оточити й знищити їх. В міру того як Червона армія зазнавала однієї страхітливої поразки за іншою, як радянське керівництво, включаючи самого Сталіна, охопила паніка, як в уряді запанував хаос — падіння Радянського Союзу здавалося неминучим.

Найбільша частина німецьких сил — група армій «Південь» під командуванням
фельдмаршала Карла фон Рундштедта — мала захопити Україну. І саме на Україні німці здобули ряд вражаючих перших перемог, головна серед них — знищення у
вересні 1941 р. величезних радянських сил у районі Києва й захоплення 650 тис. полонених. Унаслідок цього через чотири місяці від початку вторгнення німці окупували майже всю Україну. До грудня 1941 р. вони контролювали близько 80 млн. чоловік, або 42 % населення Радянського Союзу, й велику частину його економічного потенціалу, а також захопили 3,8 млн. радянських військовополонених (із них 1,3 млн. становили українці). Відносна легкість, із якою ці люди були захоплені в полон, свідчила про те, наскільки байдуже ставилося багато червоноармійців до захисту радянської системи. Переважну частину збройних сил Червоної Армії складали люди 25-35 років селяни або вихідці з села які добре пам`ятали розкуркулення, голодомор та репресії радянського режиму.

Україну захищали війська створених Південно-Західного, Південного та Кримсь­кого фронтів. Протягом перших місяців війни до армії та флоту з республіки було направлено. 3,2 млн. чол. Прикордонні бої подекуди точилися аж до липня. Основні оборонні бої розгорну­лися в районах: Перемишля (22-26.06), Києва (7.07 - 26.09), Одеси (5.08 - 16.10), Запорожжя й Дніпропетровська (16.08 - 4.10), Донбасу (29.09 - 4.11), Криму (18.10 - 16.11), Севастополя (30.10.41 - 3.07.42).великі втрати під час Харківського контрнаступу (05.42, 240 тис.), оборони Керченського п-ва (05.42). територія України була залишена наприкінці липня 1942 року.

Ще помітніше виявлялася відсутність підтримки радянського режиму з боку
цивільного населення України. На Західній Україні, де «Совєти» були особливо непопулярними, німців часто зустрічали як визволителів. На Східній Україні загальна реакція на прихід німців була більш настороженою, але поширювалася думка що
вони принесуть полегшення порівняно зі сталінським режимом. Тому так часто в німецькій пресі з'являлися фотографії українців, котрі радісно вітають німців традиційним хлібом і сіллю.

Поспішний відступ Червоної армії мав трагічні наслідки для тисяч політичних
в'язнів у тюрмах Західної України. Не в змозі вчасно евакуювати їх, протягом тижня,
з 22 по 29 червня 1941 р., НКВС провів масове винищення в'язнів без огляду на те,
які звинувачення проти них висувалися. Масові вбивства відбулися у Львові, Самборі
та Станіславі, що в Галичині, де загинуло близько 10 тис. в'язнів, та Рівному і Луцьку на Волині, де загинуло ще 5 тис. Організовані слідом за масовими депортаціями та
наростаючим терором радянського режиму, ці екзекуції поглибили відразу західних
українців до радянської влади.

Долаючи початкове безладдя, радянські власті стали організовувати більш упорядкований відступ. Вони застосовували традиційну російську тактику «спаленої
землі», що, за словами Сталіна, мала «зробити нестерпним життя в тилу ворога».
Відтак усі промислові підприємства, якими могли б скористатися німці, підлягали
знищенню. Наприклад, Київ зазнав страшніших руйнувань від відступу радянських
військ, які висадили в повітря багато визначних споруд міста, ніж від наступу німців. У Донбасі більшовики затопили майже всі шахти; було також зруйновано гігантський комплекс заводів при Дніпрельстані та всі 54 домни в республіці.

Визначна риса відступу Рад полягала в масовій евакуації за Урал та до Середньої Азії зброярних заводів, кваліфікованої робочої сили та важливих учених-спеціалістів. У результаті чи не найбільше в історії евакуації радянський уряд вивіз
поза межі досяжності німців близько 1500 заводів і понад 10 млн чоловік; понад
третину всього цього було евакуйовано з України. Місцем перебування українського
радянського уряду стала столиця Башкирської автономної республіки Уфа, що на
Уралі. Ця масова евакуація промислових підприємств і населення значно посилила
здатність СРСР продовжувати війну.

Особливу активність під час евакуації виявив НКВС. Підозрюючи у зраді радянській владі кожного, хто ухилявся від переселення, він заарештував і стратив велику
кількість людей. Тих, хто мав відсидіти в ув'язненні більше трьох років, розстрілювали, аби не лишати ніяких антирадянських елементів, потенційно корисних німцям. У німецькому тилу залишалося багато агентів НКВС для проникнення в німецький адміністративний апарат, особливо в поліцію, і для спостереження за поведінкою нєевакуйованих.

4. ОУН і нацистська Німеччина

Українські інтегральні націоналісти з ентузіазмом вітали напад німців на СРСР,
розглядаючи його як багатообіцяючу можливість встановлення незалежної української держави. Та хоч ОУН і Німеччина мали спільного ворога, їхні цілі були далеко не спільними. З точки зору німців основна користь ОУН полягала в тому, щоб служити диверсійною силою для створення хаосу в радянському тилу. Зі свого боку інтегральні націоналісти, розчаровані політикою Гітлера щодо Карпатської України, не мали наміру бути знаряддям для Берліна; вони поставили собі за мету скористатися війною й поширити по всій Україні власний вплив. Відтак кожна сторона прагнула використати іншу у своїх власних, часто протилежних, цілях.

С.Бандера, за яким пішла більша частина оунівців, розра­ховував, що за допомогу, яку вони надали німецьким військам проти Червоної Армії (діяльність Легіону українських націоналі­стів, його диверсійних батальйонів "Нахтігаль" і "Роланд"), йому буде дозволено відновити державність в Україні. Проте прголошення бандерівцями 30 червня 1941 p. в Львові Української соборної держави і формування ними її уряду викликало негативну реак­цію з боку німецького політичного керівництва. Бандера і його уряд були заарештовані і до кінця 1944 p. утримувалися німцями в ув'язненні. Вищеназвані батальйони були перекинуті в Білорусію, де їх до розформування в кінці 1942 p. використовували в боях проти радянських парти­занів

Але конспіративна майстерність ОУН дозволила уникнути повного розгрому. Організація зосередилась на створенні похід­них колон, які мали йти за німецькими військами і створювати на зайнятій території органи місцевого українського самовряду­вання. Раніше за цю справу взялися мельниківцї. Але чисельніші бандерівці, не зупиняючись і перед терором проти мельниківців, незабаром перехопили ініціативу. ОУН (м) зосередилась в Києві і найбільших містах східної України, де німці не створювали своєї цивільної адміністрації. На початку жовтня мельниківці проголосили створення в Києві Української Національної Ради як посередника між німецькою владою і українським населен­ням. У вересні 1941 р. підрозділи СС заарештували й стратили багатьох членів похідних груп ОУН-Б. Десь через два місяці гестапо накинулося на ОУН-М, зосередивши удар на її впливовій київській групі. Було розстріляно понад 40 провідних членів ОУН-М, у тому числі поетесу Олену Телігу, закрито популярну газету «Українське слово». Київську пресу було передано проросійським групам, що слухняно виконували вказівки німців. Згодом нацистські власті стратили українського мера Києва Володимира Багазія й вигнали з органів управління, поліції та преси національне свідомих українців. Інтегральні націоналісти пішли в підпілля зосереджуючись на підготовці підпільно-партизанської боро­тьби проти німецьких окупантів. Краще це вдалось ОУН (б), яка мала широку конспіративну мережу в Галичині. Створюються бази партизансь­ких загонів, налагоджується система їх життєзабезпечення. Ре­альною силою вони змогли стати лише в середині 1943 p. Прав­да, зразу ж підкорили собі всі інші українські національні парти­занські сили (мельниківців і загони Бульби-Боровця («Поліська Січ»), в яких і "позичили" назву УПА; з нею і увійдуть в історію). УПА не тільки протидіяла німецьким окупантам, але й вела бої проти радянсь­ких партизанів, коли ті намагалися проникнути в західно­українські землі, а також проти польських партизанів на Волині Характерно, що в 1943-1944 pp. ОУН(б) і контрольована нею УПА переходять у спірних питаннях на позиції мельниківців, але проти них са­мих продовжують конфронтацію. Це підштовхнуло ОУН(м) до відновлення співпраці з німцями і прийняття їх пропозицій про створення з галичан добровільної дивізії в складі німецької армії. Розрахунок ОУН(м) був на те, що ця військова частина зуміє в майбутньому зіграти ту ж роль, що січові стрільці 1-ї світової війни в боротьбі за українську державність в 1917-20 pp., тобто основою української національної армії. Мельниківці, як і бан­дерівці, сподівались, що друга світова війна з поразкою Німеч­чини не закінчиться, а між союзниками по антигітлерівській ко­аліції обов'язково виникне воєнний конфлікт, І на його час тре­ба організовану військову силу. Та цим надіям не судилося спра­вдитись.

5.Німецький окупаційний режим в Україні в 1941-1944 pp. (самостійне вивчення).

Фашисти на плановій основі вивозили до Німеччини харчі, сировину, промислову продукцію і навіть чорнозем. Будь який непослух або порушення коменданстської години вели до конц­табору чи розстрілу. В економічній сфері вони підпорядкували все своїй владі. Оскільки на селі було краще грабувати колгоспи то їх зберегли під назвою "народні господарства". Правда, з 1943 p. перед загро­зою поразки, фашисти спробували роздавати землю селянам у приватну власність. Але невдало.

Після поспішного відходу Червоної армії східні українці самоорганізовувалися
й без стимулів з боку груп ОУН. Оскільки німецькі воєнні власті відносно людяно
ставились до населення у перші місяці окупації, багато українців спонтанно влаштовували місцеве самоврядування. Сподіваючись, що німці ліквідують ненависні колгоспи й перерозподілять землю між індивідуальними власниками, селяни збирали врожай у надзвичайно тяжких умовах. Нерідко вчителі організовували школи, а робітники самі налагоджували роботу на заводах.

Стали з'являтися священики, котрі якимось чином пережили 30-ті роки, й проводити церковні відправи, масові хрещення дітей і молодшого покоління дорослих.

По всій Україні з'явилося понад 100 газет. У великих містах,
особливо в Києві, виникло багато літературних, наукових та громадських груп. Українці сподівалися на відновлення своєї державності. Проте нацисти плекали інші плани.

Згідно з расовою доктриною нацистів усі слов'яни були людьми другого сорту
(унтерменшн), і їхня роль зводилася до того, щоб служити німецькій расі. Гітлер і більшість його товаришів по партії вважали Україну першочерговим об'єктом
німецької колоніальної експансії, а українців — майбутніми рабами
німецьких колоністів. Перші перемоги утвердили переконання Гітлера в тому, що йти
на поступки українцям немає потреби. Тому коли настав час призначення нацистського правителя України, Гітлер вибрав Еріха Коха — адміністратора, відомого своєю жорстокістю й нетерпимістю, а також особливою ненавистю до слов'ян. Про реакцію Коха на отримане призначення свідчить промова, звернена до його штабу після приїзду на Україну у вересні 1941 р.: «Мене знають як жорстокого собаку. Саме тому мене призначено райхскомісаром України. Наше завдання полягає у висмоктуванні з України всіх товарів, які лише можна захопити, без огляду на почуття і власність українців. Панове, я чекаю від вас найсуворішого ставлення до місцевого населення». З іншої нагоди він ось як підкреслював свою відразу до українців: «Якщо мені трапиться українець, достойний сидіти зі мною за одним столом, я муситиму наказати, щоб його розстріляли». Ця людина більш, ніж хто інший, спричинилася до того, щоб настроїти українців проти німців.

Незабаром ставлення німців до українців знайшло своє подальше втілення. У
серпні 1941 р., повністю нехтуючи національними прагненнями українців, Гітлер
наказав розбити Україну на окремі адміністративні одиниці.

Фашисти поділили її на: дистрикт "Галичина" в складі генерал-губернаторства (польського), Трансністрію (Буковина та землі Одещини) і рейх-скомісаріат "Україна". Трансністрію було передано Румунії. Рейхскомісаріат очолив гауляйтер Еріх Кох з резиденцією в м. Рівне. Нова влада відразу повела політику терору проти місцевого насе­лення з метою придушити будь-який опір. Вже восени 1941 р. по всій Україні було знищено 850 тис. євреїв. Всього ж за роки оку­пації було замордовано на теренах України близько 7 млн. військовополонених і мирних жителів. На примусову ро­боту до Німеччини було вигнано біля 2.2 млн. українських "остарбайтерів". У Києві за два дні у Бабиному Яру було вбито близько 33 тис. чоловік.

Страхітлива жорстокість нацистської влади проявлялася також у ставленні до
міського населення та інтелігенції. Кох різко обмежив надходження продуктів харчування в міста, стверджуючи, що українські міські центри непотрібні. У майбутньому німці планували перетворити Україну на цілком аграрну країну, а в даний момент Німеччині самій були потрібні ті продукти, що їх споживали українські міські мешканці. В результаті голод став звичайним явищем, а багато жителів міст були змушені перебиратися на село. Київ, наприклад, втратив близько 60 % жителів. У Харкові, населення якого під час приходу німців налічувало 700 тис., за всю війну для роботи в Німеччині було вивезено 120 тис. мешканців, 30 тис. розстріляно й 80 тис. померли з голоду.

Шеф СС Генріх Гіммлер запропонував «знищити більшу частину української інтелігенції». Кох вважав, що трьох класів початкової школи для українців більш ніж достатньо. Він пішов ще далі, почавши згортати систему медичного обслуговування, щоб підірвати «біологічні сили українців». Для підкреслення вищості німців і расової неповноцінності українців було запроваджено крамниці, ресторани, місця у трамваї тощо, призначені виключно для німців. Політика нацистів на Україні була жорстокою й необачною. Рідко коли окупаційна держава так швидко й невідворотно настроїла проти себе спочатку доброзичливе чи принаймні нейтральне населення, як це зробили нацисти на Україні.

У взаєминах з німцями перед українцями стала дилема: підкоритися чи чинити опір. Як і в усій окупованій німцями Європі, величезна більшість вирішила підкоритися. Та коли підкорення переходило за межі пасивного виконання німецьких наказів, воно перетворювалось на колабораціонізм. У Західній Європі, де відданість своїй державі була чимось само собою зрозумілим і де єдиним ворогом були нацисти, співпраця з німцями вважалася різновидом зрадництва. На Україні ж це являло собою куди складніше питання. Незрозумілим було насамперед те, кому українці мали зберігати більшу відданість: сталінському режимові чи польській державі, які кривдили їх. Хто більший ворог: сталінська система, яка принесла стільки страждань у 30-х роках, чи нацистський порядок, що запанував тепер (проте, можливо, лише тимчасово)? І нарешті, з огляду на крайню жорстокість обох режимів на Україні, багато українців ціною колабораціонізму рятували собі життя.

На індивідуальному рівні співробітництво з німцями звичайно зводилося до
участі в органах місцевої влади чи контрольованої німцями допоміжної поліції. Це
робилося з різних мотивів. На Західній Україні, де до війни поляки не допускали
українців навіть до найдрібніших адміністративних посад, основним мотивом нерідко
виступало прагнення зосередити у власних руках хоч мінімальну владу й узяти
реванш над ненависними суперниками. Як завжди, важливою причиною була потреба знайти собі роботу чи задовольнити особисті амбіції. Найбільш сумнозвісною
формою співпраці була служба у концентраційних таборах. Обов'язки охоронців
незмінно виконували радянські військовополонені, які ставилися перед тяжким
вибором: або погодитися на таку роботу, або загинути в таборах.

При тому, що українські колабораціоністи займали в нацистському апараті найнижчі посади, та при монополії СС у проведенні акцій винищення євреїв участь
українців у цих бойнях не була ні широкомасштабною, ні вирішальною. Якщо ж таке й траплялося, то здебільшого це були помічники-поліцаї, що заганяли євреїв у гетто. З другого боку, багато українців допомагали євреям, ризикуючи власним життям. Визначним прикладом у цьому був митрополит Андрей Шептицький, який не лише дав притулок у своїх монастирях сотням євреїв, а й використовував свої проповіді, щоб відкрито засуджувати винищення їх нацистами. В 1943 р. у рапорті Гіммлерові повідомлялося, що митрополит рішуче виступає проти антисемітських злочинів нацистів, що він дійшов висновку про те, що фашизм — іще більше зло, ніж комунізм.

Найважливішим випадком співпраці українців з гітлерівським режимом на організаційному рівні стало створення добровільної дивізії СС «Галичина». Навесні 1943 р. після приголомшливої поразки німців під Сталінградом нацистські власті прийшли до запізнілого рішення — набрати до своєї армії ненімецьких жителів східних територій. Відтак губернатор Галичини Отто Вехтер звернувся до УЦК із пропозицією сформувати в німецькій армії українську дивізію. Після тривалих суперечок і попри незгоду ОУН-Б Кубійович та його прибічники погодилися. Безпосередньою причиною створення такої дивізії була надія на те, що це поліпшить ставлення німців до українців. Великий вплив на рішення керівництва УЦК справили також уроки подій 1917—1920 рр., оскільки Кубійович зі своїми колегами (а також сам митрополит Шептицький) були переконані в тому, що саме відсутність добре вишколеної армії не дала змоги українцям створити після першої світової війни власну державу. На переговорах про створення дивізії УЦК наполягало, щоб ця частина боролася лише проти радянських військ. За вказівкою Гіммлера Вехтер зажадав, щоб усе вище командування дивізії складалося з німців, а сама вона, щоб не дратувати Гітлера, називалася не українською, а галицькою. Коли в червні 1943 р. УЦК оголосив набір добровольців, на заклик відповіли понад 82 тис. чоловік, і 13 тис. із них згодом
стали солдатами добровільної дивізії СС «Галичина».

Крім бійців галицької дивізії, в армії Гітлера служили й інші українці. Серед майже мільйона колишніх радянських громадян, котрі носили у 1944 р. німецьку форму,
було близько 220 тис. українців (решту складали переважно росіяни).

Дата добавления: 2014-01-11