Духовні джерела філософії

Справді, філософія є позірним відходом від дійсності, адже завдяки цьому вдається краще зрозуміти дійсність.

Настанова на загальне, на ідеї, які безпосередньо не ма¬ють утилітарного, практичного значення, створює вражен¬ня, що філософи — це такі собі диваки, які займаються нікому не потрібними справами. Спочатку філософія спра¬вді сприймалася як гра надлишкових інтелектуальних сил, забавка розуму. Однак у результаті такої «гри» в Греції, наприклад, виникли засадничі принципи наукового мис¬лення, було створено логіку Арістотеля і геометрію Евклі-да (III ст. до н. е.). З огляду на це греки вже могли дозво¬лити собі сказати, що немає нічого практичнішого, ніж доб¬ра теорія.

Необхідною передумовою виникнення філософії є терпимість (толерантність) до інакомислення. А вона може виникнути тільки в демократичному суспільстві, де біль¬ше покладаються на розум людини і права особи, ніж на традицію і віру. Тож не дивно, що розквіт філософії при¬падає на епохи панування демократії (Давня Греція, епоха Нового часу), тоді як в умовах традиційного і тоталітарно¬го суспільств філософія деградує до ідеології релігійного типу. Демократія не тільки створює умови, вона, по суті, викликає філософію до життя. Політичні диспути, побудо¬ване на змаганні сторін судочинство пробуджують увагу до законів логіки, формують теоретичну настанову, на якій ґрунтується філософія.

Соціальна практика демократичного суспільства під¬носить авторитет розуму

Демократія та філософія суттєво пов'язані. У традиційному чи тоталітарному суспільствах загальне (пол¬тичні інтереси, правові та моральні норми) тримаються на освяченій традиції або на силі. Воно не вимагає згоди, виправдання (легітимації) окремого індивіда. В демократичному ж суспільстві індивід обов'язково включений у процес формування та функціонування загальних соціальних цінностей. Для функціонування громадянського суспільства, організованого на легітимності влади, універсальності права і безумовній значущості моральних цінностей, принципово важливо утвердити авторитет загального.

Виникнення філософії мало і певні ідейні передумови. Воно стало можливим лише на певному ступені розвитку культури, за певного рівня інтелектуального розвитку. Іс¬торично, як зазначалося, філософії передувала міфологія. Пам'ятки культури Давньої Греції дають змогу поетапно простежити перехід від міфологічного мислення до філо¬софського (від міфу до логосу, значенням якого є думка, поняття, розум, смисл). При цьому, як зазначав видатний дослідник давньогрецької філософії О. Лосев, «Три основ¬ні міфологічні ідеї -- спільне походження, безперервний рух і боротьба протилежностей — посіли провідне місце в тій натурфілософії, яка замінила антропологічну міфо¬логію»1. А індійська філософія взагалі формувалась у ло¬ні міфології (у Ведах), тому розмежувати їх часом буває важко.

Міфологія не просто передувала філософії, вплинула на її формування. Вона, як пізніше і релігія, була загальним культурним тлом, на якому складалась філософія. Справді, міфологія та релігія є первинними культуротворчими чин¬никами, серцевиною культури. Світогляд грека гомерівсь¬ких часів, його мораль, право, мистецтво ґрунтувалися на міфологічних засадах. І хоча філософія, на відміну від мі¬фології та релігії, не так міцно укорінена в міф, однак пер¬вісні філософські погляди на космос, необхідність, людину, загальне світовідчуття походять з міфології. Філософія тіль¬ки підносила до рівня понять те, що давній грек відчував серцем. Це ж стосується і пізнішої європейської філософії, яка розвивалася в загальному культурному контексті, вит¬вореному християнством. Стиль мислення, проблематика, світовідчуття філософів, навіть філософів-атеїстів, укоріне¬ні в світоглядну проблематику християнства. Щодо цього вплив міфології, а потім і релігії на виникнення та розви¬ток філософії є неоціненним.

На становлення філософії, особливо в її європейському варіанті, відчутно вплинули зародки наукового знання. Не випадково перший етап давньогрецької філософії прий¬нято називати натурфілософією, філософією природи. Осо¬бливе значення мала математика, її поняття та логічна по¬будова часто слугували взірцем для філософії. Перші фі¬лософи, Фалес (прибл. 625 — прибл. 545 до н. е.) і Піфагор

1 Лосев А. Ф. Послесловие // Томсон Дж. Исследования по истории древнегреческого общества. — М., 1959. — Т. 2. — С. 343.

Тільки на основі певного досвіду, набутого науковим мисленням, можна було аналізувати поняття, логіку та категорії.

Зрештою, виникнення філософії потребує й певного рівня духовної культури загалом. Це насамперед мораль¬ні сентенції, які закріплюють життєвий досвід, розвину¬та система загальних понять у мові, певний рівень усві¬домлення світоглядних опозицій (правда і кривда, добро і зло).

Філософія як вершина духу може постати тільки на певному фундаменті. На бідному, недорозвинутому духов¬ному ґрунті вона не проросте.

Філософські проблеми і дисципліни

Відомо, що серцевиною світогляду і, відповідно, філосо¬фії як теоретичного світогляду є трактування відношення людини і світу. Воно є джерелом основних філософських проблем та філософських дисциплін. До найпоширеніших належать проблеми, що таке світ, буття, що насправді існує, а що не існує. Вченням про буття є онтологія.

Онтологія (грец. опіоз — єство / /о£оз — слово, вчення) — вчення про першооснови буття, сфери буття і категорії.

Вона виділяє різні сфери буття — неживу і живу при¬роду, соціальний світ, сферу ідеальних предметів тощо, зво¬дячи у певні галузі та види все, що становить буття. Онто¬логія також розглядає найзагальніші характеристики різ¬них видів буття (просторово-часові, причинні та ін.). Вона охоплює вчення про категорії.

Щодо проблеми, що є основою світу, у філософії сфор¬мувалися дві основні течії — матеріалізм, прихильники якого виводили все суще з матерії, природи, різних матері¬альних утворень, та ідеалізм, який проголошував сутністю всього сущого ідею, дух, Бога.

Друга проблема, яка бере свій початок із центрального світоглядного відношення, — що таке людина? Це запи¬тання належить до сфери філософської антропологи.

Філософська антропологія — вчення про сутність людини, про співвідношення в людині природи та культури.

На відміну від антропології як медикобіологічної дисци¬пліни, вона вивчає людину під особливим кутом зору — з позиції поєднання в ній біологічного і культурного начал.

Оскільки людина живе в суспільстві, що має свою куль¬туру й історію, філософська антропологія є засадничою (фор¬мує фундамент) для філософи історії, філософії культури, соціальної філософії.

Окремі філософські дисципліни вивчають і типи світо¬глядних відношень — пізнавальний, оціночний, практичний.

Проблема пізнаванності світу, способу пізнання та істин¬ності знання вивчається теорією пізнання, або гносеологією.

Гносеологія (грец. £по5/5 — пізнання і Іо£оз — слово, вчення) — теорія пізнання, одна з головних філософських дисциплін, яка до¬сліджує закономірності процесу пізнання.

Із гносеологією тісно пов'язана логіка, що вивчає зако¬ни і форми правильного мислення.

Оціночне відношення людини до світу є предметом ви¬вчення аксіології — філософської дисципліни, яка дослі¬джує закономірності побудови сфери цінностей. Аксіологія є підґрунтям етики, естетики, філософії релігії, які мають справу з цінностями, але в конкретнішому аспекті, ніж аксі¬ологія. Етика вивчає моральне ціннісне відношення, есте¬тика — естетичне, а філософія релігії — релігійне. Аксіо-логічною дисципліною вважають і філософію права, яка ви¬вчає такі цінності, як справедливість, легітимність тощо.

Практичне відношення людини до світу є предметом теорії практики, або праксеології, дисципліни, яка ще ос¬таточно не сформувалась. У межах практичного відношен¬ня виділяють філософію техніки — дисципліну, яка при¬вертає дедалі більше уваги. Закономірності розвитку фі¬лософських ідей, чинники, які зумовлюють його, з'ясовує історія філософії.

Загалом в історії філософії в різні часи на першому плані фігурували різні філософські проблеми та дисцип¬ліни. Серед головних були онтологія, гносеологія, етика, що зумовлювалось не так структурою побудови філософ¬ського знання, як соціальними потребами, актуальністю певних філософських проблем.

Специфіка філософського знання

Філософія є світоглядом, але світоглядом особливим — теоретичним, тобто заснованим на розумі. Однак філосо¬фія наділена властивістю, яка виводить її за межі світо¬гляду. Вона не обмежується поясненням світу, а й пізнає його, її пояснення ґрунтуються на пізнанні. Релігія, наприклад, не займається спеціально пізнанням світу, щоб потім давати йому своє пояснення, її вихідні засади пояс¬нення задані у священних книгах (Біблія, Коран та ін.). Для філософії світ завжди є проблемою. Вона постійно перебуває в пошуках істини, націлена на пізнання невідо¬мого, просякнута пафосом пізнання. Зрештою, світ як не¬відоме, як проблема постав лише перед філософією. Для незрілого мислення проблем не існувало. Виникнення фі¬лософії засвідчило зрілість духу, його мужність не тільки порушувати проблеми, а й утримувати їх протягом певно¬го часу нерозв'язаними.

Філософське знання неоднорідне. Вчення про простір і час, про закони і правила мислення максимально набли¬жене до наукового, а такі поняття, як «свобода», «ідеал», «Бог», «добро» і «зло», виходять за межі науки. Це дає підстави стверджувати, що філософія не відповідає всім вимогам науковості, вона принаймні відхиляється від то¬го зразка науки, яким є, наприклад, природознавство. Фі¬лософію можна вважати наукою, якщо її розглядати як засноване на розумі знання.

У XX ст. актуальною стала проблема співвідношення філософії та ідеології. Марксизм, наприклад, однозначно зводив філософію до ідеології, інші течії перебувають на протилежних позиціях. Для з'ясування суті проблеми необхідно з'ясувати сутність ідеології, яку можна розгляда¬ти у вузькому та широкому значеннях. У вузькому розу¬мінні ідеологія — сукупність ідей, цінностей і практич¬них настанов, які виражають і захищають інтереси певних соціальних спільнот — націй, класів, груп.

Ціннісне відношення до світу споріднює філософію з релігією, про що вже йшлося, і мистецтвом. Мистецтво оперує художніми образами, які, як і поняття філософії, відтворюють дійсність. У художньому образі злилися сам предмет і спосіб його бачення митцем. Немає нічого суперечливого в тому, що один і той самий пейзаж різні худо¬жники можуть відтворити в однаково прекрасних карти¬нах по-різному. Подібні ситуації траплялися і в історії філософії, коли різні філософи одне й те ж поняття тлума¬чили по-різному. Один, наприклад, акцентував увагу на необхідності, що панує у світі, другий, всупереч йому, ствер¬джував про випадковість, третій вважав, що і необхідність, і випадковість існують не у світі, а вносяться у світ нашим мисленням, четвертий намагався встановити діалектичний зв'язок між необхідністю та випадковістю. При цьому а¬гументи кожної концепції були вагомими. Одна акценту¬вала увагу на моментах, які недооцінювала друга, третя знайшла інший підхід, іншу перспективу бачення. Тому філософські теорії, містячи в собі оцінювальний момент, співвідносяться не просто за принципом «істина -- хиб¬ність», як це буває в науці, де істина однієї концепції ви¬ключає всі інші як хибні, а за принципом взаємодоповнен-ня і поглиблення, який притаманний відношенню творів мистецтва.

Однак філософія, будучи багато в чому спорідненою з мистецтвом, суттєво відрізняється від нього. Мистецтво оперує художніми, чуттєвими образами. Художній образ -це загальне в чуттєвій формі, це узагальнення на рівні відчуттів (типові образи з художньої літератури). Це за¬гальне в чуттєвому художньому образі подане особливо, воно лише «проглядається», а не чітко фіксується. Якщо в науці загальне (теорія) чітко прив'язане до фактів (кон¬кретного, чуттєвого), то у філософії цей зв'язок характе¬ризується більшою свободою. У мистецтві ступінь свобо¬ди між загальним і чуттєвістю в художньому образі зна¬чно більший. Тут часто взагалі важко виявити загальне за чуттєвістю. Тому художні твори і мають такий широ¬кий діапазон інтерпретацій.

Отже, філософське мислення «вільніше» (від фактів, чут¬тєвості), ніж наукове, а художнє -- «вільніше», ніж філо¬софське. Це означає, що за характером відношення загаль¬ного і сфери чуттєвості філософія посідає проміжне місце між наукою і мистецтвом. Більша «прив'язаність» науки до фактів порівняно з філософією і мистецтвом не свід¬чить про її перевагу над останніми. Кожне з них виконує свою функцію. Наприклад, першими загрозу екологічної кризи відчули митці, вони в певному одиничному неспри¬ятливому факті «побачили» загальне — чорну перспекти¬ву людства. Відтак, коли чіткіше проступили деякі зако¬номірності, за цю проблему взялися філософи, і тільки тоді, коли криза стала реальним фактом, який можна було ем¬пірично вивчати, вона стала предметом наукового дослі¬дження. Звичайно, художникам багато що «примарюєть-ся», але саме вони найбільш відкриті для нового. А раціо¬нально скрупульозні науковці часто беруть до уваги факт в останню чергу.

Філософське світобачення, на відміну від художнього, засноване на розумі, в ньому особа філософа все-таки пе¬ребуває на задньому плані порівняно з мистецтвом. Даю¬чи різне тлумачення світу, філософи логікою розуму зму¬шені прийти або до взаємозаперечення, або до різних форм консенсусу, що характерно і для науки, їхні побудови не можуть байдуже співіснувати, як це буває в мистецтві. Цим зумовлена боротьба шкіл і напрямів у філософії.

Дата добавления: 2014-01-11