Філософські методи

Отже, специфіка філософського знання полягає в то¬му, що, будучи надзагальним, воно, на відміну від науко¬вого, не має чіткого укорінення у факти. А на відміну від мистецтва, з яким його споріднює оцінювальне відношення до дійсності, філософія все-таки ґрунтується на засадах розуму, передбачає певну, хоч і не чітку, відповідність дійсності.

Оскільки філософія зорієнтована на пізнання і пошук істини, її слід трактувати як процес філософування (міркування, роздумування на філософські теми), як уміння філософувати. Для філософа процес пошуку істини ва¬жить не менше, ніж сама істина. Навчання філософії полягає не в засвоєнні десятка філософських думок, ви¬словлювань, хоч і це важливо, а у виробленні вмінь підні¬матись до філософських узагальнень. Таке вміння набувається в процесі читання філософських творів. Однак його можна формувати і свідомо, засвоюючи філософські методи мислення.

Метод (грец. теїподоз — спосіб пізнання) — сукупність правил дії (наприклад, набір і послідовність певних операцій), спосіб, знаря¬ддя, які сприяють розв'язанню теоретичних чи практичних проблем.

Метод ґрунтується на знанні, він, зрештою, і є знанням, трансформованим у певні правила дії. Оскільки філосо¬фія є найбільш загальним знанням, то своїми методами вона намагається з'ясувати спосіб, яким набувається це знання, розкрити механізм його формування. Йдеться са¬ме про методи, а не про один метод філософування, оскіль¬ки різна інтерпретація (тлумачення) вихідних принци¬пів, найзагальніших понять передбачає різні методи. І в цьому теж виявляється схожість філософії та мистецтва. Філософи, як і митці, мають різне бачення загального і формують різні методи його осягнення.

Філософія, як відомо, оперує найзагальнішими поняттями (матерія, закон, прогрес, живе, техніка тощо), сутність яких не є предметом дослідження конкретних наук. Якщо вона використовує готові поняття науки чи інших сфер життєдіяльності людини, тоді вона не привносить нічого нового, і закономірно постає питання доцільності такої фі¬лософії.

Насправді філософ виробляє свої методи пізнання, свої способи бачення загального, які відкривають нові смисло¬ві горизонти загальних понять, дають їм особливу інтер¬претацію. Все відбувається, звичайно, з урахуванням нау¬кових та інших даних.

Філософи ще з часів Френсіса Бекона (1561—1626) і Рене Декарта (1596—1650) намагалися досліджувати пробле¬му методів наукового пізнання — індукцію, дедукцію, ана¬ліз, синтез та ін. Часто ці методи вони вважали і методами самої філософії. Однак багато з них розробляли особливі філософські методи, відмінні від методів конкретних наук: діалектика (Гегель, Маркс), метод трансцендентального ана¬лізу (Іммануїл Кант, неокантіанці), феноменологія (Гуссерль та ін.), герменевтика (Вільгельм Дільтей (1833—1911), Мар-тін Гайдеггер (1889—1976).

Діалектика. Це один з методів філософії, згідно з яким будь-яке явище перебуває у процесі зміни, розвитку, в ос¬нові якого - - взаємодія (боротьба) протилежностей. Він найпоширеніший серед філософських методів. Термін по¬ходить від давньогрецького йіаіеістлісе — мистецтво вести бесіду, полеміку, діалог. Ще давні греки розглядали діалог (зіткнення різних, навіть протилежних думок) як плідний спосіб досягнення істини. А сам термін змінював свій зміст, але з часів Гегеля за ним міцно закріпилося значення філософського методу, який визнає єдність протилежнос¬тей, розглядає поняття і предмети в розвитку. Спосіб мис¬лення попередніх філософів, який будувався на незмінності понять і виключенні суперечностей, Гегель назвав ме¬тафізикою. Зрештою, особливого метафізичного методу ми¬слення не існує, тому що не існує особливих метафізичних прийомів, підходів. Метафізика — це недіалектичний, а точніше, за Гегелем, не філософський спосіб мислення. В цьому розмежуванні суто філософського методу в філосо¬фії і методу, який не піднявся до філософського рівня, і полягає суть протиставлення діалектики і метафізики у Гегеля.

Недолік марксистської інтерпретації діалектики і ме¬тафізики, яка, по суті, мало чим відрізняється від гегелів¬ської, полягає в тому, що вона, по-перше, ставила метафізи¬ку як метод на одну площину з діалектикою, а по-друге, не визнавала права на існування будь-яких інших філософ¬ських методів, крім діалектики.

Філософія, як відомо, намагається сформулювати зміст найбільш загальних понять («необхідність», «живе», «про¬грес», «добро» тощо), який неможливо строго послідовно вивести з досвіду чи іншим способом. Використовуючи принцип єдності протилежностей, діалектика стверджу¬ватиме, що «необхідність — це не випадковість», «жи¬ве --не мертве», «прогрес не є регрес», «добро є запере¬ченням зла». Завдяки такому протиставленню ці понят¬тя набули певної змістовності. А взявши до уваги твердження, що кожне з цих понять містить у собі свою протилежність, що в необхідному є випадкове, в живо¬му -- мертве, у прогресі -- регрес, у добрі -- зло, роз¬кривши особливості перетворень одного на інше, можна побачити діалектичний метод в усій його незвичайності для буденного мислення і плідності для філософського. Діалектика плідна при аналізі таких найзагальніших понять мислення, які відтворюють універсальні властиво¬сті речей, тобто категорій. До них належать категорії «не¬обхідність — випадковість», «простір — час», «кіль¬кість — якість», «явище — сутність», «одиничне — за¬гальне», «частина — ціле» та ін. Вони функціонують як протилежні пари, в яких зміст однієї протилежності роз¬кривається через іншу.

Однак цьому методу властиві й деякі вади. Діалектика намагається з'ясувати зміст найзагальніших понять, за¬лишаючись у сфері самих понять (визначаючи поняття через його протилежність), реальна дійсність не береться нею до уваги. Тому Гегеля і Маркса діалектика часто при¬водила до висновків, неадекватних дійсності. Діалектичний метод плідний на завершальному етапі пізнання, коли зміст понять уже більш-менш сформований і потрібно лише показати їх взаємозалежність, взаємоперехід, рух. А для формування первісного змісту понять діалектиці не вистачає необхідних засобів.

Феноменологічний метод. Головним своїм завданням вбачає формування понять, якими оперує філософія. На думку його прихильників, це відбувається шляхом інтуїтивного вбачання (схоплення) сутностей (загально¬го) в одиничному. Наприклад, феноменолог визначатиме сутність живого, споглядаючи конкретну живу істоту; він змінюватиме в ній все можливе; те, що не піддаватиметь¬ся варіації (чого не можна буде змінити або відкинути) і складатиме сутність живого. Рослини, тварини, бактерії, гриби можуть набувати найрізноманітніших зовнішніх форм, однак усьому живому притаманні інстинкт само¬збереження (обмін речовин із середовищем, доцільна по¬ведінка, розмноження), певні фази розвитку і смертність. Якщо не знайдеться живої істоти, яка б у нормальному стані відхилялась від цих ознак, то сутність живого схо¬плено.

Феноменологічний метод найбільш плідно спрацьовує в естетиці, філософії культури, філософській антропології, психології — там, де загальні поняття, типи, види не виво¬дяться логічно одне з одного і не мають чіткої, як у науці, залежності від фактів. Вадою цього методу є довільність інтуїції. Часто його прихильники на основі інтуїції вба¬чають відмінні сутності.

Трансцендентальний метод. Запроваджений у філо¬софію німецьким мислителем І. Кантом. Суть його поля¬гає в тому, що визначення сущого дається через розкриття суб'єктивних умов (засад) його конституювання (формо¬утворення). Наприклад, коло в геометрії визначають як неперервну сукупність точок, рівновіддалених від центра, але його суть можна розкрити і через спосіб його побудо¬ви людиною (суб'єктом). Художній твір можна трактува¬ти як щось об'єктивне, як певну гармонію частин тощо, але його можна аналізувати і як витвір художнього смаку (суб'єктивна передумова) творця і глядача. Оскільки лю¬дина (суб'єкт) певною мірою причетна до існування будь-якого сущого, є своєрідним співтворцем його, цей метод також може мати універсальне значення. Але він перед¬бачає певний ракурс бачення -- суб'єкт виступає «твор¬цем» сущого, що часто межує із суб'єктивізмом.

Якщо звернутись, наприклад, до визначення суті «жи¬вого» з позиції цього методу, можна зазначити, що «живе» дане людині (сприймається нею як щось відмінне від не¬живого) завдяки такій суб'єктивній здатності, як симпа¬тія (співчуття). При сприйманні вона ніби відчуває біль і радість живого саме тому, що вона сама жива. Це оригінальний, незвичний ракурс, під яким людина аналізує суще. А сам метод плідно застосовується в дослі¬дженні діяльності свідомості. Його вади полягають у то¬му, що, повернувши суще до суб'єкта, він залишає поза ува¬гою об'єктивний зв'язок, який існує між сущим і сущим, не бачить логіки розвитку сущого,

Герменевтика. Цей метод набув значного поширення останнім часом. Він передбачає проникнення в смисл де¬яких феноменів на основі з'ясування їх місця та функції в культурі, тобто в контексті культури. Скажімо, смисл поняття «живе» з'ясовується на основі функціонування його в певній культурі (в Греції, наприклад, весь космос мислився як щось живе, механістичний світогляд зводив його до механізму тощо). Дух культури (ціле) є основою розуміння окремого (частини).

Аналіз усіх філософських методів спростовує застарілі уявлення про те, що існують тільки два методи — діалек¬тика і метафізика, утверджує думку про множинність фі¬лософських методів. Існування різноманітних шкіл і на¬прямів у філософії пояснюється саме різноманітністю фі¬лософських методів.

Дата добавления: 2014-01-11