Лекція 11

План.

Українське національне відродження кін. XVIII — I пол. ХІХ ст.

Лекція 10

1. Зростання національної свідомості на Сході України. Кирило-Мефодіївське товариство. Т. Шевченко (1814—1861).

2. Від „Руської трійці“ до Головної руської ради (Галичина як оплот українства).

1. Зростання національної свідомості на Сході України. Кирило-Мефодіївське товариство. Т. Шевченко (1814—1861).

Увесь економічний, політичний та культурний розвиток України зумовив суспільно-політичний рух першої полови­ни XIX ст. Загальне народне піднесенння в країні викликали Велика французька революція та Вітчизняна війна 1812 р. Ожили надії передової частини українського суспільства на реформи внутрішнього ладу країни.

Активними прихильниками радикальної реформації су­спільства стали відомі громадські й культурні діячі В. Капніст, В. Каразін, Г. Винський, О. Поліцин, В. Пассек, І. Орлай, І. Котляревський та інші. Серед української інтелігенції поширювався видатний документ французьких революціо­нерів „Декларація прав людини і громадянина”, твори О. Радіщева „Вольність” і „Подорож з Петербурга в Москву”. Саме тоді В. Капніст в „Оді на рабство” і в драмі „Ябеда” сміливо виступив проти антинародної феодально-кріпос­ницької системи. Гуманістичні ідеї українських просвіти­телів підтримало нове покоління патріотів.

Під впливом Західної Європи в Україні поширилося масонство. Найбільша масонська ложа заснувалась у Пол­таві під назвою „Любов до істини”. Членом її був видатний український письменник І. Котляревський. Інший учасник цієї ложі, громадський діяч, історик В. Лукашевич намагався утворити „Малоросійське товариство” з метою боротьби за політичну незалежність України. Водночас у Києві виникла ложа „З’єднаних слов’ян”, до якої належали здебільшого польські поміщики та російська інтеліген­ція. Бони виступали за встановлення приязних відносин між українським і польським народами. Менші провінційні ложі діяли в Житомирі, Кременці, Рафалівці на Волині.

Спочатку ложі задовольнялися містицизмом масонських обрядів, мало цікавилися супільно-політичними питання­ми. Пізніше в них почали проникати ліберальні ідеї.

Невдоволення передової частини офіцерів-дворян само­державно-кріпосницьким режимом та їхні волелюбні праг­нення виявлялись у створенні таємних політичних товариств, які ставили за мету змінити існуючий лад. Найбільш активними з них були організації декабристів. Наприклад, в Україні, у Тульчині, існувала філія московського „Союзу благоденства”. Близько до цієї декабристської організації був І. Котляревський. Після ліквідації „Союзу благоденства” у січні 1821 р. більшість його членів не припинила діяльності. У березні 1821 р. Тульчинська управа ухвалила рішення про створення нової організації, яка була на­звана Південним товариством. Остаточно воно оформилось у січні 1822 р. на з’їзді в Києві.

Тульчинською управою, як і всією організацією, керував здібний організатор й освічений полковник, учасник Вітчиз­няної війни 1812 р. дворянин П. Пестель. Товариство мало філії у Кам’янці та Василькові на Київщині. У вересні 1825 р. до нього приєдналося Товариство об’єднаних сло­в’ян. Воно виникло в 1823 р. у Новограді-Волинському і об’єднувало 50 офіцерів, вихідців здебільшого з дрібних або навіть збіднілих дворянських сімей. Була серед них офіцерська молодь українського походження. Головна мета то­вариства — звільнення всіх слов’янських народів від монархічних режимів, знищення національної ворожнечі, що існувала між деякими з них, та об’єднання всіх земель у федеративний союз. Названі організації вимагали повалення абсолютизму і створення республіки. Вони домагалися ліквідації кріпацтва, яке вважали „справою ганебною, про­тивною людству”, рівних прав для всіх, повної свободи господарського розвитку. Однак декабристські організації не надавали належного значення національному питанню. Теоретик декабристського руху П. Пестель, у своїй „Руській правді” виступив як прихильник централізації, засуджуючи федералізм, а населення України вважав „істинними росіянами”. Члени товариства об’єднання слов’ян, хоч і говорили про федерацію слов’янських демократичних республік, та не згадували ні про українців, ні про білорусів.

Відоме повстання декабристів, що відбулося 14 грудня 1825 р. у Петербурзі, закінчилося невдачею. Дізнавшись про це, керівники Васильківської управи підняли на пов­стання Чернігівський полк, що розташовувався під Києвом. Проте здійснити свій план повсталим не вдалося. Їх не підтримали інші полки, Тульчинська та Кам’янецька управи Південного товариства. Повстання було придушене, а над його учасниками царський уряд вчинив жорстоку розправу. Чернігівський полк розформували, а солдат відправили на Кавказ для участі у військових діях проти горців.

У 40-х рр. XIX ст. на боротьбу проти існуючого ладу стають нові сили не лише дворянської, а й різночинної інте­лігенції. Виникають таємні політичні організації, члени яких прагнули не тільки звільнення селян від кріпацтва, а й національної свободи України. Першою такою організацією було Кирило-Мефодіївське товариство, засноване у січні 1846 р. в Києві. Воно увібрало в себе цвіт української думки, лю­дей, які мали величезний вплив на хід і розвиток україн­ського відродження. Тут були історик Микола Костомаров, тоді професор Київського університету, талановитий письменник і громадський діяч Пантелеймон Куліш, професор Микола Ґулак, видатні етнографи Опанас Маркевич і Ва­силь Білозерський, який згодом відіграв помітну роль в українському громадському житті, й ряд інших. Усього кількість кирило-мефодіївців, як свідчить у спогадах член товариства Д. Пильчиков, становила майже 100 братчиків. Окрасою товариства був геніальний поет Тарас Шевченко. Виданий у 1840 р. в Петербурзі перший збірник його поезій „Кобзад” відразу здобув Шевченкові широку літера­турну славу й мав вплив на пробудження української на­ціональної свідомості.

Соціальний склад Кирило-Мефодіївського братства вже відрізняється від складу масонських лож і політичних гуртків першої половини XIX ст. Члени Кирило-Мефодіїв­ського товариства виробили програмні документи: „Статут і правила товариства”, як написав В. Білозерськии з урахуванням думок інших братчиків, „Закон Божий (Книга буття українського народу)”, основним автором якої був М. Костомаров, та установчу „Записку”, що її склав В. Білозерський. Усі кирило-мефодіївці визнавали за необхідне ліквідувати в Росії кріпосне право, виступали за національне визволення України, за дружні взаємовідносини між наро­дами, в першу чергу слов’янськими. Проте у них не було єдиного погляду на шляхи втілення в життя цих вимог. Ліберали проголошували мирний шлях, Т. Шевченко та його однодумці стояли за соціальну революцію. Кирило-Мефодіївське товариство проіснувало недовго, воно не встигло вийти з підготовчої стадії і розгорнути практичну роботу. Уже на початку 1847 р. члени його були заарештовані, вивезені до Петербурга й там дуже суворо покарані. Тільки через десять років після смерті царя Миколи І, який особи­сто затвердив судові вироки, члени братства змогли повер­нутися до літературної і господарської діяльності. Але ідей­не значення братства було величезне. Його ідеї та програма надовго визначали головні напрями українського національного відродження.

Після арешту членів Кирило-Мефодіївського товариства протягом десяти років не вдалося створити нову українську організацію. Лише наприкінці 50­х рр. XIX ст. по­жвавилося українське життя в Петербурзі, де політичний режим був дещо м’якший, ніж у провінції. Тут осіли після закінчення термінів заслання кивило-мефодіївці Т. Шев­ченко, М. Костомаров, П. Куліш, В. Білозерський, а коло них зібрався гурт письменників і публіцистів. З січня 1861 р. у Петербурзі почав виходити перший щомісячник українською мовою. Його засновниками й провідними діячами буди Д. Куліш, М. Костомаров, В. Білозерський, а фінансово допомагали поміщики-патріоти Г. Ґалаґан і В. Тарнавський. Новий центр у своїй програмі значно відійшов від ідей Кирило-Мефодіївського товариства. На першому місці у його діяльності було обстоювання самостійності україн­ської нації та її літератури.

Незважаючи на всі свої зусилля, царський уряд був без­силий затримати зростання революційно-визвольного руху в Україні, відвернути крах кріпосної системи, що назрівав.

2. Від „Руської трійці“ до Головної руської ради (Галичина як оплот українства).

Складні соціальні, економічні, національні умови розвит­ку західноукраїнських земель поставили під загрозу існування самого українського народу. Полонізація досягла тут величезних розмірів: не тільки шляхта, а й духівництво та міщанство переймали польські звичаї та мову. У кінці XVIII ст. українську націю в Галичині творив лише селянин, принижений, затурканий, який не усвідомлював своїх ні людських, ні національних прав.

Реформи, що їх здійснював австрійський уряд, хоч і про­водилися бюрократичним способом і не доводилися до кінця, піднесли дух українського народу. Серед духівницт­ва, єдиної соціальної групи, яка мала право на вищу освіту, з’являються люди, котрі відкрито виступають на захист національних інтересів українців. Особливо виділився перемишльський канонік Іван Могильницький. У праці „Відо­мість о руськім язиці” він аргументовано довів, що україн­ська мова є окремою реально існуючою східнослов’янською мовою. І. Могильницький у 1816 р. очолив релігійне това­риство, яке займалося освітньою діяльністю, видавало українською мовою релігійну літературу. Засновник цього товариства — активний борець за українське шкільництво, галицький митрополит Михайло Левицький. Він звернув­ся до галицького губернатора з проханням ввести у школах викладання українською мовою. Губернатор відкинув цю пропозицію, а на митрополита пішли звинувачення і до Відня, і до Рима, начебто він сіє розбрат між народами заради москвофільства, бо українська мова „є породою московською”.

Та справжнє українське національне відродження в Га­личині почалося в 30-х рр. XIX ст. під впливом ідей роман­тизму й слов’янського відродження, які поширювалися через чехів і поляків, та знайомства з творами нової української літератури в Росії, з українськими етнографічними та історичними виданнями. Піонерами національного відродження в Галичині стали вихованці Львівської духовної семінарії, члени гуртка „Руська трійця” М. Шашкевич, І. Вагилевич та Я. Головацький, які були дітьми священиків і самі стали священиками. Ще на шкільній лаві вони захо­пилися ідеєю відродження слов’янських народів і під впли­вом українського письменства в Росії розгорнули дії щодо українського відродження в Галичині. До гуртка „Руська трійця” входили також Г. Ількович, М. Кульчицький, М. Устиянович та інші.

Душею „трійці” був Маркіян Шашкевич, про якого І. Франко писав: „Поет, оповідач, кореспондент і проповід­ник, як людина наскрізь симпатична, щира й проста, прой­нята належною любов’ю до рідного народу і непохитно певна своєї роботи, як у мистецтві, так і житті”. Він народився 6 листопада 1811 р. в с. Підлісся нинішнього Золочівського району на Львівщині, вчився у Бережанській гімназії. У 1833 р. М. Шашкевич склав перший альманах віршів, на­писаних українською народною мовою, а два роки по тому опублікував широко знану оду „Голос галичан”. Одночасно М. Шашкевич підготував до друку збірник „Зоря”, до якого входили народні пісні, життєпис Б. Хмельницького, оповідання з життя священиків. Однак цензура заборонила публікацію цього збірника.

Найзначнішою заслугою „Руської трійці” було видання у 1837 р. в Будапешті альманаху „Русалка Дністровая”, який, за влучним висловом академіка О. Білецького, є „перша заява народу Західної України свою національну гідність”.

Про враження, яке справила „Русалка Дністровая” на галицьке громадянство, сказав Я. Головацький: „Вона за­палила вогонь, що його тільки гробова перста загасити може, спасла народ від загибелі й створила очі кожному письмен­ному чоловікові, в якого лишилося ще незіпсоване україн­ське серце, показала йому його положення, обов’язки для народу й спосіб, які ті обов’язки треба сповняти”.

Після заборони австрійськими властями „Русалки Дністрової” і виходу М. Шашкевича, І. Вагилевича та Я. Головацького з Львівської семінарії, „Руська трійця” розпалася. Та її діяльність не була даремною.

Вона започаткувала нову демократичну культуру в Гали­чині. Прогресивні ідеї „Руської трійці” все більше оволоді­вали умами галичан.

1848 рік, який буревієм пронісся над престолами і на­родами Європи, став роком політичного пробудження укра­їнського народу Галичини. 13 березня 1848 р. виросли перші вуличні барикади у Відні, а через два дні було проголошено першу австрійську конституцію.

Враховуючи настрої народних мас, уряд монархії Габсбургів змушений був остаточно ліквідувати панщину. З цією метою 16 квітня 1848 р. цісар підписав спеціальний патент. Основою реформи був викуп селянських земель дер­жавою, який селяни мали сплачувати, протягом 40 років, починаючи з 1858 р. Поміщиків звільняли від усяких обов’язків щодо своїх колишніх підданих — захищати їх у судах, допомагати у важких випадках і т. д. У результаті реформи у Східній Галичині виникло близько 375 тис. вільних селянських господарств. Та при проведенні реформи не були впорядковані права на володіння лісами та випаса­ми. Це згодом викликало нескінченні судові процеси, спри­чинило руйнування селянських господарств. За поміщика­ми залишилися деякі феодальні привілеї, зокрема так зване право пропінації — монополія на винокуріння й продаж горілки, що на довгі роки виступало причиною різних не­порозумінь і справедливого незадоволення селянських мас.

Викупні платежі, втрата лісів і пасовищ, інші залишки кріпацтва лягли важким тягарем на плечі західноукраїнської бідноти, яка бунтувала, шукала справедливості в цісаря, а нерідко топила горе в горілці. Навесні та влітку 1849 р. масові виступи, під час яких селяни самочинно повертали захоплені поміщиками громадські землі, ліси і пасовища, охопили понад 100 сіл Східної Галичини. Шляхта, зі свого боку, насилала на „непокірних” поліцію і війська, які придушували селянські заворушення. А „справедливість” ці­сарсько-королівського суду полягала в тому, що з 32 тис. позовів, щодо лісів і пасовищ селяни програли 30 тис., спла­тивши ще й 15 млн. ринських за судові витрати.

Скасування панщини було важливою передумовою розгортання в Галичині расового народного руху за демокра­тичні перетворення. Велелюдні демонстрації прокотилися вулицями Львова у березні 1848 р. Під їх впливом губернатор краю Ф. Стадіон дав згоду на звільнення політичних в’язнів і на формування національної гвардії.

Під впливом революційних подій у Західній Європі львівські українці 19 квітня 1848 р. від імені всіх українців Галичини подали на ім’я цісаря петицію з рядом демокра­тичних вимог. У ній, зокрема, говорилося, що українці становлять частину великого слов’янського народу, що вони — автохтони в Галичині й мали колись державну само­стійність, що вони цінують свою націю і хочуть її зберегти. В петиції були висловлені прохання про введення україн­ської мови у народних і вищих школах; про видання дер­жавних законів українською мовою, яку урядовці повинні обов’язково знати; щоб було зрівняно в правах духівництво всіх трьох обрядів (римо-католицького, греко-католицького і православного) і щоб українці мали доступ до всіх державних установ. Як бачимо, ці вимоги були скромні й обмежувалися здебільшого сферою культури.

У результаті дальшого розвитку революції у Галичині виникли національно-політичні організації. 2 травня 1848р. представники демократичних кіл українства, зокрема світської інтелігенції та греко-католицького духівництва, утворили у Львові Головну руську раду. Як постійно діючий орган, вона мала представляти українське населення Східної Галичини перед центральним урядом. Головна руська рада, виступаючи за проведення демократичних ре­форм, прагнула забезпечити вільний національний розви­ток українського населення краю. У програмній декларації цієї ради говорилося, що галицькі українці належать до великого українського народу, який тоді налічував 15 млн., згадувалося про їхню колишню самостійність та про часи занепаду. В документ містився заклик до пробудження, адресований українському народові, і до забезпечення йому кращої долі в рамках австрійської конституції. За прикла­дом Головної руської ради в містах і селах краю виникло близько 50 місцевих руських рад, до яких входили представ­ники демократичних верств. Революційний рух поширив­ся на провінцію.

Діяльність Головної руської ради зустріла неприхильне ставлення збоку польської Головної ради, яка домагалася, щоб українці виступали разом з поляками. Вона опиралася на ополячену українську шляхту, яка утворила окремий комітет і подавала супліки на ім’я цісаря, протестуючи проти петиції 19 квітня, не бажаючи ні в чому відокремлюватися від поляків. На протидію Головній руській раді ці елемен­ти 23 квітня 1848 р. організували „Руський собор”, першій газеті українською мовою „Зоря галицька” протиставили видання „Дневник Руський”. Коли поляки почали організовувати свою національну гвардію, то й українці присту­пили до творення батальйонів „руських стрільців”.

Представники українського населення Галичини взяли участь у слов’янському конгресі у Празі. Головна руська рада послала туди своїх делегатів, які працювали в одній польсько-українській секції. Потім між ними виникли незгоди. Українці домагалися поділу Галичини на дві ок­ремі адміністративні одиниці. Революційна буря 11 червня 1848 р. перервала роботу конгресу.

Ще влітку 1848 р. Головна руська рада проголосила за­снування „Галицько-руської матиці”. Вона мала видавати підручники для шкіл і взагалі бути осередком письменства й просвіти рідною мовою. Свою діяльність „Галицька руська матиця” почала аж у 1850 р.

Наприкінці 1848 р. відповідно до царського декрету у Львівському університеті відкрито кафедру української мови і літератури, її професором було призначено Я. Головацького, який почав викладацьку роботу в січні 1849 р. Незабаром він видав граматику української мови. 10 липня 1848р. почалася робота першого австрійського парламенту. Із 383 послів Галичину представляли 96, у тому числі 39 від українців (27 селян, 9 священиків, 3 світські особи). Українські посли в парламенті поставили вимогу про поділ Галичини, що була підкріплена 15 тис. підписів. було висунуто ще кілька вимог національного характеру. Українські посли-селяни вимагали якнайменших, викуп­них платежів за землю.

Ідеї „весни народів” знайшли активний відгук серед населення Закарпаття. Влітку і восени 1848 р. тут значно посилилися заворушення трудового селянства. У багатьох місцевостях, особливо в гірських районах, селяни фактично вийшли з-під контролю поміщиків і місцевих органів вла­ди, не виконували панщини, захоплювали панське майно.

Однак сили контрреволюції на західноукраїнських землях, як і в усій імперії Габсбургів, все більше зміцнювали позиції і поступово перейшли в контрнаступ. Остаточно реакція запанувала після того, як австрійський уряд з допомогою російських військ приборкав революцію в Угорщині. Австрійську конституцію було відмінено. Уряд по­вернувся до давньої системи централізаторсько-бюрократичного управління.

Влітку 1851 р. було розпущено Головну руську раду і Галичина заснула на ціле десятиріччя.

Дата добавления: 2014-01-11