Створення та діяльність Центральної Ради

Стосунки Центральної Ради з більшовицькою Росією.

Створення та діяльність Центральної Ради.

План.

Українська Центральна Рада

3. Зовнішньополітична діяльність Центральної Ради. Брестський мирний договір (лютий 1918 р.)

Перемога Лютневої демократичної революції 1917 р. в Росії поклала край багатовіковому монархічному режимові династії Романових. Склалися сприятливі умови для піднесення національно-визвольного руху пригноблених народів.

Після перемоги Лютневої революції 4 (17) березня 1917р. в Києві виник центр, який репрезентував інтереси всього українського народу — Українська Центральна Рада. її діяльність сприяла дальшому національному піднесен­ню. Рада була створена з ініціативи Товариства українських поступовців (ТУП), наукових, освітніх, кооперативних, сту­дентських та інших організацій. Головою Ради став видатний український історик, громадсько-політичний діяч М. Грушевський, а його заступником — В. Науменко, товаришами голови — В. Антонович і Д. Дорошенко. Згодом керівний склад Центральної Ради змінювався. Провідну роль у ній з часом почали відігравати Українська партія соціалістів-федералістів (УПСФ), Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП) і Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР). Спочатку в Петрограді, а потім у Києві під синьо-жовтими знаменами пройшли грандіозні маніфестації, прокотилася хвиля мітингів. Скрізь в Україні вирували віча, з’їзди, збори. Широкої підтримки набули лозунги: українізація школи, суду, управління, транс­порту. Головною вимогою маніфестантів було надання Україні автономії.

9 березня 1917 р. Центральна Рада звернулася з відо­звою „До українського народу”, в якій закликала україн­ський народ, селян, робітників, солдатів, городян, інтелігенцію, духівництво зберігати спокій, обирати своїх людей на всі посади, збирати кошти на український національний фонд, творити нове вільне життя. І справді, національне життя в Україні значно активізувалося. Відроджувалися старі й виникали нові політичні організації та партії, відкривали­ся українські клуби, товариства, відбувалися різноманітні збори. Відновила діяльність „Просвіта”, знову почала ви­ходити газета „Нова Рада”.

За рекомендацією Центральної Ради почали створювати підлеглі їй місцеві органи влади — губернські, міські, повітові українські ради.

Щоб і надалі відігравати роль найвпливовішої сили в Україні, Центральна Рада 10 (23) червня 1 917 р. видала перший Універсал до українського народу, який був зачитаний через два дні на другому військовому з’їзді у Києві. В цьому урочистому акті проголошувалося: „Народе Укра­їнський! Народе селян, робітників, трудящого люду!.. Хай буде Україна вільною. Не відділяючись від усієї Росії, не розриваючи з державою російською хай народ український на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям.

... Ми, Українська Центральна Рада, видаємо цей Уні­версал до всього нашого народу і оповіщаємо: однині самі будемо творити наше життя”. Відзначалося також, що тільки всенародне обрані Українські Установчі збори (сейм) мають право ухвалювати в Україні закони.

Вслід за цим за пропозицією Української партії соціа­лістів-революціонерів було утворено Генеральний секре­таріат Центральної Ради — виконавчий орган, уряд автономної України, який очолив Б. Винниченко. Він одночасно був затверджений генеральним секретарем внут­рішніх справ. Генеральними секретарями стали також С. Єфремов (згодом — О. Шульгин), X. Барановський, С. Петлюра, Б. Мартос, В. Садовський, І. Стешенко, М. Стасюк, а генеральним писарем — П. Христюк. У першому українському уряді п’ять місць займали соціал-демокра­ти, соціалісти-революціонери — два, соціалісти-федералісти — одне. Із дев’яти членів уряду був один безпартійний — кооператор. Стан справ в Україні, зокрема проголошення першого Універсалу, занепокоїв Тимчасовий уряд. 28 Червня (11 липня) 1917 р. до Києва прибули його міністри О. Керенський, М. Терещенко, І. Церетелі. Вони М. Грушевського, В. Винниченка і С. Петлюри. У результаті було досягнуто взаєморозуміння між Центральною Радою і Тимчасовим урядом. Міністри Тимчасового уряду визнали право України на автономію. Вони погодили­ся з тим, щоб Центральна Рада і Генеральний секретаріат стали крайовими органами влади в Україні, визнали майбутні Всеросійські Установчі Збори, а до їх скликання не здійснювали ніяких таємних заходів щодо встановлення автономії України.

Під час переговорів було вирішено проблему представництва в Центральній Раді неукраїнського населення. Для представників неукраїнських організацій виділяли 30 % місць. Передбачали обрати новий склад Генерального секретаріату, в який також увійшли б представники неукраїн­ських організацій. Порозуміння з неукраїнськими меншо­стями знайшли, а це була основна вимога міністрів Тимча­сового уряду.

Таким чином, відступивши від своєї непримиренної позиції щодо України, Тимчасовий уряд після довгих переговорів з представниками Центральної Ради наважився на угоду. Але під тиском Тимчасового уряду від проголоше­них у першому Універсалі принципів відступила і сама Центральна Рада. У другому Універсалі, схваленому 3 (16) липня 1917 р., вона заявила про визнання Всеросійських Установчих зборів, які мали встановити автономію Украї­ни, і що вона не має наміру відокремлюватися від Росії. Вона ствердила: „Ми, Центральна Українська Рада, стоячи, як все, за тим, щоб не відривати України від Росії та щоб разом з усіма її народами змагати до піднесення й розвит­ку цілої Росії та до єдности її демократичних сил, з задово­ленням приймаємо заклик правительства до єдности...”

Отже, тези про волю України про те, що український народ сам творитиме своє життя, проголошені в першому Універсалі, у другому фактично заперечені. Цей політичний компроміс ослабив авторитет Центральної Ради, посіяв у свідомості широких мас недовір’я до свого парламенту.

Новий Генеральний секретаріат було доручено форму­вати Д. Дорошенку. В принципових питаннях він дійшов згоди з М.Грушевським, і новосформований уряд очолив знову В. Винниченко.

Восени 1917 р. на арену політичної боротьби в Росії активно вступила найрадикальніша частина російської со­ціал-демократії — більшовики. Вони висунули ідею пере­ростання демократичної революції у так звану соціалістичну. Спочатку хотіли добитися цього мирним шляхом, а після липневих подій 1917 р. — шляхом збройної боротьби і встановлення диктатури пролетаріату.

Революційний запал, в якому було багато утопічного і жорстокого, наростав. Визріла революційна криза. Проце­си, що відбувалися в країні, забезпечили більшовикам підтримку пролетарських мас, особливо в індустріальних центрах. Потужна агітація і пропаганда, що закликали до „експропріації експропріаторів” дали результати. У ніч з 24 на 25 жовтня (з 6 на 7 листопада) влада в Петрограді перейшла до рук більшовиків, які мали тепер більшість у Радах. Тимчасовий уряд було повалено.

У таких умовах 7 (20) листопада Центральна Рада прийняла свій третій Універсал, що пролунав у святковій атмосфері біля пам’ятника Б. Хмельницькому і був освячений молебнем у Софіївському соборі. Зміст третього Універса­лу не повністю відповідав тогочасним патріотичним на­строям широких верств українства. У цьому документі йшлося про встановлення Української Народної Республіки, яку українське населення, зарубіжні дипломатичні місії розуміли як проголошення незалежності української дер­жави. Це була деяка політична модифікація автономного статусу України в складі єдиної Російської Республіки? Незрозуміло тільки, про яку Росію йшла мова. Адже Україна не визнавала більшовицької влади, а демократична Росія вже не існувала.

Дата добавления: 2014-01-11