Стосунки Центральної Ради з більшовицькою Росією

Відносини між УНР та Радянською Росією загострили­ся. Більшовицькі організації в Україні розгорнули серед широких мас українства величезну агітацію, спрямовану проти Центральної Ради. Сприятливий грунт для цього створили помилки у діяльності Генерального секретаріату.

Український уряд проявляв нерішучість у розв’язанні основних соціально-економічних завдань. Конфіскували землі та передавали їх в руки селян повільно. Страждаючи від нестачі грошей, УНР зберігала у недоторканності стару банківську систему. Не було встановлено належного конт­ролю над виробництвом. Збереглися старий судовий апа­рат, старе законодавство, система освіти і навчання.

Не дивно, що з Росії в Україну почали втікати (і знахо­дили тут підтримку) залишки панівних верств. Більшови­кам це, звичайно, не могло сподобатись. Україна мимоволі ставала оплотом усіх антибільшовицьких сил. Назрівав конфлікт між нею і більшовицькою Росією.

Знайшовся й привід. У Києві дислокувалися деякі біль­шовицькі військові частини, діяли й більшовицькі органі­зації. Спочатку вони були лояльні до української влади, але з часом почали агітувати проти Центральної Ради. Тоді, після кількох спроб примусити їх розійтися по домівках, було прийнято рішення роззброїти більшовицькі частини і вислати їх за межі України.

Другим приводом до боротьби з Радянською Росією послужило ставлення українського уряду до донських ко­заків, які виступили проти більшовиків і почали збирати на Дону свої військові сили. Донські козаки, які перебува­ли на фронті, для повернення додому мали найближчий шлях — через Україну. Уряд УНР зайняв нейтральну пози­цію. Тоді більшовицька Рада Народних Комісарів 4 (17) грудня 1917 р. пред’явила ульмиматум українському урядові за підписом В. Леніна та Л. Троцького, який „визнаючи” УНР, був втручанням у її внутрішні справи. Він вима­гав допустити в Україну більшовицькі військові частини, заборонити донським козакам повертатися додому через її територію. Виходячи з того, що Україна є незалежна рес­публіка і ніхто не має права втручатися в її внутрішні справи, УНР 5 (18) грудня 1917 р. відхилив ультиматум. І це при­звело в кінці грудня 1917 р. до українсько-більшовицької війни.

Тим часом більшовики, формально не оголошуючи війни УНР, згідно з планом, який заздалегідь розробив В. Антонов-Овсієнко, 13 (26) грудня 1917 р. захопили Харків, де перебував більшовицький уряд України. Звідси 18 січня 1918 р. було сплановано похід на Київ.

У той грізний час в Києві сформувався з 300 чол. студентський курінь стрільців. Серед них були студенти Україн­ського народного університету і багато учнів гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства. Без будь-якої військової підготовки, погано озброєні юнаки під керівництвом сотника В. Омельченка (також студента) 27 січня 1918 р. вирушили на фронт. Наступного дня о 4 год. ранку вони зупинилися на залізничній станції Крути, що за 18 км від Ніжина. З ними було 250 учнів старшинської школи та близько 40 гайдамаків.

Бій під Крутами закінчився перемогою більшовицьких військ, які отримали вільний доступ до Києва.

Вночі з 8 на 9 лютого 1918 р. українське військо (близько 3 тис. чол.) залишило Київ разом з більшістю членів Центральної Ради і спочатку відступило до Житомира, а потім укріпилося в Сарнах. 9 люто­го, 1918 р. червоноармійці під командуванням полковника М. Муравйова зайняли Київ і вчинили там криваву розправу (загинуло близько 5 тис. чол.), якої столиця не бачи­ла від часів А. Боголюбського.

3. Зовнішньополітична діяльність Центральної Ради. Брестський мирний договір (лютий 1918 р.)

Незважаючи на винятково складну ситуацією, Централь­на Рада розвивала зовнішньополітичну діяльність. Напри­кінці січня 1918 р. після перерви до Бреста прибула україн­ська делегація на чолі з О. Севрюком. Виявивши багато такту і дипломатичного хисту, вона відстояла інтереси УНР, підтверджені четвертим Універсалом. У ніч з 8 на 9 люто­го 1918 р. молоді українські дипломати підписали мирний договір з центральними державами, які розраховували на великі природні багатства України. Австро-Угорщина че­рез „польське питання” неохоче пішла на підписання цьо­го договору.

Згідно з Брестським миром усі чотири держави центрального блоку визнали незалежність і самостійність Украї­ни, яка стала повнокровним суб’єктом міжнародного права. Західні межі УНР були встановлені по довоєнних кордонах Росії та Австро-Угорщини. Кордон з Польщею дещо згодом мала визначити спеціальна змішана комісія, „на основі етнографічних відносин і бажань людности”. За збройну допомогу Німеччини та Австро-Угорщини в боротьбі проти агресії радянської Росії УНР зобов’язувалася поста­вите їм до липня 1918 р. значну кількість „хліборобських і промислових лишок”, зокрема 1 млн. тонн збіжжя, крупів, м’яса. Інші пункти договору встановлювали дипломатичні відносини між молодою УНР і державами Австро-Німецького блоку, регулювали обмін військовополоненими, повернення інтернованих цивільних осіб. Сторони взаємно відмовлялися від сплати контрибуцій.

Окрема таємна стаття Брестського миру була укладена між УНР й Австро-Угорщиною. Остання зобов’язувалася поділити Галичину на польську та українську частини й об’єднати українську Галичину з Буковиною в один „коронний край”. Проте згодом Австро-Угорщина анулювала цю угоду.

Підписання Брестського миру застало уряд УНР на Во­лині, яку українські війська тоді очищали від більшовиць­ких інтервентів. Центральній Раді необхідна була військова допомога Німеччини й Австро-Угорщини. 12 лютого 1918 р. її уряд звернувся з відповідним проханням до цих країн. Через кілька днів на територію УНР увійшла могутня австро-німецька армія — понад 450 тис. чол. Це надало австро-німецькій допомозі характеру окупації. Тим більше, що українські делегати на переговорах у Бресті добивалися, щоб в УНР були направлені частини, сформовані в Австро-Угорщині та Німеччині з військовополонених українців (30 тис. чол.). Кожен іноземний солдат, який служив в Украї­ні, мав право відправити на батьківщину посилку вагою 12 фунтів.

Українські війська з допомогою німецьких підрозділів розчистили від більшовиків шлях з Житомира на Бердичів і 2 березня 1918 р. увійшли у Київ. До столиці повернулися Центральна Рада та уряд В. Голубовича.

Центральна Рада ліквідувала всі закони і розпорядження радянської влади, зокрема відновила право власності на фабрики, заводи, транспорт, банки. Цим були задоволені як українські підприємці, так і німецька адміністрація. Але Їх не влаштовувало те, що українська влада залишила в силі Уні­версал про соціалізацію землі, згідно з яким селяни вже на­весні мали починати ділити землю поміщиків. Міський про­летаріат, який підтримував більшовиків, був проти Центральної Ради. Сільський пролетаріат, бачачи, що його землі вже обсів німецький окупант, також був незадоволений її політикою. Заможне селянство ставилося вороже до Центральної Радила закон про соціалізацію землі. Поміщики, інші великі землевласники, яким за української влади ставилися пере­шкоди в експлуатації робітництва, теж не підтримували Цен­тральну Раду. Не в усьому розуміли М. Грушевського навіть українські демократи. Віддати владу чужинцям означало загубити національні здобутки. В цьому була трагедія Цент­ральної Ради. Німецька військова адміністрація все більше втручалася у внутрішні справи України. Це привело до гос­трих конфліктів між нею і Центральною Радою.

28 квітня 1918 р., коли Центральна Рада обговорювала накази головнокомандуючого німецькими військами фельд­маршала Г. Ейхгорна, в будинок Педагогічного музею ввірвалися німецькі солдати й арештували двох міністрів. На­ступного дня Центральна Рада зібралася на останнє засідання, на якому ухвалила проект Конституції УНР, змінила земельний закон і обрала М. Грушевського Президентом України. Після цього Центральну Раду, яка не зробила навіть спроби опору, розігнали німецькі війська.

Дата добавления: 2014-01-11