Українські землі під Польщею

Внаслідок воєнних дій України з Польщею і більшовиць­кою Росією, з 1919 р. під польською окупацією опинилися: Галичина, Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь, Західне Полісся, Посяння, Лемківщина. Поляки заперечували інтегральність української національної спільноти та розчленуван­ням її на окремі частини-окраїни намагалися проводити свою політику денаціоналізації. Для цього між Галичиною і північно-західними українськими землями був встановлений так званий „Сокальський кордон”. На Волинь, Полісся і Підляшшя не до­пускалося пресу з Галичини.

У політичній історії українців під Польщею розрізняємо три періоди.

Період повоєнної стабілізації. Він тривав до рішення Ради Амбасадорів (14 березня 1923 р.) про приєднання Галичини до Польщі. На Паризькій мирній конференції (28 червня 1919 р.) Польща зобов’язувалася перед державами Антанти гарантувати українському населенню культурну автономію. Право українці в на свою мову в публічному житті і навчання рідною мовою в початкових школах гарантувалося польською конституцією (17 березня 1921 р.). а закон від 26 вересня 1922 р. надавав самоврядування трьом галицьким воєвод­ствам — Львівському, Станиславівському і Тернопільському. Всі ці гарантії і закони ніколи не були здійснені. Польський уряд проводив у Галичині щодо українців політику терору, масових арештів, ув’язнень, концентраційних таборів (у 1919— 1920 рр. через них пройшло 70 тисяч українців).

За цього періоду українці Галичини не визнавали польської влади і бойкотували парламентські вибори (5—12 листопада 1922 р.). Поляки скасували 20 січня 1920 р. автономні права і самоврядування Галичини (Галицький Крайовий Сейм та Крайовий Виділ). Вони провели відносно українців денаціоналізуючі заходи, заборонивши видання української преси, підпорядкувавши шкільництво польському міністерству освіти. У Львівському Університеті були усунені українські катедри, на що українці реагували організацією Львівського (таємного) Українського Університету (1921—1925) з більш як 50 катедрами і близько 1500 студентами.

Українське політичне життя було репрезентоване чотирма партіями: Трудовою (передвоєнна Націонал-Демократична), Радикальною, Соціал-Демократичною і Християнсько-Суспільною. Координацію їх проводила Міжпартійна Рада під го­ловуванням Кирила Студинського. Усі українські партії своєю декларацією 14 лютого 1920 р. заявили, що вони стоять за державну самостійність Галичини. Північної Буковини і Закарпаття. Українські партії протестували як проти Варшав­ського договору (22 квітня 1920 р.), так і проти Ризького мирного договору (18 березня 1921 р.).

У відповідь на польський терор у серпні 1920 р. засновано революційну формацію — Українську Військову Організацію (УВО), яку з липня 1921 р. очолює полковник Євген Коновалець. Ця нова організація своїми революційними актами (за­мах на Юзефа Пілсудського 25 вересня 1921р., вчинений Степаном Федаком; підпали польських поміщицьких дворів; напади на поліційні встанови тощо) здобула підтримку і ви­знання значної частини української спільноти.

На північно-західних землях (Волинь, Полісся, Підляшшя) українці взяли участь у парламентських виборах у листопаді 1922 р., на яких обрали 20 українських послів і п’ять сенаторів. У польському сеймі Самійло Підгірський від імені всіх Українських послів заявив, що український народ бореться за від­родження самостійності української держави, а його представ­ники готові співпрацювати з польським народом, якщо українцям буде забезпечений вільний розвиток їх національного життя.

Період реорганізації політичних формацій (1923—1930). Стабілізація польської дійсності після рішення Ради Амбасадорів підвела українські політичні партії до перегляду свого становища і до участі у законодавчих органах Польщі. настає ліквідація екзильного уряду ЗУНР Євгена Петрушевича (15 березня 1923 р.), а серед галицьких партій йде реорганізація. Після дворічного шукання нового шляху різні фракції Трудової Партії об’єднуються 11 липня 1925 р. в Українське Національно-Демократичне Об’єднання (УНДО) під проводом Дмитра Левицького. УНДО вкладалося з представників колишньої Націонал-Демократичної Партії і в нових обставинах продов­жувало її діяльність. Воно стало провідною політичною силою, яка, крім суто політичних дій, опанувала освітні та господар­ські установи („Просвіта”, Ревізійний Союз Кооператив, Центросоюз „Дністер”), мала у своєму розпорядженні пресу (тижневик „Свобода”, щоденник „Діло”). Реформувалася і Радикальна партія, яка, об’єднавшись з соціалістами-революціонерами з Волині, створила Українську Соціалістично-Радикальну партію (УСРП) на чолі з Львом Бачинським, з 1930 р. — Іваном Макухом. Менший вплив мала Українська Соціал-Демократична Партія, що після насильного розпуску в січні 1924 р. відновила свою діяльність у груднів 1929 р. під проводом Миколи Ганкевича і орієнтувалася на міське робітництво. Новостворена 1930 р. Українська Католицька Народна Партія під проводом єпископа Григорія Хомишина і Осипа Назарука мала скромне політичне значення. Радянофільські тенденції відстоювали Українська Партія Праці (1927—1930) і Ук­раїнське Селянсько-Робітниче Соціалістичне Об’єднання (Сель-Роб), створене у жовтні 1926 р. з ініціативи КПЗУ, що з 1923 р. стала автономною частиною Комуністичної Партії Польщі, але була ліквідована Комінтерном у 1938 р.

Як реакція на розпорошення українських політичних сил, нездорові прояви співпраці з окупантами, зростання радянофільських тенденцій та для застосування більш радикальних форм боротьби в січні 1929 р. у Відні створено Організацію Українських Націоналістів (ОУН,), революційно-політичну формацію, яка грунтувалася на націоналістичній ідеології й, діяла на всіх українських землях, її провідником став Євген Коновалець. ОУН вдавалася до революційно-саботажних акцій, які були реакцією на антиукраїнські заходи польського уряду (прийняття закону про усунення української мови з польських державних і самоуправних установ Західної України, 31 липня 1924 р.; нищення українського шкільництва; колонізація українських земель польськими елементами, внаслідок якої наплинуло близько 200 тисяч поляків до сіл і близь­ко 100 тисяч до міст Західної України).

Українські партії взяли участь у березні 1928 р. у других польських парламентських виборах, обравши до сейму 56 послів і 11 сенаторів. Посли і сенатори УНДО створили Україн­ську Парламентарну Репрезентацію. Вона разом посольським клубом УСРП зробила в сеймі заяву про те, що стоїть на по­зиціях української державності і соборності всіх українських земель. У 1920-х рр. на західних українських землях, попри всі адміністративні утиски, розвивається українське культурне, наукове, громадське і господарське життя.

За наказом польського уряду (прем’єр Юзеф Підсудський) у вересні—листопаді 1930 р. в Галичині проведено „пацифікацію” — гострі репресії проти українського населення силами війська і поліції, знущання над провідниками українського по­літичного громадського, культурного життя. По селах і міс­тах знищено українські культурні установи, кооперативи проведено масові арешти. Проти цих звірств протестувала. Церква (митрополит Андрій Шептицький) і політичні парії як перед польськими (у сеймі і сенаті 26 січня 1931 р.), такі перед міжнародними колами (Лігою Націй). „Пацифікацію” було проведено як відплату за саботажну акцію українських революціо­нерів, а також для залякування українського населення під час підготовки до парламентських виборів. Внаслідок терору і виборчих зловживань українці здобули тільки 27 мандатів до сейму і п’ять — до сенату.

7930-ті роки: боротьба між політикою „нормалізації” і ре­волюційною дією. У 1930-х рр. посилилася антиукраїнська спрямованість польської політики. Декретом президента Польщі 18 червня 1934 р. створено концентраційний табір у Березі-Картузькій, який заповнено переважно українцями. Нова конституція з 1935 р. обмежила права парламенту. Було також розпущено сейм і сенат. Польща стала авторитарною державою. В такій ситуації УНДО намагалося „нормалізувати” українсько-польські взаємини. Польський уряд обіцяв новому (з 1935 р.) голові УНДО Василеві Мудрому припинити різкий антиукраїнський курс, а УНДО повинно було перестати співпрацювати з протиурядовою опозицією. На нових виборах (вересень 1935 р.) УНДО здобуло малу кількість місць. Все ж Василь Мудрий був обраний віце-маршалком сейму. Однак політика „нормалізації” не принесла значної зміни польського ставлення до українців. З 1938 р. почалися погроми українського населення й установ польськими шовіністичними колами. По містах проводили інтенсивну полонізацію. Особливо потерпіла Православна Церква на Холмщині, де внаслідок терористичних акцій у 1938 р. знищено 189 церков, а 149 було передано римо-католикам. З 1938 р. в УНДО оформлюється опозиція, яка засновує нову партію — Фронт Національної Єдності (ФНЄ) на чолі з Дмитром Палієвим. Стоячи на націоналістичній платформі, ФНЄ відмовляється від терористич­них акцій. В опозиції до політики „нормалізації” УНДО стала також редакція часопису „Діло”.

Паралельно з легальною політикою ОУН проводила ре­волюційні акції, які набували великого впливу на молоду генерацію. ОУН стає провідним чинником української політи­ки. У боротьбі проти польського шовінізму гине провідник ОУН Юліан Головінський (30 вересня 1930 р.). Поляки страчують бойовиків ОУН Василя Біласа й Дмитра Данилишина (23 грудня 1932 р.). На так протесту проти голоду на Україні ОУН організувала напад на консульство СРСР у Львові (22 жовтня 1933 р.). Внаслідок вбивства членом ОУН у Варшаві польського міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького, відпові­дального за пацифікацію, Варшавський процес засуджує керів­ників ОУН Степана Бандеру, Миколу Лебедя і Ярослава Карпинця на смертну кару (13 січня 1936 р.), яка була замінена пізніше на довічне ув’язнення. Другий великий процес проти Крайової Екзекутиви ОУН на західних українських землях відбувся в середині 1936 р. у Львові. 1930-ті рр. — це період по­стійних політичних процесів проти членів оун, які відважно виступають проти польської політики. Зростанню впливів ОУН протистояли не тільки окупанти, але й легальні україн­ські партії. Проти терористичних актів виступила й Церква. Все ж таки напередодні війни, в 1939 р., після невдачі „нормалізації”, коли Польща перетворилася на державу з поліційним режимом, ОУН залишається на західних українських землях єдиною реальною політичною силою.

Дата добавления: 2014-01-11