Психологія етнічних груп

Етнічні групи, як і класи, відіграють важливу роль в історичному прогресі.

Етнічна (грец. — народний) група — стійка спільність, що історично склалася на певній території і якій властиві відносно стабільні особливості мови, спільні риси, неповторні якості, усві­домлення єдності і відмінності від інших утворень (самосвідомість етносу), відмінні від інших груп характеристики (спосіб життєді­яльності, традиції, норми, правила і звички, побут, матеріальна і духовна культура, метод господарсько-екологічної діяльності, внутрішня формальна організація та ін.).

Формується і розвивається етнічна група природно-іс­торичним шляхом. Існує як реальна (компактна) сукуп­ність людей, яка завдяки своїй відносній цілісності є са­мостійним суб'єктом історичного і соціального процесу. В розсіяному (дисперсному) стані етнічна група може входи­ти до чисельніших етнічних спільнот як їх структурне ут­ворення. Такі її ознаки, як спільні культура, мова, психіч­ний склад, до якого належить і самосвідомість, зумовлю­ють етнічну ідентифікацію людини.

Дослідження психології етнічних груп започаткував В. Вундт, який інтерпретував поняття «народ» як етнічну спільноту. Для досліджень він брав міфи, звичаї, мову. Су­часна етнопсихологія для позначення компонентів психо­логії етнічних груп використовує поняття «національний характер», «національні почуття», «національна самосві­домість», «національно-психологічні явища», що у різних вимірах виражають вияви суспільної психології індиві­дів, які належать до етнічної групи. Вона аналізує факти, закономірності й механізми вияву типології, ціннісних орієнтацій і поведінки представників різних етнічних спільностей, описує і пояснює особливості та мотиви пове­дінки всередині спільності і між етносами, вивчає етнічні особливості психіки людей, етнічні конфлікти і стереоти­пи, етнічні особливості соціалізації особистості.

Етнопсихологія, досліджуючи, наприклад, еле­менти культури міжнаціональних відносин, має на меті формування довіри, згоди, взаємодопомоги у відносинах представників різних етнічних спільнот. Однією з найважливіших її ознак є спільність психічного складу, яка виражається в спіль­ності культури. Соціально-економічні, історичні умови, особливості життя кожного народу значною мірою визна­чають специфіку його психічного складу. Визначення психічного складу нації — досить складний процес, тому етнопсихологія використовує в емпіричних дослідженнях поняття «ментальність», «національний характер», «на­ціональна свідомість».

Ментальність. Цей феномен містить елементи націо­нального характеру, які діють, минаючи свідомість, спон­танно. Ментальність є своєрідним емоційно-психологіч­ним кодом, що викликає у суб'єкта конкретні реакції на зовнішні чинники, способом сприйняття й розуміння етно­сом свого внутрішнього світу та зовнішніх обставин. Вона відображає внутрішній стан, світосприйняття людини. Са­ме тому її часто трактують як «душу народу».

Ментальність (франц. — склад розуму, світосприйняття) — своєрідний стан, рівень розвитку, спрямованості індивідуальної та групової свідомості, здатність до засвоєння норм, принципів, жит­тєвих орієнтацій, суспільних цінностей, особливості адаптації до навколишнього середовища, впливу на нього, відтворення сукуп­ного досвіду попередніх поколінь.

Структурно цей феномен охоплює:

—наявність у людей конкретного суспільства певного спільного розумового інструментарію, психологічного ос­нащення, яке забезпечує їм особливе усвідомлення світу і себе в ньому;

—певний соціально-психологічний стан етносу, нації, народності, громадян, що втілив у собі (не в пам'яті, а в підсвідомості) результати тривалого й усталеного впливу етнічних, природно-географічних і соціально-економіч­них умов проживання;

—спосіб ставлення людини до внутрішнього і зовніш­нього світу, зумовлений психічними процесами його сприймання і розуміння (інтерпретації);

—людський вимір історичних макромас, людська ак­тивність, об'єктивована в культурних пам'ятках.

Національний характер. Ознаки ментальності збіга­ються з характеристиками феномену, позначеного поняттям «національний характер».

Національний характер — своєрідне, специфічне поєднання ти­пових рис у конкретних історичних і соціально-економічних умо­вах буття нації; уявлення народу про себе, сукупність стійких, ос­новних для національної спільності особливостей сприйняття нав­колишнього світу та форм реакцій на нього.

Національний характер фіксує певні типові риси, що найчастіше виявляються в тих випадках, коли йдеться не про окремих людей, а про групи. Однак типові риси націо­нального характеру не варто абсолютизувати, оскільки у будь-якій групі людей уживаються національні та соціаль­ні якості. Будь-яка риса національного характеру не може стосуватися лише конкретної нації, кожна з них є й за­гальнолюдською рисою. Адже так не буває, що одному на­родові властива організованість, іншому — охайність. То­му раціональніше думати не про різну сукупність рис, а про різну міру вираження конкретної риси, про специфіку її вияву.

Важливою сферою вияву національного характеру є ді­яльність, тому досліджують його, беручи до уваги продук­ти цієї діяльності, у тому числі й твори народного мистец­тва, мову. Дослідження мови особливо важливе, оскільки передавання рис національного характеру здійснюється за активної її участі. В етнічних групах фіксують і такі еле­менти психічного складу, як темперамент і здібності, хоча не всі дослідники визнають правомірність постановки проблеми специфіки вияву темпераменту і здібностей у різних етнічних групах.

Дослідження специфіки національного характеру уск­ладнюється багатьма обставинами. Однією з них є власти­вий будь-якому сприйманню соціальних явищ феномен стереотипізації, що особливо проявляється під час вивчен­ня представників іншої етнічної групи.

Етнічний стереотип — продукований під впливом конкретної ет­нічної культури, актуальний для представників окремої етнічної спільності, стійкий, емоційно насичений, ціннісно визначений, стандартизований образ, уявлення про певний об'єкт.

Виникнення етнічних стереотипів пов'язане з розвит­ком етнічної самосвідомості, усвідомленням власної на­лежності до певної етнічної групи. Таке своєрідне «Ми-по-чуття» фіксує усвідомлення особливостей власної групи, відмінність її від інших груп. Образ стереотипу формується під впливом міжетнічних відносин, особливої соціальної установки на представника іншої групи. Певну роль віді­грає в цьому і минулий досвід спілкування з іншою етніч­ною групою: якщо відносини були ворожими, то на кожно­го представника цієї групи поширюватиметься негативна установка. Викристалізуваний відповідно до установки об­раз діє як етнічний стереотип, який не обов'язково нега­тивно презентує іншу етнічну групу, але завжди засвідчує суб'єктивне сприйняття її.

Національний характер — досить стійке і суперечливе психічне утворення, у структурі якого поєднуються пози­тивні і негативні риси та особливості. Наприклад, росій­ський філософ Микола Бердяєв (1874—1948) звертав ува­гу, що в російському характері уживаються доброта і жор­стокість, душевна делікатність і брутальність, альтруїзм та егоїзм, велика волелюбність і деспотизм, самоприниження і національна гордість та шовінізм. Подібна поляризація притаманна кожному народові.

Національна свідомість. Як різновид свідомості соці­альної спільності, вона ґрунтується на уявленнях про соці­альні цінності, норми, важливі з огляду належності осо­бистості до конкретної нації. Одну національну свідомість розглядають як принципово новий якісний феномен.

Особливості психічного складу українців. У більшості досліджень до типових рис українського національного ха­рактеру зараховують демократичність, волелюбність, емоційність, що виявляються у музичності, наближеності до природи, культі жінки і родини, релігійності, толерант­ності до інших народів, працелюбстві, гостинності тощо. Українцям властива така психологічна риса, як інтровертність тобто — спрямованість (установка) людини на свій внут­рішній світ, на проблеми власного соціуму. З такою уста­новкою пов'язані миролюбність, несхильність до агресії та насильства, високе поціновування своєї внутрішньої сво­боди. Натомість екстравертність (лат. — поза) як спрямованість людини на зовнішній світ зумовлює відчут­но сильніший вияв колективізму (общинності), товарись­кості, відкритості зовнішньому світу.

З інтровертністю пов'язана така характерологічна риса українців, як індивідуалізм. В окремих дослідженнях ви­словлюються міркування, що він дещо ускладнює процес державотворення в Україні, бо часто межує з непокорою, ігноруванням, запереченням будь-якої влади, наближаю­чись іноді до анархізму.

Інтровертність, заглибленість у внутрішній світ орієн­тують на критичне ставлення до себе, своїх дій, налашто­вують на відповідальне ставлення до результатів своєї пра­ці. Проте кілька столітня бездержавність не сприяла фор­муванню в української нації відповідальності за власну до­лю, породжувала політичну пасивність, сподівання на чу­жу допомогу в розв'язанні власних проблем.

Ще однією домінуючою рисою українського національ­ного характеру є емоційність як підвищена чутливість, вразливість національної душі, схильність ображатися, слабка вольова регуляція. Водночас підвищена чутливість до всього, зокрема і до взаємин з іншими людьми, нерідко поєднується з певною амбіційністю («гоноровитістю»), що знаходить свій вияв у наданні значно більшого значення зов­нішнім атрибутам, ніж суті явищ. З цього погляду в різнома­нітних дослідженнях йдеться про недостатню розвиненість соціальної волі в українців. Перевага емоційності, спогля­дальності, мрійливості над волею часто не давали змоги до­сягати визначених цілей, реалізувати задумане, довести до кінця розпочате. Неадекватність вольової регуляції проекту­ється в таких характерологічних рисах, як упертість, праг­нення діяти по-своєму, всупереч раціональній логіці.

Зазначені якості не є специфічно українськими, вони притаманні й іншим народам, хоч виявляються у кожного з них по-своєму. Важливо при цьому мати на увазі, що жодна з рис національного характеру сама по собі не визначає його суті, а є лише певним способом реагування на обставини, формою переживання навколишньої дійсності. До того в Україні можна виокремити кілька відносно са­мостійних етнічних типів, зосереджених у конкретних ре­гіонах: у Закарпатті, Галичині, на Буковині та ін. Етнічний характер мешканців кожного з цих регіонів формувався під впливом різних соціально-історичних, політичних, культурних, релігійних, мовних, соціально-психологічних та інших умов. Тому процес формування цілісного україн­ського національного характеру ще далекий від свого за­вершення.

Висновок з 3 питання:

Отже, своєрідність національної психології наро­ду виражається не в неповторних психологічних рисах, а в їх неповторному поєднанні, вияві у певних звичаях, істо­ричних традиціях тощо. Тому важливо знати, які іс­торичні умови спричинили появу в національному характе­рі народу рис, звичок, почуттів, о представники іншого етносу можуть інтерпретувати як негативні. Не менш важ­ливо визнати вади у психічному складі власного народу, не абсолютизувати позитивні риси, не замовчувати ті, які гальмують його розвиток.

Дата добавления: 2014-01-11