Суб’єкти виконання зобов’язання

Виконання зобов’язань - центральна проблема зобов'язального права. Вона тісно пов’язана із забезпеченням прав кредитора, а у сфері економіки – з її стабільністю. Зобов’язання, особливо договірні виникають не заради зобов'язань, а заради досягнення певного правового результату. Тож виконання зобов'язань гарантує досягнення певного правового результату.

Поняття виконання зобов'язань

Вступ

Цінність зобов’язання полягає у його виконанні.

Виконання зобов’язання – це вчинення боржником на користь кредитора певної дії або утримання від дії, яка становить предмет виконання зобов’язання.

Наявність різноманітних зобов’язаннь обумовили необхідність закріплення в ст. 526 ЦК. загальних умов (засад) виконання будь-яких зобов’язань. Згідно з ними зобов’язання має виконуватися належним ячином відповідно до умов договору та вимог ЦК, Інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до ст. 526 ЦК України виконанням зобов’язань визнається належне учинення боржником на користь кредитора визначеної дії відповідно до умов договору, вимог самого ЦК, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Якщо спростити це правило за рахунок упущення умов та вимог виконання зобов'язань, то під виконанням зобов'язання слід розуміти учинення боржником дій, на підставі яких виникають, здійснюються та припиняються права та обов'язки сторін із даного зобов'язання. Отже, виконання зобов'язань за своєю юридичною природою є правочином, здебільшого одностороннім¹.

Виконання зобов'язання безпосередньо пов'язане з його об'єктом — тими діями боржника на користь кредитора, які він повинен учинити відповідно до домовленості сторін зобов'язання, вимог закону чи вимог, що звичайно ставляться. У будь-якому разі це здебільшого активні дії боржника на користь кредитора. У той же час у зобов'язаннях з від'ємним змістом особі слід лише утриматися від учинення певних шкідливих для іншої сторони дій. Іншими словами, виконанням є ухилення (утримання) від дій чи поведінки, які можуть призвести до виникнення деліктних зобов'язань.

У доктрині цивільного права склалось два напрямки розуміння юридичної природи виконання зобов'язання. Одні вважають, що за своєю юридичною природою дії з виконання зобов'язання є правочином і повністю охоплюють цим поняттям². Інші, навпаки, вважають, що за своєю юридичною природою виконання не може вважатися угодою (правочином), а лише юридичним вчинком — правомірною дією, наслідки якої настають незалежно від того, чи була вона спрямована на їх досягнення чи ні. Обґрунтування позиції полягає у тому, що після здійснення виконання боржник не вправі посилатися на те, що він його вчинив помилково.

До того при виявленні юридичної природи виконання слід виходити із підстави виникнення юридичного обов'язку і розмежовувати сам договір, як правочин на настання змін та припинення суб'єктивних прав та юридичних обов'язків, та його окремі елементи. Виконання договірного зобов'язання чи зобов'язання взагалі є реалізацією відповідних суб'єктивних прав кредитора.

Воно — наслідок підстав виникнення зобов'язання взагалі. Надавати йому самостійного правового значення як окремого правочину навряд чи є доцільним.

На характер дій впливає вид та підстава виникнення зобов'язання. Більшість виконань зобов'язань полягає у необхідності учинення активних дій безпосередньо боржником: передати майно, виконати роботу, надати послугу чи сплатити гроші. Наприклад, за договором купівлі-продажу продавець як боржник повинен передати товар покупцю, а той теж, як боржник, повинен прийняти товар і сплатити за нього обумовлену або визначену суму грошей.

Виконання зобов'язання із від'ємним змістом полягає в утриманні від учинення таких дій, які можуть завдати збитку чи шкоди іншим фізичним чи юридичним особам. Проте утримання оцінюється лише через непорушність абсолютних прав та охоронюваних інтересів осіб.

Виконання зобов'язань має певні загальні оціночні категорії: належність, вчасність, доречність, прийнятність для кредитора, адекватність тощо. Основне — належне виконання зобов'язання. Інші є доповненням та гарантіями обов'язку по здійсненню активних дій. Наприклад, зберігач не вправі користуватися майном, що передане йому на зберігання, якщо інше не передбачено договором. Не допускається без згоди кредитора дострокове виконання зобов'язання, наприклад, з передачі майна. Це може спричинити у кредитора додаткові витрати на зберігання майна та підтримання у належному стані до моменту його використання.

Зобов'язань із від'ємним змістом зазначене не стосується. Вони є скоріше винятком із загального правила. Тому слід мати на увазі, що особливості виконання зобов'язань стосуються лише зобов'язань із активними діями.

Варто зазначити, що за смислом законодавець ототожнює поняття «виконання зобов'язань» з поняттям «належне виконання зобов'язання» хоча й не надає їм легального тлумачення. Ми виходимо з протилежного і, зокрема, легального визначення терміну «неналежне виконання» зобов'язання, що міститься у ст. 610 ЦК України. Ним визнається порушення зобов'язання, тобто його невиконання або виконання з порушенням умов. Звідси всяке навіть найменше відхилення від належного виконання зобов'язання

кваліфікується як його порушення, а відсутність такого порушення свідчить про виконання зобов'язання належним чином.

Більше того, зобов'язання найбільш прийнятним та безконфліктним чином припиняються у разі його належного виконання (ст. 599 ЦК України). Наприклад, розміщення реклами поза рамками встановленої договором рейтингової телепрограми хоча й є виконанням рекламного зобов'язання, але неналежним. Тим самим зменшується комерційний ефект від такої реклами, звужується коло потенційних споживачів, що приносить збиток.

Оцінка виконання зобов'язання здійснюється за формальними ознаками, а саме за змістом зобов'язання. До них відносяться умови зобов'язання, зокрема предмет виконання зобов'язання. До того ж у ЦК України розширено перелік умов, яким повинно відповідати виконання зобов'язання. Предметом виконання зобов'язання визнаються дії, які мають бути учинені кредитором на користь боржника. Останній залежить від виду зобов'язання, підстав його виникнення, диспозитивності чи імперативності формування змісту.

Предмет виконання може бути простий, а може бути складний. Так, у зобов'язаннях з передачі речі предмет виконання полягає, власне, у діях з передачі цього майна. При продажу складного майна предмет виконання ускладнюється обов'язком проконсультувати покупця, на його вимогу доукомплектувати його чи провести тюнінгові удосконалення, здійснювати післяпродажне обслуговування тощо. Отже, ускладнений предмет виконання маємо при змішаних договорах. Виконання зобов'язання може бути розтягнуте у часі. Так, за договором поставки передача речей здійснюється протягом певного часу. При цьому кожен акт виконання зобов'язання належним чином фіксується в актах прийому за кількістю та якістю. Він може оцінюватися сумарно. Так, якщо недопоставка в одному періоді компенсується у наступному, то сума штрафу за недопоставку зменшується вдвічі.

Виконання зобов'язання повинно відбутися належній особі — кредитору або іншим особам, що визначені законом або договором. Так, за відсутності кредитора виконання грошового зобов'язання може відбутися через внесення боргу у депозит нотаріуса (ст. 537 ЦК України)

Отже, виконанням зобов'язання — здійснення боржником на користь кредитора обумовленої підставою виникнення і встановленими вимогами дії, яка становить предмет зобов'язання.

Виконання зобов'язання зводиться до таких правил. Воно повинно:

—відповідати вимогам договору чи закону, іншого нормативного акту;

—стосуватися означеного предмета виконання;

—бути здійсненим на користь кредитора чи вказаної ним або визначеної законом особи;

—здійснене у визначений сторонами чи законом строк;

—виконане визначеним чи прийнятним для кредитора способом;

—здійснене у визначеному кредитором чи законом місці.

Таким чином, виконання має свої оціночні категорії, за якими у подальшому можна визначити, наскільки його сторони дотримались встановлених правил (вимог) і які правові наслідки можуть (повинні) настати в разі їх порушення.

Принципи виконання зобов'язань.

Виконання зобов'язання здійснюється за виправданими практикою сталими підходами, які мають загально оціночний характер і отримали назву п ринципи виконання зобов'язання. Вони не формалізовані у новому ЦК, проте знайшли своє відображення у його нормах.

Чинне законодавство передбачає такі принципи:

- належного виконання,

- економічності виконання,

- ділової співпраці,

- реального виконання,

- добросовісності,

- розумності,

- справедливості

Традиційно серед принципів

ва належного виконання і входить до його змісту. Інші, навпаки, виходили з того, що належне виконання зобов'язань — складова принципу реального їх виконання і охоплює собою належне виконання всіх якісних та кількісних показників. Найбільш авторитетний за тих часів фахівець із зобов'язального права О. С. Йоффе надавав принципу реального виконання зобов'язань значення загального й підкреслював, що реальне виконання зобов'язань передбачає й належне виконання, а в разі порушення боржником свого обов'язку й виконання в натурі.

Сучасний фахівець договірного права М. І. Брагінський виходить за сучасних умов з того, що реальне та належне виконання зобов'язань є різноплановими явищами: перше— відображає сутність виконання як обов'язку вчинення певної дії, друге — якісна характеристика цього виконання.

Досить конструктивною є позиція М. М. Сібільова, яку ми розділяємо. Він виходить з того, що в умовах ринкової економіки принцип реального виконання зобов'язання втратив своє первісне значення, і кредитор може задовольнитися відшкодуванням завданих йому невиконанням збитків у повному обсязі. За рахунок цього свій інтерес кредитор може задовольнити на ринку. За таких умов роль принципу реального виконання зобов'язання буде поступово зменшуватися і надалі.

Принцип належного виконання сформульований у ст. 526 ЦК України і є домінуючим. Як вже відзначалося зобов'язання повинні виконуватися належним чином відповідно до їх умов і вимог закону, інших правових актів, а при відсутності таких умов і вимог — відповідно до звичаїв ділового обороту чи іншими звичайно пропонованими вимогами. Даний принцип передбачає, що зобов'язання має бути виконане:

1) належними суб'єктами. Ідеальна модель міститься у самому визначенні зобов'язання: боржник виконує певні дії на користь кредитора. Проте чинне законодавство передбачає ряд відхилень

від цього загального правила, які можуть бути об'єктивного (припинення суб'єкта зобов'язання) чи суб'єктивного характеру. У першому випадку безпосередньо законом визначаються порядок та межі правонаступництва. У другому це здійснюється на основі правочинів — одностороннього виконання зобов'язання боржника третьою особою (батько віддає борг сина) або на основі домовленості третьої особи з однією із сторін зобов'язання.

Варто зауважити, що вступ третьої особи у виконання зобов'язання може мати два наслідки: третя особа перебирає на себе всі права і обов'язки за зобов'язанням; третя особа пов'язана внутрішніми правовідносинами лише з тою стороною зобов'язання, на боці якої вона виступає. Другий варіант є переважаючим. У той же час якщо третя особа є виробником товару, який вона передає замість кредитора, то вона відповідає перед споживачем і за можливе завдання цим товаром збитку.

Виконання зобов'язання — основний обов'язок боржника та зміст самого виконання. Тому боржник, як ми неодноразово підкреслювали, є активною стороною при виконанні зобов'язання. Кредитор, навпаки, є пасивною стороною. Йому все одно, від кого отримати належне виконання зобов'язання, окрім випадків, коли це пов'язано із особистістю боржника.

Однак в ряді випадків при консенсуальних зобов'язаннях боржник повинен мати необхідні дані про кредитора: нове місце його знаходження, нові реквізити, нову назву. Тому при їх зміні кредитор повинен повідомити про це боржника;

2) у належному місці;

3) у належний час;

4) належним предметом і способом, належною якістю і в належному обсязі.

Як ми вже зазначали, раніше домінуючим був принцип реального виконання зобов'язань. В умовах домінування споживача та для забезпечення умов конкуренції він втратив домінуюче значення, яке надавалося йому за умов планової економіки, і по суті поглинається принципом належного виконання. Нагадаємо, що раніше споживачі товарів, робіт та послуг жорстко прив'язувались до їх виробників з плановим матеріально-технічним забезпеченням, а звідси й відсутність можливості різко наростити обсяги їх виробництва. Тож альтернативи задовольнити свої потреби в разі невиконання зобов'язання боржником майже не було.

Проте принцип реального виконання зобов'язань все-таки збережений у ст. 552 ЦК України, де говориться, що сплата неустойки не звільняє боржника від виконання свого зобов'язання в натурі. Однак варто мати на увазі можливість встановлення іншого законом або договором.

Законом передбачені окремі випадки примусового виконання зобов'язання в натурі. Так, невиконання зобов'язань з передачі індивідуально визначеної речі у власність чи користування кредитору дає йому право вимагати відібрання цієї речі в боржника і передачі її кредитору на передбачених зобов'язанням умовах. Це право відпадає, якщо річ уже передана третій особі, яка має право власності. Якщо річ ще не передана, перевагу має той із кредиторів, у якого зобов'язальне право виникло раніш, а якщо це неможливо — той, хто раніш пред'явив позов.

Принцип реального виконання зобов'язання має виняток. Підставами звільнення від виконання зобов'язань у натурі є:

—відшкодування збитків і сплата неустойки;

—відмова кредитора від прийняття виконання;

—сплата відступного;

—одностороння відмова від виконання зобов'язань;

—в інших випадках припинення зобов'язань: зарахування, новація, неможливість виконання, прощення боргу, ліквідація юридичної особи й ін.

Невиконання обов'язку виконати визначену роботу передбачає не вимогу про виконання в натурі, а виплату грошової компенсації за роботу або самому кредитору, або за його дорученням третім особам.

І принцип належного виконання, і принцип реального виконання носять диспозитивний характер, оскільки норми ЦК допускають самостійність сторін договору у визначенні його правил (інших, ніж встановлені законом). Так, у ст. 526 ЦК визначено, що насамперед сторони повинні керуватися умовами зобов'язань, визначеними ними, а також вимогами закону й інших правових актів.

Принцип економічності виконання зумовлює необхідність його виконання найбільш економічним для кредитора чином. Так, товар може бути перевезений малою швидкістю (оптимальна розрахункова ціна транспортних витрат), підвищеною чи взагалі транспортною авіацією. Транспортні витрати включаються у ціну товару і при їх збільшенні роблять нерентабельним його виробництво (реалізацію) і в кінцевому результаті ведуть до неконкурентоспроможності.

Принцип ділової співпраці та взаємодопомоги спонукає кожну із сторін зобов'язання сприяти одна одній у виконанні свого обов'язку. Боржник вправі розраховувати на таке сприяння кредитором, хоч це і не входить у зміст зобов'язання та не передбачено законом чи договором, але дозволяє йому найкращим і найбільш прийнятним чином його виконати.

Цей принцип має внутрішній прояв. Наприклад, передоплата з боку надає у розпорядження боржника додаткові кошти, необхідні для фінансового супроводження виконання його обов'язку, використання доброякісної упаковки та тари — збереженню товарного вигляду продукції, попереджує її втрату чи пошкодження. Це виявляється в задатку. Зовнішній бік дії принципу виявляється у інформаційному співробітництві: наданні даних про стан ринку, конкурентів, запланованих змін у товарній номенклатурі, маркетинговій політиці тощо.

Добросовісність виявляється у недопущенні зловживання своїми суб'єктивними правами, недопустимості існування кабальних відносин, людяності у відносинах меркантильного характеру, належному виконанні юридичних обов'язків. Добросовісність презюмується у тих випадках, коли, набуваючи права, кредитор не знав і не міг знати про права інших осіб на цей об'єкт. Презумпція добросовісності і вимога добросовісності слугує гарантією для охорони прав фізичних осіб.

Розумність зумовлює раціональність виконання зобов'язань, усвідомленість їх учинення і можливих правових наслідків, дотримання певних меж. Розумним слід вважати таке виконання зобов'язання, яке дозволяє особі, що наділена нормальним, середнім рівнем інтелекту, знань і життєвого досвіду, адекватно оцінювати проведене виконання. Розумність по суті характеризує інтелектуальні якості боржника при здійсненні юридично значимих дій.

Справедливість здебільшого розглядається як оціночна моральна категорія, коли відносини встановлюються відповідно до вимог права, заслуг та ролі особистості, загальних засад існування суспільства.

Принцип стабільності зобов'язань виявляється у їх гарантовано сті і полягає в наступному:

а) неприпустимості односторонньої відмови від виконання зобов'язання;

б) неприпустимості односторонньої зміни зобов'язання незалежно від того, встановлені права та обов'язки сторін законом, договором або односторонньою правомірною дією однієї з них.

Право на односторонню відмову від виконання зобов'язання чи зміну його умов (за винятком зобов'язань у господарській діяльності) може проводитись тільки у встановлених законом випадках і формах¹⁰.

Не менш цікавою є проблема зміни зобов'язань. Е. Годеме виділяє такі види зміни зобов'язань:

—віднесених до сили зобов'язання;

—віднесених до предмету чи до змісту зобов'язання";

—віднесених до активного чи пасивного суб'єктів зобов'язання.

Принципи виконання зобов'язань проведені на загальному рівні у нормах про виконання зобов'язання, їх забезпечення та припинення, а також на рівні договірних та позадоговірних зобов'язань.

чого боржник повинен учинити ті дії, які від нього вимагає кредитор^.

Отже, виконанням зобов’язань визнається належне учинення боржником на користь кредитора визначеної дії відповідно до умов договору, вимог самого ЦК, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Суб'єктом виконання зобов'язання є, перш за все, боржник та кредитор. Проте у подальшому в договірних зобов'язаннях вони персоніфікуються, що забезпечує символьність цивілістичних категорій та чітке уявлення фахівця чи навіть пересічної людини про правове становище такого суб'єкта. Наприклад, продавець — той, хто продає товари, — передає їх у власність іншої особи (покупця) за гроші. Дарувальник — особа, яка безкоштовно передає речі у власність іншої особи.

Залежно від встановлених законом вимог щодо сторін зобов'язання можна виявити ряд їх груп:

1) загальноправові — для них потрібно лише наявність дієздатності, достатньої для вступу у такі зобов'язання і можливість мати за ними суб'єктивні права та юридичні обов'язки. Так, стороною у дрібному побутовому правочині (договорі) може бути й частково дієздатна особа;

2) спеціальні, для яких потрібно мати спеціальний правовий статус: підприємницькі зобов'язання виникають лише за участі особливого суб'єкта права — зареєстрованого у встановленому порядку підприємця. Кредитором за кредитними договорами можуть бути комерційні банки, товариства взаємного кредитування та страхові компанії.

3) персоніфіковані — мають особливу кваліфікацію, допуски та можливість бути стороною в даному зобов'язанні. Так, брокер, що має разовий пропуск у певне біржове місце (яму), може ста ти стороною представницьких відносин лише на день дії пропуску та певний вид біржових угод.

За підставами їх виникнення можна виділити такі сторони зобов'язання:

—договірні — ті, що вступили у зобов'язанні виключно на підставі договору як домовленості з іншою стороною;

—правочинні — які стали стороною в зобов'язання на підставі учиненого правочину. Якщо спадкоємець учинив правочин з прийняття заповідальної відмови, то в силу заповіту він зобов'язаний учинити на користь вигодонабувача певні дії зобов'язального характеру;

—законні стають ними в силу безпосередньої вказівки закону;

— судові — залучені до зобов'язання на підставі ухвали суду. Наприклад, відповідно до Закону України «Про друковані засоби масової інформації» відповідачами у справах про відшкодування моральної шкоди є засіб друкованої інформації та особа, що вмістила в ньому публікацію, яка порушила недоторканність честі, гідності та ділової репутації. Якщо позивач звернеться тільки до ЗМІ, то суд вправі за своєю ініціативою залучити до справи автора публікації.

Можна виділяти сторони зобов'язання за видом зобов'язань, сферою та іншими критеріями. Разом з тим є загальні критерії оцінки правового становища сторін зобов'язання, на яких і зупинимо свою увагу.

Варто зауважити, що засоби стимулювання до виконання зобов'язань боржника і реалізації прав кредитора — різні. Це пояснюється загальними правилами здійснення цивільних прав: вільно, на власний розсуд (ст. 12 ЦК України). У той же час для того необхідне хоча б сприяння з боку кредитора. Так, якщо обдарований не прийме дар, то для нього правові наслідки, задля яких учинив дарунок дарувальник, не настануть.

Активність боржника при виконанні зобов'язання гарантується можливими негативними наслідками для нього (притягненням до цивільно-правової відповідальності), а в передбачених законом випадках — примусом. Такий висновок знову ж таки слідує із легального визначення зобов'язання, де підкреслюється, що саме боржник повинен вчинити на користь кредитора певну дію (ст. 509 ЦК України). Навпаки до кредитора таких наслідків застосувати не можна, примусити його набути прав не можна. Так, і в наведеному вище випадку обдарований не може бути примушений до прийняття дарунку.

Саме боржник є носієм пасивного в забезпеченні відповідними правовими засобами виконання зобов'язання. Кредитор — активна сторона. Проте якщо буквально тлумачити ст. 527 ЦК України, то ми повинні дійти висновку:

1. Боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок. У той же час кредитору більш важливо не хто, а як буде виконано зобов'язання. Тому закон допускає заміну боржника на іншу особу — правонаступництво. Для зобов'язань особистого характеру (пов'язаних з особистістю боржника) альтернатива не допускається. Це стосується договорів літературного та художнього замовлення, вважаємо модельного пошиття, ремонту, лікарняного обслуговування

тощо. Обов'язок особистого виконання зобов'язання боржником або конкретною особою-працівником боржника може випливати із суті зобов'язання або домовленості. Таким чином, особисте виконання зобов'язання боржником проводиться у випадках, коли це:

—безпосередньо вказано законом;

—встановлено угодою сторін;

—випливає із суті зобов'язань.

Відповідно до ч. 2 ст. 527 ЦК України кожна із сторін у зобов'язанні має право вимагати доказів того, що обов'язок виконається належним боржником або виконання приймається належним кредитором чи уповноваженою на це особою і несе ризик наслідків непред'явлення такої вимоги. Доказовий бік виконання зобов'язання має правове значення:

—для легалізації речей, які обмежені у цивільному обігу;

—для забезпечення прав споживачів у разі передачі їм товару неналежної якості тощо;

—для послідуючих реєстраційних процедур, наприклад, реєстрації нерухомості. Так, для реєстрації автомобіля у МРЕВ (міжрайонний реєстраційно-екзаменаційний відділ) необхідний документ, який свідчить про правомірність володіння автомобілем: договір купівлі-продажу, договір дарування, договір оренди, свідоцтво про спадкування, виграшне свідоцтво тощо;

—для балансових проводок майна юридичних осіб;

—для забезпечення безготівкових розрахунків;

—для підтвердження легальності наявності даного майна, наприклад, у суб'єктів торгівлі;

—для митного оформлення товарів при зовнішньоекономічній торгівлі. Так, відповідно до «Порядку декларування митної вартості товарів, що переміщуються через митний кордон України¹⁵» від 28 серпня 2003 р. № і375 для підтвердження заявлених відомостей про митну вартість товарів, що переміщуються через митний кордон України, декларант повинен подати такі документи: угоду (контракт), на підставі якої здійснюється поставка товарів, та додатки до неї; рахунок-фактуру (інвойс) і банківські платіжні документи, рахунок-проформу, а також інші платіжні та бухгалтерські документи; угоду про перевезення, транспортні та страхові документи; рахунки про сплату наданих транспортно-експедиційних послуг; пакувальні листи; ліцензії на вивезення (ввезення) товарів; сертифікат походження товару, сертифікат якості, сертифікат безпеки;

— в інших, передбачених законом випадках.

2. Кредитор відповідно зобов'язаний прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлене договором або законом, не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту. Так, відповідно до ст. 689 ЦК України покупець зобов'язаний прийняти товар, крім випадків, коли він має право вимагати заміни товару або відмовитися від договору купівлі-продажу. Але в подальшому зобов'язальне право виходить із диспозитивності, і якщо кредитор не прийме виконане, він втрачає право на нього. У ряді випадків кредитор повинен теж виконувати активні дії:

—коли він є боржником за зустрічним зобов'язанням;

—коли законом встановлено необхідність учинення ним активних дій (видання відповідного документа) чи учинення інших дій. Так, згідно з ч. 2 ст. 527 ЦК України покупець зобов'язаний вчинити дії, які відповідно до вимог, що звичайно ставляться, необхідні з його боку для забезпечення передання та одержання товару, якщо інше не встановлене договором або актами цивільного законодавства. Часто це стосується персоніфікації суб'єкта, тобто повідомлення свого прізвища, імені та по батькові;

—коли настання прав пов'язується з необхідністю реєстрації правочину чи його об'єкта;

—в інших випадках.

До суб'єктів зобов'язання відноситься й третя особа. Вона може бути як на боці кредитора, так і на боці боржника і брати участь у зобов'язанні в силу договору, одностороннього правочину, що забезпечує належне виконання зобов'язання.

Виконання зобов'язання третьою особою

Як вже зазначалось, виконання зобов'язання особисто боржником не зачіпає суттєвих інтересів кредитора і не впливає на характер та якість виконання. Тому домінуюче значення надається отриманню кредитором виконання, а від кого воно надійде — суттєвого значення не має. Для цього призначений інститут передоручення виконання зобов'язання третій особі (ст. 528 ЦК України), відповідно до чого виконання обов'язку може бути покладено боржником на третю особу, якщо з умов договору, вимог чинного законодавства або суті зобов'язання не випливає обов'язок боржника виконати зобов'язання особисто. До того кредитор зобов'язаний прийняти виконання від третьої особи.

Передоручення виконання зобов'язання може мати місце у випадках, якщо:

1) це передбачено встановленими правилами;

2) третя особа адміністративно підпорядкована боржнику;

3) якщо третя особа пов'язана з боржником відповідним до говором;

4) якщо законодавством чи договором не встановлено заборони чи обмеження стосовно передоручення виконання.

У літературі поряд з терміном «передоручення» застосовується термін «переадресування». Між тим, як ми вважаємо, синонімічне їх застосування безпідставне. Переадресування може бути за наявності субординаційного зв'язку. Наприклад, виконання зобов'язання перед кредитором покладається на конкретну філію або в рамках об'єднання підприємств на інше підприємство, що не є стороною в договорі, але знаходиться в системі певного господарського утворення (об'єднання підприємств). Переадресування може мати місце стосовно державних підприємств.

Більше того, при передорученні боржник все одно несе відповідальність за дії іншої особи. Так, відповідно до ч. 2 ст. 528 ЦК України у разі невиконання або неналежного виконання обов'язку боржника іншою особою цей обов'язок боржник повинен виконати сам. Отже, законодавець виходить з того, що відповідальність за невиконання чи неналежне виконання зобов'язання третьою особою все-таки несе сторона зобов'язання, за винятком коли ця відповідальність покладена безпосередньо на виконавця. При переадресуванні його обов'язки та наявні права переходять до суб'єкта, який вступає у зобов'язання на його стороні.

Відносини між третьою особою та боржником зумовлені підставою їх виникнення. В умовах ринкової економіки і альтернативи у забезпеченні потреб особистим якостям виконавця надається досить велике значення. Виходячи із диспозитивності цивільного права і диктату споживача при укладенні договору замовник може вимагати виконання його замовлення конкретною фізичною особою. Такі умови практикуються при ремонті складної техніки, зокрема автомобілів. Майстер знає особливості конкретного автомобіля, між ним і замовником з часом складуються особливі довірчі відносини. її заміна може кваліфікуватися як

неналежне виконання зобов'язання. Слід підкреслити, що такий напрям персоніфікації виконавця проводиться виключно в межах договірного права і поки що належним чином не забезпечено правовими засобами.

Досить цікаве правило міститься у ч. З ст. 528 ЦК України: інша особа може задовольнити вимогу кредитора без згоди боржника в разі небезпеки втратити право на майно боржника (право оренди, право застави тощо) внаслідок звернення кредитором стягнення на це майно. У даному випадку до цієї іншої особи переходять права кредитора у зобов'язанні.

Як вже зазначалось при аналізі суб'єктного складу зобов'язань, третя особа може виступати і на стороні кредитора, але за згоди останнього чи у тому разі, коли це безпосередньо передбачено актами цивільного законодавства.

Заміна осіб у зобов'язаннях

Заміна осіб у зобов'язанні може бути спричинена як об'єктивними, так і суб'єктивними причинами. Заміна осіб у зобов'язанні означає передачу прав кредитора та обов'язків боржника на іншу особу.

Заміна кредитора в порядку сингулярного (часткового) правонаступництва відбувається шляхом укладання кредитором договору з третьою особою на поступку належного кредитору права вимоги або безпосередньо на підставі прямої вказівки закону. У силу закону поступка права вимоги може мати місце у випадках, передбачених законом:

—у результаті універсального правонаступництва (при реорганізації юридичної особи або спадковому правонаступництві);

—за рішенням суду про переведення прав кредитора на іншу особу, коли можливість такого переведення передбачена законом (наприклад, при реалізації одним із власників права переважної покупки, внаслідок чого він заступає на місце колишнього по купця);

—унаслідок виконання зобов'язання боржника його поручителем або заставником, що не є боржником за цим зобов'язанням. Відповідно такий поручитель (заставник) займає місце колишнього кредитора;

—при суброгації (переході прав) страховику прав кредитора до боржника, відповідальному за настання страхового випадку;

—в інших випадках, передбачених законом.

Заміна кредитора в зобов'язанні за договором називається цесією. Первісний кредитор, що передає своє право вимоги, називається цедентом, а особа, що приймає права вимоги (новий кредитор) — цесіонар.

У стародавньому римському праві діяло правило, за яким •зобов'язання має бути непорушним. Діяло правило: — Право вимоги, яке виникло один раз, звичайно не переходить до іншого, окрім переходу до спадкоємця. Таке правило, власне, про особистий характер зобов'язання обмежувало розвиток економічних відносин і потребувало його зміни. Спочатку це виявилось в інституті заповідальної відмови. Проте у римському праві було й право на переуступку, згідно з яким кредитор зобов'язувався уступити визначені права вимоги незалежно від його волі на підставі закону. В міру того, як у зобов'язаннях домінуюче місце займало майно, виникла потреба урізноманітнити взаємовідносини їх сторін.

Однією з перших форм передачі прав кредитора іншим особам стала делегація (delegation), у тому числі й активна. Вона розглядалась як вид новації, за якої одночасно із заміною зобов'язання відбувається заміна активного його суб'єкта. Делегація стала першим кроком відчуження прав вимоги на підставі договору. Проте вона мала ряд недоліків, що спонукало до пошуку більш дієвих інститутів передачі прав кредитора третім особам.

З'явився інститут процесуальних представників, який використовувався для заміни первісного кредитора новим через надання первісним кредитором новому кредитору щодо звернення стягнення з боржника на свою користь.

У подальшому в результаті спроб поєднати всі позитивні риси делегації та процесуального представництва виникла цесія — передача вимог за угодою між старим і новим боржниками незалежної від наявності згоди боржника. Варто було лише повідомити боржника про здійснення цесії. Первісний кредитор йменувався цедентом, а новий — цесіонарієм. До того використовувалась платня цесія, тобто продаж зобов'язальних прав вимоги (О. 46.1.36.) Одночасно були й обмеження цесії: поступка більш могутнім кредиторам, заборона стягнення з боржника більшої за вартість купленої вимоги суми.

У подальшому інститут переходу прав кредитора до третіх осіб було розвинуто у Соdе Nароlеоn (Французькому цивільному кодексі — ФЦК та Німецькому Цивільному уложенні — BGB). У першому поступка вимоги є договором, за яким право вимоги переходить від кредитора (цедента) до нової особи (ценсіона-рія). Норми про цесію у ФЦК містяться в титулі «Продаж».

Крім договірного переходу прав кредитора, тут врегульовано й перехід прав кредитора на підставі закону— суброгація (ст. 1249 ФЦК). Суброгація має чотири випадки:

1) суброгація на користь того, хто як кредитор оплачує іншого кредитора, що має перед ним перевагу через його привілеї чи іпотеку;

2) набувач нерухомості, що застосовує ціну її придбання для оплати кредиторові, що мав іпотеку на цю нерухомість;

3) суброгація на користь одного із співборжників чи спільних поручителів, що виконали зобов'язання з оплати за інших;

4) суброгація на користь спадкоємця, який прийняв спадщину за умови складання опису і сплати за свої кошти боргів спадкодавця.

У BGB є норми про захист інтересів сумлінного боржника, який не знав про уступку вимоги (ст. 407) та інші досить цікаві норми.

Варто зазначити, що в доктрині цивільного права зміна осіб у зобов'язанні кваліфікується як трансформація зобов'язання, перенесення зобов'язань, зміна осіб у зобов'язаннях, заміна сторін тощо.

Цесія здійснюється правочином для передання цедентом за правонаступництвом цесіонару прав вимог за зобов'язанням. Вона може бути оплатною та безоплатною. Звичайно згода боржника на уступку права вимоги не потрібна. Якщо ж особистість кредитора має істотне значення для боржника, то тоді така згода необхідна (п. 2 ст. 388 ГК). Наприклад, комітент, що дав комісійне доручення комісіонеру і зобов'язався сплатити йому за це винагороду, вправі обмовити, що без його згоди комісіонер не може передавати іншим особам не тільки комісійне доручення, але й право одержати винагороду. При передачі іменної облігації новому власнику необхідно одержати згоду боржника.

Кредитор зобов'язаний письмово повідомити боржника про перехід його прав до іншої особи. Це є гарантією належного виконання зобов'язання на користь цесіонарія. При відсутності такого повідомлення новий кредитор несе ризик несприятливих наслідків. У цьому випадку виконання зобов'язання первісному кредитору визнається виконанням належній особі.

Ще раз важливо підкреслити, що ті права, які нерозривно пов'язані з особистістю кредитора, не можуть бути передані третім особам (аліменти, платежі з відшкодування шкоди, завданої ушкодженням здоров'я, тощо).

При поступці вимоги змін в обсязі прав і обов'язків сторін не відбувається.

Варто зауважити принциповий момент, який полягає у тому, що поступка права вимоги повинна бути зроблена у визначеній формі, установленій для здійснення правочину, за яким ці права поступаються.

1. Поступка вимоги, заснованої на правочині, учиненому в письмовій чи нотаріальній формі, повинна бути також учинена у відповідній письмовій формі.

2. Поступка вимоги за правочином, який вимагає державної реєстрації, має бути зареєстрована у встановленому для реєстрації цієї угоди порядку.

3. Поступка вимоги за ордерним цінним папером відбувається шляхом індосаменту на цьому цінному папері відповідно до встановлених вимог.

4. Поступка вимоги з усної угоди (це в основному дрібні по бутові угоди) може бути зроблена в усній формі.

Кредитор, що вибуває із зобов'язання, повинен передати новому кредитору всі документи, що засвідчують право вимоги, і сповістити інші відомості, що мають значення для здійснення вимог.

Цедент несе відповідальність за недійсність переданої вимоги. Проте він не буде відповідати, якщо передав дійсну вимогу, але в силу невиконання зобов'язання боржником новий кредитор не може реалізувати своє право. Винятком є прийняття на себе цедентом поруки за боржника перед новим кредитором.

Випадки зміни боржника в зобов'язанні можливі, якщо зобов'язання не носять строго особистого характеру:

1. Універсальне правонаступництво, за якого до правонаступника переходять у повному обсязі всі суб'єктивні права та

юридичні обов'язки. Проте кредитор при такому правонаступництві має право вимагати дострокового виконання зобов'язання, розірвання зобов'язання і відшкодування збитків. Так, якщо внаслідок особливих відносин з попереднім боржником банком йому було надано негарантований кредит, то банк вправі вимагати від правонаступника гарантій повернення кредиту.

2. Переведення боргу (делегація) передбачає заміну особи на боці боржника. Заміна боржника здійснюється тільки за згодою кредитора (ст. 520 ЦК України). Якщо такої згоди нема, то переведення боргу неможливо, а якщо це відбулося, то такий правочин визнається недійсним. Така заміна також відбувається на основі правочину. Крім того, переведення боргу не повинно суперечити вимогам закону. Таке протиріччя буде мати місце, якщо новий боржник не має чи не набув спеціальної дієздатності, зокрема, за ліцензією, для здійснення необхідної для виконання переданого йому боргу діяльності.

За загальним правилом борг переходить до нового боржника у повному обсязі. Однак такі способи забезпечення його виконання як застава і порука при цьому припиняються, якщо заставник і поручитель спеціально не дали згоди відповідати за нового боржника. Неустойка й умова про задаток по переданому боргу свою дію зберігають.

При делегації, як і при цесії, новий боржник має право висунути проти вимоги кредитора всі заперечення, що ґрунтуються на відносинах між кредитором і первісним боржником (ст. 522 ЦК України).

І при поступці вимоги, і при переведенні боргу новий боржник вправі висувати проти кредитора ті заперечення, що мав до кредитора первісний боржник.

Нарешті слід зауважити, що у взаємних зобов'язаннях відбувається одночасно і передача права вимоги, і переведення боргу. У таких випадках необхідно виконання умов, що відносяться як до поступки права вимоги, так і до переведення боргу.

Особливість виконання зобов'язань при множинності осіб

Як уже відзначалось, у загальних положеннях про суб'єкти зобов'язань сторони в зобов'язанні (кредитор і боржник) можуть бути представлені одночасно декількома особами (ч. 2 ст. 510 ЦК України). Це, безумовно, впливає на виконання зобов'язань залежно від того, яка множинність (активна, пасивна чи змішана) і який вид зобов'язань (часткові, солідарні чи субсидіарні).

Нагадаємо, що активна множинність має місце у випадку, якщо на стороні кредитора бере участь декілька осіб стосовно представленого лише однією особою боржника. Така множинність характеризується тим, що всі співкредитори мають право вимагати від боржника виконання його зобов'язання. Навпаки, пасивна множинність означає одночасну за одним предметом наявність декількох співборжників при одному кредиторі. У цьому випадку кредитор вправі вимагати виконання від усіх співборжників, які беруть участь у зобов'язанні.

При участі в зобов'язанні одночасно декількох співборжників і співкредиторів має місце змішана множинність. Наприклад, якщо декілька спадкоємців продали отриману ними в спадщину квартиру чи будинок подружжю, то виникла множинність осіб обох сторін договору купівлі-продажу житла. Отже, всі співпродавці мають право на визначену спадковим зобов'язанням частку від вирученої від продажу суми, а подружжя сплачує суму відповідно до правил спільного подружнього майна чи укладеного між подружжям договору.

Залежно від обсягу належних кожному співкредитору прав вимог та зобов'язань кожного із співборжників у зобов'язаннях із множинністю суб'єктів слід розрізняти часткові, солідарні та субсидіарні вимоги і зобов'язання.

Так, при активній множинності у частковому зобов'язанні кожний із співкредиторів зобов'язання вправі вимагати від боржника виконання його обов'язку тільки в межах належної йому частки (долі).

При пасивній множинності у частковому зобов'язанні кожний із співборжників зобов'язаний виконати зобов'язання лише у визначеній для нього частці (долі).

При змішаній множинності у частковому зобов'язанні кожний із співкредиторів може вимагати виконання зобов'язання у визначеній частці від кожного із співборжників, а кожний із співборжників зобов'язаний виконати зобов'язання тільки в тій частці, що припадає на нього.

При активній множинності у солідарному зобов'язанні кожен із співкредиторів вправі вимагати від боржника виконання на його

користь зобов'язання у повному обсязі. За таких умов боржник, що виконав зобов'язання у повному обсязі одному із солідарних співкредиторів, вважається таким, що виконав зобов'язання належним чином. Інші співкредитори вправі звертатися для одержання своєї частини виконання до співкредитора, що прийняв виконання від боржника у повному обсязі. Тож співкредитор, який отримав повне виконання, стає боржником інших співкредиторів. Наприклад, при здачі в оренду належної на праві спільної власності квартири кожен із співвласників вправі вимагати від орендаря сплати всієї суми орендної плати.

При пасивній множинності в солідарному зобов'язанні кредитор вправі вимагати виконання від кожного із співборжників у повному обсязі окремо або від одного із співборжників. Кредитор, що не одержав повного задоволення від одного із солідарних співборжників, має право вимагати недоотримане від інших солідарних співборжників. Якщо хтось із солідарних співборжників повністю виконав все зобов'язання перед кредитором, то воно припиняється. Той із співборжників, хто виконав зобов'язання у повному обсязі, має право регресної (зворотної) вимоги до інших співборжників у рівних частках. Так, солідарний обов'язок виникає при спільному заподіянні шкоди декількома особами, наприклад, у результаті побоїв. Проте такі співборжники повинні були по-різному усвідомлювати значення своїх дій, що призводить до необхідності врахування їх вини. З урахуванням наведеного зобов'язання буде, по суті, частковим.

Це має практичне значення при групових правопорушеннях, зокрема злочинах. При тому законодавством встановлено договірний та судовий порядки визначення розміру заподіяної шкоди декількома малолітніми особами (ст. 1181 ЦК України), декількома неповнолітніми особами (ст. 1182 ЦК України). Очевидно, такі ж правила повинні застосовуватися і при спільному заподіянні шкоди діяннями повнолітніх, неповнолітніх і малолітніх. Так, при заподіянні майнової шкоди діяннями тринадцятилітнього, п'ятнадцятилітнього та дев'ятнадцятилітнього правопорушників суд повинен врахувати можливість усвідомлення кожним з них своїх діянь. За таких умов буде визначена частка кожного із співпричинителів шкоди і відповідна частка у її відшкодуванні. Такий підхід визначено у п. З Постанови № 6 Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 р. «Про судову практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди».

Солідарні боржники залишаються зобов'язаними доти, поки зобов'язання не буде виконане повністю.

При змішаній множинності у солідарному зобов'язанні кожен із співкредиторів вправі вимагати від кожного із співборжників виконання зобов'язання у повному обсязі.

Субсидіарні зобов'язання бувають тільки при пасивній множинності. Субсидіарний боржник виконує зобов'язання тільки в тій частині, що не виконана основним боржником. Субсидіарні зобов'язання виникають на підставі закону та з договору. Так, субсидіарною може бути відповідальність поручителя, якщо це передбачено законом або договором (ст. 553 ЦК України); материнського підприємства у випадку банкрутства дочірнього з вини материнського; членів виробничого кооперативу та ін.

До субсидіарної відповідальності притягуються батьки чи піклувальники при заподіянні шкоди неповнолітнім і відсутності у нього майна, заробітку чи доходу для її відшкодування (ч. 2 ст. 1179 ЦК України). До того ж важливо підкреслити, що батьки відповідають за власну вину, що виявилась у неналежному вихованні та нагляді за своїм підлітком.

Субсидіарний боржник, що виконав зобов'язання за основного боржника, як правило, не має регресної вимоги до основного боржника.

Передоручення і переадресування виконання

У силу принципу належного виконання зобов'язання воно повинне бути здійснене належному кредитору. Однак це правило має виняток, і зокрема, у випадку передоручення і переадресування виконання.

Передоручення виконання означає, що боржник поклав учинення передбачених зобов'язанням дій на третю особу. При цьому третя особа не стає стороною в зобов'язанні. Боржник не вибуває із зобов'язання і відповідає перед кредитором за його виконання. Кредитор не вправі відмовитися від виконання, запропонованого за боржника третьою особою, крім випадків, коли із закону, інших правових актів чи умов суті зобов'язання не випливає обов'язок боржника особисто виконати зобов'язання. Як ми вже зазначали, в зобов'язаннях особистого характеру боржник не може передоручити виконання зобов'язання іншій особі, наприклад, запрошений на основі договору на участь у спектаклі чи іншому шоу виконавець не може передоручити виконання за себе іншому виконавцю.

Якщо відбувається передоручення, то третя особа має бути проінформована про умови і зміст зобов'язання, що ним має бути виконане.

Іноді третя особа може безпосередньо запропонувати кредитору виконання за своєю ініціативою. Тому можуть слугувати причини об'єктивного (втрата майна) та суб'єктивного характеру (загроза занапастити прізвище (родину), отримати дурну репутацію). Так, якщо третя особа побоюється втратити свої права на майно боржника (право застави, оренди) внаслідок звернення кредитором стягнення на це майно, вона вправі без згоди боржника, і навіть не сповіщаючи його про це, за свій рахунок задовольнити вимогу кредитора. У цьому випадку на третю особу переходять усі права кредитора за зобов'язанням, тобто вона посідає місце сторони у зобов'язанні.

Такий правовий інститут слугує охороні інтересів здебільшого майнового характеру і є досить дійовим інструментом проти зловживання правом, наприклад, при намаганні боржника реалізувати за безцінь майно та в тому випадку, коли складно довести кабальність учиненого правочину.

Не менш цікавим є також інститут переадресування виконання зобов'язань. Переадресування виконання означає, що боржник має право виконати зобов'язання або кредитору, або іншій особі, яка безпосередньо вказана кредитором. Наприклад, наперед чи у ході виконання зобов'язання встановити для боржника обов'язок виконати зобов'язання іншій особі, наприклад, за відсутності чоловіка борг віддати дружині. Закон надає боржнику право вимагати пред'явлення доказів того, що переадресування виконання приймається самим кредитором чи уповноваженою ним на це особою.

Особливим, заснованим на законі випадком переадресування виконання, є виконання зобов'язання внесенням боргу в депозит

нотаріуса (ст. 537 ЦК України). Так, боржник має право виконати свій обов'язок шляхом внесення належних з нього кредиторові грошей або цінних паперів у депозит нотаріуса у разі:

1) відсутності кредитора або уповноваженої ним особи у міс ці виконання зобов'язання;

2) ухилення кредитора або уповноваженої ним особи від прийняття виконання або в разі іншого прострочення з їхнього боку;

3) відсутності представника недієздатного кредитора.

У таких випадках сам нотаріус повідомляє кредитора у порядку, встановленому законом, про внесення боргу у депозит. Кредитор сам у встановленому нотаріальним законодавством порядку реалізовує своє право на отримання із депозиту нотаріуса внесеної суми. До того ця сума знаходиться доти, поки боржник це право не реалізує. Іншими словами, право кредитора на отримання грошей з депозиту нотаріуса є безстроковим на кшталт зобов'язання банку у будь-який час повернути грошовий вклад.

Дата добавления: 2014-01-11