Публічне і приватне право. Матеріальне і процесуальне право

Вельми актуальним для життя сучасного суспільства є поділ системи права на галузі приватного права і публічного права. Ще в Стародавньому Римі розрізнялося право приватне (jus privatum) і право публічне (jus publicum). Таке розмежування традиційно пов’язують з ім’ям римського юриста Ульпіана (170–228 рр.), який вперше обґрунтував його. Критерієм розмежування публічного і приватного права у нього був інтерес, що захищається правом. На його думку, публічне право є те, яке відноситься до положення Римської держави, тоді як приватне право відноситься до користі окремих осіб. Тобто предметом публічного права є сфера публічних інтересів (інтересів суспільства, держави в цілому), а предметом приватного права – сфера приватних справ та інтересів. Проте вказаний критерій – не єдина підстава для розмежування публічного і приватного права.

Отже, теоретичне обґрунтування поділу системи права на публічне і приватне сягає ще часів Стародавнього Риму. Саме римські юрис­ти були першими, хто вважав цей поділ природним, оскільки він відображає природні відносини між державою і приватною осо­бою.

Майже через тисячоліття на Заході відбулася рецепція римського права разом з ідеєю про поділ права на приватне і публічне. І це було цілком закономірно, оскільки розвиток буржуазних ринкових відносин і формування громадянського суспільства об'єктивно викликали до життя ідею відокремлення приватного права і повернення до вчення про приватне и публічне право.

Такий поділ права дістав теоретичну підтримку в працях мислителів Західної Європи (Г. Греція, Т. Гоббса, Ш. Монтеск'є, І. Канта, Г. Гегеля та ін.). Ідея поділу права була ґрунтовно роз­роблена на теренах дореволюційної Російської імперії відомими правознавцями Л. Петражицьким, М. Коркуновим, Г. Шершеневичем та ін.

У тій чи іншій формі вона зберігається і сьогодні. Якщо в континентальній Європі ідея поділу права на публічне і приватне набула майже повного визнання, то в країнах англосаксонської правової системи вона підтримується не всіма юристами і трактується по-іншому.

Протягом існування радянської держави офіційна юридична наука негативно ставилась до поділу права на публічне і приватне. Такий підхід був обумовлений ідеологією марксизму-ленінізму. У відомій записці Д. Курбському В. Ленін висловив свою жорстку позицію щодо приватного права. «Ми нічого «приватного», — писав він, - - не визнаємо, для нас все в галузі господарства є публічно-правовим, а не «приватним». Звідси — розширити за­стосування державного втручання у «приватноправові» відноси­ни; розширити право держави скасовувати «приватні» договори; застосовувати до «цивільних правовідносин» нашу революційну правосвідомість...». Ця ідеологія стала основою тотального одержавлення всієї правової системи.

Сьогодні, коли визнана і законодавче закріплена приватна власність, коли Україна взяла курс на ринкові відносини, легалізація приватного права є природною і необхідною для формування громадянського суспільства, стимулювання приватно­підприємницької діяльності. Закономірно, що в юридичній науці відродився і підхід до поділу права на приватне і публічне.

Сутність цього поділу права полягає ось у чому: в кожній системі права є норми, які покликані забезпечувати насамперед загальнозначущі (публічні) інтереси, тобто інтереси суспільства, держави в цілому, а є норми, які захищають інтереси окремих осіб, перш за все — приватних власників. Тому сфери суспільних відносин, які пов'язані з державними або приватними інтересами, є предметом регулювання публічного і приватного права. Виходячи з цього можна дати і їх визначення.

Для сфери публічного права характерні юридична централізація (регулювання «по вертикалі», з єдиного центру – держави) та імперативність, що не залишає місця розсуду суб’єктів. Тут юридичний пріоритет має воля органів державної влади, котра, однак, у першу чергу спрямована на захист інтересів особи і населення країни в цілому.

Сфера приватного права припускає децентралізацію юридичного регулювання (коли юридично значущі рішення ухвалюються учасниками цивільного обороту самостійно) і диспозитивність (свобода вибору юридичних рішень).

Публічне і приватне право розрізняються також за способами захисту інтересу, що лежить в основі правовідносин. Приватні інтереси захищаються від посягань за приватною ініціативою, на вимогу зацікавленої в цьому особи і в рамках цивільного або господарського судового процесу. Захист публічного інтересу є обов’язком органів держави, і ці органи повинні вступатись за такий інтерес за своєю власною ініціативою. Публічно–правові інтереси захищаються шляхом адміністративного або кримінального процесу.

Основний сенс розмежування приватного і публічного права полягає у встановленні меж вторгнення держави у сферу майнових та інших інтересів індивідів та їхніх об’єднань. Держава в цій сфері повинна виступати лише в ролі арбітра та надійного захисника прав і законних інтересів учасників цивільного обороту.

У сучасній юридичній літературі до галузей публічного права відносять конституційне, адміністративне, фінансове, кримінальне, галузі процесуального права. Тут юридичний пріоритет має воля органів державної влади, котра, однак, у першу чергу спрямована на захист інтересів особи і населення країни в цілому.

До галузей приватного права – цивільне, сімейне, кооперативне, господарське, банківське тощо. Тут юридичний пріоритет належить волі приватних осіб, громадян, їх об'єднань, регулювання відбувається на засадах координації, тобто за принципами юридичної рівності, автономії.

Приватне право має велике значення в забезпеченні свободи автономної особи, незалежності і самостійності приватних осіб і тому є умовою і гарантом розвитку ринкової економіки, демократії, громадянського суспільстві.

Приватне право охоплює відносини, учасники яких не володіють ніякою примусовою владою один що­до одного, а більше того, відокремлені від державної влади і тому є «приватними». Однак, і це дуже важливо, їх договори, акти, в тому числі односторонні, наприклад акти власників, мають повноцінне юридичне значення, захищаються судом, визнаються і забезпечуються державою як її власні веління.

Приватне право створює зону свободи, ізольовану від державної влади, в якій здійснюють свою майнову, господарську діяльність приватні особи. Державна влада може втручатись у цю діяльність тільки в передбачених законом випадках або за рішенням суду. Водночас дії приватних осіб, якщо вони не порушують встановлених законом заборон, державна вла­да зобов'язана не тільки визнавати, але й захищати.

При всій важливості та принциповості поділу права на приватне і публічне, критерії такого ділення неоднозначні, а межі достатньо умовні і розмиті, можуть виникати комбінації публічно–правового та приватно–правового елементів, змішані публічно–правові та приватно–правові інститути. Наприклад, у кримінальному праві України існує приватно–правовий за своєю природою інститут примирення з потерпілим, в сімейному праві публічно–правовий інститут державної реєстрації браку тощо.

Між публічним і приватним правом нема неперехідних кордонів. Вони взаємопов'язані між собою. Ті функції, які вони ви­конують, зрештою відповідають інтересам усіх. Тому приватне право фактично не існує без публічного, оскільки публічне по­кликане охороняти і захищати приватні відносини.

Приватне право ґрунтується на публічному, без якого воно могло б бути знецінене. Окрім того, в процесі історичного розвитку грані між ними в ряді сфер суспільного і державного життя стираються, ви­никають змішані публічно-правові і приватноправові відносини (наприклад, з питань соціального, трудового та іншого права). Разом з тим, на сьогодні публічне і приватне право лишаються фундаментальними вихідними частинами дійсно демократичної правової системи.

Норми всіх галузей права направлені на регулювання суспільних відносин. Встановлюючи або офіційно визнаючи правові норми, держава одночасно визначає порядок їх здійснення. Таким чином, в об’єктивному праві сформувалися дві великих цілісності правових норм:

1) матеріальне право – це сукупність норм, яка безпосередньо регулює суспільні відносини;

2) процесуальне право – це сукупність норм, яка регулює діяльність по реалізації матеріальних норм.

Таким чином, матеріальне і процесуальне право співвідносяться як зміст і форма правового регулювання. Процесуальні правові норми служать формою втілення в життя змісту норм матеріального права. Матеріальні регулятивні норми, встановлюючи суб’єктивні права та юридичні обов’язки, формують позитивну поведінку своїх адресатів. Матеріальні охоронні норми забезпечують дію матеріальних регулятивних норм. Процесуальні норми регламентують процедуру рішення спорів і конфліктів, процес розслідування і судового розгляду злочинів та інших правопорушень.

Обидві групи юридичних приписів в рівній мірі є обов’язковими до дотримання та виконання. В той же час юридичні наслідки порушення норм матеріального та процесуального права різні. Слідством порушення матеріальної норми є юридична відповідальність правопорушника, а слідством порушення процесуальної норми є скасування ухваленого на її основі рішення або нікчемність (недійсність) результату діяльності суб’єкта права.

Матеріальне та процесуальне право підрозділяються на галузі і інститути. Наприклад, в Україні до галузей матеріального права відносяться конституційне, цивільне, адміністративне, кримінальне, трудове і інші галузі права. До галузей процесуального права відносяться цивільно–процесуальне, господарсько–процесуальне, кримінально–процесуальне право, адміністративно–процесуальне право. В той же час в одному й тому ж нормативно–правовому акті можуть міститися одночасно норми матеріального і процесуального права. Наприклад, саме так побудований чинний Кодекс України про адміністративні правопорушення.

Дата добавления: 2014-01-11