Еволюція аграрних відносин в козацько-гетьманську добу

Реферат: Таємниця золота гетьмана Павла Полуботка

Господарство Запорізької Січі

Внутрішня і зовнішня торгівля. Формування українського національного ринку

Мануфактурний період української промисловості

Еволюція аграрних відносин у козацько-гетьманську добу

ПЛАН

ГОСПОДАРСТВО УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ у XVII — XVIII ст.

ЛЕКЦІЯ 7

Запитання і завдання для самоперевірки

1. Опишіть форми і характер землеволодіння на україн­ських землях в IX — першій половині XIV ст.

2. Які категорії залежних селян були в Київській Русі? Дайте їхню характеристику.

3. Назвіть особливості утворення і розвитку українських міст в період середньовіччя.

4. Яким було українське ремісництво в Х — XIII ст.?

5. Якими були економічні причини і наслідки феодальної роздробленості Київської Русі?

6. Розкрийте особливості господарського розвитку україн­ських земель у складі Великого князівства Литовського та Польського королівства.

7. Проаналізуйте характер, форми внутрішньої та зов­нішньої торгівлі Київської Русі. Яку роль відігравали українські землі в зовнішньоекономічних зв'язках Речі Посполитої?

У процесі Національно-визвольної революції, яка розпоча­лася у 1648 р., відбулися величезні зміни у соціально-еконо­мічному житті України. Внаслідок селянських повстань і воєн­них успіхів Війська Запорізького магнати і значна частина шляхти були змушені залишити Наддніпрянщину. Разом з ними відступав також і державний апарат шляхетської Поль­щі. У 1652 р. Правобережжя та Лівобережжя остаточно були очищені від польських панів. Феодальне землеволодіння збе­рігалося за православними монастирями та дрібною шляхтою. Таким чином було ліквідоване велике і середнє землеволоді­ння на території, підлеглій Війську Запорізькому. Величезні земельні простори, маєтності магнатів Потоцьких, Вишневецьких та ін. переходять у користування нових власників: ко­зацької старшини, козаків, селян, міщан. На зміну великому феодальному землеволодінню приходить дрібне, вільне земле­володіння фермерського типу, яке домінувало у козацько-гетьманський період.

Характерною стала займанщина з боку козаків і селян, по­кинутих польськими землевласниками, земель. Середня ко­зацька та селянська власність зросла, значно перевищивши передвоєнну норму (четвертина лану). Найбільше зросли гос­подарства заможних козаків та селян, які володіли господар­ським реманентом, худобою тощо. Насамперед такі можливості мала сільська старшина (отаман, осавул, писар, хорунжий, війт, сотник). Селяни ділилися на "пашенних", які обробляли зем­лю власною робочою худобою, і "бобилів", що не мали робочої худоби. "Бобилів" було менше 20 відсотків. За свідченнями очевидців та багатьох джерел, українське козацьке село відзна­чалося заможністю і добробутом населення.

Під час війни деякі монастирі були зруйновані, але вони першими повернули свою земельну власність. Гетьман Б. Хмель­ницький ревно захищав православні монастирі, видав щодо них ряд універсалів, пам'ятаючи їх заслуги перед православною вірою та Україною. 16 універсалів одержав Густинський мона­стир на Лівобережній Україні. Універсали захищали монастир від сваволі козаків та селян, обороняли його маєтки, дарували села, млини і т. ін. Це ж стосується Михайлівського Золото­верхого, Печорського, Межигірського, Видубицького та інших монастирів. Величезними маєтностями володіло світське духо­венство. Київська митрополія була одним із найбільших земле­власників.

В Україні залишилася значна кількість української право­славної шляхти, яка в Речі Посполитій зазнавала утисків і переслідувань з боку польських магнатів та адміністрації. Вона взяла участь у визвольній війні і будівництві української державності. Є дані, що у складі козацько-селянського війська було 6 тис. українських шляхтичів. Б. Хмельницький видавав шляхтичам оборонні універсали. Деякі з них стали ко­зацькими отаманами, сотниками, полковниками. Шляхта во­лоділа значними земельними наділами, які поступово збільшу­валися. Юридичною основою для існування шляхетського землеволодіння були гетьманські універсали та пізніші дого­вори гетьманів України з московськими царями.

Козацька старшина перед 1648 р. володіла в основному хуторами, невеликою кількістю орної землі та сіножатями, лісами, ставами та іншими угіддями. Ці землі заможні коза­ки здобували займанщиною неосвоєних ґрунтів або купівлею, збільшували їх, розорюючи "дикі поля", вирубуючи ліси і за­сновуючи нові хутори. Національно-визвольна революція ство­рила вигідні умови для ведення великого господарства. За­ймаючи вищі військово-адміністративні посади, козацька стар­шина розпоряджалася величезним майном, яке залишила поль­ська шляхта і магнати. Старшинське землеволодіння зрос­тало шляхом купівлі землі, гетьманських надань і царських привілеїв. Гетьманські надання земель були не вельми щед­рими. Саме тому, на думку деяких істориків, козацька стар­шина зверталася за землею до царя, минаючи гетьмана, що згодом принесло негативні для України наслідки. Старшинські володіння охоплювали найбільше Чернігівщину і Київщину.

На роль, яку відігравала старшина в усьому феодальному землеволодінні, вказує кількісне порівняння гетьманських і полковницьких надань окремим групам власників: монастирі одержали понад 80 маєтків, шляхта — майже 50, старшина — біля 20. Магнатсько-шляхетське землеволодіння збереглося на території західноукраїнських земель.

У цілому варто зазначити, що Національно-визвольна війна українського народу під проводом Б. Хмельницького внесла кардинальні зміни в аграрні відносини. Було ліквідовано ве­лике магнатське землеволодіння на більшій території сучас­ної України, знищено панщину. Оформилася і домінувала індивідуально-приватна козацько-селянська власність на землю. Були створені умови для прискореного розвитку аграрних відносин. Проте у складі феодально-кріпосницької Російської імперії економічний розвиток Української держави був по­збавлений цих перспектив.

Економічною основою розвитку України традиційно зали­шалося сільське господарство, а його провідною галуззю — зернове землеробство. Прискореними темпами розвивалося сільське господарство Гетьманщини, Слобожанщини й Запо­ріжжя. Причому в старшинських і монастирських маєтностях воно базувалося на використанні переважно найманої робо­чої сили, а не кріпаків, як це було до війни. Високопродуктив­на праця найманих працівників, досконала техніка й техно­логія обробітку ґрунтів вивела панські господарства на досить високий рівень сільськогосподарського виробництва. Багато зерна вирощувалося в господарствах гетьманів, полковників, шляхти й монастирів. Більшість його у чистому або перероб­леному вигляді надходила на внутрішній і зовнішній ринки.

Розширювалися посіви під технічні культури, особливо ко­ноплі. Значні зміни спостерігалися у садівництві та город­ництві. Вони поступово набирали рис товарного характеру.

Важливе місце у господарстві займало тваринництво. Ве­ликі тваринницькі господарства виходили за межі звичного феодального господарства, оскільки базувались на використанні переважно найманої робочої сили. Розвинуте тваринництво України відіграло важливу роль у становленні суконних ма­нуфактур і нагромадженні багатства в руках підприємливої старшини, шляхти, заможних козаків і селян.

Зміни у поземельних відносинах наступили, коли Гетьман­щина і Слобідська Україна остаточно ввійшли у склад Ро­сійської держави, а їхня автономія ліквідувалась.

У другій половині XVII і особливо у XVIII ст. зростало стар­шинське землеволодіння. Цьому сприяла політика гетьман­ського уряду і російських царів. Старшинське землеволодіння поділялося на спадкове і рангове. Останнє надавалося за службу гетьманові чи цареві згідно з рангом.

Великими землевласниками були миргородські, чернігівські, ніжинські полковники, посади яких ставали спадковими. Чи­малі маєтності були у родин Кочубеїв, Золотаренків, Маркевичів та ін. Згодом відмінність між спадковим і тимчасовим зем­леволодінням зникла. Гетьмани України (І. Мазепа, І. Скоро­падський, Д. Апостол, К. Розумовський) також володіли вели­чезними земельними площами і маєтками.

Із занепадом автономії в Україні збільшується російська дворянська земельна власність. Вже у другій половині XVII ст. на Слобожанщині поселяються російські дворяни, духовенство та ін. Після Полтавської катастрофи маєтності російських вельмож в Україні збільшуються. Великі земельні наділи отримали члени Малоросійської колегії та "Правління геть­манського уряду". Після ліквідації Гетьманату значні рангові володіння перейшли до рук російських можновладців. Після зруйнування Запорізької Січі її землі були передані росій­ським дворянам. Ще раніше почалася, а після ліквідації За­порізької Січі посилилася колонізація півдня України інозем­цями: греками, татарами, сербами, болгарами. Найбільшим був наплив німецьких колоністів.

Становище селянства України поступово погіршувалося. Фактично за 100 років майже все лівобережне селянство втра­тило земельні багатства, здобуті в ході Національної визволь­ної революції. У 80-х роках XVIII ст. було повторно введено кріпосне право. Вчорашні козаки переводилися, як правило, у ранг державних селян. Козацька старшина отримувала або викупляла дворянські звання та привілеї, поступово втрачаючи національний український характер.

Отже, земельні відносини другої половини XVII — XVIII ст. розвивалися під визначальним впливом економіки Росії. Зни­щувалось землеволодіння селян, вони перетворювалися на кріпаків. Козацька старшина добилася зрівняння з росій­ським дворянством і поступово денаціоналізувалася. Визнач­ний історик сучасності Михайло Брайчевський вважає, що приєднання України до Росії зумовило "реставрацію феодалізму, причому в його найжорстокішій, найбрутальнішій, напівазійській формі".

Аграрний розвиток західних і правобережних українських земель у XVII — XVIII ст. характеризувався зростанням і зміцненням феодальної власності на землю, її концентрацією в руках магнатів. Господарство розвивалося на основі фільвар­ково-панщинної системи, що на початок 60-х років XVIII ст. поширилася по всій території. У західноукраїнських і правобережних північно-західних землях продовжувала панувати відробіткова рента. У північно-східних районах Правобережної України еволюція йшла від особистої свободи селян до слобід (селяни, які створювали свої господарства на вільних землях, на 4—6 років звільнялися від повинностей), грошової, відробіткової ренти, що свідчило про повторне закріпачення.

Дата добавления: 2014-01-11