Внутрішня і зовнішня торгівля. Формування українського національного ринку

З розвитком товарного виробництва в Україні активізува­лись економічні зв'язки між населеними пунктами, регіона­ми і країнами. Збільшилася кількість торгів і базарів та днів їхнього проведення. На кінець XVIII ст. на території Східної Галичини і Північної Буковини їх діяло щорічно майже 5000, на території Лівобережної України — 8680, Слобожанщини — близько 2000. Сфера економічного впливу міст і містечок по­ширювалася, втягуючи в товарно-грошові відносини й відда­лені села та хутори. Основними товарами на них була продук­ція переважно місцевих ремісників і селян.

Значно ширший асортимент товарів надходив на ярмарки. Їхня кількість і тривалість також збільшилися. Якщо в 1666 р. на Лівобережжі діяло 76 ярмарків, то в кінці XVII ст. — 390, у Слобожанщині — 271, у Галичині й Буковині — близько 120, у Закарпатті — понад 70. У Правобережній Україні в першій третині XVIII ст. виникло 16 ярмарків, в 40—60-ті роки — 42. Великі ярмарки збирались на Слобожанщині, Правобе­режній Україні, Закарпатті. Вони проводилися таким чином, що торгівля велася майже безперервно. Переїжджаючи з од­ного ярмарку на інший, торгівці могли місяцями не бути вдо­ма. Розвиток торгівлі гальмували зловживання властей, високі мита й митні кордони.

Значну роль відігравали контрактові ярмарки у Львові та Києві, що збиралися щорічно. У Львові такі ярмарки пере­творилися на біржі, де купували, продавали, закладали, здава­ли в оренду маєтки, укладали кредитні угоди, надавали пози­ки. Кількість учасників становила 4000 чоловік. На Хрещен­ський контрактовий ярмарок у Києві, що був відкритий в 1797 р. замість ярмарку в Дубно на Волині, приїжджало 5000 чоловік.

Винятково важлива роль належала торгівлі в економічно­му зближенні українських земель. Незважаючи на міждер­жавні кордони, торгівля між Слобожанщиною, Лівобережжям, Північним Причорномор'ям, Правобережною і Західною Укра­їною ніколи не припинялася. На ярмарки до Кременчука прибували купці як з близьких, так і віддалених місць, зокре­ма з Катеринослава, Могилева, Пінська. Широко були представ­лені регіони на торгах у Києві. Жоден київський ярмарок не

відбувався без слобідських, південних, кримських, подільських, волинських, західноукраїнських та іноземних купців.

Купці з правобережних і західноукраїнських міст торгува­ли на ярмарках Ніжина, Ромен, Стародуба, Харкова, Сум та інших міст вином, бакалійними товарами, селянськими реміс­ничими виробами (кожухами, свитами, полотном), дьогтем. Лівобережна Україна була основним постачальником зерна на правобережний ринок. Активною була торгівля Правобе­режної України з Запоріжжям: звідти везли сіль, рибу, зброю, чоботи, а купували коней, волів. Із Закарпаття через Львів надходили товари з Угорщини та інших європейських країн. З Північної Буковини в інші українські землі гнали худобу, вивозили хутро, вино, мед, віск, горіхи, фрукти. Основними предметами ввозу були вироби ремесел і промислів, залізо. Регулярними були торгові зв'язки Придніпров'я та Слобожан­щини з Північним Причорномор'ям і Кримом.

Розвивалася також постійна торгівля, яку здійснювали через стаціонарні заклади — крамниці, магазини, рундуки, склади, корчми, шинки, ятки (ларки). З кінця XVIII ст. на за­хідноукраїнських землях з'явилася аукціонна торгівля. Про­давали і купували землі, маєтки, будинки, хатнє майно, худобу, право на відкуп і оренду прибутків міста.

Торгівлею займалися різні прошарки населення. Але най­більше, звичайно, купецтво, кількість якого незмінне зроста­ла. Якщо купці займалися перепродажем товарів і притому в значних масштабах, то торгівці часто торгували своїми виро­бами, причому в незначній кількості. Як правило, більшість з них спеціалізувалася на продажі певних товарів. Окрему гру­пу торгівців становило чумацтво — торгово-візницький про­мисел, який переважно спеціалізувався на перевезенні солі та риби. Зародившись у попередні часи, воно у XVIII ст. пере­живало піднесення. Валки чумаків досягали 100 і більше возів.

З розвитком торгівлі пожвавилися старі й з'явилися нові торгові шляхи. Більшість їх перетиналися у Києві. Тут схо­дилися і звідси розходилися дороги, що зв'язували північні та південні, східні та західні українські землі. Через Київ велася транзитна торгівля з країнами Західної Європи та Близького Сходу. Густа мережа старих і нових шляхів зв'язувала між собою міста і села, українські землі й створювала необхідні умови для дальшого розвитку торгівлі.

Отже, упродовж XVI — XVIII ст. в Україні відбувалося фор­мування і становлення національного ринку. Незважаючи на те, що українські землі перебували у складі різних держав, торгівля, обмін між різними поселеннями і регіонами посту­пово зростали. Економічні зв'язки сприяли нівелюванню місце­вих особливостей людей у побуті, матеріальній і духовній куль­турі та мові, кристалізації рис, властивих для більшості україн­ського народу.

Розвиток торгівлі в XVII — XVIII ст. сприяв процесу по­дальшого формування фінансово-грошової системи. Для то­гочасного грошового обігу характерним був біметалізм — ви­користання як золотих, так і срібних монет, які оцінювалися стихійно, за ринковою вартістю вміщеного в них металу.

В XVI ст. в обігу залишалися празькі гроші, литовські та польські динарії, півгрошові монети, срібні таляри, угорські золоті дукати та ін. З середини XVII ст. на території Україн­ської козацької держави поширилися російські срібні і в не­значній кількості мідні монети.

Протягом XVIII ст. проводилися реформи, спрямовані на стандартизацію грошового обігу всіх частин Російської імперії, в тому числі Лівобережної України. Випускалися мідні, срібні та золоті монети. У 1769 р. російський уряд почав випускати паперові гроші (асигнації). Російські гроші протягом XVIII ст. поширилися на українські землі, витіснивши з обігу польсько-литовську монету. Відбулося об'єднання грошових систем Росії й України в єдину грошову систему.

Значні зміни у XVII — XVIII ст. на українських землях відбулися у фінансово-податковій системі. В Українській ко­зацькій державі фінанси підпорядковувалися гетьману, вони були невіддільні від його приватного господарства.

Головним джерелом прибутків військового скарбу були загальні податки з населення Української козацької держа­ви. Зокрема стягували: побір або подимне — постійний пода­ток від хати, дворів, землі; стацію — надзвичайний податок, який йшов переважно на утримання війська. Розміри податків становили від 1 до 12 золотих. Інколи їх сплачували зерном. Податки платили в основному селяни і міщани. Оподаткову­валися також виробники спиртних напоїв. Цей податок, який називався показенщиною, платили і козаки.

Значні доходи козацька держава одержувала також від торгівлі — за рахунок ряду внутрішніх торгових зборів і мита та сільськогосподарських промислів. У її власність перейшли млини, винокурні, броварні, корчми, лісові буди та інші підприє­мства, які раніше належали королівщинам або шляхті. В умо­вах становлення та зміцнення Української держави вони зда­валися в оренду.

У міру посилення політичної залежності України від імпер­ського центру, збільшувалася й її фінансова залежність. Ро­сійські монархи проводили політику, спрямовану на руйнуван­ня України як самостійного економічного організму і посту­пове перетворення її в російську колонію. Зокрема, дедалі частіше місцевим купцям і торговим людям заборонялося займатися торгівлею за кордоном. В 1719 р. Петро І заборо­нив своїм указом експорт на Захід будь-якого товару з Укра­їни. Вводилась державна монополія на багато товарів. Широ­ко практикувалося перекуповування різноманітних товарів лише у російських купців, з чого останні мали неабиякий зиск. Нерідко центральною владою визначались торги, ярмарки, а особливо порти в Росії, де саме могли торгувати українці. Отже, фактично була скасована вільна українська торгівля.

Українську економіку дуже підривали постійне перебування в Україні великої кількості російських військ (часом понад 10 тис. чол.), які утримувалися здебільшого за рахунок про­стого люду, а також швидке зростання податків. Так, тільки з Лівобережжя в царську скарбницю 1722 р. надійшло 45,5 тис. крб., 1723 р. — 85,9 тис., а вже 1724 — 241,3 тис. крб. Однією з негативних економічних санкцій російського уряду було також збування на території українських земель "лихих" мідних грошей, щоб срібні й золоті залишались по можливості в обігу в Росії і зосереджувалися у державній скарбниці.

Останню спробу відстояти фінансову автономію України зробив гетьман К. Розумовський, проте успіху не досяг. Цар­ський указ 1754 р. вимагав подавати точні відомості про при­бутки та видатки українського скарбу. Зі скасуванням в Укра­їні в 1764 р. гетьманства фінансова система України була об'єднана з фінансовою системою Російської імперії.

Дата добавления: 2014-01-11