Приводи і підстави для порушення кримінальної справи

У процесуальній літературі є низка визначень поняття приводів для порушення кримінальної справи. Більшість процесуалістів під приводом для порушення кримінальної справи розуміють або первинні відомості про злочинний факт, або їх джерела.

Інші вчені вважають, що це ті умови, за наявності яких у певних посадових осіб з'являються певні права та обов'язки, тобто розглядають привід як юридичний факт, що породжує вказані в законі права, обов'язки та правовідносини, що з них складаються. Однак юридичний факт — це не джерело будь-яких відомостей, фактичних даних, а певна дія (бездіяльність) або подія.

В. 3. Лукашевич під приводом розуміє ті джерела, з яких органи, порушуючи кримінальні справи, отримують свідчення про злочинця¹.

М. В. Жогін та Ф. М. Фаткуллін сутність та зміст поняття приводу визначають так:

а) приводом слід вважати юридичні факти, що дають підстави для порушення кримінальної справи;

б) ці юридичні факти не лише обумовлюють дану діяльність, а й визначають її результат;

в) вони самі полягають у вказаних в кримінально-процесуальному законі діях, за допомогою яких органи прокуратури, суду, слідства та дізнання отримують або виявляють відомості про злочин, що готується або вчинений;

г) джерелами первинних даних про злочини, що мають доказове значення при вирішенні питання про порушення кримінальної справи, можуть бути як документи, де відображаються ці дії, так й інші документи, що так чи інакше потрапляють у розпорядження вказаних вище органів².

Тому слід вважати, що приводом до порушення справи є джерела, з яких орган дізнання, слідчий, прокурор, суддя чи суд одержують дані про злочини.

Кожна кримінальна справа може бути порушена лише за наявності приводу і достатньої підстави за відсутності

¹ Лукашевич В. 3. Советский уголовный процесе. — Л., 1989. — С. 198.

² Жогин Н. В., Фаткуллин Ф. Н. Возбуждение уголовного дела. — М., 1961. — С. 93—94.

обставин, що виключають провадження у справі (ст. бКПК)...

Приводами до порушення кримінальної справи (ст. 94 КПК України) є:

1) заяви і повідомлення підприємств, установ, організацій, посадових осіб, представників влади, громадськості або окремих громадян;

2) повідомлення представників влади, громадськості або окремих громадян, що затримали підозрювану особу на місці здійснення злочину або з речовими доказами;

3) явка з повинною;

4) повідомлення, опубліковані в пресі;

5) безпосереднє виявлення органом дізнання, слідчим, прокурором або судом ознак злочину.

Заяви або повідомлення підприємств, установ, організацій, посадових осіб, представників влади, громадськості або окремих громадян — найпоширеніший на практиці привід для порушення кримінальної справи. Повідомляти про злочин компетентним органам, тобто органам дізнання, слідчому, прокурору, судді та суду, що мають право порушувати кримінальну справу, — це право кожного громадянина, незалежно від того, кому заподіяно шкоду злочином.

Керівники підприємств, установ, організацій, посадові особи, представники влади і громадськості також повинні повідомляти про злочини, що стали їм відомі під час їхньої діяльності. Зокрема, працівники державної контрольно-ревізійної служби зобов'язані у разі виявлення зловживань і порушень чинного законодавства передавати правоохоронним органам матеріали ревізій¹.

Закон не виділяє скаргу потерпілого як самостійний привід для порушення кримінальної справи. Вона є різновидом заяви окремих громадян. Проте в разі вчинення злочинів, у справах, що порушуються не інакше як за скаргою потерпілого (ст. 27 КПК), необхідна наявність саме такої скарги, в якій міститься прохання про притягнення особи до кримінальної відповідальності.

Згідно з частинами 1 і 2 ст. 95 КПК повідомлення представників влади, громадськості або окремих громадян, які затримали підозрювану особу на місці вчинення злочину або з поличним, можуть бути усними або письмовими. Усні заяви заносяться до протоколу, який підписують заявник та посадова особа, що прийняла заяву. При цьому заявник попереджується про відповідальність за неправдивий донос, про що зазначається в протоколі.

Письмову заяву повинна підписати особа, яка її подає. До порушення справи слід пересвідчитися в особі заявника, попередити його про відповідальність за неправдивий донос і взяти у нього відповідну підписку.

Заяви громадян про злочини надходять в органи внутрішніх справ, прокуратури та суди різними способами і в різних формах. Обов'язкові реквізити законом не встановлюються, і тому вони можуть бути у вигляді заяв, скарг тощо. Сам факт повідомлення органам, що ведуть боротьбу зі злочинністю, про злочинні дії свідчить про усвідомлення заявниками наслідків такого звернення.

Заяви та повідомлення від громадян повинні надходити своєчасно. На своєчасність надходження сигналів істотно впливає організація роботи органів внутрішніх справ, прокуратури та судів з прийому громадян. Потрібно також враховувати і роль психологічних чинників, що змушують громадян швидко звертатись в слідчі органи. Гнів, образа та інші почуття, що виникають зі сприйняттям злочинних дій, сприяють формуванню у громадян негативних наслідків щодо осіб, які вчиняють злочини.

Виникає питання, чи можуть бути приводом для порушення кримінальної справи анонімні заяви та заяви, зроблені по телефону. Анонімні заяви не можуть бути приводом для порушення справи, оскільки ч. 2 ст. 95 КПК вимагає, щоб письмова заява була підписана особою, якою вона подається, причому до порушення справи слід пересвідчитися в особі заявника, попередити його про відповідальність за завідомо неправдивий донос і взяти у нього відповідну підписку. Якщо в анонімній заяві є конкретні дані, що вказують на ознаки злочину, то орган, який її одержав, повинен перевірити їх за правилами, передбаченими частинами 4 і б ст. 97 КПК, в якій сказано, що заява або повідомлення про злочини до порушення кримінальної справи можуть бути перевірені шляхом проведення оператив-но-розшукової діяльності. Проведення визначених у законодавчих актах України окремих оперативно-розшукових

заходів проводиться з дозволу суду за погодженим з прокурором поданням керівника відповідного оперативного підрозділу або його заступника. Про надання такого дозволу виноситься постанова судді, на неї може бути принесена апеляція з додержанням порядку та у випадках, передбачених статтями 177, 178 і 190 КПК.

Не може бути приводом для порушення справи повідомлення про злочин, зроблене по телефону, навіть якщо той, хто його зробив, назвав себе, оскільки відповідно до ч. 1 ст. 95 КПК усні заяви й повідомлення заносяться до протоколу, який підписується заявником та посадовою особою, яка їх прийняла, при цьому заявник попереджається про відповідальність за завідомо неправдивий донос, про що зазначається в протоколі. Проте телефонні повідомлення мають бути перевірені, і якщо вони підтверджуються, то приводом для порушення справи буде безпосереднє виявлення ознак злочину органом дізнання, слідчим, прокурором.

Згідно з наказом МВС України від 26 листопада 1991 р. № 500 анонімні заяви не реєструються, не перевіряються, а направляються у відповідні служби для можливого їх використання¹. Але на практиці ми бачимо зовсім іншу картину. Наприклад, телефонний дзвінок з повідомленням про те, що в певному будинку закладено вибухівку. Органи внутрішніх справ обов'язково перевіряють такі повідомлення, оскільки одним з основних завдань цього правоохоронного органу є охорона життя, прав та законних інтересів громадян.

У статті 95 КПК щодо змісту протоколу усної заяви вказується, що в ньому повинен бути зміст заяви, відмітка про попередження за завідомо неправдивий донос, він повинен бути підписаний заявником та службовою особою, що прийняла заяву.

Недостатня регламентація змісту протоколу призводить до того, що на практиці складаються різні за структурою, формою і змістом протоколи усних заяв. У загальних рисах протокол повинен відповідати таким вимогам. Протокол усної заяви складається з трьох частин: вступної, опи-

Наказ МВС України «Про затвердження і введення в дію інструкції ♦Про порядок прийому"^ реєстрації, обліку і розгляду в органах, підрозділах та установах внутрішніх справ України заяв, повідомлень та іншої ^формації про злочини і пригоди» від 26 листопада 1991 р. № 500.

сової та заключної. У вступній частині вказуються: час і місце складання, посада і прізвище особи, яка склала протокол, дані про особу, що зробила заяву, час надходження заяви, норма КПК, що регламентує порядок оформлення усної заяви, відмітка про попередження про відповідальність за завідомо неправдивий донос, яка засвідчується підписом заявника. В описовій частині повинен бути висвітлений зміст заяви. В протоколі не записують запитання, що задаються, і відповіді на них, оскільки в ньому фіксується лише зміст заяви. В заключній частині протоколу вказується, що заявник ознайомився з протоколом і зміст заяви записаний правильно. Протокол підписується заявником і службовою особою, яка прийняла заяву.

Якщо заявник глухий, німий чи не володіє мовою, на якій ведеться судочинство, для отримання допомоги запрошується перекладач або особа, що розуміє знаки глухого чи німого. В протоколі слід вказати про участь цих осіб у процесуальній дії.

Повідомлення підприємств, установ, організацій і посадових осіб повинні бути викладені в письмовій формі¹ та підписані особами, які мають право діяти від їх імені, і засвідчені штампом чи печаткою або написані на фірмовому бланку.

Практика свідчить, що найчастіше підприємства, установи, організації і посадові особи повідомляють про злочини, пов'язані з їх діяльністю, або про злочини, вчинені особами, які там працюють. Але за законом право повідомляти про злочини мають всі громадяни.

Повідомлення представників влади, громадськості або окремих громадян, які затримали підозрювану особу на місці вчинення злочину або з поличним, є різновидом повідомлень, передбачених п. 1 ч. 1 ст. 94 КПК. Тим самим законодавець закріпив право не тільки представників влади, а й громадських формувань, які допомагають органам внутрішніх справ охороняти громадський порядок, окремих громадян затримати підозрюваного на місці вчинення злочину або з предметами злочину, які подальше матимуть значення як речові докази. Таке затримання здійснюється з метою доставления підозрюваного, зокрема, до міліції. Співробітник міліції складає рапорт, інші

¹ Герасимова Е. К. Явка з повинною. — М., 1980. — С. 1.

громадяни можуть зробити усну заяву про затримання, до заноситься до протоколу, оформленого особою, яка прийняла заяву. Ці акти є також приводом для порушен-_ня кримінальної справи.

Передбачені законом вимоги щодо заяв і повідомлень про злочини спрямовані на створення гарантій для прийняття правильного рішення про порушення кримінальної справи та необхідних умов для оперативного реагування компетентних органів на факти злочинних діянь.

Явка з повинною — це особисте добровільне письмове чи усне повідомлення заявником особі, яка провадить дізнання (дізнавачу), слідчому, прокурору, судді або суду, що злочин вчинений чи підготовлений ним, до порушення проти нього кримінальної справи. Якщо кримінальну справу вже порушено за наявністю ознак злочину, таке повідомлення заявником має бути зроблене до винесення постанови про притягнення його як обвинуваченого (ч. 1 ст. 96 КПК).

Явка з повинною — давно відомий, і, на перший погляд, простий і очевидний факт. Однак спеціалісти знають, як непросто одержувати на практиці факти визнання провини, зізнання у вчиненні злочину¹.

В українському матеріальному праві явка з повинною займає необхідне місце в системі заходів, які допомагають розкрити злочини підвищеної небезпеки, що забезпечують реалізацію принципів невідворотності, індивідуалізації і справедливості відповідальності. В результаті багато злочинів розкриваються за допомогою явки з повинною.

Проблему правильного визначення явки з повинною досліджували різні автори (К. К. Герасимова, В. К. Ко-ломієць, М. П. Сердюков, О. Я. Дубинський), однак у теорії і законодавстві до цього часу немає єдності щодо поняття явки з повинною, різних її видів і наслідків, що негативно впливає на професійну підготовку спеціалістів-юристів. Дуже мало уваги приділяється явці з повинною в навчальній літературі та учбових програмах. Немає по Цій проблемі спеціальних оглядів Верховного Суду України, Міністерства внутрішніх справ тощо.

Коломиец В. К. Явка с повинной. Криминально-процессуальные методы борьбы с правонарушениями. — Свердловск, 1983. — С. 89—96.

^{8 3}~⁸⁵ 225

У дореволюційному кримінальному законі явка з повинною тлумачилась так: «коли винний добровільно і перщ ніж на нього впала підозра з'явився в суд чи до місцевого начальства і щиросердечно, з розкаянням зізнався в учиненому злочині»¹.

Чинне законодавство має значні можливості для підвищення ефективності норм про явку з повинною. Зокрема, доцільно уточнити і розширити межі звичного переліку правових і фактичних ситуацій, за яких явка з повинною повинна або могла б пом'якшити кримінальну відповідальність, кримінальне покарання, повністю або частково від них звільнити².

Часто саме явка з повинною і стає законною основою для пом'якшення кримінальної відповідальності або звільнення від неї, і не тільки для людей, що з'явились з повинною. Також слід враховувати і відповідні матеріали з практики, що свідчать про те, що факти самогубств часто пов'язані не стільки зі страхом викриття і відповідальності за вчинене, скільки з соромом та безвихідністю, юридичною та психологічною.

У практиці виявлено багато варіантів явки з повинною. Все залежить від змісту і кількості охоплених нею фактів і осіб, від стадії кримінального процесу, навіть від наявності або відсутності чіткої юридичної або фактичної фіксації такого роду ситуації. Навіть за відсутності простих ситуацій зустрічаються такі варіанти явки з повинною:

1) коли раніше офіційно не було відомо, що вчинено злочин і хто його вчинив;

2) було відомо про вчинення злочину, але не відомо, хто його вчинив;

3) не було відомо місцезнаходження осіб, що вчинили злочин;

4) не було відомо, що в дійсності здійснено інший злочин;

5) не було відомо, що в дійсності злочин вчинено іншою особою;

¹ Положение о наказаний 1903 г. Див.: Тер-Акопов А. А. Добровольный отказ от совершения преступления. — М., 1982. — С. 81.

² Никулин С. И. Деятельное раскаивание и его значение для органов внутренних дел в борьбе с преступностью. — М., 1985. — С. 39.

6) явка з повинною за так званим приватним обвинуваченням або якщо немає скарг потерпілого;

7) явка з повинною, заради якої було вчинено злочин;

8) явка з повинною в одному злочині з метою впливу на оцінку інших вчинених злочинів;

9) повинна в менш небезпечному, щоб приховати більш небезпечний злочин або завадити його розкриттю;

10) групова повинна — двох або більше осіб;

П) «незавершена явка з повинною», оскільки особа, яка вчинила злочин, затримана міліцією на шляху до прокурора;

12) давання хабара з метою впливу на розслідування, судовий розгляд, умови відбуття покарання і явка з повинною при цьому;

13) хибна повинна — завідомо або помилково.

Велика різноманітність фактичних і юридичних обставин явки з повинною на практиці далеко не завжди вкладається в загальноприйняті уявлення про неї, а також у межі традиційних визначень юридичних словників та інших спеціальних джерел.

За змістом явка з повинною — інститут кримінального права, а за формою реалізації — головним чином кримінально-процесуального.

За загальними правилами, явка з повинною є обставиною, що пом'якшує відповідальність. Але у випадках, прямо вказаних у законі (ч. 2 ст. 111, ч. З ст. 369, ч. З ст. 263 КК), вона є обставиною, що виключає кримінальну відповідальність і, отже, порушення кримінальної справи.

В юридичному словнику 1984 р. явка з повинною визначається як добровільне й особисте звернення (явка) особи, яка вчинила злочин, в органи дізнання, слідчі органи, прокуратуру чи суд з наміром передати себе в руки правосуддя.

Є. К. Герасимова зазначає про такі обов'язкові ознаки явки з повинною: це добровільне, особисте, безпосереднє звернення громадян з заявою про злочин в органи дізнання, слідчі органи, прокуратуру або суд, з реалізованим наміром передати себе в руки правосуддя¹. Можна наводити визначення й інших авторів, але вони мало в чому

Герасимова К К. Явка с повинной // Социалистическая законность. — 1975. _ № 8. — С. 42—43.

відрізняються, крім того, в деяких із них надмірно деталізується явка з повинною, а в інших — навпаки, немає таких ознак, які все ж мають істотне юридичне і практичне значення.

При деякою мірою спрощеному визначенні терміна «добровільно», майже у всіх поясненнях явки з повинною як на обов'язкову ознаку вказують на добровільність. Певна річ, ця ознака є бажаною і часто зустрічається на практиці. На нашу думку, тут доречно згадати коментарі В. І. Анти-пова до положень ст. 263 КК: «Під добровільною здачею органам влади зброї, бойових припасів, вибухових речовин або вибухових пристроїв, що є підставою для звільнення від кримінальної відповідальності згідно з ч. З ст. 263 КК, необхідно розуміти такі дії, коли особа, маючи можливість і надалі володіти та користуватися будь-яким із зазначених предметів, незалежно від мотивів з власного бажання передає його органам влади. Мотиви такого рішення можуть бути різними: каяття, страх перед відповідальністю, бажання заспокоїти родичів тощо. Факт заяви при затриманні або обшуку про бажання добровільно здати зброю, бойові запаси або вибухові речовини повинен оцінюватися і перевірятися в сукупності з іншими доказами. І, навпаки, добровільною буде здача навіть особою, котра перебуває під арештом, коли вона заявляє про зброю, бойові припаси або вибухові речовини, що зберігаються у неї вдома або в іншому місці і про які органам влади невідомо»¹.

Є. К. Герасимова, С. І. Нікулін та інші автори вказують на такі факти, коли особи перед явкою з повинною радяться з друзями, рідними, близькими, представниками суспільства, адміністрацією тощо². В цьому, безперечно, немає нічого поганого ні за змістом, ні за формою. Автори доходять єдиного правильного висновку: якщо в особи була свобода вибору відкритись чи ні, то тут є і добровільність, і явка з повинною. Але не потрібно обмежувати форму заяви і говорити тільки про звернення в органи дізнання і до посадових осіб, слідчих, прокуратури і суду. З практики відомо, що з повинною з'являлись до

¹ Аитипов В. І. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України. — К., 2002. — С 595.

² Герасимова Е. К. Зазнач, праця. — С. 43; Никулин С. И. Зазнач, праця. — С. 40.

путатів, в суспільні організації, в українське консульство за кордоном.

На практиці часто буває, що про вчинений злочин особа повідомляє не особисто, а по телефону, в листі або через інших громадян. Юридично головне в явці з повинною — 4^е добровільне (письмове чи усне) повідомлення правоохоронних органів про вчинений злочин.

у дореволюційному законодавстві явку з повинною по суті не відмежовували від щиросердного каяття, більше того, останнє визнавалося єдиним можливим мотивом повинної. Можливо, тому спочатку і в нашій практиці її розглядали як різновид щиросердного каяття або обов'язково поряд з ним, що не відповідає чинному законодавству. В слідчій, прокурорській і судовій практиці явка з повинною, як того вимагає закон, повинна враховуватись як самостійний юридичний факт незалежно від її мотивів. Але, попри всі складності, справжні мотиви і спонукання явки з повинною слід намагатись завжди встановлювати.

Нечітке визначення явки з повинною в законі призводило до того, що на практиці не завжди вдавалось відмежувати явку з повинною від добровільної відмови. Іноді вважали, що явка з повинною є специфічною формою добровільної відмови особи від вчиненого злочину. Дійсно, тут є певна схожість — в оцінюванні мотивів і добровільності. Однак розбіжностей значно більше: в формі дій при явці з повинною і бездіяльності — під час добровільної відмови; при завершеності або незавершеності злочину, в оцінюванні наслідків злочину, звільненні від кримінальної відповідальності або покарання, їх пом'якшенні, в тому числі й щодо співучасників. На відміну від явки з повинною, де заявник добровільно повідомляє органи дізнання, слідчому, прокурору, судді (суду) про вчинений або підготовлений ним злочин, добровільна відмова є остаточне припинення особою за своєю волею готування до злочину або замаху на злочин, якщо при цьому вона усвідомлювала можливість доведення злочину до кінця.

Особа, яка добровільно відмовилася від доведення злочину до кінця, підлягає кримінальній відповідальності лише в тому разі, якщо фактично вчинене нею діяння містить склад іншого злочину (ст. 17 КК України).

Враховуючи велике значення явки з повинною в доказуванні на різних етапах кримінально-процесуальної діяль-

ності, правоохоронні органи багато років у своїй роботі фіксували явку з повинною у вигляді заяви чи окремого процесуального документа — протоколу (протоколу усної заяви). Тому, нарешті, законодавець врахував потреби практики з цього питання і Законом України від 7 березня 2002 р. № 3082-ПІ року зобов'язує орган дізнання, слідчого, прокурора, суддю або суд усну заяву явки з повинною заносити до протоколу, в якому зазначаються відомості про особу заявника і викладено зміст заяви від першої особи. Протокол в таких випадках підписують заявник і посадова особа, яка склала протокол.

Якщо усна заява про явку з повинною зроблена в судовому засіданні, то відомості про особу заявника і зміст його заяви заноситься до протоколу судового засідання і підписується заявником. Головуючий протягом трьох днів надсилає витяг з протоколу судового засідання відповідному прокурору.

Письмова заява про явку з повинною має бути підписана заявником і особою, яка провадить дізнання, органом дізнання, слідчим або прокурором, які прийняли заяву із зазначенням на заяві дати її прийняття (частини 2—4 ст. 96 КПК).

Повідомлення, опубліковані в пресі — це статті, замітки, фейлетони, інші публікації в періодичній пресі, що містять відомості про злочини, які готуються або вже вчинені. Наявність у кримінально-процесуальному законі такого приводу зобов'язує органи дізнання, слідчих, прокурорів та судів слідкувати за повідомленнями в пресі.

Під пресою розуміють друковані періодичні видання, які виходять під постійною назвою з періодичністю один і більше номерів (випусків) протягом року на підставі свідоцтва про державну реєстрацію, а також додатки до них у вигляді видань газетного та журнального типу¹. Не є приводом для порушення кримінальної справи замітки, опубліковані в стінних газетах підприємств, установ та організацій. Якщо ж повідомлення стінних газет стають відомі органам, компетентним вирішити питання про порушення кримінальної справи, приводом до цього буде безпосе-

¹ Дубииський А. Я. Процесуальний порядок вирішення питання про порушення кримінальної справи // Проблеми соціалістичної законності. — Вип. № 25. — Харків, 1991. — С 44.

лнє виявлення органом дізнання слідчим, прокурором або судом ознак злочину.

За повідомленнями, опублікованими в пресі, кримінальні справи, як правило, порушують прокурори — з метою недопущення паралельних проваджень.

Безпосереднє виявлення органом дізнання, слідчим, прокурором чи судом ознак злочину означає, що ці органи та самі особи, незалежно від чиїхось заяв і повідомлень (тобто приводів, зазначених у пунктах 1—4 ч. 1 _Ст. 94 КПК), виявляють ознаки злочину.

Безпосереднє виявлення ознак злочину може мати місце в процесі здійснення службових повноважень особою, що проводить дізнання, слідчим, прокурором і судом (суддею) відповідно до покладених на них функцій.

Особа, що провадить дізнання, слідчий виявляють ознаки підготовлюваних або вчинених злочинів у ході процесуальної діяльності при провадженні розслідування по кримінальним справам, які вже порушені. Ознаки злочину можуть бути виявлені і в ході здійснення оперативно-розшукових заходів. Якщо при перевірці первинних даних про злочин, отриманих у результаті оперативно-роз-шуковий дій, орган дізнання пересвідчиться в їх правильності, то є привід для порушення кримінальної справи — безпосереднє виявлення ознак злочину. У всіх інших випадках, якщо органу дізнання за результатами застосування оперативно-розшукових заходів не надається можливість самому встановити ознаки злочину, ці результати не мають кримінально-процесуальних наслідків. Слідчий може виявити ознаки злочину безпосередньо в ході розслідування справи.

Дата добавления: 2014-11-06