Семінарське заняття 6

ТЕМА. Значення пізнання у життєдіяльності людей.

МЕТА вивчення теми: визначити соціально-практичну природу пізнавальної діяльності людини, специфіку емпіричного та теоретичного рівнів пізнання; усвідомити методологічне значення філософського вчення про відображення для практичної діяльності педагогів; формувати творче мислення та розкрити процеси людського усвідомлення об'єктивної та суб'єктивної реальності..

ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ: гносеологія, пізнання, суб'єкт, об'єкт, практика, метод пізнання, раціоналізм, емпіризм, принципи пізнання, істина.

ПЛАН ЗАНЯТТЯ

1. Виникнення свідомості, її історичний характер та суспільна природа. Функції та структура свідомості.

2. Проблема пізнаванності світу в історії філософії та на сучасному етапі.
Пізнання як соціально-опосередковане ставлення людини до світу.

3. Об'єкт та суб'єкт пізнання, їх діалектика. Специфіка об'єкта і суб'єкта
пізнання у педагогіці.

4. Методи пізнання.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ:

1. Чому пізнання світу складає проблему?

2. Як розглядався процес пізнання в античній філософії, в Середньовіччі, в епоху Відродження, в Новий час?

3. Яку роль у пізнанні мають потреби, інтереси, умови, засоби, мета діяльності?

4. У чому суть емпіризму та раціоналізму?

5. Яку роль відіграє свідомість у процесі пізнання?

6. Які ви знаєте методи пізнання?

7. У чому полягає значення практики у пізнанні?

ТЕМАТИКА РЕФЕРАТІВ (ПРЕЗЕНТАЦІЙ)

1. Філософське вчення про істину та її критерії.

2. Психологічні основи пізнання.

3. Виникнення свідомості, її історичний характер та суспільна природа.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА:

1. Філософія. Курс лекцій: Навч. посібник/ Бичко І. В., Табачковський В. Г., Горак Г. І. та ін. – 2-е вид. – К.: Либідь, 1994. – 576 с. – 445-477, С. 273-282.

2. Філософія: Підручник / Бичко І. В., Бойченко І. В., Табачковський В. Г. та ін. – К.: Либідь, 2001. – 408 с. – 162-192.

3. Філософія: Підручник / Г. А. Заїченко, В. М. Сагатовський, І. І. Кальний та ін.; За ред. Г. А. Заїченка та ін. – К.: Вища шк., 1995. – 455 с. – С. 312-330.

МЕТОДИЧНІ МАТЕРІАЛИ ДО ЗАНЯТТЯ

Гносеологія – (від грец. γνώσις — «пізнання» і λόγος — «вчення, наука») — теорія пізнання, розділ філософії в якому вивчаються проблеми природи пізнання і його можливостей, відношення знання до реальності, досліджуються загальні передумови пізнання, виявляються умови його достовірності та істинності.

Пізнання здійснюється в процесі практичної діяльності людей, тобто знання не народжуються в свідомості людей самі собою. Пізнання може зростати лише на родючому ґрунті реальної справи. Реальні справи людей формують практику.

Практика — це суспільно історична діяльність людей, спрямована на змінення природи, суспільства та самих себе з метою задоволення своїх потреб.

Практика включає всю розмаїту діяльність людей. У складному процесі пізнання практика відіграє над звичайно важливу роль: по-перше, вона є основою пізнання; по-друге — рушійною силою його; по-третє — кінцевою метою пізнання; по-четверте — критерієм істини.

Практика була і є основою виникнення і розвитку всіх наук. Саме потреби практики не лише в минуло­му зумовлювали виникнення тих чи інших галузей пізнання. Вони постійно стимулюють і сучасний його розвиток. Всі сторони пізнавальної діяльності, усі її необхідні моменти прямо чи опосередковано в основі своїй мають практичне походження. В процесі осво­єння суспільної практики формується суб'єкт пізнан­ня. Всі його пізнавальні здібності й здатності в оста­точному підсумку мають практичне походження. Роль практики як основи пізнання полягає також у тому, що завдяки їй суб'єкт нібито "втручається" в природний процес і, перетворюючи його, відкриває нові процеси і явища, які стають об'єктами пізнання.

Людина, змінюючи предмети в процесі практики, має можливість розглядати їх з усіх сторін, граней, зв'язків, які закриті для пасивного споглядання. Від рівня розвитку практики залежить, наскільки глибо­ко людина може осягнути сутність дійсності. В про­цесі практики створюються та удосконалюються та­кож засоби пізнання: прилади, експериментальні установки тощо.

Практика є також рушійною силою пізнання, тому що саме вона постійно ставить перед пізнанням певні проблеми і завдання, вимагаючи їх вирішення. Саме потреби практики визначають напрямок наукових досліджень, характер розвитку пізнання, його спрямо­ваність і темпи. Людина в процесі практики змінює умови своєї життєдіяльності, а вони, в свою чергу, ставлять нові питання, які можуть і мають бути вирі­шені в процесі пізнання.

Практика є також і метою пізнання. Пізнання здійснюється не заради самого пізнання, а насамперед с необхідною умовою практичної перебудови світу. Саме цим визначається основне призначення і гума­ністична функція пізнання.

Пізнання явищ природи і суспільства можливе лише в процесі самої практики, практичного впливу людини на оточуючу його природу і суспільне життя. Річ до тих пір буде залишатися таємницею для людини, "річчю у собі", доки її не торкнеться практика, праця. Лише в процесі практичного перетворення природи людина може з "речі у собі" зірвати печатку невідомості, перетворити її в "річ для нас", у річ, що пізнана. Знання, яким керується людина в своїй життєдіяльності, завжди є неповним, обмеженим певних рівнем, досягнутим наукою в певний час, "на сьогодні". Але практична діяльність не може чекати, поки будуть одержані більш глибокі знання і постійне піддавати сумніву їх істинність. В іншому разі вона взагалі не могла б функціонувати і розвиватися. Практика потребує негайного застосування усіх набутих знань як цілком повних, досконалих, всебічних.

Наукове пізнання — це такий рівень функціонування свідомості, внаслідок якого одержується нове знання не тільки для окремого суб’єкта, а й для суспільства в цілому. Нові знання є наслідком професійної діяльності вчених. Наукові знання розвиваються з форм донаукового, повсякденного знання, спираються на індивідуальний і загальнолюдський досвід, на суспільну практику.

Існує два основних рівні наукового пізнання: емпіричний і теоретичний.

Емпіричний (від грец. Έμπειρικόσ — досвідчений) рівень знання — це таке знання, зміст якого одержано переважно з досвіду (зі спостережень та експериментів), що піддається певній раціональній обробці, тобто сформульованого певною мовою. Характерною особливістю емпіричного пізнавального рівня є те, що він включає в себе безпосередній контакт дослідника з предметом за допомогою органів відчуттів або приладів, що їх подовжують; дає знання зовнішніх, видимих зв’язків між явищами. Вершиною емпіричного пізнання є фіксація повторення явищ без пояснення причин. Емпіричні знання спираються на емпіричні факти й співвідношення, дані спостереження, показання приладів, записані в протокол, зведені в таблицю чи подані графічно, тощо.

Теоретичний (від грец. Θεορία — розгляд, дослідження) рівень пізнання — це, по-перше, логічне узагальнення практичного досвіду людей, по-друге, протилежні емпіричним методам наукові методи пізнання. Теоретичне знання має загальний і необхідний характер і містить відомості про внутрішні закономірності спостережних явищ. На цьому рівні можна отримати певні знання не тільки за допомогою досвіду, а й абстрактного мислення.

Теоретичне знання включає систему понять, суджень, абстракцій, спеціальні й загальні теорії. Перевага теоретичного знання в тому, що воно дає знання сутності, загального закону і може передбачити майбутнє. Метафізичний підхід до розуміння емпіричного і теоретичного рівнів пізнання виявляється в запереченні єдності між ними або абсолютизації одного з них. Емпіричні знання можуть випереджати теорію, а теорія в певних умовах може передувати емпіричним фактам.

Проблема методу завжди була в центрі уваги філософії. Особливої актуальності вона набуває починаючи з Нового часу, коли розпочався бурхливий розвиток науки і техніки. Сьогодні методологічні проблеми науки розглядаються такими течіями філософії, як філософія науки, діалектичний матеріалізм, феноменологія, герменевтика, структуралізм, позитивізм тощо.

Метод – це сукупність певних правил, прийомів, способів, норм наукового пізнання і практичної діяльності. На кожному з рівнів наукового пізнання засто­совуються свої методи. Так, на емпіричному рівні ви користуються такі основні методи, як спостереження, експеримент, опис, вимірювання, моделювання. На теоретичному рівні — аналіз, синтез, абстрагування, узагальнення, індукція, дедукція, ідеалізація, істо­ричний та логічний методи тощо.

Процес пізнання, будучи процесом активного творчого відтворення дійсності у свідомості людини в результаті її діяльного предметно-практичного відношення до світу можливий лише при взаємодії людини з явищами дійсності. Цей процес у теорії пізнання осмислюється через категорії "суб'єкт" та "об'єкт".

Суб'єкт пізнання, згідно з сучасною філософією, — це реальна людина, суспільна істота, наділена свідомістю, насамперед у таких її проявах, як мислення, чуття, розум, воля, яка засвоїла історично вироблені людством форми та методи пізнавальної діяльності і тим самим розвинула свої пізнавальні здібності і оволоділа історично конкретними здатностями до цілеспрямованої пізнавальної діяльності.

Суб'єкт пізнання, таким чином, — це людина, яка включена в суспільне життя, в суспільні зв'язки та відносини, яка використовує суспільно-вироблені форми, способи, методи практичної та пізнавальної діяльності, як матеріальні (знаряддя праці, прилади, експериментальні установки і т.п.), так і духовні (категорії, логічні форми та правила мислення, зміст мови, правила її структурної побудови та вживання); це людина, яка діяльно здійснює перехід від незнання до знання, від неповного знання до більш повного і точного, нарощуючи суспільне необхідне нове знання про дійсність.

Об'єкт пізнання — це те, на що спрямовується на основі практики пізнавальна діяльність суб'єкта. Об'єктом пізнання може бути в принципі вся дійсність, але лише в тій мірі, в якій вона увійшла в сферу діяльності суб'єкта. Об'єктом є не вся об'єктивна реальність, а лише та її частина, що вже введена в практику людства і становить коло його пізнавальних інтересів. Об'єктом пізнання виступають не лише явища природи, а й суспільства, і сама людина, і відносини між людьми, їхні взаємини, а також свідомість, пам'ять, воля, почуття, духовна діяльність взагалі, в усій поліфонії її проявів.

Отже, пізнання — суспільно-історичний процес здобування, нагромадження і систематизації знань про природу, сус­пільство, людину та її внутрішній світ.

Пізнання

Методи емпіричного рівня пізнання  

Методи теоретичного рівня пізнання  

Спостереження — це планомірне і цілеспрямова­не сприйняття предметів і явищ, їх властивостей і зв'язків в природних умовах або в умовах експерименту з метою пізнання об'єкта, що досліджується.  

Експеримент — це дослідження будь-яких явищ шляхом активного впливу на них за допомогою створен­ня нових умов, відповідних меті дослідження, або шля­хом зміни проходження процесу в певному напрямку.  

Опис — це зазначення ознак предмета або явища як суттєвих, так і несуттєвих. Опис, як правило, застосовується відносно одиничних, індивідуальних об'єктів для більш повного ознайомлення з ним.  

Вимірювання — це певна система фіксації та реєстрації кількісних характеристик досліджуваного об'єкта за допомогою різноманітних вимірювальних приладів та апаратів

Моделювання — це вивчення об'єкта (оригіналу) шляхом створення та дослідження його копії (моделі), яка за своїми властивостями певною мірою відтворює властивості об'єкта, що досліджується.

Аналіз — це розчленування предмета на його складові (сторони, ознаки, властивості, відношення) з метою їх всебічного вивчення.  

Синтез — це об'єднання раніше виділених частин (сторін, ознак, властивостей, відношень) предмета а єдине ціле.  

Абстрагування — це метод відволікання від де­яких властивостей та відношень об'єкта й, одночасно, зосередження основної уваги на тих, які є безпосе­реднім предметом наукового дослідження.

Узагальнення — це метод наукового пізнання, який фіксує загальні ознаки та властивості певної гру­пи об'єктів, здійснює перехід від одиничного до особли­вого та загального, від менш загального до більш за­гального.  

Індукція — це такий метод наукового пізнання, коли на підставі знання про окреме робиться висновок про загальне.

Дедукція — це метод пізнання, коли на основі загального принципу логічним шляхом з одних положень як істинних з необхідністю виводиться нове істинне знання про окреме.

Логічний метод — це спосіб, за допомогою якого мислення відтворює реальний історичний процес у його теоретичній формі, в системі понять.

Історичний метод передбачає розгляд об'єктивного процесу розвитку об'єкта, реальної його історії з усіма її поворотами, особливостями.  

Рівні та форми пізнання

Два основні джерела знання та пізнавального процесу

Відчуття

Мислення

Характерні риси емпіричного рівня пізнання	Характерні риси теоретичного рівня пізнання
1. Об’єкт пізнання вивчається з боку зовнішніх зв’язків	1. Об’єкт пізнання вивчається з боку внутрішніх зв’язків
2. Метою пізнання є протокольна фік­сація різних вимірів явища	2. Метою пізнання є з’ясування сутності явища
3. Логічною формою відображення знання є просте судження	3. Логічною формою отримання знання є умовивід
4. Сфера застосування отриманого знання вузька, вона обмежена кількістю вивчених явищ	4. Сфера застосування отриманого знання широка, вона обмежена лише законами даної теорії

Структура процесу пізнання

Чуттєве (емпіричне) пізнання

Раціональне пізнання

уявлення

сприйняття

відчуття

умовивід

судження

поняття

Практична діяльність людини

Ознака	Зміст
Уявлення	Розуміння будь-чого, знання будь-чого, яке ґрунтується на досвіді, одержаних відомостях, певних даних тощо. У психології та філософії — чуттєво-наочний образ пред­метів або явищ дійсності, що зберігається і відтворюється у свідомості людини поза їхнім безпосереднім впливом на органи чуття
Відчуття	Психічний процес відображення окремих конкретних влас­тивостей, якостей, сторін предметів та явищ матеріальної дійсності, що безпосередньо діють на органи чуття в певний період часу
Сприйняття	Психічно-пізнавальний процес, який полягає у відображенні людиною предметів і явищ, у сукупності всіх їхніх якостей за безпосередньої дії на органи чуття
Умовивід	Остаточна думка про будь-що, логічний підсумок, зроблений на основі спостережень, міркувань або розгляду певних фактів. Виводити — означає робити висновок. Умовивід — це висно­вок, зроблений на основі набору фактів або умов

Судження	Форма мислення, в якій стверджується зв'язок між пред­метом і його ознакою (прикметою) або відношення між предметами, і яка має властивість виражати або істину, або неправду.
Судження відображає наявність або відсутність у предметів певних властивостей, ознак, зв'язків і від­ношень. У судженні виражається наше знання про власне існування предметів і явищ та про всі різноманітні зв'язки і відношення між предметами, явищами та їхніми власти­востями. Це не просто зв'язок понять чи уявлень, за якими немає ніякої реальності, як твердить ідеалістична логіка, а відображення реальних суттєвих зв'язків і відношень між предметами
Поняття	Розрізняють поняття в широкому сенсі і наукові поняття. Перші формально виділяють загальні (схожі) ознаки предметів і явищ і закріплюють їх у словах. Наукові поняття і відображають істотні й необхідні ознаки, а слова і знаки (формули), що їх виражають, є науковими термінами. У понятті виділяють його зміст і обсяг. Сукупність узагальне­них, відображених у понятті предметів називається обсягом поняття, а сукупність істотних ознак, за якими узагальнюються і виділяються предмети в понятті, — його змістом. Наприклад, змістом поняття «паралелограм» є геометрична фігура, плоска, замкнута, обмежена чотирма прямими, та­ка, що має взаємно паралельні сторони, а обсягом — безліч усіх можливих паралелограмів. Розвиток поняття припускає зміну його обсягу та змісту

:

ТЕСТОВІ ЗАВДАННЯ

1. До емпіричного пізнання належать:

А. відчуття

Б. судження

В. уявлення

Г. воля

Д. емоції

Е. поняття

Ж. умовивід

З. сприйняття

2. Об’єкт пізнання – це:

А. реальна людина, суспільна істота, наділена свідомістю, насамперед у таких її проявах, як мислення, чуття, розум, воля.

Б. те, на що спрямовується на основі практики пізнавальна діяльність суб'єкта.

В. предмет, включений у суспільне життя, в суспільні зв'язки та відносини через способи, методи практичної та пізнавальної діяльності.

3. Суб’єкт пізнання – це:

А. реальна людина, суспільна істота, наділена свідомістю, насамперед у таких її проявах, як мислення, чуття, розум, воля.

Б. те, на що спрямовується на основі практики пізнавальна діяльність суб'єкта.

В. предмет, включений у суспільне життя, в суспільні зв'язки та відносини через способи, методи практичної та пізнавальної діяльності.

4. Пізнання як людська здатність:

А. не має суттєвого відношення до найперших потреб людини, оскільки виживати можна і без пізнання;

Б. виявляє такі фундаментальні особливості людини, як її розумність, творче ставлення до дійсності;

В. вказує на те, що людина постає суб’єктом світового інформаційного процесу.

5. Пізнання здійснюється лише в процесі

A. спілкування

B. практичної діяльності людей

C. відображення дійсності усвідомлення дійсності

D. розуміння самого себе

6. Практика — це:

A. Усвідомлення навколишньої дійсності без застосування будь-яких дій

B. суспільно-історична діяльність людей, спрямована на змінення природи, суспільства та самих себе з метою задоволення своїх потреб.

C. відображення дійсності засобами мови

7. Виберіть емпіричні методи пізнання.

А. вимірювання, опис, аналіз, спостереження;

Б. спостереження, аналіз, дедук­ція, опис;

В. вимірювання, аналіз, синтез, спостереження;

Г. вимірювання, опис, експери­мент, спостереження.

8. Вкажіть на рівні пізнання

А. абстрактно-логічний

Б. емпіричний

В. несвідомий

Г. свідомий

Д. теоретичний (раціональний)

9. Назвіть методи теоретичного пізнання.

А. Спостереження

Б. Індукція

В. Узагальнення

Г. Експеримент

Д. Аналіз

Е. Опис

Ж. Синтез

З. Абстрагування

И. Дедукція

К. Вимірювання

10. Найпершим та найважливішим для людини видом пізнання постає:

А. наукове пізнання;

Б. життєво-досвідне пізнання;

В. художньо-мистецьке;

Г. релігійно-містичне;

Д. жодне із видів пізнання, оскільки вони лише разом охоплюють всі пізнавальні здібності та можливості людини.

Дата добавления: 2014-10-15