Фіксований сільськогосподарський податок

Сплата єдиного (фіксованого) сільськогосподарського податку в даний час являє собою спеціальну систему оподатковування. Цей податок з'явився на початку 1998 року. Однак, у 1998 році його справляння передбачалося у порядку експеримента не на всій території України, а тільки в декількох районах: Глобнинському районі Полтавської області, Старобешевському районі Донецької області, Ужгородському районі Закарпатської області[245]. Починаючи з 1 січня 1999 року на підставі Указу Президента України від 18 червня 1998 року і Закону України від 17 грудня 1998 року справляння фіксованого сільськогосподарського податку здійснюється на всій території України[246].

Основними нормативними актами, які регулюють механізм справляння єдиного (фіксованого) податку для сільськогосподарських виробників є Закон України «Про фіксований сільськогосподарський податок» від 17 грудня 1998 року, а також постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Положення про порядок справляння та обліку фіксованого сільськогосподарського податку» від 23 квітня 1999 року, наказ ДПА України від 27.04.1999, яким затверджено Порядок розрахунку фіксованого сільськогосподарського податку і заповнення форми розрахунку[247]. Відзначимо, що ці нормативні акти не передбачають для сільськогосподарських товаровиробників можливості вибору загального чи спеціального режиму оподатковування, що діє згідно з законом до 2004 року.

Єдиний сільськогосподарський податок є загальнодержавним податком і являє собою платіж, поглинаючий сукупність податків і зборів (обов'язкових платежів), що сплачуються у бюджети і державні цільові фонди, а саме:

податку на прибуток підприємств;

плати (податку) за землю;

податку з власників транспортних засобів і інших самохідних машин і механізмів;

комунального податку;

збору за геологорозвідувальні роботи, виконані за рахунок Державного бюджету;

збору у Фонд для здійснення заходів щодо ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи і соціальному захисту населення;

збору на обов'язкове соціальне страхування;

збору на будівництво, реконструкцію, ремонт і утримання автомобільних доріг загального користування України;

збору на обов'язкове державне пенсійне страхування;

збору в державний інноваційний фонд;

плати за придбання торгового патенту на здійснення торгової діяльності;

збору за спеціальне використання природних ресурсів (щодо користування водою для цілей сільського господарства).

Цей податок може сплачуватися як у грошовій, так і у натуральній формах. Сільськогосподарські товаровиробники мають право вибору саме форми сплати фіксованого податку: або грошовими коштами або у вигляді постачань сільськогосподарської продукції заготівельним і переробним підприємствам і організаціям, з якими районна адміністрація укладає договори за їх наступним узгодженням з відповідною районною радою.

Кількість сільськогосподарської продукції, що поставляється в рахунок фіксованого сільськогосподарського податку, визначається виходячи з нарахованої до сплати в звітному періоді суми такого податку і договірної ціни (але не нижче біржової ціни за винятком витрат, пов'язаних із прийманням продукції) на продукцію, яка поставляється в рахунок сплати податку на дату проведення оплати.

Інші податки і збори (обов'язкові платежі), закріплені Законом України «Про систему оподаткування» сплачуються сільськогосподарськими товаровиробниками в порядку і розмірах, визначених законодавством.

Платниками фіксованого податку є сільськогосподарські підприємства різних організаційно-правових форм (колективні і державні сільськогосподарські підприємства, акціонерні товариства, агрофірми, селянські (фермерські) господарства й інші виробники сільськогосподарської продукції (далі — підприємства), що здійснюють діяльність по виробництву, переробці і збуту сільськогосподарської продукції. Причому, сума доходу таких підприємств, отримана від реалізації сільськогосподарської продукції власного виробництва і її переробки, отримана за попередній звітний (податковий) рік, повинна складати не менш 50% загальної суми валового доходу цього підприємства, при наявності сільськогосподарських угідь, для яких ставки фіксованого податку передбачені статтями 3 і 4 Закони від 17.12.1998.

Нормами Постанови від 23 квітня 1999 року конкретизується поняття валового доходу таких підприємств від реалізації сільськогосподарської продукції власного виробництва. У такий доход входить не тільки вартість реалізованої продукції тваринництва і рослинності, але і, наприклад, вартість наданих послуг (послуги машинно-тракторного парку, будівельних і ремонтних бригад і т.д.), що пов’язані із сільськогосподарським виробництвом.

При розгляді питання про визначення сільгосппідприємств, які є платниками фіксованого сільськогосподарського податку, хочеться звернути увагу на проект постанови «Про затвердження Порядку визначення критерію, по якому на сільськогосподарських виробників поширюється спеціальний режим сплати ПДВ і фіксованого сільськогосподарського податку», розробленого Міністерством аграрної політики. Цим актом істотно обмежується коло сільгоспвиробників, що можуть користатися спеціальною системою оподаткування – сплачувати фіксований сільськогосподарський податок, оскільки сума виторгу в таких підприємств повинна «…за відрахуванням ПДВ, що залишається в їх розпорядженні…перевищувати 50 % загальної суми валового доходу підприємства…»... Відзначимо, що в положеннях Закону від 17 грудня 1998 року таких уточнень немає.

Об'єктом оподаткування є площа сільськогосподарських угідь, переданих сільськогосподарському товаровиробнику в власність або наданих йому в користування, у тому числі і на умовах оренди.

Для сільськогосподарських товаровиробників, зареєстрованих після 1 січня 1999 року, нарахування фіксованого сільськогосподарського податку здійснюється на підставі грошової оцінки сільськогосподарських угідь, що перебувають у його власності чи надані йому в користування, у тому числі на умовах оренди.

Ставка фіксованого податку встановлюється по областях з кожного гектара сільськогосподарських угідь у процентному співвідношенні до їхньої грошової оцінки, проведеної за станом на 1 липня 1995 року, згідно з Методикою, затвердженою Кабінетом Міністрів України, у таких розмірах: для ріллі, сінокісних угідь і пасовищ – 0,5; для багаторічних насаджень – 0,3.

Грошова оцінка сільськогосподарських угідь може уточнюватися в разі потреби відповідно до законодавства.

Пільги по сплаті фіксованого сільськогосподарського податку. Відповідно до статті 9 згаданого Закону і пункту 7 Постанови з метою стабілізації сільськогосподарського виробництва підприємства звільнялися від сплати цього податку з 1 січня 1999 року до 1 січня 2001 року, за винятком платежів у Пенсійний фонд (68%) і на обов'язкове соціальне страхування (2%).

У випадку виникнення форс-мажорних обставин (стихійних лих, дій нездоланної сили) у кожнім конкретному випадку платнику податку по його клопотанню компетентним органом приймається рішення про реструктуризацію (відстрочку) сплати фіксованого сільгоспподатку. Однак на сьогодні відсутній законодавчо встановлений механізм надання розстрочок і відстрочок при виникненні вищезгаданих обставин. На цей момент особливо звертається увага ДПА України[248].

На сьогодні інших пільг по сплаті сільгоспподатку законодавством не передбачено.

Сплата фіксованого податку провадиться щомісяця до 20 числа місяця, наступного за звітним у розмірі третини суми податку, розрахованої на кожен квартал від річної суми податку, у таких розмірах: у 1-м кварталі – 10%, у 2-м – 10%, у 3-м – 50%, у 4-м – 30%.

Постачання зерна у рахунок фіксованого податку здійснюється сільськогосподарськими товаровиробниками у визначені ними за узгодженням з районною адміністрацією строки, але не пізніше 15 жовтня – із продукції ранніх зернових культур, до 1 грудня – із продукції пізніх зернових і технічних культур, а постачання продукції тваринництва — щомісяця, але не пізніше останнього дня поточного місяця.

Платники погоджують обсяги фіксованого сільгоспподатку по видах сільськогосподарської продукції з управліннями сільського господарства і продовольства районної державної адміністрації.

У разі сплати фіксованого податку в грошовій формі платники сільгоспподатку, а у разі сплати в натуральній формі – заготівельні підприємства, перераховують кошти на окремий рахунок відділень Державного казначейства України в районах по місцеві розташування земельної ділянки. Відділення Державного казначейства України наступного дня після надходження коштів розмежовують і перераховують суми єдиного податку у відповідні бюджети і державні цільові фонди і повідомляють відповідний податковий орган про суми податку і їх розмежування.

Наприкінці відзначимо, що сплата фіксованого сільськогосподарського податку має низку переваг у порівнянні з загальною системою оподаткування. Серед таких переваг необхідно виділити зменшення кількості податків і зборів, що сплачуються, що істотно полегшує ведення податкових обліку і звітності, не вимагає додаткових знань у галузі оподатковування і необхідності відстеження змін, які стосуються сплати всіх передбачених Законом «Про систему оподаткування» податків і зборів та досить часто вносяться у чинне податкове законодавство.

ГЛАВА 40

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ МІСЦЕВИХ ПОДАТКІВ І ЗБОРІВ

40.1. Місцева система оподаткування і принципи її формування

Місцеві податки і збори є невід'ємною частиною податкової системи держави. Тому особлива увага при здійсненні податкової реформи приділяється правовому регулюванню місцевого оподаткування, що виступає одним з основних фінансових джерел формування бюджетів місцевого самоврядування.

Існування місцевих податків і зборів відповідає в першу чергу інтересам територіальних громад, від імені яких діють органи місцевого самоврядування, оскільки такі платежі є виключно їх фінансовою базою. Виходячи з цього, метою введення місцевих податків і зборів є забезпечення місцевих органів влади коштами, необхідними для здійснення їх завдань і функцій, що знаходяться в їх самостійному розпорядженні і концентруються у відповідних бюджетах.

Однак, доходи органів місцевого самоврядування (місцевих бюджетів) складаються з таких видів:

1) Податки і збори, сформовані і закріплені на державному рівні:

а) податки, встановлення і справляння яких здійснюється виключно на державному рівні, а кошти яких цілком надходять у місцеві бюджети (податок на землю, прибутковий податок);

б) податки, формовані як відрахування від загальнодержавних податків (частка ПДВ, частка податку на прибуток, частина акцизного збору), і які регулюються також тільки на державному рівні[249].

2) Податки і збори, що закріплюються на державному рівні, а сформовані на місцях органами самоврядування – власне місцеві податки і збори (ринковий збір, податок на рекламу, готельний збір,, тощо)

3) Місцеві неподаткові доходи, що також поповнюють доходи місцевих бюджетів і відображають фіскальну функцію (пени, ліцензійні збори).

Правове регулювання місцевих податків і зборів характеризується певною специфікою, оскільки здійснюється на двох рівнях: на загальнодержавному і місцевому. По-перше, держава визначає вичерпний перелік таких обов'язкових платежів, коло платників, об'єкти оподаткування, граничні розміри ставок, тобто встановлює основи їх справляння, надаючи повноваження органам місцевого самоврядування на введення таких податків і зборів на відповідній території. По-друге, місцеві органи влади, реалізуючи надані державою повноваження, встановлюють і детально регламентують механізми справляння окремо кожного з податків і зборів, а також уводять їх у дію. Таке положення забезпечує захист місцевих бюджетів від необґрунтованого і безмежного тиску зверху (держави). Виходячи з цього, місцеві податки і збори це обов'язкові платежі, що установлюються державою, регламентуються і справляються органами місцевого самоврядування і надходять до місцевих бюджетів.

При законодавчому регулюванні системи місцевих податків і зборів необхідно враховувати ряд факторів: 1) закріплення за місцевими бюджетами таких дохідних джерел, що забезпечували б стабільне надходження доходів і фінансування власних повноважень місцевих органів; 2) сполучення інтересів держави і місцевого самоврядування, при обмеженні необґрунтованого впливу державної влади на місцеве оподаткування; 3) доцільність і обґрунтованість уведення місцевих податків і зборів на відповідній території; 4) домірність сум коштів, що надходять у бюджети від таких податків і зборів з витратами по їхньому справленню,, тощо.

До визначеного часу в Україні не було чіткої законодавчої визначеності місцевих податків і зборів[250]. Сьогодні коло нормативно-правових актів, що регулюють місцеве оподаткування, являє собою певну систему, до якої входять: Конституція України, Закон України «Про систему оподаткування», Декрет Кабінету Міністрів України «Про місцеві податки і збори», Закон «Про місцеве самоврядування в Україні», акти президента, рішення органів місцевого самоврядування, тощо[251] Таким чином, регулювання місцевого оподаткування здійснюється як податковими законами, так і зачіпається цілою низкою інших нормативних актів, що визначають компетенцію органів місцевого самоврядування у сфері оподаткування, специфіку побудови бюджетної системи і взаємини її структурних елементів, а також актами місцевих органів. При цьому, необхідно звернути увагу на основні проблеми регулювання справляння місцевих податків і зборів.

Основою законодавства про місцеві податки і збори є Конституція України, якою закріплюються вихідні положення щодо регулювання місцевого оподаткування, а саме у п. 1 ст. 143 закріплене право територіальних громад безпосередньо через органи місцевого самоврядування встановлювати місцеві податки і збори відповідно до закону[252].

Закон України «Про систему оподаткування»[253] має загальне значення для регулювання місцевого оподаткування. Так, ст. 15 цього закону установлений вичерпний перелік місцевих податків і зборів, до яких відносяться 1) податок з реклами; 2) комунальний податок, 3) готельний збір, 4) збір за паркування автотранспорту; 5) ринковий збір; 6) збір за видачу ордера на квартиру; 7) курортний збір; 8) збір за участь у бігах на іподромі; 9) збір за виграш на бігах на іподромі; 10) збір з осіб, що приймають участь у грі на тоталізаторі на іподромі; 11) збір за право використання місцевої символіки; 12) збір за право проведення кіно- і телезйомок; 13) збір за проведення місцевого аукціону, конкурсної розпродажу і лотерей; 14) збір за проїзд по території прикордонних областей автотранспорту, що прямує за кордон; 15) збір за видачу дозволу на розміщення об'єктів торгівлі і сфери послуг; 16) збір з власників собак Вищенаведений перелік місцевих податків і зборів трохи відрізняється від переліку, закріпленого декретом Кабінету Міністрів «Про місцеві податки і збори», у якому також зазначений податок із продажу імпортних товарів [254].

Крім того, Законом закріплене положення, відповідно до якого місцеві податки і збори (обов'язкові платежі), механізм справляння і порядок їх сплати встановлюються сільськими, селищними, міськими Радами відповідно до переліку й у межах граничних розмірів ставок, установлених законами України, крім збору за проїзд по території прикордонних областей автотранспорту, що прямує за кордон, який встановлюється обласними Радами. При цьому, встановлена обов'язковість уведення деяких податків і зборів (наприклад, комунального податку, ринкового збору, збір за паркування автотранспорту, тощо), при наявності об'єктів оподаткування чи умов, з якими пов'язано введення цих податків і зборів.

Декрет Кабінету Міністрів України «Про місцеві податки і збори»[255] характеризує конкретні види податків і зборів, закріплює граничні розміри ставок, розкриває механізм їх обчислення, вилучення, джерела і порядок їхньої сплати, а також повноваження місцевих органів самоврядування щодо встановлення місцевих податків і зборів, а саме повноваження по розробці і затвердженню положень, що встановлюють конкретні ставки платежів, порядок обчислення і сплати місцевих податків, ведення пільгових ставок, надання окремим категоріям платників відстрочок, розстрочок чи звільнення їх від сплати по таких платежах, тощо.

Відзначимо, що сьогодні при встановленні місцевих податків і зборів часто не приймаються до уваги положення загальнодержавного законодавства, а саме: відбувається введення не передбачених Законом України «Про систему оподаткування» податків і зборів[256]; у прийнятих положеннях про справляння окремих видів місцевих податків і зборів неточно окреслюються коло платників, об'єкти оподаткування, змінюються граничні ставки платежів; не вводяться місцевими органами передбачені як обов'язкові податки і збори; не враховується економічний, соціальний, демографічний розвиток окремих регіонів держави, тощо. Існування цих порушень указує на нагальну потребу удосконалення правового регулювання місцевої системи оподаткування як на загальнодержавному рівні, так і на місцевому. Вбачається, рішення всіх цих проблем стане можливим із прийняттям Податкового кодексу України.

40.2. Характеристика окремих видів

місцевих податків і зборів

Податок з реклами. Декрет Кабінету Міністрів України «Про місцеві податки і збори» (далі Декрет) не закріплює поняття податку з реклами, а вказує елементи правового механізму цього платежу. Так, платниками є юридичні і фізичні особи, що рекламують свою продукцію чи діяльність. Об'єктом обкладання виступає вартість послуг за встановлення і розміщення реклами. Гранична ставка встановлена в розмірі 0,1% вартості послуг за одноразову рекламу і 0,5% — за розміщення реклами на тривалий час. Облік платників здійснюють органи, на які покладені функції розміщення реклами. Цей податок сплачується під час оплати послуг за встановлення і розміщення реклами. Джерелом оплати можуть бути особисті кошти платників, а також собівартість продукції (робіт, послуг).

Однак сьогодні, на жаль, існує проблема не досить чіткого розуміння реклами для цілей оподаткування, у результаті чого оподатковується будь-яка реклама, у тому числі і та, яка не носить комерційного характеру. Відзначимо, що поняття «реклама» як офіційна інформація про осіб чи продукцію, що поширюється в будь-якій формі і будь-якому способі з метою прямого чи опосередкованого одержання прибутку, закріплена в Законі України «Про рекламу»[257]. А у нормативних актах, що регулюють справляння цього податку, які затверджені органами місцевого самоврядування, не міститься чітке визначення реклами. Так, Харківською міською Радою народних депутатів, на підставі ст. 11 Декрету, було прийняте рішення «Про введення податку на рекламу» з 1 жовтня 1993 року. Відповідно до нього цей податок установлювався на усі види оголошень, повідомлень, переданих з комерційною метою за допомогою засобів масової інформації (преси, ефірного, супутникового і кабельного телебачення, радіомовлення, внутрішньої громкоговорительной зв'язку в рухливому складі міського пасажирського електротранспорту), каталогів, прейскурантів, афіш, плакатів довідників, листівок, календарів і інших технічних коштів.

Дата добавления: 2014-10-15