Мотиваційні теорії Зігмунда Фрейда та неофрейдистів

Певний внесок у розробку теорії мотивації зробили 3. Фрейд і нео-фрейдисти.

Зігмунд Фрейд (1856-1939) - австрійський невропатолог, психіатр і психолог, засновник психоаналізу — методу дослідження психіки шляхом фіксації снів, дій і уявлень та їх тлумачення як прояву неусвідомлених потягів.

Основою передумовою психоаналізу є поділ психіки на свідоме і несвідоме, що пізніше знайшло важливе місце у розвитку мотиваційного механізму.

У психічній діяльності людини 3. Фрейд відмічав дві важливі, на його думку, потреби - лібідозну (статевий інстинкт) і агресивну.

>>>179>>>

Пізніше, надаючи великого значення першій потребі, він намагався дати пояснення всім проявам поведінки людини з позиції лібідо.

Фрейд проголосив ідею про роль сексуального як головного рушія поведінки людей, їх історії та культури. Тобто теорія психоаналізу 3. Фрейда розглядає мотивацію людської діяльності як функцію так званих первинних позивів або інстинктів сексу і агресії, дія яких проявляється у формі неподоланних захоплень.

Філософська доктрина психоаналізу виникла на ґрунті ірраціоналізму, згідно з яким поведінкою людини керують несвідомі ірраціональні сили. Свідомість і інтелект лише маскують ці сили людини перед суспільством, у результаті чого індивід і соціальне середовище знаходяться у стані постійної протидії, яка ніколи не припиняється.

За твердженням 3. Фрейда, багато неврозів викликані тим, що в дитинстві людина чогось недоодержала, вона не дограла, недобрала ласки. Все це накопичується, і вже в зрілому віці індивід робить спробу це одержати. Ось як уявляється Фрейду внутрішній світ: витіснені потяги, заряджені сексуальною енергією, наштовхують особистість на внутрішню «цензуру» свідомості; для розрядки накопиченої енергії підсвідомо вишукуються різні обхідні шляхи, які за формою нейтральні, а по суті мають другий символічний план: помилки пам'яті, обмовки, описи, сновидіння тощо.

Психоаналіз базувався на теоретичних уявленнях про стадії розвитку лібідо, який на думку Фрейда, лежить в основі психічного розвитку і структури людської особистості, яка являє собою єдність трьох систем: Я (Его); Вона (Ід); Зверх-Я (Супер-Его).

Я - це «критична інстанція», яка співвідносить реалізацію інстинктів з вимогами реальності. Вона — являє собою неусвідомлені, інстинктоподібні рухомі сили людської активності. Зверх-Я — інтернаціоналізовані соціальні заборони і приписи, які в процесі соціалізації перетворилися на елемент особистої структури.

Оскільки вимоги до Его з боку Ід, Супер-Его і зовнішньої реальності, до якої індивід змушений пристосовуватись, несумісні, він завжди перебуває в ситуації конфлікту. Це створює напруження, від якого індивід рятується за допомогою «захисних механізмів» (витіснення, раціоналізації, регресії, сублімації), тобто використання механізму психологічного захисту, який знімає напруження в ситуації конфлікту.

Фрейдизм відводить важливу роль дитинству у формуванні мотивації, яке, на думку Фрейда і його послідовників (Ф. Адлера, К. Хорні,

>>>180>>>

Г. Саллівана та ін.), однозначно визначає характер і установку дорослої особистості.

Завдання психотерапії Фрейд убачав у тому, щоб виявити травмуючі переживання і звільнити від них особистість шляхом катарсису (психіки здорової людини), усвідомлення витіснення захоплень, розуміння причин невротичних симптомів.

Заслуга вчення Фрейда в тому, що він дослідив і визначив наявність в людини рівня несвідомого.

Про наявність і прояви несвідомих процесів свідчить багато фактів, таких як гіпнотичні навіювання, дослідження вчених, які підтверджують можливості вивчення іноземної мови під час сну, дослідження феномену «запам'ятовування незавершених дій», деякі автоматичні дії, які не усвідомлюються, наприклад, окремі симптоми у контужених людей, хворих на епілепсію. 3. Фрейд, на відміну від окультизму, завжди намагався пояснити незрозуміле у людському житті із природничо-наукових позицій.

У той же час теорія психоаналізу Фрейда випускає з поля зору соціальну зумовленість психіки людини, протиставляє мотивацію свідомості, а енергетичний бік психічної діяльності інформаційній.

3. Фрейд усі мотиваційні закономірності трактував тільки як динамічно-енергетичні. Чимало інших вчених (Фріер, Браун) також перебільшують, абсолютизують роль динамічних чинників і в той же час ігнорують роль змістовних моментів.

До недоліків фрейдівського вчення можна віднести і те, що всі компоненти його теорії підпорядковані біологічним основам. Реальна діяльність людини при цьому проявляється в символах потреб, які «заглушені» свідомістю. Тобто вчення Фрейда ґрунтується на визнанні фатального антагонізму між витісненим переживанням (несвідомим) і свідомістю, що продовжує антагоністичне відношення між людиною з її витісненими переживаннями і соціальним середовищем. Однак при цьому, як підтверджує ряд фактів, несвідоме часто не є антагоністичним свідомому, а навпаки, може йому допомагати, слугувати регулювальним механізмом поведінки людини.

Між свідомим і несвідомим немає абсолютної грані. Ті чи інші факти, витіснені зі свідомості, продовжують впливати на усвідомлені дії, тобто функціонують як підсвідоме, яке може розглядатися як своєрідна діалектична єдність свідомого і несвідомого, а отже, і як нижча форма свідомого. Ті почуття і образи предметів, які людина сприймає на підсвідомому рівні, в літературі отримали назву гностичних.

>>>181>>>

У вченні 3. Фрейда є неприйнятним не саме визнання несвідомого, а трактування його як такого, що суперечить свідомості, а також визнання того, що в основі розвитку особистості лежать біологічні потреби, задоволенню яких перешкоджають соціальні нормативи, що свідома життєдіяльність людини складається лише із символів, витіснених біологічних потреб.

Після Другої світової війни ідеї фрейдизму і неофрейдизму почали активно проникати в соціологію, культуру, антропологію, сприяли становленню теорії Франкфуртської школи (Е. Фромм, Г. Маркузе та ін.), а також «фрейдомарксизму» В. Райха.

Тепер фрейдизм поступився місцем неофрейдизму, де немає звичайної для Фрейда пансексуальності. Е. Талісман і К. Халл розробили біхе-віористську теорію спонукання, їх психологія поведінки по суті відкидає не тільки свідомість людини, але і всю психологію особистості, розглядає проблему мотивації за спрощеною схемою «стимул — реакція».

Найбільш відомим представником неофрейдизму став К. Юнг, теорія якого одержала назву «аналогічна психологія». Відповідно до розробленої ним системи психіка людини складається з таких рівнів, як свідоме, особисте-несвідоме і колективне несвідоме. Колективному несвідомому, яке має загальний характер і утворюється на основі досвіду минулого, при цьому відводиться визначальна роль в мотивації поведінки людини. Згідно з Юнгом колективне несвідоме, в свою чергу, має також декілька рівнів: національний, расовий, загальнолюдський наслідуваний. В окремих людей колективне проявляється у вигляді архетипів, домінуючих першорядних образів. К. Юнг не виділяє особисте-несвідоме від свідомості. Та за наявності певних умов вони можуть усвідомлюватись.

Рівновага між свідомим і несвідомим, за Юнгом, досягається за рахунок поняття «self» (англ. сам, само, себе) - архетипу, що забезпечує мотивацію людини до цілісності та єдності, яка знаходить своє відображення в різних символах.

Для того щоб пристосуватись до певних умов життя, стверджував Юнг, діяльність людини має бути мотивована такими функціями, як мислення, почуття, інтуїція і т. ін. У випадку скрутної ситуації, яка трапляється в житті людини і з якою вона не може справитись, на допомогу певній функції має приходити несвідоме. Тобто адаптація організму відбувається на основі його взаємодії з більш низьким рівнем свідомості.

>>>182>>>

Юнг заклав основи типології особистості і мотивації її поведінки, обґрунтував спрямованість людини на себе й об'єкт. Згідно з його концепцією, люди були поділені на екстравертів і інтровертів. Поряд з цим він також увів у практику додаткові типи (інтуїтивний, мислячий, емоційний), кожен з яких визначався співвідношенням різних функцій.

Як недолік теорії Юнга слід вважати те, що він розглядає мотивацію поведінки людини без урахування впливу навколишнього середовища. Типи його особистостей визначаються обмеженими обставинами народження людини без урахування особливостей життя, розвитку. Тобто у Юнга залишився фрейдизм як основа мотивації поведінки людини, хоча і в дещо завуальованому вигляді.

Соціальне Юнг трактує амбівалентно, в дусі фрейдистсько-ек-зистенціалістської традиції. З одного боку, вона має велике значення для людини, а з іншого — це чинник, який відчужує людину, робить її лицеміром, спотворює оригінальну природу, позбавляє її справжньої неповторності, перетворює на знеособлену стадну істоту.

Однодумець Фрейда А. Адлер більшу увагу приділяв ролі соціального компонента у розвитку особистості. Соціальність, колективність, з його точки зору, - головне в житті людини. Сенс життя — почуття колективності. Саме це почуття включає людину в систему соціальних відносин. В основі людської психіки, на думку Адлера, лежать не сексуальні та агресивні імпульси, а несприйнятий «стиль життя» та його центральний момент — «прагнення до влади». «Прагнення до влади» та більш ширше поняття «прагнення до удосконалення» заміняють у Адлера фрейдівське «лібідо». В основі суспільства та суспільного розвитку, на його думку, лежить індивідуальне та колективне прагнення до самоутвердження, до переборювання власної слабкості та неповноцінності, до досягнення могутності та удосконалення.

З метою подолання власної неповноцінності людина шукає певні способи компенсації. Останні можуть бути різними - адекватними чи неадекватними певним умовам, крім того, Адлер виділяє певні їх рівні. Розглядається також можливість вироблення гіперкомпенсації як певної форми реакції на свою неповноцінність. Часто слабкі у фізичному відношенні, боязкі особи за рахунок вироблення у собі надкомпенсації можуть досягти значних успіхів, здійснювати героїчні вчинки.

Адлер виділяє різні види компенсації, які створюють певні «життєві сили»:

1) успішна компенсація почуття неповноцінності в результаті збігу бажання до перевершення із соціальним інтересом;

>>>183>>>

2) надкомпенсація, яка забезпечує одностороннє пристосування до умов життя за наявності надмірного розвитку якоїсь однієї із можливих здібностей людини або її рис;

3) захворівши, людина не має можливості звільнитися від відчуття неповноцінності, не може забезпечити компенсацію «нормальним» способом. Щоб виправдати свою невдачу, вона виробляє симптоми хвороби, що може викликати невротичний стан.

Уведення Адлером таких понять, як «компенсація» і «надкомпенсація», було високо оцінено багатьма вченими. Крім того, у доповненнях до його теорії суть надкомпенсації зводилась до того, що всяке пошкодження чи шкідлива дія на організм викликає з боку останнього захисні реакції, які можуть бути набагато енергійніші й сильніші, ніж ті, які необхідні для призупинення безпосередньої небезпеки. Таке міркування було дуже важливим для парапсихологічної науки, зокрема, твердження про те, що за наявності компенсації чи надкомпенсації, коли проявляється захисна реакція організму людини, виникають надлишкові сили. У мотиваційному механізмі людини важливо враховувати наявність цих сил з метою коригування ЇЇ поведінки й орієнтування дій та вчинків у відповідному напрямі.

Певний інтерес становлять роботи К. Хорні - учениці 3. Фрейда, яка розкриває мотивацію поведінки людини з позицій вродженого почуття хвилювання. Людщна відчуває себе незручно із таким відчуттям ворожості до світу, і це визначає всю її подальшу поведінку, фіксується як властивість психічної діяльності. Відчуття хвилювання забезпечує створення мотиваційного механізму, керованого бажанням особи врятуватись від цього відчуття. Тобто основою мотивації будь-яких вчинків людини в теорії Хорні є трансформація почуття хвилювання, або так званої «корінної тривоги», яка спонукає людину до пошуку своєї безпеки, а отже, детермінує всі її дії та вчинки.

Згідно з теорією Хорні, поведінкою людини керують прагнення до безпеки й прагнення задоволення своїх бажань. Ці дві тенденції можуть викликати суперечність, яка в кінцевому підсумку призводить до невротичного конфлікту. У людини з'являться прагнення подавити таку конфліктну ситуацію, що зумовлює формування у неї певних способів чи «стратегій» поведінки. При цьому виділяються такі типи поведінки людини: «невротичне прагнення до любові» як засобу забезпечення безпеки в житті, «невротичне прагнення до влади», яке є не результатом об'єктивних обставин, а страху і ворожого ставлення до людей, бажання ізоляції від людей; «невротична покірність» або визнання своєї безпорадності.

>>>184>>>

Пізніше Хорні зупинилася на трьох типах поведінки: прагненні до людей, прагненні відокремитись від людей (прагненні до незалежності), прагненні діяти проти людей.

Ці типи стратегій виступають не лише як передбачення конфліктності, але і як ідеалізація власного образу, захисних механізмів Захисний механізм може проявлятись і в перенесенні своїх конфліктів на зовнішню ситуацію, на інших людей, тобто як механізм проекції. Хорні також відмічає протиріччя між суспільством і людськими потребами.

У теорії Хорні, по суті, залишається основне положення ортодоксального фрейдизму, зберігається анатомізм природного та соціального (принцип прагнення до безпеки несумісний із задоволенням людських бажань), фатальність природженого механізму «корінної тривоги».

Одним з відомих напрямів неофрейдизму вважається теорія Г. Саллівана. Згідно з цим ученням особистість є відносно стійкою моделлю міжособистих ситуацій, що характеризують і повторюють людське життя. Відразу після народження у людини з'являється потреба спілкуватися з іншими людьми, потреба в ніжності, безпеці. Конкретніше, механізм мотивації поведінки людини автор розглядає на основі таких чинників, як потреба в ніжності, лагідності, бажанні уникнути тривоги. Крім того, потребу в без»«і та бажанні уникнути тривоги Салліван розглядає як соціальні явища, які від народження входять до складових органічних потреб людини. Соціальне він розглядає як систему міжособистісних стосунків, які, однак, не формуються на основі суспільного життя, а існують з самого моменту народження. Тобто тут, як і у 3. Фрейда, особистість, регуляція її поведінки формуються фатально, самі по собі, без урахування особливостей розвитку суспільних відносин. Мотивами поведінки людини, за Салліваном, є її боротьба з навколишнім світом або, точніше, з неспокоєм. Сформовану таким чином особистість автор назвав «Я-системою».

Мотивами поведінки «Я-системи» Саллівана є боротьба з неспокоєм на несвідомому рівні і, крім того, пошук для уникнення цього неспокою. Останній реалізується за підтримки інших людей, родичів, колег по роботі тощо. Отже, тут важливо відмітити, що, розглядаючи мотивуючий організм людини, Салліван підійшов до розгляду міжособистісних стосунків.

У випадку неможливості уникнути неспокою «Я-система» утворює особливий механізм, який займає провідне місце в мотивації поведін-

>>>185>>>

ки людини - утворення своєрідного психологічного захисту, коли людина перестає помічати те, що їй заважає, викликає в неїдискомфорт-ні почуття. У Саллівана ж це явище розглядається як закономірність, фатальність, що виникає внаслідок природної ворожості людини до зовнішнього світу, антагонізму, протистояння усьому світу.

Те, що зовнішній світ є чинником неспокою і завжди викликає реакцію агресії у людини, вважається важливим судженням неофрейдистів, новим словом у теорії мотивації. У цьому випадку вони зробили певний «соціальний» внесок у розвиток особистості, мотивації поведінки, поставивши на відповідне місце соціальні відносини і відкинувши цим самим лібідозне як першооснову мотиваційного механізму в теорії 3. Фрейда.

Треба також відмітити, що багато механізмів, які намагалися пояснити неофрейдисти, такі як уникнення дискомфорту, «психологічний захист», «вибірковість уваги», були виявлені ними у невротиків з подальшим перенесенням їх на психіку здорових людей. Тому цілком зрозуміло, що подібні рекомендації можуть мати обмежене застосування.

Треба також відмітити «непослідовність» Саллівана в його теоретичних установках. З одного боку, розвиток і мотивацію поведінки людини він пов'язує з міжособистісними стосунками, віковими періодами, намагаючись тим самим «соціалізувати» фрейдизм; з іншого боку, в основу розвитку мотивації поведінки людини він уводить сублімацію як прояв боротьби більш слабких і більш сильних потреб. І найбільш сильною при цьому є потреба уникнути спокою і почуття емпатії як вродженої властивості людини. Тобто у цьому випадку спостерігається дуалізм природного та соціального в людині, її соціальне залишається зовнішнім стосовно природи.

Розглядаючи почуття тривоги як основу мотивації поведінки людини, своїми концепціями К. Хорні і Г. Салліван роблять крок до формування концепції відчуження особистості. Це особливо чітко спостерігається у роботах Е. Фромма.

У зв'язку з тим, що погляди Е. Фромма формувалися на основі вчення К. Маркса про відчуження результатів праці від виробника при капіталізмі, він намагався поширити проблему відчуження в суспільно-економічному житті на психічну діяльність людини, тобто не тільки на економічну і соціальну сторони, але й на морально-етичну. Згідно із Фроммом, цьому сприяла науково-технічна революція, яка забезпечувала людям праці умови для самостійної роботи. Розглядаючи людину відчуженою від усього світу, людей, товаришів, Фромм увів поняття «негативної свободи», згідно з яким відчуження пригнічує людину, по-

Дата добавления: 2014-10-17